Власне життя – свідок трагедії роду Князь Юзеф Любомирський

(1839-1911) –

письменник-публіцист

З самого дитинства Юзеф був позбавлений материнської любові. Між дев’ятим і одинадцятим роком життя його вихованням займалися французи, що не дозволило йому близько перейнятися традиціями власного народу, які також були байдужі його матері і діду. Цьому сприяло і навчання в царському кадетському корпусі, де традиції його народу висміювалися, натомість нав’язувалися зовсім чужі. Тому Юзеф загалом виріс холодним циніком та космополітом, байдужим до польської справи, легковажним до батьків і взагалі до родинних зв’язків. Від батька у ньому прижилися риси марнотратства і легковажності, до яких ще додалася малодушність. Можна було б думати, що ті риси спадкові, коли б не той факт, що вони проявилися під час його навчання в Петербурзі. Мати Ядвіга не могла, та й не прагнула займатися вихованням сина і зробила одного разу те саме, що свого часу зробив старий князь Юзеф по відношенню до сина Марцелія: визначила йому щомісячну плату сто рублів. Ядвіга, таким чином переслідувала педагогічну мету, знаючи, що успадкувавши великий маєток, Юзеф може повністю стати на шлях діда і батька. Цього було б цілком достатньо для звичайного урядовця, але юнкеру з княжим титулом, який залишався ще й спадкоємцем чималих маєтків, навряд чи можна було догодити цією допомогою, тим більше, що, будучи у полку, він був змушений «мірятися» з деякими багатими російськими товаришами. Спадок невдовзі приніс Юзефу 200 тис. російських рублів сріблом, з яких він отримав лише половину. Гарний початок знайшов ще краще продовження. З настанням повноліття перед ним відкрилася нова можливість витягувати гроші з Дубна. Та справа була зумовлена тим, що по смерті царя Миколи, давнім претендентам на власність Дубна, було дозволено провести велику вирубку лісів, що дало можливість Юзефу до 1866 р. заробити кілька мільйонів тодішніх франків, перед тим як він остаточно втратив свої права на місто. У своєму щоденнику він пізніше хвалився і на хвилину не допускаючи, що таке «витягування» тих великих сум, як і пізніше їх розпускання, було ганебною річчю, гідною осуду. Ті гроші не пішли на якусь важливу громадську справу, чи для тих, хто їх потребував, як це міг зробити його батько Марцелій, а виключно на своє власне розкішне життя.

У своїх щоденниках Юзеф Любомирський дуже цікаво відобразив найближчих членів своєї родини: діда Юзефа, батька та матір. Завдяки ним ми і можемо скласти враження про відносини в родині та дізнатися про історію її занепаду. Опублікований його щоденник називається «Історія однієї руїни». Він закінчується зі смертю діда в липні 1870 р., коли у зв’язку з початком франко-пруської війни та пов’язаними з нею судовими труднощами, Юзеф нетерпляче чекав, коли стане власником належного йому багатомільйонного спадку. Наступні його записи присвяченні боротьбі з «противною долею» та життям у Парижі.

В адресу своєї матері крізь численну критику проступає між рядками щоденника придушене і правдиве почуття прив’язаності та незаповненої туги за її любов’ю. Найбільшою повагою в тих щоденниках обдарований його однойменний дід. По відношенню до нього не згадано жодного докору і не наведено жодної вади характеру, хоч саме він був винуватцем тієї «руїни», чого внук не зрозумів ніколи. Щодо батька, то Юзеф у відмінний спосіб оцінював його шляхетну легковажність і писав, що він з ним схожий. Марцелій забрав на якийсь час сина до Італії, де познайомив з багатьма революціонерами, а пізніше, в Парижі, впровадив його в кола емігрантів-бойовиків за польську народну справу. Ті наміри Марцелія пробудити в синові любов до батьківщини сприймалися Юзефом як замах на його маєток та особисту безпеку. У своєму щоденнику, наприклад, повстання проти Російської імперії князь Юзеф називає «ідіотичним» і «злочинним». В рядках його щоденників можна знайти ту погорду, яку він плекав по відношенню до себе. Виражалася вона як у способах здобування грошей (позички і «витискання»), так і у різноманітних способах їх виплати. Скільки щирого задоволення відчувається, наприклад, коли він пише про грошові транзакції, що проводились в Дубні, або величезні суми, викладені ним на одну прекрасну французьку куртизанку. З власною погордою були пов’язані також такі вчинки, які входили в гру: його таємні втечі з неоплачених готелів, авантюрні транзакції з ювелірами. Кожен такий випадок закінчувався боязливою втечею від відповідальності, а особливо перед приниженням підвищеної «гідності». У своїх записах Юзеф інколи обминав або викривлював події, які демонстрували приниження його персони. Зокрема це стосується випадку в Петербурзі. Тоді Юзеф був зловлений на умисному втиканні голок і шпильок в стопи паралізованої матері. Це помітив доктор Михаловський, почалася сварка, і Юзеф ударив його в обличчя. В ту мить увійшов цар Микола і, дізнавшись у чому справа, розказав про вчинок Юзефа перед кадетським корпусом і наказав позбавити належної йому відпустки. Юзеф же в рядках щоденника нічого не згадує про голки, натомість пише, що мати Ядвіга, наче б то сказала царю, що син її вдарив, за що цар наказав висікти Юзефа 25 ударами різок. Потім мати зізналася цареві у неправдивому свідченні проти сина, і його було реабілітовано перед кадетами.

Свою літературну кар’єру Юзеф Любомирський почав як французький журналіст в газеті «Корреспондант» (1868 р.) анекдотичними спогадами козачка про царя Миколу. Згодом полюбив щоденниковий стиль і написав «Спомини про Паризьку Комуну». На початку 70-х років фінансове становище князя Юзефа в Парижі було важким. В 1873 р., після семи років останнього побачення і після трьох від останнього листування, мати і син знову зав’язали контакт через посередництво польської черниці, яка перебувала тоді в Парижі. Невідомо, хто перший шукав того контакту: Юзеф казав, що вона, але через декілька років та кореспонденція завмерла, очевидно з ініціативи княгині Ядвіги, яка боялася, щоб син не просив грошової допомоги. Однак, Юзеф не лише утримався на поверхні паризького життя, але й поволі почав здобувати власне, скромне місце в тамтешньому літературному промислі. Твори, що друкувалися паризькими видавцями, принесли Любомирському трохи грошей і зробили можливим його існування. Однак, у високих колах тогочасної французької еліти він уже не міг віднайти свою давню «княжу» славу. Коло його знайомих тоді дуже розширилося і включило не лише такі особистості як князь Наполеон, або князь Оранії, наступник голандського трону, який називав Любомирського «старим диваком», але також багатьох літераторів і паризьких редакторів. Любомирський пишався своїми відносинами з «голубою Паризькою Полонією», зокрема з Владиславом Чарторийським, хоча високий суспільний і політичний ранг останнього завжди був як «сіль в оці» для Любомирського.

Якось Любомирський написав статтю, в якій намагався переконати співвітчизників в марності їхніх старань повернути Польщі незалежність і закликав об’єднатись піл російським орлом. Статтю було надруковано в «Париж Журнал» в кінці листопада 1876 р., а потім опубліковано окремою брошурою. Реакція поляків-емігрантів була дуже гострою, і багато з них порвали стосунки з князем Любомирським. Відповідь на статтю Любомирського дав Владислав Міцкевич, який на сторінках того ж «Париж Журнал» написав, що «єдиним титулом для Любомирського, щоб звертатися до поляків є кінцівка його прізвища». Десять днів по тому Любомирський написав «Минуле Польщі і моя особиста минулість». Тут він писав, що Польща була потужна і славна, але що внутрішні незгоди та взаємна ненависть не дозволили утворити нормальну державу, відповідну до вимог ХІХ ст. «Моє минуле було минулим чесної людини, але я легковажно розпустив маєток, в молодості бавився більше, ніж випадало. Мав право розпоряджатися багатством, яке належало мені, розпустив його. Але коли сам те терплю – маю право про це говорити… Погодився зі «злою долею», працював чесно, щоб заробити собі на щоденний хліб. Раджу моїм землякам, щоб також погодилися з долею, бо інакше вчинити не можуть». Як видно з цих рядків, Юзеф Любомирський тісно пов’язував долю Польщі зі своєю власною долею, зокрема з бездумними молодими роками і не був прихильником ідей відродження польської державності. Його передусім хвилювала лише власна, тодішня «зла доля», на якій замикався весь світ. Далі він писав: «Не можу зрадити однієї тільки особи на світі, а саме – царя Росії, котрому присягав і від тієї присяги, як відомо, ніхто не в силі мене звільнити…Признаюсь, що пан Міцкевич роздивляється справу з лицарської сторони, але думаю, що моя точка зору практичніша. Розумію, що син найбільшого поета Польщі хоче жити минулим, але маю надію, що мені дозволять жити сучасним». Не дивно, що після довгих років марнотратства та життя за рахунок родинного статку, щоденна праця письменника була дійсно «гіркою нивою», але і єдиним способом вижити. Любомирському докоряли і надалі, що розпустивши батьківський маєток, нічого не вклав в патріотичну мету і продовжував хвалити Миколу І за те, що скасував борги батька Юзефа. Але князь продовжив жити власним життям, що врешті-решт робив завжди.

В 1877 р. дійшло до одруження князя Юзефа. Його обранкою стала сорокап’ятирічна Францішка-Ангеліка Боєр, вдова по фабрикантові туалетної води, якій залишилися мільйонні статки. Найважливішою умовою, яку поставила наречена, була така, щоб до вівтаря її супроводжував справжній князь. З цим було трохи клопоту, тому що ніхто з польських князів не погодився брати участі у тій виставі. Однак, в кінці на те зголосився один з князів Орлових. Серед поздоровлень був лист і матері Ядвіги, яка не була в захваті від майбутньої невістки. Їхня кореспонденція знову перервалася до1879 р.

Роки після шлюбу князя Юзефа з «королевою туалетної води» для обох були довгим святом, яке проводили в Парижі або виїжджали в улюблену Ніццу. Час від часу відбувалися їхні довші подорожі, зокрема в Африку та «Святу Землю». Князь міг тепер не журитися за прожиття, однак і справи письменника не залишив – випустив у світ декілька повістей і оповідань, враження від подорожей.

В середині 80-х років відродилась його кореспонденція з матір’ю, приводом до якої були побоювання Юзефа, що Ядвіга не передасть йому у спадок Дерманський маєток. Княгиня його заспокоїла, відписавши, що ніколи не думала залишити сина без спадку. Всі сумніви, щодо цього зникли на початку 1895 р., коли в Париж надійшла звістка про смерть княгині (грудень1894 р.). Якийсь час по тому, Любомирський востаннє виїхав до Росії і став володіти Дерманем. Продаж того маєтку приніс йому чотири мільйони франків.

Через декілька років померла княжна Францішка-Ангеліка, і князь Юзеф через рік вдруге одружився. Новою дружиною Любомирського стала княгиня Северина Розалія Вільгельміна Анна Констанція з дому Лювенталь, п’ятидесятисемирічна вдова міністра закордонних справ.

Решта життя щасливого князя пройшла між Парижем і Ніццою, розбавлена частими балами, раутами, фестивалями і доброчинністю, бо на старість князь Юзеф став філантропом, і його прізвище фігурувало на всіх доброчинних листах. За кілька років до смерті йому ампутували ногу, що, однак, не зіпсувало його доброго гумору. Його можна було бачити в невеликому візку з неодмінною сигарою в роті і з «милою усмішкою, яка не зникала». Ходили чутки, що за тим візком їхав другий з запасом свіжого грудного молока, яке йому приписали лікарі.

Помер князь Юзеф в 1911 р. Того ж року вийшов перший том його щоденника, який йому не пощастило побачити. Особливістю його заповіту став великий внесок в паризьку поліцію. Мабуть то був вираз вдячності «представникам закону», котрі наказували натовпу розступитись, коли Юзефа несли до ложі театру. Перед смертю він, мабуть, був цілком щасливим, бо за декілька років до того його перестав навідувати нічний кошмар, який мучив більше тридцяти років: йому снилося, що він не може залишити готель через брак грошей. Цей кошмар і дійсно був достойний останнього пана на Дубні, зі смертю якого засохла гілка Любомирських, пов’язана зі старовинним містом на Волині.