Рід князів Любомирських

Шренява над в’їзною брамою Шренява – родинний герб

Дубенського замку князів Любомирських

Магнатський рід гербу Шренява став відомий у політичних колах Речі Посполитої в XV- на початку XVI ст. Прізвище походить від місцевості Любомир над р. Страдомкою в Бохенському повіті. Сини Єжи-Себастіана Любомирського започаткували чотири гілки Дому Любомирських. Представники ланчуцької гілки пізніше володіли Дубном. В ХІХ ст., в період занепаду Речі Посполитої, багато представників родини знайшли себе на поприщі культури, науки, громадської діяльності.

Князі Любомирські мали родові зв’язки з князями Острозькими, хоч їхній шлях до володіння Дубном був значно довший, ніж у інших родів. Князь Януш Острозький, одружуючись вдруге, взяв собі за дружину Катерину Любомирську, але дітей з нею не мав. Донька Олександра Острозького, Софія, була заміжня за Станіславом Любомирським, та права на спадок Дубна у них не було. Першим, хто успадкував Дубно і Острозьку ординацію, був князь Юзеф-Кароль Любомирський, який одружився з Теофілією Заславською-Острозькою, донькою Доменіка Заславського. Після його смерті власником міста був його син Олександр-Доменік Любомирський, а потім його сестра Маріанна (Марія-Юзефа) вийшла заміж за Павла Сангушка, передавши таким чином усі права на володіння предків князям Сангушкам. В 1753 р. внук Юзефа-Кароля Любомирського, князь Януш Сангушко, «повернув» значну частину Острозької ординації, в тому числі м. Дубно, князям Любомирським. Відтоді, і до кінця 60-х років ХІХ ст., Дубно залишалося їхньою власністю. Рід Любомирських мав претендував на легендарне походження, прийняте серед магнатських родів Польщі. Свій рід вони виводили, як потім писав Юзеф Любомирський, «від Аттили, чи може навіть від Венери або від Ноя».

Станіслав Любомирський

(1583-1649) –

воєвода краківський і руський, одружений на Софії Острозькій (1613 р.), доньці князя Олександра Острозького.

Юзеф-Кароль Любомирський

(1638-1702) –

великий коронний маршалок, великий надвірний маршалок, великий коронний конюший, острозький ординат.

Внук Софії Острозької та Станіслава Любомирського. Перший з Любомирських, хто успадкував Дубно через шлюб з Теофілією Заславською. Донька Маріанна (Марія-Юзефа) вийшла невдовзі заміж за Павла Сангушка і внесла з посагом у дім Сангушків Острозьку ординацію.

Олександр-Доменік Любомирський

(1693-1720) –

син князя Юзефа-Кароля та Теофілії (Заславської) Любомирської. Деякий час був власником Дубна і спадкоємцем Острозької Ординації.

«Багатий ззовні, та бідний в душі»

Князь Станіслав Любомирський

(1704-1793) –

київський і брацлавський воєвода.

Об’єднавши власні і спадкові багатства, він став одним із найзаможніших панів Польщі. Любомирські, заволодівши вдруге м. Дубном, не так легко змогли його закріпити за собою. Факт передачі міста у власність був визнаний незаконним великим коронним гетьманом, який усунув адміністрацію князя з міста, і лише у 1756 р. Дубно стало їхньої спадковою власністю.

У 1774 р. до Дубна зі Львова були перенесені славнозвісні контрактові ярмарки, завдяки яким життя у місті дуже пожвавилось. Протягом двох наступних десятиліть Дубно кожного року в січні ставало майже тридцятитисячною столицею. Під час цих гамірних з’їздів поміщиків і банкірів не лише з Волині та Поділля і глибини Речі Посполитої, а й багатьох країн світу (Росія, Німеччина, Туреччина) проводилися мільйонні торгові операції. Окрім них, сюди з’їжджалися натовпи зацікавлених: шулерів і акторів, музикантів і жінок легкої поведінки. Щоденні грошові інтереси: виплати, позики, застави, купівлі, відбувалися на тлі різних розваг, найбільшою принадою з яких були зелені картярські столики та рулетка.

Дубенський замок, занедбаний за Януша Сангушка, піддався суттєвим перебудовам. Реконструкція старого палацу князів Острозьких розпочалася ще в 1755 р. при Станіславі Любомирському. Існує кілька версій стосовно побудови нового палацу і його внутрішнього оздоблення. Рівненський дослідник Петро Ричков вважає, що першим архітектором палацу був Генрик Іттар, а Доменіко Мерліні належить пізніша його реконструкція. Польський дослідник Роман Афтаназі, опираючись на автора книги про Доменіко Мерліні Владислава Татаркевича, приписує внутрішні декоративні оздоблення в стилі класицизму Доменіко Мерліні. Твердження В. Татаркевича основуються на детальному аналізі архітектонічних досліджень внутрішнього декору палацу Зигмунта Батовського. Зрештою, Р. Афтаназі робить висновок, що над реконструкцією палацу могли працювати обоє архітекторів. Аргументом до поновлення внутрішніх оздоблень Афтаназі подає візити в Дубно короля Польщі Станіслава Августа 1781 р., і це промовляє за Мерліні.

Станіслав Любомирський поєднував у своїй особі стільки взаємовиключних рис характеру, що в певних моментах складав враження напівбожевільного. Його біографію можна поділити на три різних періоди. Перший і найдовший, тривав приблизно до 1760 р. і був цілком заповнений примноженням спадку, виснажливою адміністративною і господарчою діяльністю. Другий період продовжувався приблизно до 1770 р. – безконечними бесідами, азартними іграми в карти, легковажним викиданням грошей, наївними спекуляціями, пиятикою і розпустою. Третій – період, що тривав до самої смерті – майже суцільним відривом від громадського життя і вдоволенням долею бездумного магната-емігранта. Одружений з молоденькою Людвікою-Гоноратою Потій, Станіслав мав чотирьох синів: Олександра, Ксаверія, Юзефа, наймолодшого, Михайла і доньку Людвику. Гармонійні відносини з дружиною на перших порах, поступово зіпсувалися через постійну зайнятість князя Любомирського справами та недостатнє приділення уваги дружині, яка знайшла собі шанувальника в особі Юзефа Сосновського і вдавалася до різних інтриг проти чоловіка. Предметом тих інтриг було багатство князя Любомирського – одного з найзаможніших магнатів тогочасної Речі Посполитої. В наступний період після отримання Дубна та інших маєтків, далися взнаки перші симптоми його розумової хвороби, яка відбивалася частими конфліктами з сусідами та урядовою адміністрацією. Апогею ці розлади досягли у 1764 р., коли Станіслав офіційно висунув свою кандидатуру на королівський трон. Пізніше, очевидно з намови друзів, він ту кандидатуру забрав, а від короля, «щоб втерти сльози», отримав у власність Брацлавське воєводство. Після цього прожив декілька років у Рівному, збудувавши там чудовий палац. Станіслав Любомирський не раз ставав жертвою багатьох спритних спекулянтів і шулерів, які забирали у нього готівку і заміські маєтки. Найспритнішим був фаворит його дружини Ю. Сосновський. Шаленства Станіслава Любомирського непокоїли його далеку рідню, представники якої хотіли віддати князя на лікування, щоб пізніше домогтися його відмови від усіх маєтків на користь синів, взамін на річну пенсію – 200 тисяч злотих. Установлення нагляду за ним не перешкодило отримати Любомирському від короля Київське воєводство, яким він володів до 1785 р. Поступово князь Станіслав все рідше відстоював свої права і публічні виступи.

Помер у 1793 р. у Варшаві на дев’яносто першому році життя, похований стараннями сина Олександра. На схилі свого життя князь мабуть і не орієнтувався, де перебував і що діяв зі своїм життям: ззовні таким повним і багатим, а в дійсності – порожнім і вбогим. За кільканадцять років до того його сини розділи між собою батьківський спадок: Олександр отримав Побереже, Ксаверій – Смілу, Юзеф – Рівне, а Михайло –Дубно.