Скупий і заощадливий Князь Юзеф Любомирський

(1785-1870) –

сенатор Конгресового Королівства, наступний спадкоємець Дубна і прилеглих до нього поселень, одружений з Доротою Стецькою.

Після смерті своїх братів князь Юзеф став власником усіх належних їм маєтностей. Місто деякий час перебувало в блискучому стані, хоча власне контрактові ярмарки були вже тоді перенесені до Києва. Юзеф, живучи разом з дружиною та малим сином Марцелієм у Невіркові, приїжджав до Дубна, щоб задовільнити свої слабкості, які намагався приховати від дружини. Головною принадою в Дубні була гра в карти, яка стала для князя Юзефа найтривалішою і найбільшою звичкою. Любомирський був відомий своєю скупістю, яка виражалася навіть по відношенню до дружини та утримання садиби з прислугою. Ця його риса також в значній мірі була зумовлена надмірною пристрастю до картярських ігор. В Дубно і свій маєток ніяких вкладів не робив. Капітали, заощаджені завдяки своїй скупості, до всього ж намагався примножити, позичаючи їх на високі відсотки, або вкладаючи в дохідні підприємства. В 1825 р. він перебував у Варшаві, де не без підтримки свого швагра (чоловіка Терези, Максиміліана Яблоновського), був титулований сенатором-каштеляном Польського Королівства. Але активна громадська діяльність не була властива обом князям, які завжди остерігалися всіляких патріотичних поривів, слідкували звідки «віє вітер», готові до угоди із власним сумлінням. Життя в замку обмежувалося особистими прийомами і товариськими з’їздами. Поступово справи князя прийшли в занепад. Заборгувавши значну суму, князь Юзеф робив спроби продати маєток і місто. Минула слава Дубна як значного торгово-економічного центру, достатня кількість мурованих будинків обумовили намір російського уряду обрати саме це місто губернським центром замість Житомира. Але князь Юзеф, намагаючись увірвати якомога більший шмат прибутку, заправив непомірну суму для можливостей казни, і влада відмовилася від купівлі. Збираючись залишити Дубно назавжди і виїхати до Західної Європи, Юзеф Любомирський таємно вивіз до Відня кілька найкращих меблів, срібний коштовний сервіз, а також трохи коштовностей і там ті предмети продав. Закінчити справу продажу міста було доручено сину Марцелію.

Вигнанець долі, авантюрист і марнотрат Князь Марцелій Любомирський

(1810-1866) –

спадкоємець Дубна

Своє ім’я отримав в честь свого дядька, який зовсім молодим загинув на війні. Виріс під пильним наглядом матері Дороти Любомирської і з раннього дитинства не дотримувався поглядів і вчинків батька, а своїх дядьків. Від матері перейняв велику доброту і делікатність, а від двоюрідних братів Яблоновських навчився любові до батьківщини. Навчався в Парижі, потім перебував у Петербурзі ніби заручником і гарантом лояльності Любомирських по відношенню до Російської влади. У 1835 р. перебував у Відні і Варшаві, гостро критикуючи розкіш і розв’язність, яка там панувала.

Сучасники Марцелія позитивно відгукувались про нього: Клементина Сангушко називала його «улюбленцем цілої Волині», Юзеф Карвицький писав, що «всі обходжують князя Марцелія», а в очах Генріха Стецького він назавжди залишився як «чоловік милий, вчений і улюбленець усіх».

Князь Марцелій став, разом з батьком, господарем Дубенських контрактів, котрі, для людей молодих і легковажних, ставали небезпечною школою, щоб зіпсуватись (а легковажність якраз і була головною вадою Марцелія). У пристрасті до карт батько став для сина фатальним прикладом. Марцелій швидко набрався боргів, які не міг покрити через хворобливу скупість старого Любомирського. Бажаючи повернути борги, Марцелій змушений був позичати гроші або в приятелів, або в професійних лихварів, платячи їм високі відсотки і знову сідаючи за гральний столик у погоні за примарним виграшем. Покращити фінансове становище міг би вдалий шлюб, який, хоч і відбувся, але не змінив матеріальної сторони. Дружиною Марцелія стала його вісімнадцятирічна двоюрідна сестра Ядвіга Яблоновська, донька Максиміліана Яблоновського та Терези Яблоновської – рідної батькової сестри. Цей шлюб погано відбився на їхніх дітях. Весілля відбулося у Варшаві, а оселилися молоді в Невіркові, де ними опікувалася княгиня Дорота. У 1839 р. в Парижі у пари народився син Юзеф – майбутній мемуарист. Це була друга дитина Ядвіги, бо перша дівчинка померла невдовзі після народження. Народження ж сина Юзефа цілком пригнітила тяжка хвороба княгині Ядвіги – параліч обох ніг. Все це вплинуло не лише на самопочуття княгині, а й спричинило до того, що любов подружжя через декілька років переросла в ненависть.

До важких сімейних відносин додалися проблеми матеріальні, бо старий князь Юзеф не сплатив боргів сина, і не передав йому у власність частину маєтків. Усе це мабуть викликало в Марцелія відчуття життєвої поразки і змусило все частіше звертатися до лихварів та гри, яка стала для нього і мукою і єдиною можливістю вціліти.

Ю. Карвицький, характеризуючи батька і сина писав, що наскільки батько був ощадний і скупий, настільки син Марцелій був марнотратний. Позичав, де тільки міг, платив великі відсотки, хапав гроші направо і наліво.

Оригінальною поляризацією тих двох характерів може стати такий приклад. Одного разу князь Юзеф, маючи кілька сотень злотих, доручив своєму фінансовому агентові знайти, кому б віддати їх у кредит під відсоток, але вищий, ніж звичні тоді шість від ста. Через декілька днів агент з’явився у Дубенський замок увечері і повідомив князя Юзефа про те, що зумів виторгувати вісім з половиною відсотків і вручив розписку від власного сина. Можна тільки уявляти злість і невдоволення старого Любомирського.

Борги Марцелія росли з неймовірною швидкістю і досягли в 1844 р. 2.800.000 злотих, спричинені в значній мірі високими відсотками. Тоді ж він виїхав до Петербурга для розвідки про продаж міста Дубна. Та справа затяглася на декілька років. Тимчасом Марцелій в Петербурзі не тільки встиг примножити свої борги, а й наразився на переслідування царської політичної поліції. Тоді ж він закохався в акторку французького театру Елізою Тібольт, на якій хотів одружитися і назавше порвати з колишнім життям. Потрібні були немалі кошти, тому Марцелій взяв завдаток – 80 тисяч рублів сріблом (уся сума становила два з половиною мільйони) і на початку 1848 р. виїхав з Петербургу морем спочатку до Бельгії, а пізніше – в Лондон. Ця подія стала цілою катастрофою для родини Любомирських, а передусім для хворої та гордої княгині Ядвіги, матері та батька. Таким чином давній «улюбленець цілої Волині» перетворився на «гуляку», «пропащого», «циніка», «марнотрата» і «облудника». Забуто про всі його задатки крім товариськості, про всі добрі вчинки, крім щедрості.

Через 6 років після рішення російської влади відмовитися від купівлі Дубна, у 1844 р. князь Марцелій пише прохання до Міністра Внутрішніх справ, не втрачаючи надії завершити справу, почату його батьком. Крім просторих кам’яних будівель, він вказує на палац, дві православні церкви, три католицькі костели, млини, пивоварний і цукровий заводи, дві аптеки, чотири великих шпитальних будівлі, побудовані в різних частинах міста, провіантський великий магазин і інші будівлі, додаючи до цього зростання прибутків, зручне розташування на місцевості та проведення ярмарків. Перші торги по продажу м. Дубна відбулися в Житомирі, 1867 р., але безуспішно. Наступні планувалося провести в Санкт-Петербурзі в 1869 р. Але знову ж таки, посилаючись на нестачу коштів в казні, пропозицію було відхилено. В 1869 р. м. Дубно з передмістями і прилеглими фільварками було продане княгині Єлизаветі Барятинській, залишившись таким чином ще на деякий час приватновласницьким містом.