Сучасна українська мова (Графіка, Орфографія, Лексикологія, Фразеологія, Лексикографія.)

1. Графіка. Короткий огляд історичного розвитку письма.

Графіка (гр. graphïke від graphб — пишу, креслю, ма­люю) — сукупність усіх засобів даної писемності, сукуп­ність накреслень, якими жива мова передається на письмі: літери алфавіту, апостроф, знак наголосу, розділові знаки. Під цим терміном також розуміють систему співвідношень між буквами (літерами) і звуками (фонемами). Графіка як розділ мовознавства встановлює, які основні звукові значен­ня мають окремі букви, тобто як вони читаються. Значення літер пов’язані з фонематичним і позиційним принципами графіки. Крім того, до засобів графіки належать різні при­йоми скорочення слів, використання пробілів між слова­ми, великих літер, відступів при абзацах, усіх можливих під­креслень, а в друкарському відтворенні тексту — і шрифто­вих виділень. У спеціальному виді письма — транскрипції — можуть застосовуватися й інші графічні знаки — знак м’яко­сті, довготи тощо.

Графіка визначає ті можливості, що їх має письмо для передачі окремих звуків і звукосполучень. Для графіки важ­лива лише звукова сторона мови, а етимологічні та морфо­логічні моменти нею зовсім не враховуються.

Ступінь досконалості графічної системи визначається тим, наскільки точно букви письма відповідають звукам (фонемам) мовлення. Ідеальної графіки, в якій кожна лі­тера відповідала б окремому звуку (фонемі), а кожен звук (фонема) виражався б одним буквеним знаком, не існує.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРАФІКИ

Корені української графіки — у X ст., коли в Київській Русі було запроваджено писемність. Сучасний український алфавіт — це видозмінена давня слов’янська азбука, яка називалася кирилицею і складалася з 43-х літер. Вони мали словесні назви, перша буква яких означала фонему, що по­значається нею.

За тисячолітнє існування кирилиці у східних слов’ян в український алфавіт уведено лише три літери — й, ї, ґ.

Буква й була введена Академією наук у 1735 р.

Буква ї, хоч і відома з літописних пам’яток давніх часів на позначення фонеми /і/, в сучасному алфавітному значенні вживається з кінця XIX ст.

У зв’язку з тим, що деякі літери, які були в кирилиці, не відповідали звуковому складові української мови, їх було вилучено з алфавіту. Зайвими в українській графіці вияви­лися літери -ь (єр) та Ы (єри).

Тип письма, яким виконані наші найдавніші рукописи (наприклад, «Остромирове євангеліє» 1057 р.), має назву устав. Літери уставу чітко виписувалися, ставилися пер­пендикулярно до рядка і мали форми, близькі до геометрич­них. Проміжків між словами не було. Крім прямого уставу, в Київській Русі до XIV ст. використовувалося і скорописне накреслення його, наприклад, у графіті Київського Со­фійського собору. Устав досить рано поступився місцем напівуставу, пристосовуваним до вимог спілкування.

Друкарство, що виникло в Україні в XVI ст. (перша дру­кована книга «Апостол» з’явилась у Львові 1574 р.), вико­ристовувало теж кириличну азбуку. На початку XVIII ст. внаслідок реформи азбука була спрощена й удосконалена, нею почали друкувати світські книги, тому вона дістала назву гражданської. У цьому письмі також відмінялися титла, а числа, які позначалися кириличними літерами, замі­нені арабськими цифрами.

2. Український алфавіт. Українська графіка. Співвідношення між буквами і звуками української мови.

Сукупність букв, прийнятих у певній писемності і розта­шованих в усталеному порядку, називається алфаві­том (від назви двох перших букв грецького алфавіту А (альфа) і В (бета, новогрецьк. — віта), або абеткою (від назв двох перших букв слов’янського алфавіту — а і б), чи азбукою (від назв перших двох букв старослов’ян­ського алфавіту — А (азь) і Б (буки).

Український алфавіт складається з 33 букв, які записуються у двох накресленнях — велика і мала букви (крім и та м’яко­го знака). Розрізняються також друковані і писані букви.

Для позначення голосних звуків української мови (фо­нем і варіантів їх) в українському алфавіті є 10 букв: а, о, у, е, и, і, я, ю, є, ї. Букви а, о, у, е передають наголошені і ненаголошені голосні звуки [а], [о], [у], [е] на початку слів і складів та після твердих приголосних: акваріум, реак­тор, танок, осінь, переосмислити, солодкий, Україна, неук, бук, екзамен, поліестер, поле.

Буква і позначає звук [і] на початку слова і складу (іній, передісторія) та після приголосного, який під впливом цьо­го звука вимовляється пом’якшено (літо, зірка, ріка, сіно) або напівпом’якшено (бік, пісня, вікно, мілина, фініш, гілка, кістка, Хівря).

Буква и на початку слова не може стояти, а вживається тільки після твердих приголосних і позначає звук [и] неза­лежно від наголосу (зима, сипати, солити, темний, кида­ти, хилитися, вишня).

Букви я, ю, є передають або два звуки — голосний після приголосного [j], або тільки один голосний і м’якість попе­реднього приголосного.

Букви я, ю, є передають два звуки [йа], [йу], [йе] на початку слова: після голосного; після апостро­фа: п’ять; та після м’якого знака в іншомовних словах: альянс.

Буква ї завжди -передає два звуки [йі]: їхати.

Якщо букви я, ю, є стоять після букви на позначення приголосного, тоді вони передають голосні [а], [у], [е] і м’якість попереднього приголосного: няня [н'ан'а], людина [л'удйна], третє [трет'е].

Сполучення звука [j] з [о] передається двома буквами йо: Йосип, «Тойота» (марка машини), медальйон, а пом’якшення приголосного перед [о] передається м’яким знаком: льодо­вий, сьогодні, тьохкає, утрьох.

Для позначення приголосних звуків в українському алфа­віті є 22 букви. Основне розрізнення приголосних — за дзвінкістю/глухістю — передається чітко: кожний звук передається окремою буквою (б — п, д — т, з — с, ж — ш і т. ін.). Однак тверді і м’які приголосні позначаються однією буквою, а для розрізнення м’яких звуків використо­вується м’який знак: стан — стань, перелаз — перелазь, білий — більший, Остап — ось так, а також букви я, ю, є: стати — стягнути, запис — зяблик, радо — рядно, са­ни — сяйво, лук — люк, статевий — життєвий.

Буква г в українській графіці позначає гортанний звук, для задньоязикового використовується буква ґ: грати (на бандурі); (міцні) ґрати.

В українській мові африкати [дз’] і [дж] передаються дво­ма буквами дз і дж: дзьоб, дзеркало, джміль.

Буква щ завжди передає два звуки [шч]. щастя [шчас'ц'а], що [шчо], вищий [вйшчиї].

Основні правила написання букв і буквосполучень регу­люються орфоепією.

2. Предмет вивчення і завдання орфографії. Основні принципи української орфографії.

Єдина, обов’язкова для всіх орфографічна система ґрун­тується на певних принципах, обумовлених особливостями звукового складу та граматичної будови мови, і відображає історичний розвиток формування й усталення її правопис­них норм.

Українська орфографія формувалася протягом кількох століть, упродовж яких поступово усталювалася однаковість написання звукового складу українських слів (частин їх) та слів іншомовного походження.

Орфографічним називається правило, яке необхідно застосувати до тієї чи іншої орфограми на основі її відмінних ознак.

Орфограма — правильне (таке, що відповідає правилам або традиціям) написання, яке потрібно вибрати із ряду можливих.

В основу орфографії сучасної української мови покладено принципи: фонематичний, фонетичний, морфологічний, тра­диційний (або історичний); окремі написання ґрунтуються на смисловому, або диференціюючому, принципі.

Фонематичний принцип онтологічно є першим і найважливішим, оскільки забезпечує передачу на письмі не тільки інваріанта фонеми, а й тих виявів, що є наслідком історичних чергувань: гора — гір, села — сіл, спека — спечний, горох — горошок — (у) горосі.

Цей принцип забезпечує єдність: «фонема — адекватна їй літера (буква)». Фонетичний принцип застосовується, коли доводиться вибирати правильне написання фонеми в слабкій позиції (позиційного варіанта). Наприклад, дзвінкий приго­лосний префікса [з] перед глухими [к], [п], [т], [ф], [х] запи­сується відповідно до вимови (у слабкій позиції) як с- (ско­сити, спитати, стекти, сформувати, схопити).

За фонетичним принципом позначаються:

1. спрощення в групах приголосних -здн-, -ждн-, -стн-, -стл-, -рдц-, -лнц- та ін.: пізно, тижневий, чесний, щасли­вий, серце, сонце;

2. зміна приголосних [г], [к], [х] в іменниках і прикметни­ках перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий): убогий — убозтво, Прага — празький, свояк — свояцтво, козак — козаць­кий, птах —- птаство, чех — чеський;

3. написання о та е після шиплячих: жовтий, жолудь, бджола, чорний, чотири, вчора, шостий, пшоно, але же­нити, джерело, честь, четвер, вечеря;

4. написання [а] відповідно до вимови в словах (перед постійно наголошеним складом з а): багатий, багач, га­разд, гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн (порівняйте рос.: богатый, горячий, кочан, хозяин);

5. написання букви у на місці давніх о,е, ъ в словах: будяк, мачуха, парубок, яблуня, яблуко (порівняйте рос.: бодяк, мачеха, яблоня, яблоко) та деякі інші.

Морфологічний принцип полягає у позначенні однаковим способом морфеми незалежно від її звучання в різних словах або формах того самого слова. Наприклад, фонеми |е|, |и| в корені слів передаються буквами е, и як у сильній позиції (під наголосом), так і в слабкій (у ненаго- лошеному складі) за правилом: щоб перевірити написання, треба змінити слово так, щоб на сумнівний звук падав наго­лос: пишемо село [се^ило^;], бо села; живу [жи^еву*], бо жити.

Більшість правил українських написань суфіксів, префіксів, закінчень, чергувань у коренях слів, суфіксах і префіксах ґрунтуються на морфологічому принципі:

1. передача ненаголошених [е], [и], [о] у коренях слів: вес­ло — весла, життя — жити, голубка — голуб, лопух;

2. збереження буквеного позначення фонеми в позиції дзвінкого перед глухим і навпаки: вогкий [во'хкиї], просьба [про^[з'ба\ — просити, боротьба [бород'ба¹ ] — боротися;

3. збереження фонематичної передачі прийменника з пе­ред глухим приголосним наступного слова: з тобою

[cmoôo'jy], з хати [сха¹ти\, з чотирма [жчотирма']; з ше­лестом [ш:е¹ле^истом\-

4. розрізнення префіксів пре- і при-: прекрасний [при­красиш], але прилюдний [при^ел'у'дниі], прибути [пре^ибу^[ти\\

5. збереження фонем кореневої морфеми й закінчення в дієслівних формах на -шся, -ться: снишся [снис':а], сниться [сниц':а].

Традиційний, або історичний, принцип полягає в тому, що вибір написання здійснюється на осно­ві традиції, а не відповідного правила збереження буквеної передачі фонеми, як це передбачає морфологічний прин­цип.

Так, в українському правописі традиційно звукосполучен­ня [йі] прийнято позначати буквою ї (їхати, пір’їна), а зву­косполучення [шч] — буквою щ (щока, вищий, Київщи­на). За традицією вживаються і букви я, ю, є для позначен­ня сполучення приголосного з наступним голосним а, у, е (яр, Юрій, Єва) або м’якості попереднього приголосного перед а, у, е (рябий, любити, життєвий).

До традиційних належать також написання, які не можуть бути пояснені ні з фонетичного погляду, ні з морфологічно­го, а вимагають запам’ятання орфограми, яка прийнята тради­цією. Наприклад, у словах тюркського походження кисет, кишеня, кинджал, кизил, лиман традиційно виступає ко­реневий и; в українських словах левада, леміш, лепеха пишеться е; у прізвищі російського письменника Горький за традицією після р ставиться м’який знак, хоч в українській мові цей звук у кінці складу і слова вимовляється твердо (гіркий, господар, терміновий).

Диференціюючі, або смислові, написання регулюють розрізнення смислу слів і словосполучень. Так, велика і мала букви на початку слів служать для розріз­нення власних (індивідуальних) і загальних назв: Земля (планета) — земля (ґрунт), явір (деревина) — Явір (прізви­ще), велика ведмедиця (тварина) і Велика Ведмедиця (су­зір’я), хребет звіра (термін) — Уральський хребет (то­понім).

У сучасному українському правописі вживання великої букви передбачено правилами писемного тексту та індиві­дуальних позначень істот і предметів.

Смислова диференціація зумовлює написання разом, окре­мо й через дефіс прислівників і прислівникових сполучень на відміну від прийменниково-відмінкових форм іменників; написання часток, сполучників тощо. Наприклад, вивчити напам’ять (прислівник) — подарувати на пам’ять (імен­ник з прийменником у знахідному відмінку); як би сказа­ти (прислівник як і частка би дієслівної форми умовного способу пишуться окремо) — якби сказав, то... (сполуч­ник якби пишеться разом).

2. Короткі відомості з історії української орфографії.

Орфографія української мови в царській Росії не була вироблена, оскільки українська мова зазнавала постійних переслідувань і заборон.

Першою працею, в якій закладалися основи українського правопису, була «Грамматика малоросеийского наречия» (1818 р.) О. Павловсьхого. У ній вживалася буква і на по­значення звука [і] (чоловік?), віль, тінь), буквосполучення дж, дз (джерело, дзвінь), звук [ґ] передавався буквосполучеяням кг (кгуля) тощо.

Подальша робота над правописом пов’язана з вироблен­ням його принципів, перевагу віддавали то фонетичному, то етимологічному. Так, у Східній Україні значного поши­рення набула так звана кулішівка фонетичний пра­вопис, укладений П. Кулішем, а в Західній - пристосований до місцевої вимови фонетичний правопис Є. Желехівського, так звана жедехівка. Історико-етимологічний правопис розробив М. Максимович, за яким, наприклад, звук [і] пере­давався літерою, що вказує на його походження (о, е, у, и), а над нею ставився паєрок(с'толь, печь, добрії, дуброва), або ҍ (л ҍто). Цей правопис був дуже складний для вживання.

У Галичині значну роль у формуванні українського пра­вопису відіграв альманах «Русалка Дністрова» (1837 р,). Його автори М. Шашкевич, Я. Гсловацький та 1. Вагилевич вперше в Галичині запровадили гражданську азбуку, вилу­чили, як зайву, літеру ъ, у сучасному значенні вживали букви и, є та.буквосполучення йо і ьо.

У XIX ст. було відомо ще багато різних систем україн­ського правопису, всі вони (А. Метлинського, М. Гатцука, К. Шейковського, М. Драгоманова та ін.) відіграли певну роль у становленні орфографії української мови. Проте в 1863, а згодом і в 1876 р. українське письмо було заборонене царським урядом, і аж до 1905 р. навіть деякі оригінальні українські твори друкувалися російською азбукою.

Отже, офіційно схваленого й обов’язкового для вжитку українського кодексу орфографії не було. Це не давало мож­ливості українській мові виконувати необхідні суспільні функції. Тому 1921 р. видано «Найголовніші правила укра­їнського правопису», створені УАН під керівництвом акад. А. Кримського і схвалені державою.

В основу правопису покладено фонетичний і морфологіч­ний принципи. За фонетичним принципом введемо вживання літери ї (їжа, Україна), написання ь (палець — пальця), спрощення в групах приголосних (борозна, чесний), напи­сання префікса с перед к, п, т, ф, х (сказати, спитати, сти-шити, сфотографувати, схопити) тощо. У морфологічних написаннях віддано перевагу східноукраїнській мовній прак­тиці: упорядковані відмінкові закінчення, що відповідають сучасним, крім родового відмінка однини іменників III від­міни, в якому писали закінчення -и (коло печи, цієї соли, з радости). У прикметникових суфіксах -ськ-, -цьк-, -зьк- вве­дено написання ь, дієслівну частку -ся стали писати разом з дієсловом (хочеться, колеться), у дієприкметнику — одну літеру н (написаний, зроблений), а в прикметнику — дві (невблаганний).

У «Найголовніших правилах» було впорядковано напи­сання іншомовних слів, зокрема: звук g передавався літерою ґ (ґазета, термінологія), а в іншомовних прізвищах вводи­лося розрізнення g і h (Гюґо, Ґутгейль), л не пом’як­шувався перед а, е, о, у (план, білет, філолог, клуб). У за­гальних назвах, крім деяких винятків, не пишеться подво­єння літер (група, комуна), а після д, т, з, с, ж, ч, ш, р (а з 1925 р. і ц) пишеться в них и (директор, тип, музика, синтез, режим, фабрика, цитата).

Невеликі за обсягом «Найголовніші правила», звичайно, не охопили всіх питань правопису, проте відіграли значну роль у нормуванні української орфографії. Новий повний орфографічний кодекс, яким і тепер в основному послугову­ється українська діаспора (відомий як «екрипниківський», його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник), вийшов 1928 р. У ньому поєдналися східноукраїнські (відносно біль­шої частини правил) та західноукраїнські (щодо правопису іншомовних слів) традиції.

Над правописом працювали визначні українські мово­знавці Л.Булаховський, В. Ганцов, М. Грунський, М. Кали- нович, акад. А.Кримський, О. Курило, М. Наконечний, І.Свєнціцький, О.Синявський, С. Смаль-Стоцький, М. Су­лима, Є. Тимченко та ін.

За обсягом і повнотою висвітлення проблем цей правопис став значним явищем у нормалізації української мови.

Наступне видання правопису 1933 р. фактично відкидало попереднє у дусі того часу як ідеологічно неправильне. У ньо­му докорінно змінено правопис іншомовних слів, усунено з українського алфавіту літеру ґ і т. п. Він був обов’язковим до 1946 p., коли вийшов новий «Український правопис». 2-ге його видання здійснено в 1960 p.. а третє — в 1990 р.

Останнє видання поставило за мету уніфікувати правопис власних назв, написань разом і через дефіс, зменшити число винятків з деяких правил, переглянути правопис іншомовних слів, поновити традиційну українську абетку.

2. Правила написання м’якого знака.

М’яким знаком позначаються м’які приголосні.

М’який знак пишеться:

1. після д, т, з, с, ц, л, н у кінці слова та складу: мідь, паморозь, вісь, міць, сіль, кінь, донька, молотьба, близь­ко, просьба, кільце, ганьба;

2. після цих же букв та після р на позначення м’яких приголосних усередині складу перед о: дьоготь, тьохка­ти, дзьоб, сьогодні, льон, чотирьох;

3. у суфіксах -зьк(ий), -ськ(ий), -цьк{ий)\ -зькість, -ськість, -цькість; -зько, -сько, -цько; -зькому, -ському, -цькому; -зьки, -ськи, -цьки: близький, міський, хвацький, близькість, людськість, вузько, військо, по-українсько­му (по-українськи), по-словацькому (по-словацьки).

Пр и м і т к а. М'який знак не пишеться в словах дерзкий, в’язкий, ковзкий, різкий, баский, порский, жаский, плоский (плаский) і похідних від них: боязкість, в’язкість, баско, різко, оскільки в них звуки [з], [с] і [к] не утворюють суфіксів;

4. у суфіксах прикметників із значенням зменшеності і пестливості -ньк(ий), -есеньк(ий), -ісіньк(ий), -юсіньк(ий) та в похідних від них прислівниках: тоненький, тонесень­кий, тонісінький, тонюсінький; тоненько;

5. після л перед приголосним: читальня, сільський, стільчик.

Примітка. Не ставиться м’який знак після л у групах -ли,-, -лч-, коли вони походять із -лк-: балка — балці, галка — галці, галченя, Наталка — Наталці, Наталчин, рибалка — рибалці, рибал­чин, спілка — спілці, спілчанський, але: Галька — Гальці, Гальчин.

2. Правила вживання апострофа.Апостроф — це надрядковий знак [’], що вживається в українському письмі для позначення роздільної вимови м’яко­го [й] з попереднім твердим приголосним: в’язати [вйазати], бур’ян [бурйан].

Апостроф пишеться перед буквами я, ю, є, ї у таких випадках:

1. після букв, якими позначаються губні приголосні звуки, якщо перед цими буквами немає приголосних (крім р), що належать до кореня: п’явка, в’юн, в’ється, верб’я, черв’як (але мавпячий, свято, цвях та ін., у яких перед буквами, що позначають губні приголосні, є приголосні, які належать до кореня);

2. після букви р, якою позначається твердий звук [р]: пір’їна, міжгір’я, матір’ю (але рясно, дрюк, Рєпін та ін., у яких буквою р передається м’який приголосний [р'], а бук­вами я, ю, є — звуки [а], [у], [е];

3. після префіксів та першої частини складних слів, які закінчуються буквами, що передають тверді приголосні зву­ки: без’язикий, від’їзд, з’їжджатися_г об’єднати, роз’юши­ти, дит’ясла, пан’європейський.

2. Вживання великої літери.

1. З великої літери пишеться перше слово в реченні, перше слово кожного рядка у віршах незалежно від розділових знаків.

Велика літера у власних назвах

З великої літери пишуться:

2. Імена людей, по батькові, прізвища, псевдоніми, конспіративні клички, прізвиська: Іван Петрович Котляревський, Леся Українка (Лариса Петрівна Косач). тощо.

3. У складних прізвищах, псевдонімах та іменах, які пишуться через дефіс, кожна складова частина починається великою літерою: Квітка-Основ'яненко, Нечуй-Левицький.

4. Назви міфологічних істот і божеств: Антей, Аполлон, Афіна, Ахіллес, Будда, Венера, Молох, Перун.

5. Дійові особи у байках, казках, драматичних творах: Ворон, Заєць, Лисиця, Осел, Щука; Лісовик, Мавка, Перелесник;.

6. Назви найвищих державних установ України: Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України.

7. Назви найвищих державних посад України та міжнародних посад: Генеральний секретар ООН, Президент України, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України.

8. Умовні власні назви в актах, договорах та інших офіційних документах: Високі Договірні Сторони, Автор і Видавництво тощо.

9. Клички свійських тварин: Сірко (собака); Сніжинка (кішка);

10. . Назви сортів рослин у спеціальній літературі: Антонівка, Білий налив, Паперівка (яблуні); Шпанка рання (вишня).

11. Але в загальному вжитку вони пишуться з малої літери: антонівка, глива, угорка.

12. Астрономічні назви: Велика Ведмедиця, Козеріг, Марс, Молочний Шлях, Сатурн, Юпітер. Так само пишуться народні назви сузір'їв і галактик: Великий Віз, Квочка, Пасіка, Чумацький Шлях тощо.

13. Назви сторін світу: захід, південь, північ, схід, південний захід, якщо під цими назвами розуміються краї чи народи: Далекий Схід, Західна Україна, країни Заходу, курорти Півдня, народи Півночі, Південне Полісся, Північна Буковина, Схід прокинувся.

14. Географічні й топографічні власні назви, крім службових слів і родових означень (затока, мис, море, острів, пік, хребет і т. ін.): Азія, Антарктида, Балканський півострів, Берингове море, Північнокримський канал, Володимир-Волинський плат, гора Говерла..

15. Коли означуване слово, що входить до географічної назви, не виражає родового поняття, то воно пишеться з великої літери: Біла Церква, Біловезька Пуща (заповідник), Булонський Ліс (парк), Великі Луки, Жовті Води, Залізні Ворота, Зелений Гай, Карські Ворота. Так само з великої літери пишуться складові частини географічних назв, що означають титули, посади, фах і т. ін.: мис Капітана Джеральда, набережна Лейтенанта Шмідта; також затока Святого Лаврентія.

16. Назви вулиць (бульварів, провулків, проспектів), шляхів (залізничних, морських і т. ін.), каналів, течій (морських), а також майданів (площ), парків і т. ін. пишуться з великої літери, а їхні родові по значення — з малої: Андріївський узвіз, Байкало-Амурська магістраль, бульвар Тараса Шевченка..

17. Якщо в назвах вулиць, проспектів, населених пунктів тощо слова брід, вал, ворота, міст, шлях, яр і т. ін. вже не сприймаються як родові позначення, то вони пишуться з великої літери: Боричів Тік, Добрий Шлях, Козиний Брід, Красні Ворота, Кузнецький Міст, Ярославів Вал (вулиці); Гола Пристань (місто), Казанські Горби (урочище), Сухий Яр (село).

18. Назви груп або союзів держав і найвищих міжнародних організацій: Антанта, Балканські країни, Європейське Економічне Співтовариство, Співдружність Незалежних Держав, Всесвітня Рада Миру, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Організація Об'єднаних Націй, Рада Безпеки, Троїстий союз.

19. Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць: Арабська Республіка Єгипет, Держава Бахрейн, Республіка Білорусь.

20. У назвах автономних областей та округів, а також країв, областей, районів, сільрад, колгоспів, радгоспів з великої літери пишеться тільки перше слово: Волинська область, Єврейська автономна область, Краснодарський край, Мусіївський колгосп ім. Тараса Шевченка, Ненецький автономний округ, Новомлинівська сільрада, Петрівський радгосп, Рожищенськйй район, Уманська міськрада. Це правило поширюється й на назви старого адміністративно-територіального поділу: Берегівський округ, Вітебське воєводство, Лохвицький повіт, Новоросійська губернія. Черкаське староство.

21. Неофіційні назви держав, одиниць територіального поділу та образні назви географічних об'єктів: Буковина, Вінниччина, Закавказзя, Закарпаття, Золотоверхий (Київ), Наддніпрянщина. У спеціальному стилістичному вживанні пишуться з великої літери й загальні назви: Батьківщина тощо.

22. У словосполученнях — назвах державних, партійних, громадських, профспілкових та інших установ і організацій як України, так і інших держав: з великої літери пишеться тільки перше слово, що входить до складу назви: Верховний суд США, Генеральні штати Королівства Нідерландів, Збройні сили України, Народна палата Республіки Індії.

23. Це стосується й назв державних установ минулого: Державна дума, Земський собор, Тимчасовий уряд, Центральна рада.

24. У назвах міністерств і їхніх головних управлінь, а також у назвах інших установ та організацій, що складаються з кількох слів, з великої літери пишеться тільки перше слово: Національний банк України, Міністерство освіти України, Міністерство культури України, Палата мір і вимірних приладів, Українське товариство охорони пам'яток історії та культури.

25. Правопис складених назв заводів, фабрик, комбінатів, виробничих об'єднань, шахт, підприємств, установ, а також наукових і навчальних закладів, кінотеатрів, театрів, парків культури та відпочинку, клубів тощо підпорядкований таким правилам:

26. а) якщо підприємство, установа, заклад і т. ін. мають символічну назву, номер чи носять чиєсь ім'я, то їх можна писати повністю або скорочено. При цьому в повних назвах початкове слово та перше слово взятої в лапки символічної (умовної) назви, ім'я тощо пишуться з великої літери, а всі інші слова — з малої: Київський завод «Арсенал», Республіканське виробниче об'єднання «Поліграф-книга», Десятий міжнародний з'їзд славістів, Центральна наукова бібліотека АН України ім. В. І. Вернадського, Київський військовий округ;

б) перше слово власних назв академій, інститутів, науково-дослідних установ, кінотеатрів, театрів, музеїв, парків культури та відпочинку тощо пишеться з великої літери, незважаючи на те, що воно є родовим позначенням: Академія наук України, Кінотеатр ім. О. Довженка, Книжкова палата, Державний музей українського образотворчого мистецтва;.

в) з великої літери пишеться перше слово складених назв типу: Київський будинок мод, Львівський палац одруження, Харківський клуб метробудівників.

27. Назви художніх, музичних творів і т. ін., наукових праць, газет, журналів, історичних пам'яток тощо пишуться з великої літери в лапках: поема «Енеїда», повість «Тіні забутих предків», опера «Запорожець за Дунаєм», пісня «Стоїть гора високая», підручник «Історія України».

28. З великої літери, але без лапок пишуться назви культових книг: Апостол, Біблія, Євангеліє, Коран, Псалтир, Часослов, а також назви релігійних понять: Бог (але бог Перун і т. ін.), Божа Матір, Син Божий, Святий Дух та ін.

29. Назви вокзалів, станцій, портів, пристаней і т. ін.: Київський вокзал (у Москві), станція Фастів Перший, станція метро «Радянська», порт Балаклава, пристань Ржищів тощо.

30. Назви будинків відпочинку, пансіонатів, санаторіїв, дитячих таборів, готелів, кемпінгів, ресторанів, кав'ярень і т. ін. пишуться в лапках і з великої літери: будинок відпочинку «Зоря», пансіонат «Здоров'я».

31. Назви пам'яток архітектури, замків, храмів тощо: Андріївська церква, Золоті ворота, Колізей, Києво-Печерська лавра, Хотинський замок, Софійський собор.

32. Назви історичних подій, епох, війн, революцій, народно-визвольних рухів, повстань, революційних свят, знаменних дат і т. ін.: Велика французька революція, епоха Відродження, Вітчизняна війна, Коліївщина, Хмельниччина, Семирічна війна, Кривава неділя.

33. З великої літери пишуться й назви релігійних свят і постів: Благовіщення, Великдень, Івана Купала, Петра й Павла, Покрова, Різдво, Теплого Олекси, Успіння; Великий піст, Масниця, Петрівка, Пилипівка, Спасівка тощо.

34. Якщо початковий порядковий числівник у складеній назві написаний цифрою, то наступне слово пишеться з великої літери:  8 Березня, 1 Травня.

35. Назви конгресів, конференцій, договорів, найважливіших документів тощо: Конгрес захисту культури, Конституція України, Потсдамська угода, Акт проголошення незалежності України, Декларація прав людини.

36. Назви орденів, відзнак (крім родових назв): орден Вітчизняної війни, орден Дружби народів, орден Незалежності, орден Почесного легіону, орден Пошани.

37. Якщо така назва береться в лапки, то з великої літери також пишеться тільки перше слово та власне ім'я, що входить до складу цієї назви: орден «Мати-героїня», медаль «За відвагу», медаль «За визволення Варшави».

38. Назви літаків, автомобілів, тракторів та інших машин, пов'язані з найменуванням моделі, заводу, фірми, що їх виготовляють, пишуться з великої літери в лапках: літак «Антей», автомобіль «Таврія», автобус «Турист», комбайн «Нива», трактор «Білорусь».

39. Це правило поширюється й на назви виробів, продуктів, що стали фірмовим або сортовим їх означенням: печиво «Столичне», вино «Перлина степу», цукерки «Пташине молоко».

40. Прикметники, утворені від власних особових назв за допомогою суфіксів -ів (-ова, -ове, -еве), -їв (-єва, -єве), -ин (-ина, -ине), -їн (-їна, -їне), якщо вони означають належність чогось даній особі:Андрієві книжки, Грінченків словник, Маріїн лист, Тичинине слово, Шевченкові поезії.

41. Прикметники, які входять до складених особових назв людей як прізвиська: Володимир Великий, Данило Галицький, Дюма Старший, Карл Сміливий.

42. Прикметники, утворені від іменників — власних назв, якщо вони входять до складу назв, які за змістом дорівнюють словосполукам «імені когось», «пам'яті когось»: Нобелівська премія, Франківська кімната, Шевченківська премія.

43. Складноскорочені назви (абревіатури), якщо вони вживаються на позначення одиничних установ: Укрінформ, Укрпрофрада, Укоопспілка, НЛО, АТС, КНР, СНД, УРП, УТН.

2. Правопис складних і складених особових імен, прізвищ, географічних назв й похідних прикметників.

Українські прізвища пишуться за загальними орфографіч­ними правилами.

У написанні неукраїнських прізвищ використовуються правила, закріплені українським правописом.

Зокрема власні іншомовні назви іменникового типу ма­ють такі ж закінчення, як і загальні назви-іменники: Гойя, Жанна —як в іменниках І відміни; Чапек, Жюль Берн — як в іменниках II відміни.

Російські та інші слов’янські прізвища записуються відпо­відно українськими літерами (див. таблицю).

2. Правопис слів іншомовного походження.

У сучасній українській літературній мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами передачі звуків українськими літерами.

1. Звук [L (/)] у словах іншомовного походження пере­дається а) літерою л, коли звучить твердий приголосний: алея, атлас, лампа, новела, пенал, металургія, Лондон, Лафарг, Голсуорсі, Флуранс; б) літерою л і додатковим засобом пом’якшення (м’яким знаком — ль або буквами я, ю, є), коли звучить м’який приголосний: емаль, сальто, гольф, кльош, спондильоз, пляж, алюміній, Льєж, Лінкольн, Лютер; в) сполучення Іе передається буквоспо- лученням ле, в якому приголосний л перед е звучить твер­до: білет, легенда, лекція, телеграф, Палермо, Галілей.

2. Звуки [G (g)] і [Н (h)] звичайно передаються літерою г та в окремих давньозапозичених словах — літерою ґ: га­раж, генетика, лінгвістика, гороскоп, гумус, Гаага, Люк­сембург, Гете, Гданськ, Гейне; Гете, Ґданськ, Ґізо, аґрус, ґоґель-моґель.

3. Звук [f] і буквосполучення ph передаються літерою ф: фабула, факт, фах, фаянс, фігура, фото, футляр, ка­федра, орфографія, Флобер, Франція, Афіни.

4. У загальних назвах іншомовного походження не збе­рігається подвоєння приголосних: акомодація, акорд, бароко, бравісимо, група, грип, клас, сума, фін (фіни), шасі. Лише в окремих словах італійського походження на­явне подвоєння н, л, т, ц: бонна, ванна, манна (манний), панна, пенні, тонна; брутто, нетто, лібретто_г інтер- меццо; вілла, булла, білль, а також подвоєння р у назві рослини дурра та в назві ароматичної смоли мірра.

У загальних назвах можливе подвоєння при збігу однако­вих звуків префікса і кореня: апперцепція (перцепція), імміграція (міграція), ірреальний (реальний), сюрреалізм (реалізм).

У власних назвах і похідних від них словах подвоєні при­голосні зберігаються на письмі: Андорра, Голландія, Каль­кутта, Марокко, Міссурі, Ніцца, Яффа, Торрічеллі, Флам- маріон; андоррський, марокканець, яффський.

5. Початкове буквосполучення іе (hie) звичайно пере­дається буквосполученням іє: ієна, ієрархія, ієрогліф, ієрей, але єзуїт, Ємен, Єрусалим.

6. Початкові буквосполучення іо, уо, jo передаються че­рез іо, якщо в українській мові вони звучать як два скла­ди: іон, іонізатор, іонічне море, або через йо, коли вимов­ляються як один склад: йод, йота, Йорданія, Йосип, Нью-Йорк.

7. Букви і, у (а також [и] німецького дифтонга [ей]) в позиції між двома голосними в українській мові звичайно не передаються окремою літерою: буєр, конвеєр, плеяда, секвоя, фаянс, феєрверк, але в окремих словах запису­ються буквою й: фойє, майя (народність), Гойя, Савойя, Фейербах, Гавайї.

8. Букви і, у (ігрек), що позначають голосний [г] в словах іншомовного походження, залежно від позиції та вимови в українській мові передаються літерами і, ї та и.

На початку, а також у середині слова перед голосним та перед й завжди пишеться і: ідилія, ірис, інтернат, інер­ція, біологія, радіус, діаграма, матеріал, тріумф, калій, інструментарій; кінцеве звукосполучення і а передається через ія: артерія (порівняйте артеріальний), геометрія, симетрія, Естонія, Дієго-Гарсія, Бразилія.

Літера і пишеться також у кінці слова та після приголос­них перед наступним приголосним у власних назвах: Капрі, Міссісіпі, Нагасакі, Россіні, Поті, Кріт, Сідней, Севілья, Тіціан, Ціцерон (літера і зберігається і в похідних прикмет­никах: сомалійський, тіціанівський, шіллерівський)\ у кінці невідмінюваних загальних назв: візаві, журі, колібрі, таксі, харакірі; в усіх інших випадках після букв б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним: бінокль, пілот, віраж, міф, гігант, кімоно, хімія, лінза, німфа.

Примітка. У ряді слів тюркського походження за традицією чується й пишеться и: башкир, гиря, калмик, килим, кисет, кинджал, кишлак; відповідно до вимови и пишеться в словах: вимпел, імбир, інжир, кипарис, лимон, миля, нирка, спирт, химера та в словах цер­ковного вжитку: диякон, диявол, єпископ, єпитимія, митра, митропо­лит, християнство та деяких інших.

9. Літера ї пишеться після голосного: мозаїка, наївний, прозаїк, руїна, Енеїда, Каїр. Однак після голосного, що належить до префікса або є сполучним афіксом в осново- складанні, пишеться і: доісторичний, позаінспекційний, но­воірландський, давньоіспанський, а після префікса дез- пи­шеться и: дезинфекція, дезинформація, дезинтеграція (але: безідейний, передісторичний, суперінфляція).

10. Літера и пишеться: а) в загальних назвах після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш та р перед наступним приголосним (прави­ло «дев’ятки»): дизель, дидактика, директор, дисциплі­на, тиран, партитура, тираж, зигзаг, азимут, позиція, сирена, синонім, цистерна, цифра, режим, джинси, речи­татив, шифр, шихта, риф, арифметика, карикатура;

б) у географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида, Флорида, Америка, Африка, Арктика, Балтика, Корсика, Мексика;

в) у-географічних назвах після шиплячого приголосного: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Чикаго, Чилі;

г) у власних назвах, у яких за традицією вимовляється твердий приголосний з групи «дев’ятки»: Аргентина, Бас­тилия, Братислава, Бразилія, Ватикан, Великобрита­нія, Єрусалим, Китай, Париж, Палестина, Рим, Рига, Сардинія, Сицилія, Сирія, Скандинавія, Тибет, Тифліс;

д) у власних назвах, в яких усталилася вимова и після губних та задньоязикових: Вавилон, Єгипет, Пакистан.

11. Звук [e] передається літерою е: елізія, еволюція, енергія, ешелон, ідеал, театр, фаетон, каре, купе, Есхіл, Теруель.

На початку слова після приголосного [j] звук [е] в ук­раїнській мові передається буквою є: єгер, єнот, єресь, Євро­па, Ємен, Єфрат, Єсперсен.

Після апострофа, голосних е, і, о та м’якого знака звук [e] передається буквою є бар’єр, інтер’єр, п’єдестал, конвеєр, феєрверк, абітурієнт, кольє, месьє, В’єтнам, Трієст, Мольєр.

п р и м і т к а. У словах проект, проекція і подібних пишеться е, а в слові траєкторія — літера є.

12. Апостроф у словах іншомовного походження та по­хідних від них ставиться перед я, ю, є, ї:

а) після букв б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, Монтеск’є, Руж’є, Фур’є;

б) після префікса з кінцевим приголосним: ад’ютант, ін’єкція, кон’юнктурний.

Апостроф не ставиться після б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р, якщо букви я, ю, є позначають м’якість при­голосних: бязь, бюро, пюре, фюзеляж, кювет, рюкзак, Рюрик, Гюго, Вюртемберг.

Не ставиться апостроф після букви на позначення твер­дого приголосного перед, звукосполученням [/о], для якого в українському алфавіті немає «йотованої» букви: курйоз, серйозний.

13. М’який знак в іншомовних словах ставиться після букви л відповідно до м’якої вимови приголосного у кінці слова: емаль, дрель, Рафаель, але: бал, канал, метал (як і інших приголосних: банан, алмаз, шприц)-, так само відпо­відно до вимови ставиться (не ставиться) м’який знак після л перед іншим приголосним: фільм, фальш, але полк, залп.

М’який роздільний знак ставиться після д, т, з, с, л, н перед я, ю, є, ї, коли перед голосним звучить м’який приго­лосний [j] та перед сполученням йо: Касьян, віньєтка, Ла­вуазье, Люсьен, Віньї.

2. Правопис складних іменників.

3. Правопис складних прикметників.

4. Правопис складних прислівників.

(В додатках. Практикум української мови.)

2. Предмет вивчення і завдання лексикології. Поняття про лексему, словоформу, лексичний склад мови.

Основою кожної мови є слова. Усі слова, що вживаються в мові, становлять її словниковий склад або лексику. Вивчення слова є одним з найважливіших завдань мовознавства. воно вивчається з кількох поглядів. Предметом вивчення слова може бути його фонетична будова, морфологічний склад, словотворча структура, лексичне значення і відношення до означуваного поняття, походження слова, зміна його значення в процесі історичного розвитку мови.

Саме вивченням словникового складу мови в різних його аспектах займається розділ мовознавчої науки – лексикологія (гр. lexikos – словесний, словниковий і logos – учення). Об’єктом вивчення лексикології є лексика (гр. lexis – слово) – сукупність уживаних у мові слів, з якими пов’язано певні значення, закріплені у суспільній свідомості.

Предметом дослідження лексикології є:

​ лексичне значення слова;

​ системні відношення між словами: синонімічні, омонімічні, патронімічні, антонімічні та ін.;

​ словниковий склад конкретної мови з погляду його походження, становлення, змін в процесі розвитку мови, взаємодії з іншими мовами на лексико-семантичномі рівні;

​ стилістичні аспекти лексичних одиниць;

​ фразеологізми;

​ терміни.

Лексикологія досліджує слова в діахронному та синхронному аспектах. Вивченням лексики на діахронному зрізі займається історична лексикологія. Вона вивчає закономірності формування, розвитку і збагачення словникового складу мови від найдавніших часів до наших днів. Сучасна (описова)лексикологія вивчає обсяг і властивості словникового складу мови на сучасному етапі.

Лексикологія вивчає словниковий склад мови в усій його повноті і різноаспектній розгалуженості.

2. Слово як основна одиниця мови. Диференційні ознаки слова.

Будь-яка мова складається із слів. Слово – основна функціонально-структурна одиниця мови, так як без словникового складу жодна мова існувати не може. Всі інші мовні одиниці так чи інакше пов’язані зі словом. Звуки реалізуються лише в словах. Значущою одиницею мови вважається і морфема але морфеми також не існують поза словами (як і фонеми). Слово ж, структуроване з морфем, є самостійною і постійно відтворюваною в мовленні одиницею. Із слів складаються словосполучення і речення, за допомогою яких людина оформляє свої думки й передає їх іншим людям.

Cлово – це найменша самостійна, вільно відтворювана в мовленні структурно-функціональна і семантична одиниця мови, що складається із звуку або комплексу звуків і вказує на пізнані елементи дійсності. Будучи самостійною та відтворюваною, вона становить будівельний матеріал для речення.

2. Поняття про номінацію. Внутрішня форма слова.

Слова виконують 3 основні функції.

Головна функція слова номінативна. Як вже зазначалось, кожне повнозначне слово називає щось із навколишньої дійсності.

Однак у мові немає окремих слів для назви кожного предмета, дії, ознаки. Слів у мові значно менше ніж предметів, дій, ознак, явищ навколишнього світу. Люди узвичаїлись називати не окремі предмети, а давати узагальнюючу назву цілим класам однорідних предметів. У здатності слова називати клас однорідних предметів, дій, ознак виявляється його узагальнююча функція. Без узагальнення людина неспроможна охопити своєю пам’яттю численні одиничні назви предметів, ознак, властивостей, дій.

За ступенем узагальнення розрізняють слова з конкретним та абстрактним значенням.

Конкретне значення мають слова, що називають предмети, явища навколишнього світу, які сприймаються і пізнаються органами чуття: мороз, вода, зелений, різати.

Абстрактне значення властиве словам, що називають узагальнені поняття. Позначені такими словами поняття позбавлені чуттєвих ознак, сприймаються лише розумом, уявою людини: щирість, кмітливість, сприймати, міркувати, скромний.

Слово виконує також емоційно-експресивну функцію, яка полягає у вираженні ставлення мовця до названого, пор.: сонце – сонечко, мати – матінка, матуся, хлопець – хлопчик, хлоп’я, хлопчище, баба – бабуся, бабуня, бабця, бабище.

2. Лексичне значення слова. Семна структура слова. Типологія сем.

Однією з найважливіших властивостей слова є лексичне значення (ЛЗ), або лексична семантика(від гр. semantikos – який має значення). Значення слова не визначається тим звуковим комплексом, з якого складається, не залежить від нього (одне й те саме лексичне значення в різних мовах передається різними словами: люди, people, leute).

ЛЗ – це історично вмотивована співвіднесеність слова з певним поняттям, реальний, конкретно-індивідуальний зміст, тобто те, що слово називає. Напри​клад, лексичне значення слова веселка таке: «Дугоподібна смуга, яка з’являється в атмосфері внаслідок заломлення сонячних променів у краплинах дощу, води». Це мовна категорія.

Значення слова співвідноситься з поняттям про цей предмет. Поняття – це узагальнене відображення в нашій свідомості низки однорідних предметів чи явищ; це сукупність людських знань. Це категорія мислення, логіки. Слово і поняття взаємопов’язані між собою. Поняття закріплюється і виражається в слові, а ЛЗ слова (найчастіше) відповідає поняттю. Слова можуть означати декілька понять (багатозначні слова) а одне поняття може бути виражене кількома словами (синонімами).

ЛЗ не лише передає зафіксований у мові досвід, а й змінюється упродовж історичного розвитку. Наприклад чорнило первісно могло бути тільки чорним, але згодом значення цього слова розширилось і ми маємо чорнило червоне, фіолетове, синє.

2. Лексичне значення слова, його типи. Характеристика тлумачних словників.

Природа лексичних значень слів неоднакова, що особливо виявляється у функціонуванні слова в словосполученнях і реченнях. тому в плані функціонування виділяється три типи лексичних значень:

​ номінативне значення,

​ фразеологічно зумовлене значення,

​ синтаксично зумовлене значення.

Номінативне значення – це основне значення, у якому відображено об’єктивну дійсність. Номінативне значення є стійким. Воно виникло на певному історичному етапі і зберігається впродовж усього розвитку мови.

Проте слова не лише зберігають свої первісні значення, а й можуть набувати інших, що є відгалуженням від головного (це вивідні значення, всі вивідні значення також є номінативними). Наприклад: на базі основного номінативного значення слова нива (поле, яке обробляють під засів) розвинулося номінативно вивідне значення – назва місця чи галузі діяльності (працювати на мовознавчій ниві).

Фразеологічне значення – це значення слова, яке предметно-логічні зв’язки відбиває опосередковано, реалізується тільки у стійких сполуках – фразеологізмах. Значення фразеологізму не є сумою значень його слів-компонентів. Наприклад слова: байдики, відкоша, ридма, лігма, облизеньвживаються тільки поєднанні з певними словами, які разом творять фразеологізм: бити байдики, дати відкоша, ридма ридати, лігма лежати, піймати облизня.

У деяких випадках фразеологічно зумовленим є лише одне із значень слова, а решта значень вільно функціонує в мові. Наприклад, у стійких словосполуках пасти задніх, правити теревені, шити білими нитками, ляпати язиком, терновий вінок, хресна дорога фразеологічно зумовленим є лише одне із значень дієслів пасти, правити, шити, ляпати та іменників вінок, дорога.

Синтаксично зумовлене значення – це значення, якого набуває слово (вжите переносно) у певному контексті. Таке значення виявляється лише тоді, коли слово виступає лише в певній синтаксичній функції, що впливає на його семантику.

Синтаксично зумовлене значення притаманне найчастіше словам, вжитим переносно для образної характеристики особи, явища, предмета: Ой вигострю товариша, Засуну в халяву. Та піду шукати правди І тієї слави (Т. Шевченко) (товариш – це людина, що спільно з ким-небудь виконує якусь справу, а у Шевченка – це зброя).

Тлумачний словник – це універсальний одномовний словник, що подає лексико-фразеологічний склад мови з поясненням значення, граматичних та стилістичних особливостей. Основне завдання словника – опис і нормалізація складу мови. Вели​ким кодифікаційним словником є «Словник української мови» (СУМ) в 11-х томах (1970-1981 pp.). Реєстр словника вміщує лексикографічне багатство «Словаря малороссийского» Павла Білецького-Носенка (1838-1843 pp.), «Малоруско-німецкого словаря» Євгенія Желехівського і Софрона Недільского (1885-1886 pp.), «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка (1907-1909 pp.), «Словника мови Шевченка» (1964 p.).

СУМ налічує 135 тис. слів. Словник охоплює вели​кий і різноманітний щодо походження, функціонування і стилістичного використання лексико-фразеологічний матеріал. Щоб наочно та образно розкрити значення слів, подано ілюстрації.

Тлумачні словники можуть бути тематичні, наприклад, Сергій Плачинда «Словник давньоукраїнської міфології», у якому розтлумачено міфи й легенди праукраїнців дохристиянської доби.

2. Лексичне і граматичне значення слова.

Лексичне значення слова – це те поняття, той зміст, який вклали в слово люди. Слова можуть позначати предмети, осіб, явища, процеси, ознаки, взагалі всю повноту наших думок і мислення. Фактично, без слів ми не змогли б виражати свої почуття, своє бачення світу, не могли б спілкуватися одне з одним. Мова – це сукупність певних поєднань звуків, букв, яким конкретною людською спільнотою (найчастіше – етносом, народом) присвоєно певне значення. Окрім лексичного значення, слова мають і граматичне значення, яке показує, що слово належить до певної частини мови та має граматичні ознаки.

Наприклад, лексичне значення  слова "млин" - споруда, що розмелює зерно на борошно за допомогою вітряної, водяної, парової та інших видів енергії. Це значення ми знайдемо в будь-якому тлумачному словнику української мови. Граматичне значення слова "млин" - іменник, чоловічого роду, вжитий в називному відмінку однини, належить до другої відміни. Однак слід пам’ятати, що лише самостійні частини мови мають лексичне значення, а службові - лише граматичне.

Варто зауважити, що лексичне значення слова відбиває лише узагальнене поняття про предмет, явище, ознаку. Дуже часто одне й те ж слово може викликати дуже різні асоціації у людей. Наприклад, коли ми чуємо чи бачимо слово «собака», то один може уявити пуделя, інший вівчарку, хтось цуценя, для когось «собака» – лайливе слово, для когось – асоціація з вірним другом. Але всі погодяться, що «собака» це чотиринога свійська тварина, що першою була приручена людиною. Тобто кожне слово несе в собі узагальнене, не спеціалізоване, об’єктивне значення, яке є для слова основним. А у сприйнятті цього слова кожним формується суб’єктивне значення, або емоційне його сприйняття.

Граматичне значення — це таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять єдність своїх складників та утворюють граматичну категорію.^[1]

Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова.

Граматичні значення слова є додатковими (супровідними) щодо лексичного значення і слугують для позначення як певних різних зовнішніх зв'язків предмета чи явища, так і найзагальніших властивостей буття.

За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні.

  Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовлені лексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка).

  Синтаксичні граматичні значення використовуються лише для зв'язку слів у реченні. Вони виступають у тому самому слові і є змінними. Ніякого реального змісту ці значення самі по собі не виражають. Такими є рід, число і відмінок прикметників, рід і число дієслів, певною мірою відмінки іменників.

  Номінативні граматичні значення виступають теж у тому самому слові, але виражають ті чи інші найзагальніші властивості буття і тим доповнюють, уточнюють лексичне значення слова. Таку роль виконує, зокрема, число іменника: різне реальне значення передають однина і множина того самого слова: день (це тільки один день) і дні (це більше ніж один день). Ступені порівняння прикметників вказують на різну інтенсивність вияву ознаки: холодний, холодніший, найхолодніший.

Синтаксичні й номінативні граматичні значення, як змінні, зумовлюють творення різних морфологічних форм того самого слова — словоформ. У речення змінні слова входять лише у вигляді певних словоформ.

19. Системність лексики. Семантичні звязки у лексиці.

20. Моносемія і полісемія. Особливості терміна.

Слова, що є назвою одного поняття чи явища, є однозначними, або моносемантичними: жолудь, бегемот, домовленість, нісенітниця, олівець, карієс (мед.) (здебільшого однозначними є терміни).

Якщо словом позначають декілька понять, воно є багатозначним, або полісемантичним. Переважна більшість слів сучасної української мови є багатозначними. Наприклад слово спокій - це: 1) відсутність руху і шуму; нерухомість; 2) стан душевної рівноваги, відсутність хвилювання.; 3) повний відпочинок, бездіяльність; 4) уміння володіти собою; витримка; 5) відсутність війн; мир, порядок; 6) філософська категорія, що відображає відносну нерухомість, сталість предметів і явищ навколишнього світу; 7) (бот.) стан рослини, коли припиняється її ріст.

Багатозначність передбачає єдність загального значення слова при наявності його семантичної різноманітності. Отже, багатозначність – це властивість слова вживатися у декількох значеннях.

За способом номінації, або співвіднесеністю з предме​том дійсності, прийнято розрізняти пряме і переносне значення слова.

Прямим називається таке значення слова, яке безпосередньо вказує на предмет, ознаку, процес і є його основною номінацією на сучасному етапі розвитку мови.

Переносне значення – це одне із значень полісемантичного слова, що співвідносне з прямим і з'явилося внаслідок перенесення найменування одного предмета на інший завдяки функціонально-асоціативним зв'язкам, які їх об'єднують. Переносне значен​ня слова є джерелом полісемії.

У деяких словах прямим може бути не одне значення, хоч і серед таких є найголовніше, наприклад: у словосполученнях широкі ворота і широкий степ прикметник широкий позначає поняття «значний за розміром», тому обидва значення «значний за розміром впоперек» і «такий, що займає великий простір» сприймаються як прямі. А в реченні «попереду було стільки широкого щастя, що їм і не уявлялось» словоширокий вжите у переносному значенні.

Багатозначність – це властивість мови, у мовленні слово завжди – однозначне. В українській мові багатозначними є, наприклад, лексема іти – 30 значень, ходити – 14, голова – 9, слово – 7, білий – 5, кохання– 3.

Поняття моносемії та полісемії історично відносне. Слово виникає з потреби назвати певне явище об’єктивної дійсності, тому первісно воно завжди однозначне. Згодом слово може набувати нових значень, тобто його семантика розширюється. Наприклад слово супутник первісно означало того, хто йде, їде, подорожує разом з кимось. Згодом відбулося розширення семантичного обсягу слова, відтак супутник – небесне тіло, яке рухається навколо планети або зірки.

Або слово морж до 60-х років ХХ століття фіксувалося у словника з єдиним значенням «водяний ластоногий ссавець із вусатою мордою, великими іклами та короткою шерстю». Пізніше розвинулося переносне значення «людина, яка любить купатися взимку в крижаній воді».

Деякі значення багатозначного слова можуть відходити до пасивної лексики, тобто його семантика звужується, наприклад слово кримінал у значення «в’язниця» вийшло з ужитку. Словник фіксує таке слово позначками арх., заст.

Багатозначність породжена прагненням мови до економності засобів вираження. Оскільки семантична місткість слова не безмежна, виникають нові слова для найменування нових реалій (омоніми).

Багатозначність дуже поширене явище у мовах світу. так, зокрема, в англійській мові тисяча найуживаніших слів має 25 тисяч значень.

Традиційно розрізняють такі типи переносних значень, як метафора, метонімія, синекдоха.