5.3. Характерні риси та типи процесів управління

Системність, цілісність процесу управління і водночас його різноманітність зумовлює багато підходів до ідентифікації та аналізу процесів управління. Відомо декілька груп підходів до дослідженняпроцесів управління. Розглядаючи процеси управління, виділяють сукупність підходів. Узагальнюючи ці підходи та аналізуючи комплексний характер управлінського процесу, пропонуємо такі основні підходи: змістовний, організаційний, технологічний. Зміст процесу управління характеризують: - механізм соціального управління; - стадії та етапи процесу; - операції та їх розподіл за стадіями та етапами; - способи здійснення операцій.

Змістовний аналіз процесу управління полягає у вивченні його з позицій зв'язку із соціальними процесами в суспільстві (виробництво, накопичення, споживання тощо), з видами виробничо-господарської діяльності організації (фінанси, конструкторсько-технологічна діяльність, збут тощо), а також з погляду співвідношення цілей управління, методів, засобів і принципів, які застосовуються для їх досягнення. Основні підходи до змістовного аналізу процесу управління такі: 1) цільовий - характеризує процес як діяльність щодо досягнення сукупності цілей управління; 2) функціональний - характеризує процес як діяльність щодо виконання основних функцій, покладених на соціальну систему; 3) методологічний - характеризує сукупність прийомів, способів управлінської діяльності на різних стадіях процесу управління; 4) принциповий — характеризує сукупність основних принципів, які використовуються в процесі управління; 5) економічний - характеризує перетворення продукту в системі у процесі управління: встановлення потреб у ресурсах, їх оцінка, розподіл, використання тощо; 6) правовий — характеризує нормативне (правове) забезпечення процесу управління; 7) соціальний - характеризує роль людини в управлінні. Передбачає аналіз психологічних, соціально-психологічних, а також правових аспектів взаємодії людей, включаючи їх мотивацію, відносини кооперації і співробітництва, механізм виникнення і вирішення конфліктів тощо.

У теорії менеджменту виокремлюють такі типи управління організаціями: бюрократичний та адаптивний. Вони побудовані на принципово різних підставах і мають специфічні риси, що дають змогу виявляти сфери їхнього раціонального використання і перспективи подальшого розвитку.

Ключові концептуальні положення нормативної моделі раціональної бюрократії такі:

— чіткий поділ праці, використання на кожній посаді кваліфікованих фахівців;

— ієрархічність управління, за якої нижчий рівень підпорядковується вищому і контролюється ним;

— наявність формальних правил і норм, що забезпечують однорідність виконання менеджерами своїх завдань і обов'язків;

— дух формальної безособовості, характерної для виконання офіційними особами своїх обов'язків;

— здійснення найму на роботу відповідно до кваліфікаційних вимог до посади, а не за суб'єктивними оцінками.

Бюрократичний тип структури не сприяє зростанню потенціалу окремих індивідів, кожний з яких використовує тільки ту частину свого хисту, яка безпосередньо потрібна відповідно до характеру роботи, що виконується. Зрозуміло також, що коли питання стратегії й тактики розвитку організації вирішуються лише на вищому рівні, а всі інші рівні виконують лише рішення згори, тоді втрачається загальний управлінський інтелект, що розглядається сьогодні як найважливіший чинник ефективного управління.

Однак адаптивні структури управління в "чистому" вигляді, як правило, не використовують, хоч елементи цього підходу набули поширення в компаніях, які прагнуть пристосуватися до динамічного середовища, що змінюється. Отже, ефективність названих систем виявляється в їх поєднанні. Наприклад, керівництво великих організацій використовує у виробничих підрозділах бюрократичні структури, а в науково-дослідних — адаптивні.

Адаптивній (органічній) системі управління притаманні такі риси:

— рішення приймаються на основі обговорення і не базуються на авторитеті, правилах або традиціях;

— обставинами, на які зважають під час обговорення проблем, є довіра, а не влада, переконання, а не команда, робота на єдину мету, а не заради виконання посадової інструкції;

— головні чинники, що інтегрують, — місія і стратегія розвитку організації;

— творчий підхід до роботи і кооперації базується на зв'язку між діяльністю кожного індивіда і місією;

— правила роботи формулюються у вигляді принципів, а не настанов;

— розподіл роботи між співробітниками зумовлюється не їхніми посадами, а характером проблем, що вирішуються;

— спостерігається постійна готовність до проведення в організації прогресивних зміст