64 Економічний лад ассирії

На відміну від Вавилонії Ассирія була бідною країною. Своїм піднесенням Ашшур був зобов'язаний вигідному географічному положенню: тут пролягали важливі караванні шляхи, по яких з Північної Сирії, Малої Азії та Вірменії доставлялися у Вавілонію метали (срібло, мідь, свинець) і будівельний ліс, а також золото з ??Єгипту, а в обмін вивозилися вавилонські продукти сільського господарства і ремесел. Поступово Ашшур перетворився на великий торгово-перевалочний центр.Поряд з ним ассірійці заснували багато колоній за межами своєї країни.У результаті завоювань територія країни збільшилася, виросли земельні площі й пасовища. Удосконалився плуг, покращилася система іригації й водопостачання. Одержали значний розвиток такі інтенсивні галузі сільського господарства, як садівництво, виноградарство, розведення технічних культур. Військовий видобуток і данина препомножили поголів'я великої й дрібної рогатої худоби, ослів, коней, у великій кількості надійшли в Ассирію з Аравії верблюди. В основі технічного прогресу в ассірійському господарстві лежало активне використання заліза. З галузей ремесла в першу чергу розвивається металургія, а також виробництво озброєння. Ассірійська армія мала краще по тимі часам технічне оснащення.Переможні війни безперечно сприяли розвитку ассірійської економіки, однак був і зворотний бік: безперервні війни послабляли економічну базу Ассирії. На плечі трудового населення лягали натуральні й грошові податі, будівельні й військові повинності, що направляються не на розвиток виробництва, а на ескалацію війни. Із всіх галузей ремесла військове одержало гіпертрофований розвиток. Безліч ассірійських хліборобів і ремісників на довгі роки йшли на війну, закидаючи своє господарство. Розподіл військового видобутку був украй нерівномірним: максимальна частка діставалася цареві, царській родині, військової й служивої знаті, жрецтву. Сама можливість існування такого джерела доходів, як грабіж чужих територій, народжувала паразитичні риси ассірійської економіки, не сприяла розвитку продуктивних силПанівний клас ассірійського суспільства був представлений військовою, служивою, жрецькою й торговельною знаттю, що володіла більшими багатствами й привілеями, тісно пов'язаної з існуючим політичним режимом і активно його поддерживавшей.Між угрупованнями знаті нерідко відбувалася боротьба за монопольне положення в державі, за царські милості, дарунки та інші привілеї.Основну масу «нижчих» шарів ассірійського суспільства становив клас дрібних виробників: хліборобів-общинників, ремісників. Вони зобов'язані були платити в скарбницю податки сільськогосподарськими продуктами, худобою, сріблом, виконувати різні повинності й при цьому минулому зв'язані між собою круговою порукою.Самий нижчий щабель соціальних сходів становили переселенці, полонені й раби, образуя клас підневільних працівників. Перші дві категорії були значною групою населення Ассирії. Найчастіше їх саджали на царські, іноді на храмові й приватновласницькі землі. Вони могли мати родину, своїх рабів, передавати в спадщину майно, несли військові обов'язки, тобто мали деякі права, але в той же час могли продаватися власником, щоправда, разом із землею й родиною. Мало відрізнялися від них категорії рабів. Тільки раби-слуги перебували в повністю безправному положенні.Влада пануючи опиралася на армію й величезний бюрократичний апарат. Головну роль в Ассірійській державі грали військове й фінансове відомства. Перше забезпечувало «порядок» усередині держави й на скорених територіях, друге — приплив доходів у державну скарбницю і їх облік.

65 соц лад фінікії та сирії

Уже в глибоку давнину на східному узбережжі Середземного моря виникли поселення фінікійців. Країна, яку вони населяли, називалася Фінікією. Нині на місці стародавньої Фінікії розташована держава Ліван.У Фінікії не було великих річок і долин з родючими ґрунтами. Мало було також місця для полів і пасовищ. Проте було поширене садівництво. Фінікійці вирощували виноград та оливкові дерева. З оливок вони видавлювали духмяну олію, з винограду робили вино. Олію та вино фінікійці обмінювали на пшеницю. Ліванські гори славилися кедровими та дубовими лісами.Місце розташування було надзвичайно зручним. Тут сходилися караванні та морські торгові шляхи з Дворіччя, Єгипту, Греції та інших країн. З часом фінікійські поселення перетворилися на багаті торгові міста.Кожне фінікійське місто мало свого правителя – царя. Він був залежним від ради вельмож і від народних зборів. У Фінікії не було єдності. Фінікійський народ не мав навіть власної назви. Жителі кожного міста називали себе його іменем. Фінікійцями їх називали греки.З давніх-давен у фінікійських містах розвивалось ремесло. Далеко за межами країни славились вироби фінікійських ремісників: ювелірів, ливарників, будівельників, ткачів, різьбярів по дереву та слоновій кістці. У Фінікії стали виготовляти скло різноманітних сортів: від темного і непрозорого до прозорого. Зі скла робили різноманітні прикраси, флакончики для пахощів, які дуже цінувалися.Надзвичайно розвинулось у Фінікії виготовлення пурпурової фарби, яку дуже цінували в країнах стародавнього світу. Досвідчені водолази пірнали на дно моря і, ризикуючи життям, добували звідти дорогоцінні пурпурові черепашки. З кожного молюска видавлювали краплину дорогоцінної рідини, яка давала змогу фарбувати одяг у різні відтінки пурпурового кольору. Причому настільки ґрунтовно, що навіть під час прання тканини не линяли.На схід і північ від Фінікії була розташована Сирія. Місцеві жителі займались переважно кочовим скотарством та посередницькою торгівлею. Тільки в деяких долинах природні умови сприяли розвиткові хліборобства. За рівнем розвитку господарства Сирія поступалася фінікійським містам.Сирія, як і Фінікія, на протязі майже всієї історії була роздрібнена на ряд невеликих держав, які постійно ворогували між собою. Цьому сприяли географічна роздробленість країни та відсутність великих річок. Крім того, з давніх-давен Сирію оточували могутні держави, які завжди прагнули до захоплення її багатих торговельних міст та природних багатств.На території Сирії знайдено порівняно мало писемних джерел, але й вони майже нічого не розповідають про суспільний лад країни. На думку вчених, населення сирійських міст складалося з купців, воїнів, вільних селян-общинників, ремісників та залежних робітників.Наприкінці II тис. до н.е. в Сирію переселились арамеї. З їх приходом посилився вплив міста Дамаск, яке знаходилося на прадавніх караванних шляхах. Жителі міста купували в сусідів-степовиків білу вовняну тканину і перепродували в місто Тир.

66 соц лад фрігії

Назва походить від імені народу фрігійців, які біля 1100 року до н. е. переселилися до Малої Азії з Балкан. В VI ст. до н. е. була приєднана до Лідії (остаточно — за часів царя Креза).Після загибелі Хеттського царства найсильнішу державу в Анатолії утворили фрігійці, мова яких займала в індоєвропейській мовній сім’ї проміжне становище між давньогрецькою та протовірменською. Фрігійське царство, розташоване в центрі Анатолії, досягло свого найвищого розквіту в X—VIII ст. до н. е. Його столицею стало м. Гордіон, назване за ім’ям найвидатнішого (принаймні, таким його вважали греки та римляни) фрігійського царя Гордія.Багата й розмаїта культура фрігійців і лідійців зазнала значних грецьких впливів, лише у сфері матеріального побуту фрігійці більше контактували з урартами, аніж з греками. У свою чергу, греки також багато запозичили у фрігійців і лідійців, зокрема, кольорові фризи під двосхилою покрівлею, гаптування золотом, настінні килими, розведення "ангорських" кіз, розарії, музичні інструменти тощо.Фрігійці та лідійці широко практикували монументальне кам'яне зодчество, особливо будівництво скельних храмів і гробниць. Збереглася до наших днів скельна "гробниця Мідаса", монументальна "гробниця Гігеса" тощо.І фрігійці, й лідійці користувалися абетковим письмом, що передавало не лише приголосні, а й голосні. Лідійці запозичили його у греків. Фрігійці ж, на думку дослідників, могли запозичити його у фінікійців, удосконалити й передати грекам, а могли, як і лідійці, скористатися грецьким письмом.Розвивалася у фрігійців і література, проте їхні літературні пам'ятки не збереглися.Релігія у фрігійців і лідійців була політеїстичною. Найбільше вшановувалися містичні культи Матері богів (чи Великої Матері) - Кібели (Кубаби) та її коханця Аттіса, здатного помирати й воскресати. Ці культи (можливо, запозичені в хеттів) символізували природу та народжуваність. З ними були пов'язані огидні оргаїстичні обряди, само оскоплення жерців. Характерно, що Кібела вважалася в Анатолії також богинею війни.Значного розвитку в обох країнах досягло також мистецтво. Фрігійці та лідійці створили оригінальні теракотові рельєфи, розмальовану кераміку, скульптуру, печатки, ювелірні вироби з напівкоштовного каміння та золота тощо.Фрігійці та лідійці любили музику. Свої мелодії вони виконували на подвійній флейті, кіфарі (вид гуслів) та інших інструментах. Фригійський лад, музичні інструменти фрігійців і лідійців залюбки використовували греки та інші народи Середземномор'я.

Лідійці, мова яких належала до анатолійської гілки індоєвропейських мов, мешкали в центрі західної частини Анатолії. Попервах вони були підданими могутнього Фрігійського царства, проте коли воно загинуло, лідійці, завоювавши грецькі міста на західному узбережжі півострова, утворили власну державу зі столицею ум. Сарди. В новоутвореній державі стала на престол династія Мермнадів.Лідійці були чудовими майстрами по виробництву одягу, взуття, розмальованої кераміки, цегли, облицювальної плитки, фарбників тощо. Вони досконало опанували торгівлею, першими у світі почали чеканити монети з електрума, золота й срібла.Верхівку соціальної піраміди лідійського суспільства становили багаті аристократи-земле власники, військова та жрецька еліта, великі торговці (багаті, мов золота жила). До середнього прошарку населення належали вільні дрібні землевласники, пастухи, ремісники. До соціальних низів належали храмові та приватні раби тощо.Монархічну Лідійську державу очолював цар, який спирався на військо та двірцевих охоронців. Значний вплив у державі мали й так зв. царські співправителі - вихідці з аристократичних родин. Можливо, в Лідії існувала й аристократична рада. Найважливіші політичні питання розглядалися на народних зборах, роль яких у міру посилення монархії зменшувалася. У лідійському суспільстві зберігалися рудименти первісно родових традицій: звичаї предків, прадавнє звичаєве право, поділ за родоплемінною ознакою тощо.Заснував династію Мермнадів, за якої у VII-VI ст. до н. е. розквітло Лідійське царство, аристократ Гігес, який прийшов до влади унаслідок двірцевого перевороту. Гігес оволодів західними областями Анатолії (частиною Фрігії та Карії, Троадою, Місією), що забезпечило країні вихід до морських проток і торговельних шляхів у Причорномор'ї. Він прилучив до своїх володінь також Колофон і Магнезію - ворота в Егейське море. Потіснивши греків, він, однак, зумів зберегти з ними добрі стосунки, задобрював впливових жерців храму в Дельфах і храму Аполлона.Отож, західна політика Лідії була досить ефективною. Менш успішно складалися державні справи на сході. Доводилось боронитися від настирливих кіммерійців, які безцеремонно освоювали Каппадокію, не поталанило вийти через Кілікію до Східного Середземномор'я. Щоб мати надійного спільника в боротьбі проти кіммерійців, Гігес уклав нерівноправний союз з Ассирією. Утім, незабаром він уже переорієнтувався на Єгипет і Вавилон, маючи намір спільно з ними виступити проти Ассирії. Ассирійський володар Ашшурбанапал розгромив у середині VII ст. до н. е. цю коаліцію.Найвагоміших успіхів на міжнародній арені Лідія досягла в середині VI ст. до н. е., за царювання свого останнього володаря Креза, ім'я якого стало символом багатства. Крез перетворив багаті анатолійські міста греків на своїх данників.