Модуль 1.

1.Предмет, об’єкт, методологія навчальної дисципліни. Предметом навчальної дисципліни є розкриття конкретних процесів розвитку державно-правових інститутів і явищ, виявлення на цій основі загальних та специфічних рис виникнення, розвитку і функціонування держави і права у різних народів з найдавніших часів до наших днів.

Об’єктом навчальної дисципліни є суспільні відносини, що визначають характер державно-правових інститутів у хронологічній послідовності з найдавніших часів і до наших днів.

Методологічною основою навчальної дисципліни є діалектичний метод пізнання суспільних відносин у їх взаємозв’язку з державно-правовим конструкціями, поєднаними з аналізом правових понять, категорій, а також порівняльно-історичний, правовий, ретроспективний та інші методи наукової дисципліни, зокрема:

1. Метод діалектики—базовий метод для пізнання будь-якого предмета даної дисципліни.

2. Компаративний метод—порівняльний, порівняльно-історичний і порівняльно-правовий. Їх суть: розпізнавати різні державні утворення різний історичний період.Порівняльно-правовий—правові явища однієї держави порівнються з правовими явищами іншої держави.

3. Ретроспективний метод—«погляд у минуле», знаходить витоки певного явища.

Періодизація навчальної дисципліни .Основними критеріями розвитку держави і права є часовий критерій, за яким цей розвиток поділяється на:

1. іст.держ.і права Стародавнього світу ( ІV тис. до н.е.—V ст.. н.е.);

2. іст.держ.і права середніх віків Vст. н.е.—XVII-XVIII ст.) ;

3. іст.держ.і права нового часу (XVII-XVIII ст.—1918 р.) ;

4. іст.держ.і права Новітнього часу (з 1918 р.).

Джерельна база навч.дисципліни. 1) власне правові пам’ятки; 2) монографічна література; 3) підручникова література.

2. Поняття та ознаки східної деспотії. Східна деспотія - «ніким та нічим не обмежена влада царя», форма держави, при якій вся повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Найвідомішими і найхарактернішими представниками груп країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай.

Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володів, як світською (законодавча, виконавча, військова, судова), так і релігійною владою. Особистість глави держави обожнювалася, йоговоляі влада мали релігійний, сакральнийхарактері були незаперечні. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату. Людина цінувалася невисоко, навіть будучи формально вільною, вона була «рабом порядку»,релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок ранньогостанусуспільства і, зокрема, панування общинних відносин.Головні риси:

• створення деспотичної форми правління - необмежена влада монарха. Визнання влади й особи правителя вищими, божественними авторитетами, а отже, і необмеженість деспотичних повноважень правителя—головний елемент східної деспотії;

• наявність дворецьких—помічників монарха, першої особи, яка управляла двором монарха;

• наявність центральних відомств (оборони, фінансів),

• наявність громадських робіт і праця на державних роботах;

• збереження значних пережитків первіснообщинного ладу-сусідської общини;

• відсутність на перших порах приватної власності на землю;

• наявність колективного рабоволодіння;

• збереження первісних форм рабства(домашнього рабства). Рабство носило патріархальний характер.

3. Державний лад Давньої Індії епохи Маурїв. Держава Маур'їв за своїм характером була імперією, а за своїм складом включала багато народів, завойованих держав, князівств. За характером влади вона було суворо централізованою, з розгалуженим державним апаратом. Давня Індія епохи Маур”їв—взірець східної деспотії. На чолі держави--імператор (раджа), він не мав «божої влади», це була світська особа, наділена і деякою духовною владою, повноваження якої визначали брахмани. Царі управляли країною, по суті, за участю брахманів. Звичайно, ці обставини накладають відби­ток на характер і повноту царської влади. Такою всеохоплюючою, твердою, як у Єгипті чи Вавилоні, вона, напевне, не була, од­нак міцність її все-таки відчувалась у країні. Владу царів (раджів і кня­зів-магараджів) обожнювали. Брахмани вчили, що цар є бог або на­місник бога і його розпорядження треба виконувати як такі, що похо­дять від бога.

Безпосередньо допомагали цареві управляти його радники — мантрини і магаматри та деякі вищі урядовці — свого роду міністри. Серед них були брахмани. Призначав їх усіх цар з числа "хоробрих, досвідче­них, шляхетного походження і випробуваних" людей. Саме вони ра­зом з представниками від більших міст входили у раду. На всі інші, дрібніші посади в центрі та на місцях призначення урядовців прово­дили ці радники і міністри. Учений-брахман – пурохіто був радником царя.

При царі існувала рада (матрипарішад), що складалася з верхівки світської знаті, вищих урядовців. Для царя її рішення мали дорадчий характер. Зате рекомендації і поради брахманів були майже обов'язко­вими до виконання. Цей орган радив раджі про обрання вищих державних сановників, здійснював перевірку.

Крім парішада, при ньому була Таємна рада із вузького кола довірених осіб, іноді скликався дорадчий представницький орган - раджасабха (сабха - збори). Таємна рада складалася з 7 наглядачів: за царською скарбницею, за військом, фінансами, за госпроботами, до неї входив головний суддя, головний астролог, охоронець покарань).

Індія епохи Маур»їв мала такі адм..-терит. одиниці:

1. провінції, на чолі яких був царевич, який:

• охороняв порядок;

• забезпечував господарські роботи;

• збирав податки.

2.округи, які очолював окружний начальник.

Судова система:

1.царський суд;

2. общинний суд;

3. суд ордалій.

+ почитати систему варн.

4. Загальна характеристика Законів Ману Давньої Індії.

+ семінарський матеріал.

Закони Ману (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) були створені жерцями однієї зі шкіл брахманізму, написані вони у формі двовіршів, що має полегшити їх запам’ятовування. Усього в законах 2650 (2685) статей, розбитих на 12 розділів. Зміст виходить за межі чисто правових норм — тут і політика, мораль, релігійні настанови (каяття, шлюб) і т. д. Дискусійним є питання про те, перебуває земля й інша нерухомість у власності чи лише у користуванні особи. Право власності на землю ніби розчленоване. Земля одночасно належить державі (верховна власність), общині (опосередковуюча власність) і приватнику (внутріобщинна чи позаобщинна власність). Правомірними способами набуття нерухомої власності є спадщина, купівля, одержання дарунку та набувальна давність. Якщо власник «мовчки спостерігає», як хтось користується його власністю упродовж 10 років, то право отримання її назад втрачається (VIII, 147). Набуття рухомої власності можливе також через знахідку, здобич, позичку під відсотки, за виконання роботи. Майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя (IX, 189). Закони Ману регулюють інститут договору. Недійсною вважається угода, укладена з нетверезим, малолітнім, маразматиком, душевнохворим, або із застосуванням насильства й обману. Договір неодмінно має укладатися у присутності свідків. У сімейному праві визначається, що жінка завжди перебуває під опікою чоловіків — батько охороняє її в дитинстві, чоловік у зрілі роки, в старості це мають здійснювати сини (IX, 2.3). Жінка у будь-якому віці вважалася непридатною до самостійності (V, 147,148). Розлучення може ініціювати лише чоловік, достатньою причиною для негайного розлучення є лайливий характер дружини. Спадщина ділиться між синами порівну, або за взаємною згодою переходить у спільне користування. Карна частина законів Ману вражає жорстокістю покарань. Злочинцям відрізували ніс, вуха, язик, статеві органи, відрубували кінцівки, осліплювали. П’яницям на лоб ставили тавро у вигляді чарки, злодію — собачої ноги. З цими людьми не можна було сідати їсти, здійснювати жертвоприношення, вступати у шлюб тощо. Членоушкодження застосовувалося тільки щодо нижчих каст, брахман і кшатрій могли відкупитися штрафами, причому брахман міг виплачувати штраф поступово, частинами. Ст. VIII, 379 передбачає, що для брахмана замість смертної кари може застосовуватися бриття голови. 5. Суспільний та державний лад Давнього Вавилону. Суспільний лад Вавилону характеризується особливою складністю та строкатістю соціальної складу. В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних або невільників—рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії.

На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум(у перекл."людина", "син людини"). Це була родоплемінна верхівка, рабовласницька і землевласницька світська знать, придворна, військова знать і аристократія, в якій була присутня різнорівнева градація. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях. Особа, життя, здоров’я, честь, сім’я, мано авілум охоронялися дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену («дрібний люд»). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж авілум. Мушкенуми— виробники матеріальних благ, які платили великі податки державі. Мушкену— це також рабовласники і землевласники, але за своїм статусом нижчі від авілум. Групу мушкену становили двірцеві слуги, вільні общинники.

Ще одну групу рабовласників становили так звані тамкари — банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонського суспільства. Вони мали велику вагу в суспільстві і значний вплив на державну політику.

Окрему, найвпливовішу групу суспільства становили жерці. Вони володіли величезними багатствами. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання.

Крім того, важливе місце посідали і воїни—реддум, байрум, які отримували землю за військові походи на правах умовного землеволодіння.

Основну масу вільного населення становили общинники, ремісники, низи міського населення.

Найнижчу верству становили раби—вардум. Раб був об’єктом купівлі-продажу. Їм дозволялося мати сім’ю, могли володіти майном, раб міг поскаржитись в суд на свого хазяїна—все це свідчить про особливий статус рада у давньовавилонському суспільстві.

Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочин, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах.

Рабство носило домашній, патріархальний характер. Це означає, що раби працювали разом з общинниками царськими, храмовими людьми на громадських роботах, жили разом зі своїми власниками під одним дахом, спільно харчувалися, брали однакову участь в домашньому господарстві, ремісництві, могли мати своє майно, володіти і користуватись ним (хоча і були певні обмеження), мати сім'ю.

Державний лад Давнього Вавилону. Давній Вавилон—взірець східної деспотії. . На чолі держави стояв монарх-- лугаль, патесі, ненсі. Його владу можна охарактеризувати такими трьома принципами: єдинодумство, єдинобогство, єдиновладдя. Якщо спочатку цар розглядався як бог, то в епоху Хаммурапі - це намісник бога (звідси титул «ілу»). Влада правителя тут була абсолютною.

Верховний монарх:

• мав вищу адміністративно-виконавчу владу;

• був верховним воєначальником;

• найвищим суддею;

• дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога.

• цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто.

• лугаль очолював царський уряд;

• за ним інститут помилування;

• здійснював координацію господарських робіт ( через нубанду);

• лугаль видавав від свого імені закони.

Далі за ієрархією ішов нубанда—управитель царського палацу і маєтків, дворецький—той, хто очолював царський двір. Нубанда:

• керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг;

• управляв царськими маєтками;

• згодом—усіма господарськими роботами. Зокрема іррегаційними, землеробством, фінансами.

• за дорученням царя він командував військом; чинив суд;

• при потребі заступав царя в усіх інших державних справах.

Нубанда був помічником царя у сфері управління. Він мав свій власний адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботи всіх відомств імперії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців та храмів, з управління військом комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку. ПОСАДОВІ ОСОБИ. Державний устрій характеризується наявністю розгалуженого чиновницько-адміністративного апарату, який очолювався царем. Існували різні категорії посадових осіб, серед яких слід виділити наступні: 1) скарбник;

2) начальник царської охорони;

3) хранитель державної печатки.

4) порадники царя.

Місцеві органи влади і управління. В адміністративному плані держава 6yла поділена на:

І. Провінції, очолювані патесі.

ІІ. Округи, на чолі з шакканаку.

ІІІ. Міста, очолювані рабінаумами.

Судова організація. Спочатку судові функції виконували жерці. Але із зміцненням царської влади і посиленням централізації в країні, вони замінюються світськими. 1. Царський суд—справи з порушенням «судової клятви судів общинних» та справи близького оточення царя.

2. церковні суди--суди ордалій ( богохульство, чаклунство, єретизм).

3. суди общинні.