8. Салічна правда як джерело права Франкської держави:загальна характеристика, регулювання речових прав.

+семінарський матеріал.

Салічна правда-це збірник записів звичаєвого права салічних франків.Цей збірник є найважливішим джерелом для вивчення господарського життя і суспільного ладу доби Меровінгів,а частково і Каролінгів.Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна.Вона передбачала суворі покарання,великі штрафи за вбивство,тілесні ушкодження.Салічна правда-це судебник,що складається з конкретних судових випадків,які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай.Текст її був складений і записаний лат.мовою в останні роки правління Хлодвіга.Її зміст відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства,Держави і права.Це дежерло свідчить про сильну майнову диференціацію,про початок розпаду родових і общинних зв’язків.Основний текст являє собою розрізнений і безсистемний запис звичаїв.Головне її завдання-захист приватної власності.Салічна правда-це судове керівництва для суддів.Не було значної різниці між володінням і власністю.Власність на річ вважалася найвищим ступенем володіння.Є 2 способи набуття власності-первісний і похідний.Салічна правда знала віндикацію вкрадених або втрачених речей.Якщо володілець речі зазнавався у крадіжці то з нього стягали штраф,а якщо не зізнавався то річ тимчасово передавалася на зберігання 3-й особі й проводилося розслідування.

9. Суспільний та державний лад Франкської держави.

+книга (ст. 47).

Франкська держава була заснована у Галлії племенами франків1 на прикінці V ст.1 Франками називались групи германських племен, що заснували в епоху раннього Середньовіччя Францію та Німеччину.Суспільний устрій. Загалом, франкське суспільство VI— VII ст. було складним комплексом груп, верств та про шарків населення, становище яких було нестійким та мінливим. Основне історико-правове джерело цього періо ду — «Салічна правда» — виділяє наступні групи не стільки за соціально-економічними ознаками, скільки за правовим критерієм:а) вільні франки, вергельд за вбивство яких становив 200 солідів; б) знатні особи держави, чия знатність визначалася лише за однією ознакою - близькістю до короля (600 солідів);в) вільні воїни, за вбивство яких під час військового похо ду призначався вергельд, що вимірювався тотожною сумою;г) антрустіони (знатні воїни, близькі до короля), за вбивство яких встановлювався максимальний вергельд —1800 солідів.До груп залежних категорій належали літи, вільновід пущеники іараби.Державний лад. Франкська монархія V—IX ст. за своєю формою була ранньофеодальною державою. Вона характе ризувалася двома важливими обставинами: а) наявністю відносно сильної центральної влади, зосередженої в руках короля; б) збереженням пережитків первіснообщинної де мократії на місцях..Вільні громадяни також розглядалися як люди, що знахо дилися під його покровительством і тому були зобов'язані присягати королю. Особисті інтереси короля за цих часів не співпадали з державними, а стояли вище. Якщо король був главою держави, то функції держав ного управління були зосереджені у королівського двору .На чолі службового персоналу і всього королівського господарства перебував старший раб, якого називали сенешалем. 10.Етапи розвитку Візантійської державності та еволюція її сусп. і держ. ладу.

+книга (ст. 391-392, 399).

+лекційний конспект.

Візантійська імперія на деякий час припинила своє існування. У 1261 р. нікейському імператорові Михаїлові VIII Палеологу пощастило повернути Константинополь і відновити Візантійську імперію. Але вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та могутності. Тим часом дедалі сильнішим ставав натиск турків.Візантійці почали пошуки союзників. Частина знаті шукала союзу та допомоги на Заході. У 1453 р. молодий султан Мегмед II Завойовник зібрав величезне військо іі виступив проти Константинополя. І ось 29 травня 1453 р. турки штурмом взяли візантійську столицю. Візантійське суспільство було надзвичайно строкатим: аристократи, чиновники, інтелігенція, духовенство, купецтво, ремісники, селяни і раби.Аристократи викопували певні суспільні обов'язки в поєднанні з приємним відпочинком. Розумовою працею займалися службовці державних і церковних установ, тобто чиновництво. Середнє й вище чиновництво жило не так з державної платні, як за рахунок хабарів і крадіжок. Виші й середні чиновники отримували від василевсів дарунки та різні привілеї. Головним джерелом існування духовенства були прибутки з церковних земель, майстерень і крамниць.Візантійське купецтво багатіло завдяки посередницькій торгівлі. Центрами обміну були ярмарки, що влаштовувалися у святкові дні в містах, великих селах і біля стін найбільших монастирів. Тут можна було придбати найрізноманітніші товари. Основну масу продукції, що надходила на ринок, виготовляли ремісник. В імперії на розвиток ремесел і торгівлі впливали загальна зневага й негативне ставлення.Основними годувальниками суспільства були селяни.У Візантії були також раби, якими ставали переможені іноземці.Верховна влада у Візантійській імперії належала василевсові.Центральний апарат управління у Візантії складався з кількох відомств -логофесій, або секретів. Серед них найголовнішими були фінансове відомство. Із VII ст. всю територію Візантійської імперії було поділено на військові округи — феми. У них поселили воїнів, які отримали ділянки землі за службу у війську.

11. Еволюція сусп. та держ. ладу Англії після Норманського завоювання 1066р У боротьбі проти данців англосаксам допомагало герцогство Нормандія, що існувало на узбережжі Північної Франції. Воно було засноване 911 р. на землях, захоплених у Французькому королівстві норманським ватажком герцогом Ролланом. Нормани (французи називали їх нормандцями) прийняли християнство, засвоїли французьку мову і перетворили свої володіння у найсильніше герцогство на півночі Франції. У 1066 р., скориставшися смертю короля Англії, герцог Нормандії Вільгельм вирішив захопити англійський престол. Приводом до завоювання став заповіт англосакського короля, якому нормандський герцог доводився родичем. У ньому йшлося про те, що Вільгельм — спадкоємець англійського престолу. Величезне значення для Англії мав проведений за наказом короля 1086 р. перепис населення. Із жахом дивилися люди на цю дивовижну і незвичну акцію, вбачаючи в ній звістку про наближення кінця світу. Складені під час перепису списки населення дістали назву “Книги Страшного суду”, оскільки деякі вважали, що коли прийде Христос, він судитиме людей за такою самою книгою. Насправді мета перепису полягала в тому, щоби з’ясувати, скільки платників податків існує в країні. Багатьох селян, які до нормандського завоювання були вільними, записали до “Книги Страшного суду” як залежних. “Нормандським рабством” стали називати епоху Вільгельма І Завойовника англійські селяни.По деякім часі у країні запанував мир: припинилися данські набіги та усобиці знаті. Зміцненню королівської влади сприяло те, що Вільгельм установив порядок, за яким усі васали підкорялися не лише своїм сеньйорам, а й королю. На вимогу короля кожен рицар, незалежно від того, чиїм васалом він був, повинен був нести службу в королівсь кому війську. Перетворення, що їх розпочав Вільгельм І, посилили королівську владу і перетворили Англію в централізовану державу. Вільгельм І створив міцний апарат управління своєю державою. Країна поділялася на графства, на чолі яких стояли шерифи, призначені королем. Шерифи відповідали за збір податків до королівської скарбниці, провадили судочинство і управляли графствами від імені короля. Зміцнення королівської влади і припинення усобиць у країні сприяло зростанню міст, розвиткові торгівлі. На великий торговельний центр Англії перетворився Лондон. Англійські купці стали розвивати торгівлю з Нормандією і Фландрією. Вони продавали вовну, яка поступово пере творювалась у головний предмет англійської зовнішньої торгівлі.

1.Основні етапи розвитку феодальних держав:загальні закономірності та особливості. В основі соціально-політичного устрою феодалізму були міжособистісні відносини як всередині самого класу феодалів, так і між селянином та землевласником. Новим інститутом, у порівнянні з рабовласницькою державою, постає система сюзеренітету-васалітету.Феодалізму притаманна станово-ієрархічна нерівність, закріплена правом, та рицарська воєнна організація. Ідеологічною основою феодалізму стало християнство. Територія держави поділялася на володіння (сеньйорії у Франції, менори в Англії, землі у Німеччині). У кожно му з них верховодив свій правитель, якому підпорядкову валося все населення, що проживало в межах володіння, зокрема і міста) та на користь якого підвладне населення відбувало різні повинності.Основною формою експлуатації феодально-залежного населення була феодальна рента, яка мала три форми: а) від робіткова (наприклад панщина); б) продуктова (натураль ний оброк); в) грошова (грошовий оброк, податки). У своєму розвитку феодальна держава пройшла три ета пи: ранньофеодальна монархія, станово-представницька монархія та абсолютна монархія. Головним інститутом у політичній системі феодального суспільства була держава. її політичне значення визнача лося тим, що навіть у періоди глибокої децентралізації і занепаду держава виступала як головна політична органі зація класу феодалів. Особливістю соціальної структури феодального суспіль ства був її становий характер. Це означає, що отримало правове закріплення місце кожного стану чи прошарку населення у багатоповерховій соціальній піраміді.

7.Державний лад Франції періоду сеньйоральної монархіїЗа абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чинов-ників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив су-дам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демон-страції. Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для об-говорювання особливо важливих питань король скликав дер-жавну раду. Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства. З’явились посади державних секретарів: іноземних, вій-ськових, морських справ і королівського двору. У разі відсут-ності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Дер-жавні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів. У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський. Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії. Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монар-хії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости. До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс ос-новну частину податкового тягаря

9.Державний лад Франції періоду станово-представницької монархії. До центральних органів державного управління відноси-лись:– Державна рада – здійснювала за вказівками короля ке-рівництво і контроль за окремими ланками управління; – Рахункова палата – фінансове управління.Посадові особи: канцлер – здійснював управління і контроль за діяльніс-тю посадових осіб, при відсутності короля головував в дер-жавній раді, під його керівництвом складались проекти ордо-нансів; конетабль – командир кінного рицарського війська, з ХІXІІ ст. – командир королівської армії; камерарій – скарбник; палатини – королівські радники, які виконували окремі особливо важливі доручення короля.Місцеві органи державного управління Відносини васалітету поступово замінюються відносно централізованим бюрократичним апаратом. Звужуються іму-нітетні права сеньйорів. Управління великим королівським доменом вже не мог-ло здійснюватись палацовими службовцями, які раніше поєд-нували відання особистими королівськими помістями з дер-жавним управлінням. Державне управління стає виключно компетенцією королівських чиновників. Королівський домен був поділений на майже рівні адмі-ністративні одиниці – бальяжіБальяжі поділялись на превотажі на чолі з прево, які ма-ли військову, адміністративну, фінансову і судову владу. Уряд посилив свій контроль і над міським самоуправ-лінням – комунами. Крім адміністративного управління і суду комуни мали право видавати постанови, обов’язкові для міщан. Виборний орган міського самоуправління – міська рада, що складалась із ешевенів і довічно вибраного міського голо-ви – мера. Селяни, як і раніше, знаходилися під владою “своїх” сеньйорів, які зберегли хоча і дещо обмежені поліцейські і судові повноваження.ї

10.Великий Березневий від 1357р. у феодальній Франції:передумови прийняття,основні положення. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо.У березні 1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву “Великого березневого ордонанса”. В ордонансі була проголошена недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні реквізиції. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам. Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини. Виникла можливість перетворення Генеральних штатівна постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів. Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після втечі з Парижу Карл став збирати сили для розправи з містом. На допомогу Парижу прийшло велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало антифеодальні цілі. Але паризький патриціат виступив проти повстання. Без підтримки міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним прийшла черга Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а багато депутатів Генеральних штатів були страчені. Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних штатів падає і вони скликаються епізодично. У 1439 р. Генеральні штати дозволили королю Карлу VІІ збирати постійний прямий податок. Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VІІ провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ, які стали основою збройної мо-гутності королівської влади. Із посиленням королівської влади падає роль Генераль-них штатів і в 1614 р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка скликає збори нотаблів (знатних підданих), але вони мали чисто дорадчі функції. 

11. Генеральні штати.Скликання Генеральних штатів королем Філіпом IV Красивим в 1302 році мав під собою цілком конкретні історичні причини: невдала війна у Фландрії, серйозні економічні труднощі, суперечка короля з римським папою. Але створення загальнонаціонального станово-представницької установи було і проявом об'єктивної закономірності в розвитку монархічної держави у Франції. Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Це питання вирішував сам король в залежності від обставин і політичних міркувань. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше затверджується практика, відповідно до якої середнє і дрібне дворянство обирає своїх депутатів. Вибори проводилися також від церков, конвентів монастирів і міст (по 2 - 3 депутати). Але городяни та особливо легісти іноді обиралися і від станів духовенства і дворянства. Приблизно 1/7 частину Генеральних штатів становили юристи. Питання, що виносяться на розгляд Генеральних штатів визначалися королем. Король вдавався до скликання Генеральних штатів для того, щоб отримати підтримку станів з різних приводів: укладення договору з Англією (1359 рік), релігійні війни (1560, 1576, 1588 рр..) І т.д . Король запитував думку Генеральних штатів по ряду законопроектів, хоча формально їх згоди на прийняття королівських законів не було потрібно.Але найчастіше причиною скликання Генеральних штатів була нужда короля в грошах, і він звертався до станам з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок, який міг збиратися тільки в межах одного року. Якщо мова йшла про встановлення яких-небудь додаткових податків, то, як і раніше, була потрібна згода Генеральних штатів. Генеральні штати мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації. Після 1484 Генеральні штати практично взагалі перестали збиратися (до 1560 року).

12.Державний лад та основні зміни у суспільному ладі Франції періоду абсолютної монархії. Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Генріх ІV був першим абсолютним монархом Франції. У період абсолютизму було істотно реорганізовано міс-цеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, окру-ги. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обме-жена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, по-ліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або ко-ролю.  Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продук-ції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виро-бів з інших країн, полегшувало ввезення сировини. За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чинов-ників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив су-дам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демон-страції. Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для об-говорювання особливо важливих питань король скликав дер-жавну раду. Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства. З’явились посади державних секретарів: іноземних, вій-ськових, морських справ і королівського двору. У разі відсут-ності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Дер-жавні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів. У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський. Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії. Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монар-хії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости. До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс ос-новну частину податкового тягаря.

15. Станово-представницька монархія в Німеччині:Рейхстаг,ландтаги Початок становлення станово-представницької монархії у Німеччині припадає на XIV ст. Але цей процес відрізнявся своєю специфікою, суть якої полягала в тім, що така форма правління складалася ніби на двох рівнях. На першому, загальноімперському, поряд із достатньо слабкою владою імператора існував своєрідний станово-представницький орган - рейхстаг - загальноімперський з’їзд, що скликався імператором досить регулярно, починаючи з XIII ст. Остаточно в структурному відношенні він оформився в XIV ст. Складався рейхстаг з трьох колегій: колегії курфюрстів - невеличкої групи світських і духовних феодалів, які відокремилися з аристократичної знаті; колегії князів, графів (крупних землевласників) і вільних панів (служивої знаті); колегії представників імперських міст - безпосередніх васалів короля.Характер представництва цих імперських станів, або чинів, відрізнявся від представництва трьох станів інших західноєвропейських держав. Насамперед у рейхстазі були відсутні представники дрібного дворянства, а також бюргерства не імперських міст.Компетенція рейхстагу не була точно визначена, його акти, як правило, не мали обов'язкової сили й носили скоріше характер імперських рекомендацій. Більш чітко риси нової форми правління проявилися на другому, місцевому рівні. В XIV ст. окремі князівства-держави трансформувалися в станово-представницькі монархії, що відрізнялися різноманіттям форм. У більшості держав сформувалося три замкнуті курії - духовенства.лицарів і городян. Збори цих земських чинів безпосередньо в князівствах називалися ландтагами. Ландтаги дещо обмежували владу місцевих князів і за структурою більше нагадували станово-представницькі установи Франції, ніж рейхстаг. Проте в більшості випадків ландтаги не мали вирішального голосу під час обговорення обласних і державних справ. Правда, їхня згода була обов'язковою при вирішенні фінансових питань. Але в цьому випадку князь завжди міг одержати потрібне рішення за допомогою двох станів, які були вільні від сплати податків, але брали участь у витраті цих коштів - вищого духовенства і лицарства.Таким чином, якщо на рівні князівств-держав станово-представницька монархія в цілому мала властиві їй ознаки, то про загальноімперський цього сказати не можна. Відсутність сильної центральної влади (професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській скарбниці) призводило до того, що центральні установи не могли домогтися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний лад імперії зберігав видимість станової монархії, що прикривала багатовладдя курфюрстів.

.

17. Державний і суспільний устрій ранньофеодальної Англії Центральними органами влади й управління були король, Таємна Рада і Парламент.Верховне управління справами країни король Англії здійснював через свою Таємну раду. Члени його призначалися королем. У його склад входили представники феодальної знаті, нового дворянства, буржуазії. Компетенція: управління заморськими колоніями, регулювання зовнішньої торгівлі, розгляд деяких судових справ у ролі суду першої інстанції, і в апеляційному порядку.Відділенням Таємної ради була «Звездная палата», призначена для боротьби із супротивниками королівської влади. Процес носив інквізиційний характер, допускалося застосування катувань. Ця палата була створенаусобицею двох Троянд.Для розгляду цивільних справ було створено Палата прохань. Вона також являла собою Відділення Таємної ради.Вищий церковний орган країни – комісія, створена при Єлизаветі. Основне завдання комісії було боротьба з противниками реформованої церкви – і з католиками, і з протестантами. Пізніше функції її було розширено, і вона почала займатися цензурою.Основні зміни у місцеве самоврядування набрали установи посади лорда-лейтенанта і адміністративному оформленні місцевої одиниці .Лорд-лейтенант, призначуваний в графство безпосередньо королем, керував діяльністю світових суддів.Церковний прихід – нижча одиниця, був це й територіальної, та церковною одиницею. На зборах, могли брати участь тільки ті, що вносили податки потреби церкви, відбувалися вибори посадових осіб – старости, наглядача за бідними.Однією з яскравих проявів англійських традицій було спільне правління короля із парламентом. Парламент використовувавсяТюдорами як знаряддя посилення своєї місцевої влади. Нижню палату парламенту приТюдорах беззаперечно стверджувала закони, внесені королем; верхня ж палата полягало у своїй більшості із тих представників аристократії. До XIV віці в Англії утвердився судового прецеденту – узаконений приклад на вирішення аналогічних справ. Сукупність прецедентів становила основне загальне право Англії.Поступово стало вважатися, що сама суттєвою частиною прецеденту не так саме рішення, як його обгрунтування, отже судді були зобов'язані дотримуватися буквальному тексту попереднього рішення. Найважливіші розв'язання стала друкуватися у виглядіЕжегодников.Найважливішими судовими інстанціями були Суд королівської лави, Суд загальних позовів і Суд канцлера.До судам справедливості відносять і суд адміралтейства, у якого опинилися всі ті справи, і з мореплаванням.У суді канцлера складається поступово те, що називається перехресним виникли дві системи прецедентного права. Останніми роками правління Єлизавети намітився конфлікт між суспільством, і короною. Він була викликана фінансові проблеми. Активна зовнішня політика спустошила державну скарбницю.

20.Суспільний та державний лад Англії періоду станово-представницької монархії Протягом XIII ст. були істотно обмежені імунітетні права великихфеодалів. Підсилюється розшарування селянства, росте чисельність особисто вільної селянської верхівки. Розбагатілі селяни-фригольдери часто здобувають лицарське звання, зближуючись з нижчими шарами феодалів. Фортечне селянство - вілани - у XIII ст. залишалося безправним. Власником всього майна, що належить вілану, визнавався його лорд. Однак королівська влада не виявляла готовності залучати до рішення питань державного життя представників пануючих станів. Рух за обмеження зловживань центральної влади очолювали барони, до яких періодично приєднувалися лицарство і маса фригольдерів.Основними віхами цієї боротьби був конфлікт 1215 року, що закінчився прийняттям Великої хартії вільностей, і громадянська війна 1258-1267 рр., що привела до виникнення парламенту. До кінця XIII ст. королівська влада остаточно усвідомила необхідність компромісу. Наслідком такої угоди з'явилося завершення формування органа станового представництва. У 1295 році був скликаний 'зразковий' парламент, склад якого послужив моделлю для наступних парламентських і духовних феодалів, у нього ввійшли по двох представника від 37 графств (лицарі) і по двох представника від міст. Поступово парламент середньовічної Англії набув три найважливіших повноваження: право на участь у виданні законів, право вирішувати питання про побори з населення на користь королівської скарбниці і право здійснювати контроль над вищими посадовими особами і виступати в деяких випадках у якості особливого судового органу . Протягом XIV ст. поступово закріпилася компетенція парламенту у фінансових питаннях. Прагнучи підкорити своєму контролю державне керування, парламент із кінця XIV ст. поступово ввів процедуру імпічменту. Крім того, у XV ст. затвердилося право парламенту прямо повідомляти злочинними ті чи інші зловживання. Протягом XIII в. відбувається також розвиток нового виконавчого органа - Королівської ради. Він став являти собою вузьку групу найближчих радників короля, у руках якої сконцентрувалася вища виконавча і судова влада. У цю групу входили звичайно канцлер, скарбник, судді, найбільш наближені до короля міністеріали, в основному вихідці з лицарських шарів. Велика рада найбільших васалів корони утратив свої функції, що відійшли до парламенту. У XIII ст. остаточно утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах так званих зберігачів миру, чи світових суддів. Спочатку вони мали поліцейські і судові повноваження, але з часом стали виконувати найбільш важливі функції місцевого керування замість шерифів. У судову компетенцию світових суддів входив розгляд кримінальних справ, крім вбивств і особливо тяжких злочинів. Розгляди проводилися на сесіях мирових суддів, що скликалися чотири рази в рік. Ці збори одержали назву судів 'четвертних сесій' У XIII-XIV ст. росте кількість королівських судів різних рангів, підсилюється їхня спеціалізація. Разом з тим, судові й адміністративні функції багатьох установ ще не розділилися. Вищими судами 'загального права' в Англії в цей період стали: Суд королівські лави, Суд загальних позовів і Суд казначейства.Суд казначейства був, в основному, спеціалізований на розгляді фінансових суперечок, і, насамперед, суперечок, що стосуються боргів скарбниці і корони. Суд загальних позовів розглядав приватні і цивільні позови і став основним судом загального права. Він здійснював також нагляд за місцевими і маноріальними судами З особистого Суду короля поступово сформувався Суд королівської лави.Він став вищою апеляційною і наглядовою інстанцією для всіх інших судів,але згодом був спеціалізований на розгляді апеляцій по кримінальних справах. З розвитком цивільного обороту із загальної системи вищих королівських судів виділився Суд лорд-канцлера, що вирішував питання 'по-справедливості'. У XIV ст. загальні об'їзди втратили своє значення і поступилися місцем більш спеціалізованим роз'їзним комісіям, серед яких можна виділити Суди асизів (по розгляду суперечок про переважне право володіння льоном), комісію зі справ про заколоти і комісію з загальної перевірки в'язниць.

21. Державний лад Англії періоду абсолютної монархії Англійський абсолютизм мав свої особливості, завдяки чому одержав назву 'незавершеного'. Основна особливість англійської абсолютної монархії полягала в тому, що, поряд із сильною королівською владою, в Англії продовжував існувати парламент. До інших особливостей відносяться збереження місцевого самоврядування, відсутність в Англії такої централізації і бюрократизації державного апарата, як на континенті. В Англії була відсутня і велика постійна армія.Центральними органами влади і керування в період абсолютної монархії в Англії були король, Таємний Рад і парламент. Реальна влада зосередилася в цей період цілком у руках короля. Таємна Рада короля, що остаточно склався в період абсолютизму, складався з вищих посадових осіб держави: лорд-канцлера, лорда-скарбника, лорда-хоронителя печатки й ін. Парламент продовжував зберігати за собою прерогативу твердження розмірів зборів і податків. У період абсолютизму остаточно затверджується верховенство королівської влади над англійською церквою. Вищим церковним органом країни була Висока комісія. У її склад, поряд з духовними обличчями, входили члени Таємної ради й інші посадові особи. При абсолютизмі остаточно оформилася структура і юрисдикція центральних Вестмінстерських судів, у тому числі Суду справедливості і Вищого суду адміралтейства. Однак, крім них, створюються надзвичайні суди, такі як Зоряна палата і судові ради в 'заколотних' графствах. Зоряна палата як спеціальне відділення Таємної Ради була знаряддям боротьби ізсупротивниками королівської влади. Судочинство носило інквізиційний характер.

23,. Особливості становлення та розвитку Арабського Халіфату У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім і соціальна диференціація. Шейх (гл і сайди захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходить велика кількість худоби. З'являються раби. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих родин.У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, вони, проте, не порвали родинних зв'язків з визначеними племенами і їхньою знаттю. У цих районах знаходилася велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи і традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей була міжплемінна ворожнеча.Так в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) суспільство. І, як це мало місце в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми. Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано з ім'ям Мухаммеда. Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їх повинен бути Пророк - "намісник Бога на землі". Єдиною умовою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і жорстке дотримання її норм. Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, тому що давно зневірилися у могутності племінних божків, які не захистили їх від нещасть і руйнувань. Народний характер первісного руху відлякував багатих, але це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, вони почали розуміти, що нова релігія не загрожує їх корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних і торгових верхівок увійшли доскладу правлячої еліти мусульман. До цього часу (20-30 р. VІІ століття) було довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові загони вели боротьбу за об'єднання країни під прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.Нова держава вирішувала одну з найважливіших задач, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму.

24.Характеристика централізованого теократичного режиму правління в Арабському халіфаті. Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) - знаходилася в руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він повинен був рахуватися з найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів. Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани): 1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу. 2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових і інших надходжень у скарбницю. 3) Диван-ал-Барид - керування доріг і пошти, будівництво доріг, колодязів і т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і таємне спостереження за діяльністю і політичним настроєм місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях. Вищі чини відомств призначалися халіфом і були безпосередньо перед ним відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування і тим самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.

25.Право Арабського халіфату: основні форми права, регулювання шлюбно-сімейних відносин. Право власностіВласність є необмеженим правом.Власність виникає в результаті цивільної угоди, успадкування і захоплення. Не можуть бути у власності такі речі: повітря, море, пустеля, мечеті, школи, рабиня, що мала дітей від господаря тощо.Нерухоме майно (земля) може бути у власності приватних осіб і у власності держави. Право на майно може виникати або відмінятися наоснові постанови конкретної особи, що має відповідну владу. Зобов’язальне право.Зобов’язання виникають із договорів і деліктів. Зобов’язання з договорів розподіляються за двома групами. До першої групи договорів, що пов’язані з передачею речі, належать договори міни, позики, найму майна, купівлі-продажу. До другої групи – договори товариства, до-ручення. Шлюбно-сімейне право. Главою сім’ї є чоловік, який тільки і вважається людиною. На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбна угода в ісламі більш близька до договору купівлі-продажу, воля жінки не має ніякого значення.За мусульманським правом чоловіки можуть одружуватись з немусульманками, але мусульманкам заборонено одружуватися з невірними. Шаріат дозволяє чоловіку мати чотирьох законних дружин і будь-яку кількість наложниць. Шлюб розривається за фізичних недоліків одного з подружжя, при зраді, якщо кревна рідня, а чоловік може розірвати шлюб без будь-яких причин.Дружина може купити право на розірвання шлюбу, може розлучитись, коли чоловік не виконує своїх обов’язків (не утримує її, чинить стосовно неї дискримінацію на користь інших дружин).Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка і повинна була ухилятися від зустрічі із сторонніми мужчинами, не з’являтись у громадських місцях, носити паранджу. Спадкове право.Успадкування майна проходить за законом і заповітом. Спадкодавець розпоряджається на свій розсуд тільки трети-ною майна. Успадковують майно як чоловіки, так і жінки. Специфічною рисою мусульманського спадкового права є те, що до спадкоємців переходять тільки права, а не зобов’язання спадкодавця, тобто спадкоємці одержують тільки те майно, яке залишалось після виплати всіх зобов’язань померлого. Кримінальне право.Норми кримінального права являли собою найменш розроблену частину шаріату. Вони відрізнялися архаїчністю, відбивали порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабо були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом'якшують і обтяжуються провину і т.п.Покарання за мусульманським правом містили як архаїчні і додержавні способи відплати, так і досить розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії.

1.Поняття Нового Часу: … Новий час (або нова історія) - період в історії людства, що почався з Великих географічних відкриттів а закінч. напередодні 1 світ. війни у 1914 р. Період НЧ ділиться на 2 етапи: - ранній НЧ - з кінця 15 до сер. 17 ст. і власне НЧ - із сер. 17до початку 20ст. Перехід до НЧ був важким, складним і нерідко кривавим. Нескінченні війни розорювали країни й народи. У полум'ї битв хиталися королівські трони, й влада опинялася в руках нових правителів. Водночас це була епоха, коли розцвів гуманізм. Він приніс із собою розуміння цінності людини та її життя, усвідомлення необхідності розбудовувати нові відносини між людьми, нові порядки у д-вах. Нерідко 1 пол.17 ст. називають добою «великого прориву». І це не випадково. Великі геогр. відкриття познайомили європейців з невідомими землями й народами, розкрили перед ними нові життєві горизонти. Нові явища рішуче вторгалися в економіку та суспільне життя. Феодальні відносини поступово втрачали панівні позиції, а на зміну їм приходили нові - капіталістичні. Хоча спочатку вони швидко розвивалися лише в окремих європейських країнах. Виникла нова форма держави — абсолютна монархія. Чіткішими стали кордони між окремими д-вами,. Людина НЧ інакше підходила до питань віри та свого ставлення до Бога. Завдяки Реформації європейці здобули право обирати віру. Згодом це дозволило їм розробити п-ття свободи совісті - одне з головних у системі громад. прав і свобод. Реформація мала також величезний вплив на формування національних мов.Діяльність гуманістів сприяла виникненню нової системи університетської освіти, основні принципи якої зберігаються і в наші дні. Подією, яка знаменувала прихід власне НЧ, вважається Англ. Бурж. Р-ція 1640-1660 рр. її результатом стало перетворення Англії на справжній взірець для Європи й світу. Тут виникла політична система, заснована на владі парламенту, і сформувався економічний устрій, побудований на ринкових принципах. На зміну феодалізму прийшла ін. епоха, але нове ще довго існувало поряд зі старим. Зміни, які відбувалися у матеріальному світі, релігійних поглядах, життєвих цінностях і політ. переконаннях тогочасних людей, роблять цю епоху по-справжньому близькою і зрозумілою нам. 16-18 ст. - це той етап в історії людства, коли було пройдено важливий шлях у напрямі до сучасності.

2.Закономірності виникнення та основні характеристики права Нового часу.З перемогою буржуазних революцій затверджувалися нові сусп. відносини. Це викликало становлення нового, буржуазного права. Зберігаючи деяку наступність із феодальними правовими системами, буржуазне право формувалося на цілком нових засадах — єдності закону, юридичного рівності, законності, свободи. Буржуазна революція мала встановити для країни право. Прийняті тим часом закони діяли біля д-ви, завдяки чому досягалося певної єдності права. І потім зміцнення буржуазії при владі стали складатися єдині системи права.У буржуазному с-стві величезну роль грає договір. На договірних засадах будуються відносини між підприємцями, між підприємцем і робочим, нарешті, договір є основою сімейних відносин. Перед укладанням будь-якого договору має бути юридична рівність суб*єктів. Правоздатність багатьох категорій осіб обмежилася, визначалася становою приналежністю. Так, дворяни мали більше привілеїв, а правоздатність селян обмежилася у багатьох відносинах. У колоніях існувало рабство. Буржуазні революції знищили більшість із перелічених обмежень і встановили юр. рівність усіх громадян.З принципом юридичного рівності тісно пов'язаний принцип законності. Юр. рівність означає як рівних прав, а й рівні всім обов'язки, рівну перед законом. Правомірність як основа загальної поведінки забезпечує стабільність політ. й економічні відносин, необхідну розвитку с-ства. Важливим принципом буржуазного права є свобода. Буржуазне д-ва проголошує політичних свобод є основою свого суспільного устрою. Розвиток підприємництва забезпечується свободою приватної власності, свободою договору.. Разом із цим у рамках єдиного типу буржуазного права кожна д-ва має власну національну систему права з властивою їй особливостями. Можна звести дві основні групи: 1) становлять континентальні правові системи. Їх характеризує розподіл права на приватне та публічне. До приватного права ставляться громадянське, сімейне, торгове право. Публічне право визначає порядок організації і діяльності органів влади і захищає інтереси всього с-ства й д-ви від будь-яких зазіхань. Поняття публічного права включає право конституційне, адміністративне, міжнародне, кримінальна, процесуальне. -Континентальні правові системи чітко розмежовують право матеріальне і процесуальне. Основним джерелом права є закон, яким установлено загальні правил поведінки і правові принципи.

-Англосаксонські правові системи базуються спільною для праві Англії, яка виникла межі XI і XII ст., не знають розподілу права на приватне та публічне. Вони відсутня суворе розмежування матеріального і процесуального права. Основним джерелом права у країнах є судовий прецедент, який вважається обов'язковим всім судів. 3.Передумови, етапи та особливості англійської буржуазної революції. На початку XVIIст. економічний і політ. розвиток країни стримувався жорстокими середньовічними правилами. Тоді як англ. буржуазія виступала за вільну конкуренцію, монархи продовжували продавати патенти на виключне право виробництва і продаж різних товарів і виробів . Поштовхом до початку англ. буржуазної революції стало шотландське повстання 1637-1638рр., яке спалахнуло в результаті спроби англ. абсолютизму посилити контроль над Шотландією.  Існують 4 етапи анг. Бурж. Рев. :1. Конституційний етап. 2. Перша громадянської війни .3. Друга громадянської війни; 4. Индепендентская республіка; 5.Кінцевим етапом цієї революції може бути – реставрацію монархии. 1 етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але парл. не затвердив нових податків. Згодом Карл І розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого. Почалася глибока політична криза. Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і політ. кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого парламенту, оскільки він проісну-вав до 1653р. Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим дворянством боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви. Перша громадянська війна закінчилась поразкою короля і його полі тичного оточення. основна боротьба розгорнулася між групами так званих пресвітеріан і індепендентів. Якщо в пресвітеріан була більшість у парламенті, то в індепендентів – підтримка армії на чолі з Кромвелем. 2 етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним завершенням встановлення в Англії республіки. Парламент зосередив у себе практично всю повноту державної влади, включаючи організацію урядової влади, адміністрацію, керівництво армією і вищий судовий контроль. Вища виконавча влада передавалась Державній раді. 3 етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20 квітня 1653р., спираючись на підтримку армії Олівер Кромвель розігнав так зване “охвістя” Довгого парламенту. Ця подія була початком встановлення військової диктатури.Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня 1653р. під назвою “Знаряддя управління.

5. Еволюція виборчого права в Англій в ст:…Депутати нижньої палати парламенту представляли в основному невеличкі міста і поселення.Система виборів здійснювалася в такий спосіб, що депутати фактично призначалися землевласниками. Лондон з півмільйонним населенням мав лише 4 місця в парламенті, а в "кишенькових" містечках проживали 3-4 виборці, які обирали свого депутата. Депутатськими місцями часто торгували. До палати общин могли бути обрані особи, які мали річний прибуток у містах не менше 500 фунтів, у селах - не менше 300 фунтів. Право обирати у 1832 році мало лише 5 % дорослого населення .У 1793 році депутатів обрали 160 виборців. Реформа 1832 року ліквідувала 56 сільських містечок, знизила ценз для виборців до 10 фунтів стерлінгів і передала містам 143 місця у палаті общин. Право обирати одержало 376 тис. чол.Демократизація виборчого права виявилася в реформі 1867 року, проведеної під впливом чартистського руху. У результаті цього ще більше скоротилося представництво містечок і невеликих міст. Майновий ценз у графствах знизився до 5 фунтів стерлінгів річного прибутку, виборчі права одержали нові міські прошарки, у тому числі ремісники і робітники. Міста одержали 340 із 650 місць у палаті общин, виборчий корпус досяг 3 млн чол.Виборча реформа 1884-1885: представництво виборчих округів було чітко пропорційним чисельності населення. Унаслідок цього в Англії встановилося всезагальне чоловіче виборче право, яке рівною мірою поширювалося на мешканців міст і графств. Вибори проходили за мажоритарною системою, коли мандат одержував депутат, який набрав відносну більшість голосів. У 1883 році було ухвалено закон про карну в-сть за підкуп виборців. У виборчому праві залишилися феодальні пережитки: жінки не мали виборчих прав, деякі категорії осіб мали подвійне представництво. .6. Правові механізми виникнення північноамериканських колоній Англії. Перша постійна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р.Новий етап освоєння Північної Америки розпочався у першій половині XVII ст. У цей час були засновані поселення, які сформували майбутнє американське суспільство Традиції ці дещо розрізнялись у різних колоніях, залежно від умов їх утворення.Залежно від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (південні); приватновласницькі - вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд);колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які призначалися королем чи власниками колоній або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами.У результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися від 2 до 10 % населення.У пвн колоніях панівне становище в сільськогосподарському виробництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. У пвд - велике плантаційне сільське господарство ґрунтувалося на праці білих і рабів.У пвд і центральних колоніях велике землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм як економічна система в англійських колоніях не приживсяНатхненні ідеалами "природного права" переселенці, опинившись ізольованими від усього іншого світу, почали самі створювати закони, за якими збиралися жити. Уже на кораблі "Травнева квітка", яким відплили емігранти в Америку (1620 р.), була укладена угода про об'єднання колоністів у єдину общину, спільно вироблялися закони. У силу цього акта ми встановимо ті справедливі та праведні закони, ті порядки, правила й конституції, призначимо ту владу, яку будемо вважати потрібною й корисною для загального блага колоній". Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх Хартіями. Так виникали колонії.Думка про об'єднання колоній у єдину федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Перший проект федерації був вироблений знаменитим Франкліном у 1748 році. Але уряд Англії відхилив його: він хотів бачити колонії розрізненими, щоб легше їх було експлуатувати.Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим у травні 1773 р. "чайним законом"; який надав Вест-Індській компанії привілею на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Боротьба проти ввозу чаю вилилась у знамените Бостонське чаювання , коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. Колонії підтримували діяльність Конгресу, одержували від нього допомогу й різного роду вказівки. У травні 1776 року Конгрес прийняв постанову, у якій рекомендував колоніям розірвати зв'язки з Англією. Колонії відгукнулися на цей заклик. Вони проголосили себе незалежними державами – штатами 7. Декларація незалежності США від 1776р. : основні положення. Другого липня 1776 року Другий континентальний конгрес прийняв резолюцію Р. Лі, а четвертого липня 1776 року - Декларацію незалежності США.Д Н стверджувала: усі люди створені рівними, усі вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких - життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її та встановити новий уряд."Звичайно, обережність, - було сказано в Декларації, - радить не змінювати уряду з неважливих або тимчасових причин". Але коли довга низка зловживань розкриває намір віддати народ під владу необмеженого деспотизму, то народ "не тільки має право, а й зобов'язаний скинути такий уряд". Саме таким і було правління короля Великобританії. На доказ даного висновку Декларація перелічувала всі зловживання і кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній (відмова затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск законодавчих органів, податковий тягар, заборона переселення емігрантів, розквартирування війська без згоди колоністів, скасування суду присяжних тощо), які давали останнім підставу для розриву державних зв'язків з Англією.Д Н від імені і за уповноваженням народ проголошувала: "...колонії є і по праву повинні бути вільними й незалежними Штатами. З цього часу вони звільняються від усякого підданства британській короні й будь-який політичний зв'язок між ними і британською державою зовсім розривається". Колонії проголошували своє право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в міжнародні зв'язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна держава.ДН зустріли .з величезним ентузіазмом. Вона водночас виражала класові інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права корінного населення Америки - індіанців. Усупереч проголошеним у Декларації принципам, з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство й торгівлю рабами як "жорстоку війну проти самої природи людства". І все-таки проголошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення нового уряду мали величезне прогресивне значення. З прийняттям ДН завершився перший етап американської революції і розпочався другий - формування нової держави й перемоги над її супротивниками. 8.Статті конфедерації. США від 1781 р. Одночасно з утворенням комісії для розробки проекту Декларації незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції об'єднаних колоній. Уже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою "Статті конфедерації і вічної унії", за яким колонії мали утворити "постійний союз дружби" з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися "Об'єднані колонії Північної Америки".Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів. Опрацьований комітетом проект був представлений Конгресу, і після багаторазового обговорення його ухвалили у листопаді 1777 року і передали на обговорення та схвалення законодавчих органів штатів. Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої конституції Сполучених Штатів Америки під назвою "Статті конфедерації і вічного союзу".Було створено союз тринадцяти штатів у формі конфедерації. Штати вступали "у міцний дружний союз... для спільного захисту, для забезпечення своїх вільностей, для взаємної і загальної користі, беручи на себе обов'язок допомагати один одному проти всякого насильства або проти всяких нападів" (ст. 3). За цією конституцією "кожний штат зберігав свій суверенітет, свободу і незалежність, так само, як і усю владу, всю юрисдикцію і права, не передані цією конфедерацією Сполученим Штатам, що зібралися на Конгрес".Верховним органом влади в конфедерації вважався однопалатний Конгрес, члени якого - по два - сім делегатів від кожного штату - обиралися законодавчими органами штатів. Кожний штат, незважаючи на кількість делегатів, мав у Конгресі один голос. Цим забезпечувався принцип рівності між членами конфедерації.До виняткових прав Конгресу належали оголошення війни і дозвіл ні морське каперство, укладення міжнародних договорів, призначення прийом послів. Крім того. Конгрес установлював правила карбування монет, регулював поштовий зв'язок, створював сухопутні й морські військові сили та ін. Він виступав також найвищою апеляційною інстанцією в спорах між штатами. Найважливіші питання вирішувалися конгресом при згоді дев'яти штатів з тринадцяти (ст. 9). Для ведення справ союзу в міжсесійний період Конгрес обирав комітет штатів на чолі з головою (один представник від кожного штату) Компетенція комітету була не такою широкою. Він не мав; права вирішу вати справи, для яких у Конгресі була потрібна кваліфікована більшість - 3/4 голосів (дев'ять штатівТаким чином, повноваження Конгресу були обмеженими. Створене статтями конфедерації об'єднання виявилося дуже слабким: конфедерація не мала союзної грошової системи, не було єдиного громадянства, не було створено сильного й постійного центрального виконавчого органу влади та ін.Безсилість конфедерації визнавалася як всередині, так і зовні США. Дж. Вашингтон образно називав конфедерацію "мотузкою з піску". 9.Конституція США 1787р. Конвент схвалив Конституцію 17 вересня 1787 року, а через кілька днів схвалив її і Конгрес конфедерації. 4 березня 1789 року після її ратифікації у 9 штатах вона набрала чинності.Конституція складалася з преамбули (вступу) і семи статей, які, у свою чергу, поділялися на розділи й абзаци. У статтях конституції були закріплені лише політичний устрій союзу, структура державних органів, їх взаємовідносини. Розділ про права та свободи громадян був відсутній, рабство ставало однією з основ нової Конституції. Вона засновувала федерацію держав, у якій штати передавали значні повноваження центральній владі, але зберігали широку автономію у вирішенні питань, які стосувалися виключно штатів.Конституція спиралася на принцип розподілу влади, і кожна з них -законодавча, виконавча і судова - діставала досить велику незалежність. За вл. за К передавалася двопалатному Конгресу- Палата представників обиралася загальними виборами на 9 роки прямим голосуванням з громадян, які досягли 25-річного віку. Виборчі округи на той час були однаковими - по ЗО тисяч жителів. Верхня палата - сенат - складалася з сенаторів, які обиралися законодавчими зборами штатів строком на 6 років по два сенатори від кожного штату.Поправка 17-та до Конституції, прийнята в 1913 році, установи-па що сенатори обираються безпосередньо населенням штату прямими виборами. Віковий ценз для сенаторів - 30 років. Через два роки 1/3 сенаторів переобирається. Головою сенату був віце-президент. До компетенції Конгресу належали справи податкові, митні, монетарні, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, федерального судочинства, справи війни і миру, армії і флоту тощо..Проте у Конституції не було переліку прав, що зберігалися за штатами, вона лише перелічувала справи, вилучені з їх компетенції. Штатам, зокрема, було заборонено укладати договори і союзи між собою, а також між штатами та іншими державами, стягувати без дозволу конгресу "будь-які збори або мита на довезені або вивезені товари", утримувати в мирний час армію або військові судна, "карбувати монету, випускати кредитні білети" та ін. Розширення компетенції штатів визнавалося неприпустимим. Однак у штатів зберігалися деякі важливі права: приймати свої конституції з умовою збереження республіканського устрою, до їх компетенції належало цивільне, кримінальне та процесуальне законодавство.Сильну федеральну виконавчу владу Конституція передавала президентові Сполучених Штатів, який обирався посередніми двоступеневими виборами на чотири роки. Його можна переобрати. Президент - одночасно і глава держави, і глава уряду. Отже, конституція наділила президента і його апарат сильною, майже незалежною виконавчою владою.а Судді призначаються президентом "за порадою і згодою сенату" і посідають своє місце доти, "доки поводяться бездоганно". До компетенції федеральних судів належать справи, які виходять з Конституції і федеральних законів, спори між штатами, спори між громадянами різних штатів та ін. Особливе місце у системі посів Верховний суд США, який привласнив собі право тлумачення Конституції і конституційного нагляду. 10. Біль про права в США . конгрес 1789 року прийняв десять поправок до Конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву "Білль про права". .Поправка перша проголошувала, що Конгрес не має права видавати закони, які обмежували б свободу совісті, "свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями".Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре організована міліція, про що йшлося в другій поправці, то "право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмеженню".У мирні часи заборонялося розміщувати солдатів на розквартирування до будь-якого будинку без згоди його власника (поправка третя).Поправка четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів та власності "від необґрунтованих обшуків чи затримань". Ордери на обшук чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою.Особливе значення мала поправка п'ята, яка забезпечувала охорону особи та приватної власності. Ніхто не повинен притягатися довідповідальності за тяжкий чи інший ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розширеною колегією присяжних."Білль про права" надавав громадянам право "на скорий і прилюдний суд без сторонніх присяжних" у випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення, дали очну ставку зі свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і "користуватися допомогою адвоката для захисту". У цивільних судових справах "з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів", також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права (поправка сьома).Поправка восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, "накладати жорстокі і незвичайні покарання".При цьому перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у "Біллі про права" як вичерпний або "як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом" (поправка дев'ята). Права і повноваження, не віднесені Конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, "залишаються відповідно за штатами або за народом" (поправка десята)."Білль про права" органічно ввійшов у Конституцію 1787 року, яка відобразила дві тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання Революції, з одного боку, і активну діяльність народних мас, завдяки яким було здобуто перемогу у війні за незалежність, - з другого. Так, у запеклій боротьбі лише після прийняття, "Білля про права" у 1791 році була остаточно ратифікована Конституція США. Однак офіційною датою прийняття Конституції вважається 17 вересня 1787 року. 11. Передумови винекнення,основні етапи французької революції 18 століття та еволюція державності Франції. Велика французька революція ( фр. Rvolution franaise ) - Найбільша трансформація соціальної та політичної систем Франції, що відбулася в кінці XVIII століття, в результаті якої був знищений Старий порядок і Франція з монархії стала республікою де-юре вільних і рівних громадян. Девіз - Свобода, рівність, братерство. У XVIII ст. французькі королі володіли абсолютною (необмеженою) владою. Король міг установлювати та стягувати будь-які податки, видавати та скасовувати закони, оголошувати вій ну та укладати мир, вирішувати всі адміністративні та судові справи. Вершиною французького абсолютизму було правління Людовіка XIV (1638-1715 pp.). «Держава — це я», — любив повторювати він. Свавілля королівської влади, привілеї дворянства, феодальні побори та тяжкі податки, обмеження купівлі-продажу землі, внутрішні митниці, цехи, відсутність політичних прав спричинили глибоке незадоволення абсолютної більшості населення на чолі з буржуазією. З 26 млн. населення Франції лише 270 тис. (130 тис. представників духовенства + 140 тис. дворян) належало до привілейованого класу. 9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто такими, які мають установити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. У Парижі почалося повстання, і 14 липня 1789 р. повсталі взяли фортецю-в'язницю Бастилію. Цей день вважається днем початку Великої французької революції. 26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина» У Декларації викладалися основи законності: нема злочину — нема покарання (ст. 7), презумпція невинності (ст. 9), принцип співрозмірності злочину і покарання. Декларація стверджувала рівність людей перед законом, суверенітет нації, виняткове право народу на створення законів, відповідальність посадових осіб, принцип розподілу властей (законодавча, виконавча, судова), рівномірне (відповідно до майнового становища громадян) обкладення податками. Заключна 17 стаття проголошувала святенність і недоторканність приватної власності. Знаменита триєдина формула «Свобода, рівність, братерство» навіки вкарбувалися в історію людства. З вересня 1791 р. було прийнято першу Конституцію Франції. Законодавча влада мала належати Законодавчим зборам, а виконавча — королю; Виборче право було обмежене (з 26 млн. його отримали 4,5 млн. осіб). 21 вересня 1792 р. обраний загальним голосуванням Національний конвент оголосив про скасування королівської влади й оголосив Францію республікою. Короля судили, визнали винним у зраді на підставі знайдених у його сейфі документів. 21 січня 1793 р. короля стратили. Почався третій етап революції. На першому етапі (1789-1792 pp.) при владі перебувала велика буржуазія. Середня буржуазія в особі жирондисті була при владі в 1792-1793 pp. Період 1792-1794 pp. ознаменувався переходом політичної влади в країні у руки дрібної буржуазії та її політичного крила — якобінців. 12. Державний лад Франції за Конституцією Другої республіки (1848р).Прийнята 4 листопада 1848 Конституція Другої республіки була документом, що відбив протиріччя своєї епохи. У ній закріплювалися інтереси не революційною, романтично налаштованої буржуазії, а буржуазії помірній і навіть консервативної, що перетворилася на панівну силу в суспільстві та державі, яка прийняла на себе відповідальність за конституційний порядок. Грунтуючись на доктрині народного суверенітету і розглядаючи народ як джерело влади, конституція поєднала цю доктрину з католицькими догматами про божественне приречення. У ній підкреслювалося, що вона прийнята "перед Богом і від імені французького народу". Конституція 1848 р., що закріплює республіканський устрій і систему республіканських інститутів, не могла проігнорувати монархічна недавнє минуле Франції. У ній особливо декларувалося, що "публічна влада не може передаватися у спадок" (ст. 18). Вона також закріпила загальне виборче право, яке розглядалося суспільною думкою як одна з основних показників демократичного характеру Другої республіки. Конституція 1848 р. зробила перший крок у визнанні права на працю. У ній передбачалося, що суспільство "організовує за посередництвом держави, департаментів або комун громадські роботи, призначені доставляти безробітним заняття".Система державних органів Другої республіки за Конституцією 1848 будувалася на принципі поділу влади ( "поділ влади є найпершою умовою вільного правління" - ст. 19). Однак центральне місце у цій системі було відведено виконавчій владі, яка делегувала народом "громадянинові, який отримує звання президента республіки". Президент не залежав від парламенту і обирався на 4 роки безпосередньо населенням. Президент наділявся широкими повноваженнями: правом внесення законопроектів, правом відкладеного вето, правом помилування і т. д. Він призначає і зміщує міністрів, а за порадою останніх - дипломатів, головнокомандуючих флоту й армії, префектів, а також ряд інших посадових осіб. президент не міг бути переобраним відразу на другий термін, що не мав право розпуску Національних зборів, але в силу своєї незалежності від представницького органу він міг безконтрольно розпоряджатися всіма важелями виконавчої влади: міністрами, могутнім поліцейсько-бюрократичним апаратом, армією. Національні збори, що обирається на 3 роки за допомогою таємного голосування французами старше 21 року на основі загального виборчого права, тобто без майнового цензу, був наділений законодавчою владою. Воно налічувало 750 депутатів, не ділилося, як це було передбачено більшістю попередніх конституцій, на дві палати. Національне збори не мають реальних можливостей впливати на політику виконавчого апарату і тим самим було приречене перетворитися на орган, який не має авторитету і політичної сили. 13. державний лад Франції за Конституцією Третьої республіки (1875 р. )Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладуПринципове значення в цьому відношенні мала стаття 2 Конституційного закону про організацію державної влади, де було сказано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенатом і палатою депутатів, об'єднаних у національні збори. Він обирається на сім років.Дуже поверхово визначався статус урядуКонституція була зорієнтована лише на визначення структури та компетенції вищих органів державної влади.Державний лад Третьої республіки за Конституційними законами 1875 року базувався на принципі розподілу влади.Законодавча влада здійснювалася двома зібраннями: палатою депутатів і сенатом, які об'єднувалися в Національні збори. Палата депутатів обиралася населенням Франції терміном на чотири роки. В Конституції йшлося про «загальне голосування», але жінки, військові, населення колоній були позбавлені виборчих прав. Верхньою палатою був сенат, який складався з трьохсот сенаторів, сімдесят п'ять з яких були довічними, а двісті двадцять п'ять обиралися особливими колегіями виборщиків за департаментами терміном на дев'ять років. Сенат був постійно діючою установою. Його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину. Сенат розглядався монархістами як противага палаті депутатів. За згодою сенату президент мав право розпустити палату депутатів, сенат міг перетворюватися на найвищий суд Франції. Главою держави був президент, який обирався Національними зборами на сім років.. У нього було право законодавчої ініціативи. Він оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням і забезпечував його, мав право помилування. Президент розпоряджався збройними силами, призначав на всі цивільні і військові посади, міг розпустити за згодою сенату палату депутатів. Такі права президента наближали його до конституційного монарха. Згодом почало відбуватися суттєве обмеження влади президента. Він втрачав деякі конституційні повноваження (розпуск палати, відстрочка сесій і т.д.). На посаду президента стали підбирати маловпливових політичних діячів.Третя республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1884 році була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду». 14.Цивільний кодекс Наполеона 1804 року: структура,положення, що регулюють правовий статус особи та шлюбно-сімейні відносини. Кодекс Наполеона , масштабний кодексцивільного праваФранції, розроблений групоююристівпід час правління першого консула Французької республіки (потім імператора)Наполеона Бонапарта.Кодекс закріпив завоювання Французької революції, став першим подібним правовим документом європейськоїбуржуазноїепохи. При розробці особлива увага зверталася на чіткість і несуперечність формулювань. Містить фундаментальні положення про правоприватної власності, відшкодуваннязбитків,договірне правота інше. Значна кількість статей Кодексу за 200 років жодного разу не піддавалися поправці.Документ був прийнятий в імперськуепоху, коли країна виходила зреволюційноїсмути, а передБонапартомстояло завдання стабілізуватидержавуі дати тверду юридичну базу новому порядку. Кодекс скасував все попереднєцивільне законодавство, гарантував цивільні свободи, включаючисвободу віросповідання, і закріпив рівність всіх перед законом. Структурно ЦК Наполеона поділявся на вступ і три книги, що нараховували всього 2281 статей. Головними джерелами для його написання послужили дореволюційна доктрина, що була своєрідним сплавом римського та кутюмного права, а також революційне законодавство.Як зазначалось вище, ЦК Наполеона складався з трьох книг: до першої “Про осіб” входили розділи про громадянські права, про акти громадянського стану, про сімейне та опікунське право, до другої “Про майно та різноманітні зміни власності” – інститути речового права та до третьої “Про різні способи придбання власності” - розділи про спадкове право, про обіг майна в сім’ї, про договори та інші зобов’язання. Сама система викладення норм в ЦК Наполеона носила повчальний характер. Таким чином, зрозуміло, що необхідність прийняття Цивільного кодексу Наполеона була зумовлена змінами, які сталися у французькому суспільстві та економіці. Норми, які існували до цього часу було дедалі важче застосовувати в сучасних умовах. Тому суспільна практика і вимагала ретельної роботи законодавців з метою адаптації всього цивільного законодавства до реалій. Науковці вважають, що цей Кодекс був створений буржуазією, яка прийшла до влади, зокрема, що інтереси буржуазії виражені в змісті ЦК у наступних нормах: наявність абсолютного права приватної власності, повна свобода у накопиченні капіталів, безправне становище робітників, обмеження прав позашлюбних дітей, встановлення влади чоловіка над дружиною та дітьми та інше.15.Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р. та Кримінальний кодекс 1810 р. у Франції: загальна х-ка,класифікація,різновид неправомірної поведінки та видів покарань.

В 1808 році був прийнятий кримінально-процесуальний кодекс, який закріпив принцип призначення суддів урядом і затвердив трьохступеневу систему суду, яка відповідала діленню на три види правопорушень, встановленому Кримінальним кодексом. Мировий суддя, який здійснював по кримінальних справах функції суду простої поліції, був першою інстанцією. Друга інстанція була представлена судом виправної поліції, це був колегіальний суд, але діяв він без присяжних засідателів. Третьою інстанцією являвся апеляційний суд, він був колегіальним з присяжними засідателями і складався з двох відділень: по кримінальних та цивільних справах. Очолював всю судову систему касаційний суд. При суді перебувала прокуратура, яка підтримувала обвинувачення і здійснювала нагляд за законністю дій посадових осіб судового апарату. Структура Кримінального кодексу 1810 року була більш складною, хоча в цілому дотримувалася побудови Кримінального кодексу 1791 року. Складався Кодекс 1810 року з чотирьох книг. Перша книга присвячена покаранням кримінальним (болісним і ганебним) і виправним.  Покараннями болісними та ганебними Кримінальний кодекс вважав смертну кару, каторжні роботи, депортацію—довічне заслання в одну з французьких колоній, гамівний дім. У деяких випадках ще додатково призначалися таврування і загальна конфіскація. До покарань ганебних належали виставляння біля ганебного стовпа, вигнання, громадська деградація — усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлення багатьох цивільних прав. Виправними покараннями були тюремне ув'язнення, штраф, тимчасове позбавлення деяких прав – політичних, громадянських та сімейних.  Книга друга кримінального кодексу встановлює підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності ( божевілля і примушення до скоєння злочинів силою).Детально описуються різні форми співучасті: підмовництво, пособництво. Кодекс не встановлював мінімального віку кримінальної відповідальності. Але до осіб, які не досягли 16 років, застосовувалось більш м’яке покарання. Третя книга кодексу присвячена злочинам і проступкам, які були двох видів: публічні і приватні. До публічних правопорушень відносили дії, спрямовані проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського спокою. Серед публічних злочинів кодекс, на відміну від феодального права, не називає релігійні. Правопорушення, спрямовані проти приватних осіб, мали об’єктом посягання на особу чи власність. Крім конкретного переліку кримінальних діянь, ця частина кодексу визначила також, в кожному конкретному випадку, вид і міру покарання. Четверта книга була присвячена поліцейським порушенням і покаранням. Поліцейськими покараннями могли стати короткострокове ув’язнення, штраф, конфіскація певних предметів. Кримінальний кодекс Франції 1810 року мав велике прогресивне значення. Він ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх громадян перед законом, закріплював основні положення буржуазної законності.Позитивною рисою кодексу була ясність, точність і виразність його формулювань. Вплив Кодексу 1810 року позначився на розвитку кримінального права в багатьох країнах. 16. Державний лад Пруссії за Хартією Прусії від 1850 рокуV другій половині XIX століття Пруссія перетворилася на найбільшу німецьку державу яка відіграла виключну роль у процесі об'єднання раніше розрізнених німецьких земель у єдину німецьку імперію. У 1850 році прусський король Фридрих-Вільгельм IV Конституційну хартію, яка стала основним законом Прусського королівства. Вона установила в Пруссії лад конституційної монархії з виборним народним представництвом. Але Хартія мала консервативний характер, передбачаючи мінімум цивільних і політичних прав. Главою держави залишався прусський король, якому надавалися значні законодавчі, виконавчі, адміністративні та судові повноваження. Він володів і правом законодавчої ініціативи, і правом абсолютного вето на рішення парламенту. Принцип поділу влади не було реалізовано у політичній практиці Пруссії. Уряд у разі необхідності збереження суспільної безпеки мав право видавати закони, які не суперечать Хартії. Судова влада здійснювалася від імені короля, він же призначав суддів. Формально призначені королем судді мали довічно виконувати свої обов'язки, хоча існували й формальні можливості для їхнього усунення.Представницький орган - Ландтаг одержував за конституцією право ухвалювати закони, які потім затверджувалися королем. Ландтаг складався з двох палат. Верхня палата називалася першою палатою, або палатою панів. Вона наполовину була вибірною і наполовину такою, яка призначалася короною. З 1853 року всі члени цієї палати стали призначатися королем. їхня посада ставала довічною і спадковою (статті 65-68 Хартії). Друга палата, або палата депутатів, обиралася виборцями від населення на п'ять років (стаття 73). Палати парламенту скликалися і розпускалися королем (стаття 51). Формально Хартія встановлювала (тільки для чоловіків) всезагальне виборче право, але фактично воно не було рівним і здійснювалося за куріальною системою. Виборці поділялися на три курії. Кожна курія одержувала третину місць у нижній палаті. Курії формувалися з таким розрахунком, аби вони сплачували рівні суми податків. Але через те, що до першої курії входили заможні виборці, до другої - виборці середнього достатку, а до третьої - малоспроможні, то перша курія на меншу кількість виборців одержувала стільки ж місць, скільки і найчисленніша третя куріяКонституційна хартія скасувала старий становий лад, проголосивши громадянську рівність і скасування привілеїв. Титулом II Хартії громадянам Пруссії гарантувалися свобода особистості і релігії, недоторканність власності й житла, свобода слова, зборів та спілок. Встановлювалася загальна військова повинність. Особлива увага приділялася розвиткові шкільної освіти. Хартія проголосила свободу науки і викладання (стаття 20). Конституційна хартія 1850 року оформила в Пруссії конституційну монархію з сильною владою короля і вторинним статусом Ландтагу. 17.Державний лад Північнонімецького союзу за конституцією 1867р.Північнонімецький/союз перша федеральна німецька держава в історії/Німеччини, яка лягла в основу створення німецької національної держави. Створений 1866 року військово-політичний блок німецьких держав, із прийняттям конституції 1867 року перетворився на першу німецьку федеративну державу.Північнонімецький союз 1866-1871 був федеративним об'єднанням 22 незалежних держав північної Німеччини, без Австрії. Створений на основі конституції, ухваленої країнами-членами союзу 1867 року. Федеральна влада контролювала армію та зовнішню політику. Був створений Рейхстаг, парламент, у виборах якого могли голосувати чоловіки із збереженням таємниці голосування. Рейхстаг міг мати справу з бюджетами, але він мав обмежені повноваження порівняно з Федеральною Радою, в якій були представлені члени федерації. Влада в Союзі більшою мірою знаходилась під впливом його засновника, першого та єдиного канцлера Отто фон Бісмарка, прем'єр-міністра Королівства Пруссія, в якому знаходилось 80% населення конфедерації Північнонімецький союз був створений після перемоги Пруссії над Австрією та рештою держав Німецького союзу в Австро-Прусській війні 1866 року.Північнонімецький союз посилив економічний вплив Пруссії на північну Німеччину, особливо завдяки, членами якого були південнонімецькі країни, які не входили до Північнонімецького союзу. Основним завданням федерації було забезпечення свободи промисловості, чого вимагали ліберально налаштовані представники підприєницького середовища. Наприклад, мита та митні обмеження були скасовані, та бла створена федеральна поштова та телеграфна служба.На основі Північнонімецького союзу в 1871 р. була створена Німецька імперія. Великою мірою вона зберегла Конституцію, яка залишилась в силі до 1918 р. Конституція давала великі повноваження канцлеру, Отто фон Бісмарку, якого призначав Президент Бундесрат (Пруссія). Таким чином, канцлер «відповідав» але не був підзвітий перед Рейхстагом. Після конституційної кризи 1862 року Канцлер отримав контроль над військовим бюджетом. Після перемоги Північнонімецького союзу над Другою французькою імперією та новоствореною Третьою Республікою у Французько-Прусській війні 1871 року, Баварія, Вюртемберг, та Баден  об'єднались з державами Союзу в Німецьку імперію, а Вільгельму I було присвоєно титул Німецького імператора (а не Імператор Німеччини, оскільки до її складу не входила Австрія). 18. державний лад німецької імперії за конституцією 1871 Виходячи з конституції 1871 року, державна влада в Німецькій імперії повинна була ґрунтуватися на принципі поділу влади й представницькому правлінні. Однак відсутність системи стримувань і противаг, наявність ряду юридичних казусів робило демократизацію влади неможливою й вело до формування режиму, при якому уряд на чолі з імператором домінував над парламентом. Конституція обмежувала владу імператора Союзною радою, але як прусський король, він був міг наказати своїм представникам у бундесраті провалити будь-який неугодний йому закон, що стосується конституції, фінансів і військової справи. Імператор був зв'язаний контрассігнатурою канцлера, якого він же міг призначати й зміщати за своїм розсудом. Отже, за конституцією Німецької імперії імператор прусський мав вагомі повноваження й був главою держави, від якого залежали ключові питання розвитку імперії. Разом з тим укладачі Конституції 1871 р. законодавчо закріпили «тверду» модель федеративно-адміністративного політичного устрою, передавши Союзній раді – бундесрату й рейхстагу законодавчу компетенцію з питань армії, флоту, зовнішньої політики, митниці й торгівлі, судноплавства, залізниць та інше. 19. Цивільне уложення Німеччини від 1896 року: загальна х-ка, регулювання інститутів фізичної і юридичної особи, права власності.Німецьке цивільне уложення виконало ґрунтовну правову роботу, пов’язану з подальшим розвитком цивільного права.1896 рік – прийняття Німецького цивільного уложення. З 01.01.1900 року набрало чинності Німецьке Цивільне уложення.Німецьке Цивільне уложення почало створюватися після об’єднання земельні Німеччини. Савін’ї був проти загальної Німецької кодифікації.Більше 20 років працювали над Німецьким Цивільним уложенням і були схвалені проекти Німецького Цивільного уложення і Німецького Торговельного уложення.За правовою технікою ці уложенні відрізнялися казуїстичністю і детальністю.Німецьке Цивільне уложення побудоване на пандектним принципом – 5 книг.І книга "Загальна частина". містить норми, що стосуються правового статусу фізичних та юридичних осіб, кваліфікації речей, правових угод, представництва, строків, здійснення та забезпечення прав.ІІ книга "Зобов’язальне право". присвячена загальним положенням про зобов'язання та окремим їхнім видам.ІІІ книга "Речове право".  вміщено інститути володіння, права власності, іпотеки, заставного права. Сімейному і спадковому праву відведено четверту та п'яту книги.IV книга "Сімейне право".V книга "Спадкове право". Наявний великий за обсягом "Вводний закон".Німецьке Цивільне уложення – перший кодифікований акт епохи імперіалізму.У ньому є наука обмежень принципу недоторканності приватної власності (особливо об’єктів нерухомості).З’явилися оціночні поняття "добросовісність", "розумність" і т.д.Німецьке Цивільне уложення писалося для юристів – мало багато складних формулювань.Не відбулося значної рецепції Німецького Цивільного уложення.Японія стала прибічником, у ній практично діє рецептоване німецьке право. Запозичення з Німецького Цивільного уложення можна зустріти в Австрії, Швейцарії.Укладачі не дали чіткого поняття права власності. Для Уложення характерна відсутність скільки-небудь помітних обмежень в правовому режимі власності на рухомі речі. Характеризуючи юридичну конструкцію власності, важливо виділити деякі особливості правомочностей власника за розпорядженням речами. Тут виступають відмінності між нерухомими і рухомими речами. Так, при переході права власності на речі рухомі закріпив старогерманське правило: "Hand muss Hand wahren". ("Рука має застерігати руку"). Воно означало підвищену захист прав добросовісного набувача речі. Власник речі, що довірила її продавцеві, позбавлявся права витребувати її у добросовісного набувача. Таким чином, останній, згідно із зазначеним правилом, міг отримати більше прав, ніж їх мав відчужувач. Це старогерманском правило виявилося досить вигідним для капіталістичного обігу, надаючи йому необхідну міцність і мобільність. 20. Торговий кодекс Німеччини 1897Нова редакція Торгового кодексу (Handelsgesetzbuch, скорочено HGB) була затверджено 10 травня 1897 і набула чинності одночасно з Цивільним кодексом - 1 січня 1900 року. Торговий кодекс вже не є більш самостійним кодексом, яким він був до видання Цивільного кодексу, і являє собою лише доповнення до нього, що містить регулювання спеціально торгових інститутів і спеціальні правила для торговців. Згідно зі ст. 2 вступного закону до Торгового кодексу по торговельних справах застосовуються правила Цивільного кодексу. Поряд з Торговим кодексом взаємини торговців значною мірою регулюються торговими звичаями і традиціями.Торговий кодекс складається з 905 параграфів і ділиться на чотири книги. У першій книзі даються загальні правила про те, хто вважається торговцем, про торговий реєстр (так називається офіційний список підприємств), про фірму (тобто про назву підприємства), про торгові книги, про торгових службовців і про маклерів. Друга книга присвячена торговим товариствам. Процеси концентрації та централізації капіталу призводять до того, що вже наприкінці ХГХ ст. основними діячами торговельного обороту не є одноосібні торговці, а різні об'єднання, в основі яких лежить з'єднання капіталів. Торговий кодекс дає і правила про ті види товариств, які користуються найбільшим поширенням. Учасники цих товариств не відповідають за зобов'язанням товариств своїм особистим майном але частки участі в цих товариствах не можуть відчужуватися настільки вільно і безконтрольно, як паї (акції) акціонерного товариства. Третя книга Кодексу говорить про торгові угоди. Крім загальних правил про ці угоди, ця книга містить постанови про торгову купівлю-продаж, про договір комісії, про договори експедиції товарів, зберігання товарів і перевезення Четверта книга присвячена морській торгівлі і спеціальним інститутам, пов'язаних з торговельним мореплавством. 21. В умовах кризи, краху державної фінансової системи, загрози перетворення країни на сировинний придаток розвинутих держав у Японії виник могутній антизарубіжний, в якому брали участь найширші кола населення. Об'єднані сили опозиції (представники самурайських князівств Тесю, Сацума та інших, великої торгової буржуазії)" котрі прагнули модернізувати феодальний режим, здійснили урядовий переворот. Його назвали революцією Мейдзі (1867—1868), що привела до повалення сегуна та реставрації влади імператора. Новий імператор виконував нову програму реформ, що створювали передумови, необхідні для становлення капіталістичної системи. Цей переворот вважають буржуазною революцією. У результаті перевороту Мейдзі в Японії встановилася абсолютна монархія й відкрилися перспективи для швидкого завершення центра-лізації країни. Реформи в Японії мали специфічний характер: з одного боку, всі прошарки суспільства, у тому числі й військовий стан, були зацікавлені в зростанні економіки країни, але з іншого боку – самураї й великі землевласники, відновивши владу імператора й повернувши собі частину споконвічних привілеїв, не бажали втратити їх знову. Новий уряд намагався зберегти феодальні порядки, але погроза захоплення Японії західними країнами обумовила прихід нових капіталістичних порядків, що гарантували зростання впливу й незалежності Японії. Для подальшого розвитку країни необхідним стало проведення реформ, які були здійснені в 1868-1873 роках. У 1869 р. відбулося так зване добро-вільне повернення країни й народу імператору . Дайме спочатку були залишені на чолі їхніх колишніх володінь як спадкоємні губернатори, але після повного знищення розподілу Японії на князівства їх зовсім відсторонили від справ керування. Замість князівств був уведений новий адміністративно-територіальний поділ з 72 кен і 3 фу. Здійснення верховної влади в префектурах стало входити вже в компетенцію урядових чиновників.У 1872 р. було скасовано складний і суворий становий розподіл, прийнятий під час токугавської Японії. Все населення країни (не торкаючись імператорського прізвища – кодзоку) стало ділитися на три стани: кадзоку, що утворився із представників придворної й військової знаті; сидзоку – колишнього військово-служивого дво-рянства, й хеймін – простого народу Всі стани були формально зрівняні в правах. Селяни й городяни одержували право мати прізвище. Паралельно станово-правовим перетворенням уряд провів аграрну реформу. Були скасовані заборони на продаж і купівлю земель, що існували з 1643 року; проведене межування земель, у ході якого власникам стали видавати особливі посвідчення про права на землю. Метою реформ Мейдзі було прагнення якнайшвидше наздогнати Захід, «модернізація». Реально ж потреба в цьому була викликана необхідністю якнайшвидшого посилення країни з метою збереження незалежності Японії.. Конституція 1889 р. виявилася досить формальною при надмірному значенні імператорради збереження базової сутності його підвалин. Отже, безсумнівним є той факт, що революція Мейдзі мала позитивні результати, призвела до відкриття Японії світу, нового шляху розвитку, нових перспектив зовнішньої політики та в цілому до цілковитої «модернізації» суспільства та всіх сфер життя й існування японського населення.22. Перша японська конституція була прийнята 1889 року, в часи існування Японської імперії. Вона була створена колективом юристів під проводом Іто Хіробумі за зразком прусської конституції, що передбачала конституційно-монархічний устрій. Японська конституція була жалуваною конституцією, тобто надавалася населенню Імператором. Вона передбачала широкі права для японського монарха, який був носієм державного суверенітету. Імператор міг приймати рішення в сферах внутрішньої і зовнішньої політики в обхід рішень кабінету міністрів чи парламенту, мав право видавати рескрипти і накази, що мали силу законів, був верховним головнокомандувачем японських армії та флоту. Головним законодавчим органом держав був двопалатний Імперський парламент. Він складався з Палати представників і Палати перів. Перша формувалася з депутатів, що обиралися на загальнонаціональних виборах; друга — з депутатів, що призначалися Імператором і належали до стану титулованої шляхти. Функції парламенту були обмеженими — він лише затверджував законопроекти, які надсилав уряд від імені монарха. Уряд імперії називався Кабінетом міністрів. Він створювався за наказом Імператора й виконував роль органу, що допомагав монарху в управлінні країною. Судочинство також велося від імені Імператора. Суди поділялися на адміністративні й особливі. Населення Японії вважалося підданими Імператора. Інституту громадянства не існувало. Конституція гарантувала основні права і свободи населенню країни, які однак обмежувалися законами.

1. План Беверіджа 1942р. і формув. Сучасної моделі соц. Держ. У Великобританії.За завданням британського уряду в 1942 році була створена міжміністерська комісія для підготовки заходів щодо покращання соціального забезпечення у Великобританії. Цю комісію очолив лорд Беверідж, відомий по чисельним публікаціям з соціальних питань та як розробник системи соціального страхування на випадок безробіття в Англії в 1908 та 1915 роках заклади системи соціального забезпечення в своїй роботі повинні керуватися трьома провідними принципами: робити свою справу без огляду на позицію зацікавлених угрупувань, які вважають, що перегляду підпадають їх переваги та привілеї; впровадження соціального страхування повинно здійснюватись у нерозривному зв'язку із загальним соціальним прогресом суспільства ; необхідно організувати діалог та співпрацю між індивідуумами і державою, інакше кажучи між соціальними партнерами."Створюючи систему соціального страхування, держава не повинна придушувати дух підприємництва та ініціативи у значенні особистої відповідальності; запроваджуючи національний прожитковий мінімум, держава повинна стимулювати особисті устремління кожного індивідууму добиватись для себе і своєї сім'ї більшого доходу, ніж цей мінімум»Стосовно всього кола соціальних реформ Беверідж відзначав, що неможливо гарантувати забезпечення населенню, якщо сплачується допомога лише тим людям, які потерпають від нужди.Забезпечення повної зайнятості - ось що, за Беверіджом, є головним: справжнє забезпечення випливає із права на працю. Тут Беверідж був першим серед тих, хто це визнав.Допомога сім'ям була запроваджена як один з останніх заходів Британського коаліційного уряду. Решта заходів набрала чинності у період повоєнного правління лейбористів, хоча був зроблений критичний відступ від принципу страхування, який полягав у тому, що встановлений період часу для отримання пенсії у повному розмірі був дуже коротким. Такий відступ від плану Беверіджа зробив пенсійну систему витратною з огляду на загальне оподаткування і, можливо, став перешкодою у запровадженні розмірів пенсій, достатніх для забезпечення прожиткових доходів людям, які не мали інших засобів існування, а також зашкодив наступним підвищенням пенсій для утримання їх на рівні вартості життя.

2. Державний лад 3 республіки у Франціі у новітній час.Перша республіка проіснувала уФранції сім років (1792-1799 р.р.), Друга - три роки (1848-1851 р.р.), а найтривалішою виявилася Третя республіка, яка проіснувала 70 років (1871-1940 р.р.). Політична обстановка у Франції після падіння Комуни характеризувалася не тільки жорстоким терором по відношенню до комунарам, але і загальним розгулом реакції. У серпні 1871 р. почався розпуск Національної гвардії, а в 1872 р. був прийнятий закон, який відновлював постійну армію, засновану на загальної військової повинності. В основному в старому вигляді відтворювалася і поліцейська система. Фактично в цей час Франція представляла собою «республіку без республіканців», бо перші президенти (Тьєр, а потім змінив його у 1873 р. Мак- Магон) були переконаними монархістами. Всі міністерства перебували в руках супротивників республіки. Сам термін «республіка» перестав вживатися в офіційних державних документах. У цих умовах у 1875 р. Національні збори було змушене вотировать конституцію, де у своєрідній анонімній формі (простим згадкою «президента Республіки») санкціонованого республіканський лад. У 1884 р. була прийнята конституційна поправка, що свідчила, що «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду».

3 Держ.лад 4республіки у Франціі за Конституцією 1946р.  Центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорілася боротьба, стало питання про новий державний устрій, нової конституції Франції. Всі політичні сили об'єднувало критичне ставлення до інститутів Третьої республіки. В іншому їх підхід був різним. Прихильники генерала де Голля, схилялися до заснування республіки президентського типу, з сильною виконавчою владою, здатної протистояти "режиму партій" - "дестабілізуючого" парламентаризму епохи Третьої республіки.Другий проект, розроблений в 1946 р. новим складом Установчих зборів, містив низку компромісних положень, що дозволяють врахувати платформи всіх членів коаліції. Після затвердження на референдумі другий проект конституції став основним законом Франції. Конституція 1946 р. Нова Конституція Франції не тільки відбила співвідношення політичних сил в країні в перший період після звільнення, але й закріпила на конституційному рівні ряд нових політичних принципі », характерних для європейських конституцій так званої другої хвилі (40-50-ті рр..) . У Конституції був включений новий блок економічних і соціальних прав: рівноправність чоловіків і жінок, народів залежних країн, соціально-економічні права: право на працю, відпочинок та матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, право робітників на об'єднання у профспілки, на страйки, колективне визначення умов праці і на участь в управлінні підприємствами, право на загальне безкоштовне світську освіту та ін .Розширювалася сфера регулювання політичної і особливо зовнішньополітичної діяльності держави.Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Однак друга палата - Рада республіки - була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Рада республіки обирався непрямими виборами в департаментах і комунах, а частина його призначалася Національними зборами. Склад палати повинен був періодично оновлюватися. Таким чином, повноваження верхньої палати парламенту в порівнянні з сенатом Третьої республіки були зведені до мінімуму. Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту строком на 7 років. За Конституцією 1946 р., на відміну від попередньої, президент був позбавлений ряду важливих прерогатив.Будь-які акти президента, в тому числі призначення на вищі посади, вимагали контрасигнації голови кабінету і одного з міністрів. Виконавча влада за Конституцією вручалася Раді міністрів на чолі з його головою, головою уряду. Цей орган здійснював безпосереднє державне управління країною і в цій своїй якості мав широкі повноваження. Однак діяльність кабінету була поставлена ​​під ефективний контроль нижньої палати. Призначення голови Ради міністрів і міністрів декретом президента могло проводитися тільки після винесення вотуму довіри з боку Національних зборів. У разі прийняття абсолютною більшістю голосів депутатів резолюції осуду, а також у разі провалу в палаті важливого урядового законопроекту кабінет повинен був піти у відставку.  Реорганізація політичного устрою Франції в тій формі, яка була передбачена Конституцією 1946 р., багато в чому не виправдала покладених на неї завдань і швидко втратила привабливість в очах французів. Країна практично повернулася до "режиму Зборів", настільки одностайно критикуемому на прикладі Третьої республіки. За дванадцять років змінилося сорок п'ять урядів, було кілька тривалих міністерських криз. Цьому сприяли як недостатня опрацювання самого механізму функціонування норм основного закону, так і періодичні відступи від них на практиці.Протягом 40-х - середини 50-х рр.. стало наростати невдоволення державним режимом Четвертої республіки. Виникла в 1947 р. голлістської партії Об'єднання французького