Входящие: 2490

utf-8 заголовки распечатать

От кого: Ann john <morningglory@list.ru>   —  сохранить адрес   в белый список

Кому: slastuny@i.ua 

Дата: 18.07.2011, 13:34 

Тема:  

41)

ЄВГЕН МАЛАНЮК

Є. Маланюк - поет європейського інтелектуалізму

Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., на жаль, дуже мало знана в Україні. Це зумовлене тривалим зависанням «залізного заслону», крізь який за умов політичного протистояння ледь проникала духовна енергія української еміграції. Відомий у її колах як поет і есеїст, Є. Маланюк свою творчість присвячував Батьківщині, і повернення його розпочалося лише за два десятиліття по його смерті (16 лютого 1968 р. у Нью-Йорку).

Духовно поет ніколи не залишав рідної землі, не зраджував її під тиском соціальних чинників, уник фізичного й морального знищення, яке стало долею більшості українських митців. З вихідця українського степового Півдня, значною мірою зрусифікованого, несподівано сформувався поет з дуже виразною, глибокою та несхитною українською національною свідомістю, якою наскрізь пройнята його поезія; літературна критика, есеїстика й публіцистика. Сам поет прихід у літературу представників політичної еміграції вважав наслідком трагічної поразки в боротьбі за українську державність протягом 1917—1920-x pp.: «Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії— в першу чергу... А надмір енергії владно кликав до національної творчості в сфері хоч би лише духовної, нематеріальної чи майбутньої, України».

Ріс Євген Маланюк у домі, де панував, з одного боку, дух старовинного козацько-чумацького побуту та свідомого, як писав поет, «україноцентризму» («дідова хата»), а з іншого — дух знов-таки національно свідомого українського сільського інтелігента, «не спокушеного ані далеким Петербургом, ані близькою Одесою» («батькова хата»). Завдяки домашній бібліотеці батька, який був народним учителем, повіреним у містечковому суді, режисером місцевого самодіяльного театру, співав на свята в церковному хорі, писав статті в різні часописи, зокрема в повітову єлисаветградську газету «Голос Юга», Євген змалку ознайомився з багатьма історичними працями, львівськими виданнями, у тому числі комплектом найпопулярнішого свого часу українського журналу «Зоря», з Шевченковим «Кобзарем», творами І. Карпенка-Kapoгo, М. Коцюбинського та багатьох інших українських письменників. Екзальтованій матері, доньці поміщика, яка була носієм уже іншої традиції («якихось степових... дворянських гнізд з... сентиментальними романами й романсами... слідами спогадів про... декабристів і байронічних лермонтівських поручників»), завдячував чутливим серцем й поетичною натурою. Єлисаветградське ж училище ввело юного Євгена передусім у світ російської культури та літератури модного тоді символізму.

Найбільше ж для гартування мужнього й стійкого характеру та твердих національних переконань Євгена Маланюка дала його служба в українській армії, безпосередня участь у боротьбі за незалежну українську державу, особистий приклад героїчних і самовідданих Євгена Мішковського та Василя Тютюнника. Євген Маланюк не мав класичної гімназійної освіти: закінчив технічний заклад — реальне училище, і тому мусив продовжувати саме в цьому напрямку, тому вступив до політехнічного інституту в Петрограді, потім до Господарської академії в Подебрадах. Пізніше технічна освіта Маланюка формально зробила неможливим викладання курсу літератури в університетах Чехословаччини, Польщі, США та Канади, хоча за обсягом знань і глибиною розуміння літературного розвитку Маланюк, безперечно, був до цього готовий, про що свідчить його «Книга спостережень».

У 1930-х pp., коли з'явилися переклади поетичних творів польською мовою, Є. Маланюк став найпопулярнішим і найшанованішим сучасним українським поетом у Польщі. Після Другої світової війни Ю. Лободовський, теж політичний емігрант, регулярно друкував поетичні переклади творів Маланюка, якого вважав найбільшим поетом української еміграції, на сторінках найповажнішого літературного журналу польської еміграції «Kultura», що виходив у Парижі за редакцією Єжи Гедройця. У 1947—1973 pp. надруковано 23 вірші Маланюка (найбільше з-поміж українських поетів). Перебуваючи в Чехословаччині, Є. Маланюк познайомився з декількома чеськими письменниками. Найважливішим для митця було знайомство в Празі 1930 р. з видатним поетом, визнаним лідером чеської модерни Йозефом Сватоплуком Махаром, з яким він листувався, твори якого перекладав і переспівував, якому присвячував власні поезії, на мотиви поезій якого віршував.

На думку сучасної дослідниці Юлії Войчишин, хоча Маланюк і починав «у романтичному стилі з домішкою символізму, та для створення тенденційної поезії великого напруження, що відповідала б його намірам, він почав писати також і в експресіоністичному дусі». В експресіоністичних творах Маланюк силою таланту намагався перетворити негативну дійсність на позитивну. «Маланюк ніколи не був невільником якогось одного стилю, а свідомо чи несвідомо в його поезії чергуються експресіонізм із символізмом і неоромантизмом», а пізніше він, на думку критиків Святослава Гординського та Юрія Шереха, послідовно наближається до неокласицизму. Та крім ознак цих творчих напрямів, у поезії Маланюка присутнє й реалістичне зображення — в особистісній, побутово-психологічній ліриці, спогадах про дитинство та юність, воєнні будні, у натуралістичному образку з таборового життя.

До модерністських віянь Маланюк ставився критично. Навіть його зближення наприкінці життя з поетами з Нью-Йоркської групи Богданом Бойчуком, Богданом Рубчаком, Остапом Тарнавським не свідчить про зміну цього упередженого ставлення. Із цими поетами він зійшовся, оскільки йому, украй самотньому, було потрібне ненав'язливе дружнє творче спілкування, і він його одержав: «ньюйорківці» сприймали його таким, яким він є. Зближенню сприяло те, що пізній Маланюк усе більше замислювався над своїм буттям як суто людським, а людська екзистенція якраз і була в центрі уваги поетів Нью-Йоркської групи. Але якоїсь помітної спорідненості ні в модерновому світосприйманні, ні в поетиці між ними та Маланюком не було. Як визнає Б. Бойчук, «творчої співзвучності» з нею «не мав», «але мав, видно, потребу існувати як поет у молодій генерації». І все ж таки поезія Маланюка виражала й модерністичні імпульси — експресіоністичні й декадентсько-символістичні (міжвоєнна творчість) і екзистенціалістські (переважно повоєнна творчість).

Є. Маланюк, продовжуючи традиції класиків української літератури в модерні, збагатив їх новими досягненнями. Він підніс ідеали краси та художні як головні в поетичному мистецтві. Поетичний стиль Маланюка не вкладається в узвичаєні уявлення. Витоки його неоромантики — поезія бароко, найвиразніший засіб поетичної мови — символіка. Символи яскраві та прозорі: стилет, стилос, земля, залізо, проща, перстень, посох. Вірші поета за будовою суворі: строфи вагомі, «залізні». Вільні ритми, алітерації, асонанси, повторювані звукосполучення, афористичність, вишукані епітети, несподівані метафори, історичні символи, циклічне розміщення поезій у збірках — основні ознаки творчої манери Маланюка. Велику роль у його поезіях відіграє пунктуація, яка несе певне смислове навантаження. Творчість Євгена Маланюка свідчить про широту мислення високого інтелекту поета-державника.

У світоглядному плані поезія та проза — есеїстика Є. Маланюка — становлять одне ціле, взаємодоповнюють одна одну, розвивають ті самі ідеї, відображаючи та висловлюючи їх у різних жанрах. Найголовнішою, стрижневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості поета, була його вірою та головною настановою. Державність із політичної категорії переходила у світоглядну, творила систему відношень поета до світу, перетворювалася на своєрідний моральний імператив. Усе, що сприяє державності, — беззастережно добре, усе, що протистоїть їй, — вороже. Від перших сторінок табірного альманаху «Озимина» й до посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Є. Маланюка.

Творчість Євгена Маланюка умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного, і доробок, написаний після Другої світової війни. Першому періоду властивий войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, у яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посилив трагедійність світовідчуття поета та скерував його творчість від навмисне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови у світоглядній концепції Є. Маланюка. На вершині ієрархії — Бог, вища справедливість, вищий суддя. Поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії. Слово поета — трансформація Божого слова; слово заклику, слово любові та слово прокляття — чинне, державотворче, нащадки зрозуміють,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

Рання збірка «Стилет і стилос» відбиває процес подолання у внутрішньому світі ліричного героя дилеми бойового чину й мистецтва їхнім синтезом. Символ першого — стилет (невеликий кинджал із дуже тонким і гострим клинком, звичайно тригранним), другого — стилос (паличка для письма у римлян). Автор збірки задекларовує себе як поета-державника (і громадянина-державника), який знає свій козацько-чумацький рід і натхненний героїзм предків. Маланюк оригінально обігрує слова «стилет» і «стилос», надаючи їм символічного звучання, указує на .суперечність між ними. Проблема, винесена в заголовок збірки «Стилет і стилос», — найпродуктивніша для першого періоду — була вирішена на користь стилосу. Вибір диктували обставини, та поет робив усе для того, щоб його стилос нагадував стилет.

Для Є. Маланюка поетичне слово функціональне в найвищому розумінні, оскільки пов'язане з формотворчим духом нації, тому воно підпорядковане чітким завданням пробудження нації, підготовки її до майбутніх вирішальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденційне. Завдання української поезії в еміграції поет сформулював у статті «Група «Танк». Автор вважає, що українське мистецтво має бути «органічною частиною духовної чинності Нації», «міцно зорганізована... група національних митців» буде постійно висилати «на Батьківщину нашу національну енергію». Маланюк писав: «Тільки озброєні ідеологією, в якій емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь до неї... Українець-мистець не може не бути воїном!»

За концепцією Маланюка, нова українська література мала «двоєдине джерело» та двох фундаторів — Шевченка та Куліша (перше напруження національного інтелекту), які сфокусували в собі й визначили дві такі різні й водночас невід'ємні одна від одної основні гілки її розвитку.

У першому вірші циклу «Вічна» Маланюк визначав суть своєї громадсько-політичної діяльності як змагання за самостійну Україну на прикладі Ханаану (обітованої землі, до якої Мойсей вів свій народ з єгипетського полону) та Київської держави, оновленого відродження якої прагнув:

А я згораю і борюсь,

Щоб над ланами України

Засяла Ханааном — Русь.

Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою покликаність поезією як єдино можливий в умовах еміграції «національний чин» Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок. Поезія була здатна не тільки збудити націю, але й підготувати її до майбутніх випробувань. Поезія Євгена Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала:

Та вдарить день і загудить Дніпро,

Й хрестом своїм ми ідола розколем...

Майбутнє ж знов різьбитимуть мечі

При смолоскипах, що запалять війни

В сей чорний час. Отсє тепер. Вночі.

Історизм поезій Є. Маланюка тісно пов'язаний з її географізмом. Поет відтворює географію України умовно — від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої Батьківщини до великої. Людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-географічного прокляття степом України, яка спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне прокляття степом, адже вона звернена до Бога-та здатна руйнувати та творити гори:

...Суворий формотворче,

Кажи горбами стати сій землі, —

Вода й вогонь хай дику плоть покорчать.

Щоб степ узрів блакить і кораблі.

Але реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Лише кілька віршів написав поет під час війни, і, всупереч войовничості попередніх поезій, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю особистісного й історичного начал. Усе частіше поет порівнює свого ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на Батьківщину, для якого важлива вже не війна, а дорога повернення. Поет стає уважнішим до пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Автор використовує прийом нагадування, це для нього спосіб контактування з минулим і його оцінки контекстом сучасного. Ліричний герой поета стає заземленішим, втрачає риси богообраності й навіть ставить під сумнів свій зв'язок з Богом, переймається почуттям смирення й провини, і це, з позицій християнства, миліше Богові, ніж колишня ієрархічна вознесеність поета над юрбою. Але Маланюк не відмовляється від державницької ідеї, він лише переоцінює засоби її осягнення, перевтілення суворого пророка й «імператора строф» в особу теж царського роду, але невпізнанну й загублену — Одіссея, який шукає дорогу до своєї Батьківщини й рідних. Прокляття поета стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:

Будь проклята, співуча мово

Сльозавих і слизьких пісень,

Бо кожен чин пожерло слово,

Бо зміст заїла передмова

І в ніч лягає кожен день.

Образ Одіссея в Євгена Маланюка не випадковий, тому що поет — представник народу, який перебуває на шляху до здобуття своєї державності.

Маланюк не сприймав європейського модернізму, трактував його як згубний вплив «достоєвщини», яку не приймав у своїй країні. Обурення поета викликали вірші на підтримку більшовицької диктатури, до того ж полемічно спрямовані проти еміграції та релігії. Поезія Є. Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не служить ніяким партійним доктринам, у полі його зору були і європейські модерністи, і літературний процес в Україні, і чехи, і поляки, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета підтверджує це.

Творчість поета надзвичайно цілісна, відзначається бездоганним літературним смаком, «не вливається і не йде навіть паралельно ні з традиційним, ні з модерністичним напрямками». Він «розвиває... всякі норми своєю метафорою, своїми образами і тим несхопним ні в які формули, що є правдивою суттю поезії». Поезія Маланюка має вольовий характер, у якому відчувається справжній державник — організована, рішуча й енергійна людина.

Художній світ Євгена Маланюка глибокий і неповторний. Поезії Маланюка притаманна філософічність з її поривом до неба, частими звертаннями до Бога та водночас міцними зв'язками з землею. Головна проблема творчого пошуку поета — людське існування, сенс життя, відповідальність за власну долю

З-поміж інших поетів Євгена Маланюка вирізняє оригінальність строф. У його творах простежується неоромантизм, характерний для поезій про долю української нації («Одна пісня», «Варязька балада», «Лист», «Пам'яті Т. Осьмачки»). Неоромантизм ґрунтується на проникненні у внутрішні суперечності української історії. До поезій автор залучає античні образи (вірш «Символ»). Антична скульптура виростає до символу буття цілої нації. Через образи античності поет уводить до своєї творчості загальнолюдські цінності й ідеали. У поезіях Є. Маланюка також звучить думка про призначення та роль поета в сучасному суспільстві. Маланюк надзвичайно високо оцінював роль поета у суспільстві, про що свідчать такі його вірші: «Молитва», «Ave poetica», «Напис на книзі віршів», «Зерову».

А ти старозавітним жаром

Натхнув сьогоднішні слова,

Щоб кожен день був — гнів і кара,

Що вірш пожежею палав.

Поет намагається зрозуміти закони буття, визначити місце людини у світі. Роздуми над проблемою людського існування, відповідальність за власну долю приводять Маланкжа до висновку, що все в житті підпорядковане певним, чітко визначеним законам («Літо», «Остання весна»). У зображенні поетом вічної боротьби протидіючих сил велику роль відіграють сили природи. Сонце в поетичному доробку Маланкжа — образ-персоніфікація життєдайної, переможної, а також руйнівної сили. У віршах поета улюбленими порами року виступають весна й осінь. Весна символізує відродження в природі, молодість, незалежність держави, волю й свободу народу. Метафори «перша весна», «гасне неповторна весна», «остання весна» відповідають етапам поетового життя, а не порам року. З особливим теплом пише Маланюк про осінь, яка стає символом людської зрілості та повноти («Не треба мудрості»). Ця пора року, за словами поета, — не лише пора згасання, але й період загострення відчуття життя. В образі «неустанного кругообігу» — думка про мудру визначеність всього в природі, циклічність розвитку.

Перечекай. Це ще не чорна осінь.

Це — золота, як згадка про весну,

Це здогад той, що не доснився й досі,

Що все трива в анабіозі сну.

Є. Маланюк —майстер інтимної лірики. У його віршах про кохання поєднується чистота високого почуття земною пристрастю. У поезії «Присвятні строфи» оспівується далека юність, хвилюючі чари першого кохання.

Ліричний герой поета роздумує над вічністю, шукає своє призначення у світі, досліджує самого себе й приходить до Бога. У вірші «Історія» йдеться про те, як усвідомлення власної гріховності, розуміння добра та зла зумовлюють смиренну покору перед Усевишнім. Бог у поезіях Маланкжа — уособлення архітектора, диригента, світового творця, небувалої космічної влади та сили («Вечір», «Зловіте», «Чужина»). Поет звертається до біблійного образу Божої Матері, називає її Мадонною. Божа Мати — заступниця України, тому поет, уболіваючи за долю свого народу, звертається до неї.

У «Книзі спостережень» Є. Маланкжа — роздуми про літературу, оригінальні думки щодо творчого шляху Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Франка. Окремий розділ присвячено малоросійству, яке поет карав за рабську покору, почуття меншовартості, духовну слабкість. Щоб збудити національну свідомість, слід критично оцінювати минуле й сучасне, не ідеалізуючи їх, слід показувати не тільки позитивне в історії України, але й мужньо вказувати на потворне й ганебне. Є. Маланюк писав: «Малоросійство бо — наша історична хвороба... хвороба многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрижи, ні навіть хірургія тут не допоможуть. їх треба буде довго — довгі десятиліття ізживати».

Майже всі вірші Маланкжа народилися внаслідок протиставлення протилежних властивостей якогось явища, що можна сформулювати як бажання увиразнити й тим самим уточнити певний тематичний мотив. Найчастіше негативні якості протиставляються позитивним, але буває, що змальовуються протилежні явища, які не суперечать одне одному. Символіку назви збірки «Перстень і посох» треба розуміти так: перстень — ознака прив'язаності до осілого життя, чарівної сили, казкової влади, тобто поетичного обдарування, а посох — це архаїчний синонім до палиці чи ціпка мандрівника. Отже, поєднані цілком протилежні поняття. Такими протилежностями сповнена вся творчість Євгена Маланкжа. Деякі заголовки збірок складаються з протилежних понять: «Стилет і стилос», «Земля й залізо», а збірка «Остання весна» має розділ «Перша весна» тощо.

Кожний з поетів-емігрантів, попри наявність спільних для всієї емігрантської поезії мотивів (варяги, степ, княжа та козацька доба, втрата рідної землі) утверджував власну історіософську концепцію України, яка отримувала свою образну домінанту. Євген Маланюк розкриває концепцію України через наскрізні образи-символи (Степова Еллада та Земна Мадонна). Ці образи — персоніфікація рідної країни в жіночому образі, з одного боку, а з іншого — проекція персонажа на Україну в широкому історико-філософському плані.

Євген Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції стає видатним українським поетом XX ст., його поетична історіософія — не тільки крик зболеного серця, але й той очисний вогонь, через який проходить наш народ на нелегкому шляху до своєї державності й духовної повноцінності.

43)

Загальна характеристика прозової спадщини Івана Багряного

За своїм світобаченням Іван Багряний був романтиком і «невиправним мрійником». Він хотів, щоб усі жили в мирі й злагоді, прагнув згуртувати людей, повернути їх до християнських заповідей. Ця людина - безмежно закохана в рідну землю, людина-патріот, - за любов до України була звинувачена в українському буржуазному націоналізмі та пройшла всі кола радянського тоталітарного пекла. Однією з головних тем творчості Івана Багряного є викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів. Він є автором багатьох збірок поезій, ряду поем, роману у віршах. Але найвагомішу частину його творчого доробку становлять прозові полотна: «Людина біжить над прірвою», «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Буйний вітер», «Огненне коло»…

Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм тогочасної влади. Твір написаний наприкінці 40-х років. Автор розповідає про страхіття сталінської Інквізиції, про незалежність людського духу, про гідність, чесність справжніх лицарів, які віддані своїй Вітчизні. І. Багряний порушує проблему боротьби за ) людське у людині, вірність гуманістичним ідеалам, проблему боротьби добра і зла, утвердження демократичних принципів існування суспільства.

Перед нами постають мужні та цілісні натури героїв твору, які боролися ” з режимом, боролися з собою, боролися за себе. їх безпідставно і безглуздо обвинувачували у неземних гріхах, фальсифікували злочини, але вони перемагали, якщо не фізично, то духовно.

Твір «Тигролови» - один з тих нечисленних художніх творів, який дарує нам образне бачення українських переселенців на далекий Схід. Роман відкриває нам чудово зображену природу далекого Уссурійського краю з її величними горами, бурхливими гірськими ріками, з багатим тваринним світом. Герої твору вражають своїм вільнолюбством, сміливістю, фізичною витривалістю та просто людською привабливістю. Автор показує трагедію нашого народу в ко-муно-фашистській імперії, стверджує думку про незнищенність українського І національного духу навіть у таких жахливих умовах.

Романи І. Багряного сповнені життєлюбності та оптимізму. Його герої знають, що тоталітарне суспільство не має майбутнього, бо воно зневолює почуття власної гідності та спрямоване проти людини.

Отже, через його героїв ми бачимо самого автора - сильну особистість, закохану в життя і переконану, що Україна неодмінно матиме прекрасне майбутнє

44)

Проза Стельмаха — типовий зразок літератури соцреалізму, з властивим йому кожночасним пристосуванням до партійної лінії (наприклад, роман «Велика рідня», перейнятий духом ґлорифікації Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951, Стельмах переробив у відповідності до критики «культу особи» і 1957 перевидав під назвою «Кров людська — не водиця») і так званого «прикрашення» радянської дійсності, від якого не вільні твори Стельмаха посталінської доби.

Проте спроба написати твір про післявоєнну Галичину, війну ОУН-УПА на рідному Поділлі, наштовхується на опір цензури. Доктор історичних наук В. Сергійчук пише:

"Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливости сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися ... , коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха „Над Черемошем".

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948-1950 роках, який відбувався в умовах куркульського спротиву, Михайло Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, так звані "бандерівці", які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою „Українську головну військову раду", яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі „3а боротьбу в особливо важких умовах".

Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників совєтської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144). "

Роман «Правда і кривда» викликав першу політичну дискусію в українському середовищі після погромів 1930-их років. Зокрема, там є такі зухвалі слова: "Ми найстpашнішого воpога - фашизм - вже закопуємо у могилу, а цей воpог ще поміж нас ходить". Не дарма критик Іван Світличний відзначив, що Стельмах уперше:

"..прямо і відверто, без різного звичайного в таких випадках словесного туману, пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зоовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбльіше зло нашого часу - бюрократію, і про багато ніших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками.." (журнал "Вітчизна". - 1961. - № 12).

Ще одна заслуга Стельмаха - перша публічна розмова про факт "незрозумілого" голоду 1932-33 в Україні у глухі брежнєвські часи. У творі "Чотири броди" (1978) Стельмах примушує українське суспільство згадати про жертв Голодомору, вказує на відвертих колаборантів (Магазник), які брали участь в організації штучного голоду на селі. Разом з романом "Правда і кривда", творчість Стельмаха у 1960-70-их роках схарактеризована критиками як "політична"! (Л. Новиченко, 1988). А ще Стельмах був фронтовиком і особисто сміливою людиною. Мабуть тільки він міг написати 1973 некролог у київській пресі пам'яті українського поета, в'язня ГУЛАГ СРСР Олеся Журбу.

Винятково багата народною лексикою, специфічним гумором, проза Стельмаха стилево споріднена з ліризованою прозою Михайла Коцюбинського, Юрія Яновського, з особливо виразно помітними впливами Олександра Довженка. Одначе, згадані вже негативні прикмети, обумовлені жанровим терором, застосовуваним щодо підневільних українських літераторів.

45)

Ідея унікальності людської особистості в поезії В. Симоненко "Ти знаєш, що ти людина?" (І варіант)

Василь Симоненко, ніби та падаюча зірка, що промайнула небосхилом української поезії. Зірка, яка палала недовго, та залишила ПІСЛЯ себе напрочуд яскравий слід. Ось як писав про нього Дмитро Павличко: «Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм піпіідше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою XX віку і любов'ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серця мільйонів, відроджується в душі народу».

Симоненко був людиною з твердими переконаннями, максималістом людської моральності, співцем людської особистості, і тому вірш «Ти знаєш, що ти людина?» став своєрідною конденсацією його уявлення про цінність кожної людської особистості, її неповторність та унікальність. І особливо гостро прозвучала ця поезія в і .. пільстві тоталітарної уніфікації, де кожну людину намагалися зробити просто «коліщатком і гвинтиком» величезної руйнівної машини. Голос захисника Людини пролунав неначе вибух, гнівний крик зболеного серця:

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Дійсно, чи кожен у цьому страшному суспільстві ще пам'ятав, що він — людина? Вирушаючи зранку на роботу і стаючи до величезного конвеєра, що випускав однаковий одяг, однакову їжу, будував однакові будинки з малесенькими кімнатами (будівникам комунізму не буде часу сидіти вдома, то для чого їм затишний дім?), повертаючись ввечері додому, слухаючи по радіо промови і заклики, боячись навіть подумати щось про своє життя, чи кожен міг ще відчувати цінність свого особистого існування? Вже сама думка про це мала видатися святотатством, адже цінність має тільки цілий «радянський народ», позбавлений національності, віку, обличчя. І раптом такі слова:

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Це ніби другий прихід Відродження серед радянського «середньовіччя» зі сліпою вірою, притаманною тількі цій темній добі в історії людства. Так, стверджує поет, кожна людина має свою цінність, кожна людина неповторна, і кривлять душею ті, хто стверджує, ніби незамінних людей немає. Нікого в цьому світі не можна замінити! Кожен з нас — неповторна зірочка у безмежному Всесвіті, але немає більше таких самих зірочок, немає такого неповторного голосу, такої усмішки, ніхто так не радіє і не страждає. І тому кожна людина у своєму житті повинна бути щасливою, бути собою, реалізувати себе тут і тепер, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, тиску та гноблення. Життя людське не таке вже й довге, тому треба ЖИТИ:

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві і злі.

Людина повинна прожити своє життя вповні, не боячись почуттів, не лякаючись кохання і болю, тому що без них життя перетворюється на тінь, фікцію, примару. Справжнє життя — це буремність щирого справжнього почуття, переживання стосунків з іншими людьми, де зустрічі й розставання, втрати й пошуки, це щастя й біль:

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Поезія Василя Симоненка — це натхненний гімн Людині, її неповторності й висоті її духу. Це сміливий згук серед цілковитого мовчання цілого суспільства. І тому досить показово звучать слова останньої строфи:

Бо ти на землі — людина,

І, хочеш того чи ні, —

Усмішка твоя — єдина...

Звернімо увагу на слова «хочеш того чи ні». Виявляється, людина може не хотіти бути неповторною? Але чому? Нам це важко зрозуміти, тому що в наш час цінується саме неповторність кожної людини. Однак в тоталітарному суспільстві інколи було б навіть небезпечним виділятися з натовпу, бути неповторним. Згадаймо, скільки таких неповторних особистостей було знищено по таборах, замучено по тюрмах! Скільки мусило виїхати за кордон, з болем у серці залишаючи рідну країну! Та поет змушує кожного з нас замислитися над проблемою збереження своєї індивідуальності за будь-яких умов, закликає виконати на цій землі саме своє призначення, залишатися людиною за будь-яких обставин.

Будьмо ж і ми гідними того запалу, з яким молодий назавжди поет звертався до нас, своїх читачів. Збережімо й ми чистоту й неповторність своєї усмішки, своєї муки, своїх очей, не дамо собі та своїм близьким розмінятися на дріб'язок щоденних гризот, мізерних почуттів та справ. Нехай відчуття того, що кожен з нас єдиний в цьому світі, надихає нас на великі вчинки, великі думки й почуття.

Ідея унікальності людської особистості в поезії В.Симоненко "Ти знаєш, що ти людина?" (II варіант)

Любов — це життєстверджуюча сила. В ім'я любові здійснювалися найвеличніші подвиги людства. З любов'ю в серці жив і творив Василь Симоненко. Рядки його поезій наскрізь пронизані любов'ю до України, до її народу, до людства й окремої людини.

Василь Симоненко ввійшов у літературу як співець рідної землі, як тонкий і ніжний лірик, як шукач істини і найвищого сенсу буття, як поет-гуманіст. Суть Симоненкової формули гуманізму — в пафосі однієї з найвідоміших його поезій «Ти знаєш, що ти людина?»

Ця лірично-задушевна поезія-звертання тільки на перший погляд спрямовувалася до окремого сучасника, насправді — то гостра блискавка могутнього «грозового» заряду, що адресувалася цілому суспільству. Адже в той час суспільство жило догматами, що накивувалися зверху, людина була безвідмовним гвинтиком у механічно-знеособленому колективі-автоматі. Вона не повинна була чимось відрізнятися від загальної маси. їй нав'язувалося, що вона одна з мільйонів, і людина повірила...

Середина XX століття позначена тенденцією до індивідуалізму. Вченими було відкрито, що генотип кожного індивіда — неповторний. Василь Симоненко, душа і свідомість якого й раніше «повставали» проти тенденції знеособлення людини, чутливо зреагував на грандіозні відкриття науки. Як наслідок цієї реакції з'явився вірш «Ти знаєш, що ти людина?», в якому проголошується ідея унікальності людської особистості.

Цією поезією Симоненко прагнув збудити людину, вивести її із знеособленого суспільства, нагадати їй про її неповторність, індивідуальність, змусити озирнутися навкруги, відчути смак життя, життя, що кожного дня стає на день менше. Поет своїм віршем звертається до всього людства взагалі і до кожної людини окремо, він ніби зазирає в ті «єдині» очі і промовляє так, що слова відбиваються у душі:

Ти знаєш, що ти людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Поет нагадує про швидкоплинність життя: «Більше тебе не буде», і закликає не розмінювати життя на дрібниці, спішити жити і спішити кохати. Симоненко прагне довести людині, що все навкруги для неї — «озера, гаї, степи». А головне — це те, що ніде на великій Землі немає двох однакових людей, що людина ніколи не повториться у своїй індивідуальності.

Василь Симоненко своєю поезією закликає нас щодня стверджувати, що ми люди. Так будьмо ж гідними цього!

+

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів - І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди - цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя - лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьогоднішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою, Хай би піском шелестіла, Хай би пустеля у ріднім краю,- Все ж він і рідний і милий.

(«Моя любов»)

У кожному слові молодого поета - любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє - розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна - це:

Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, Мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. («Задивляюсь у твої зіниці…») Це для неї - рідної Вітчизни - поет творить і живе:

Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю… («Задивляюсь у твої зіниці…»)

Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:

Україно! Ти - моя молитва, Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Бо доля України - найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.

(«Україні»)

Ліричний герой поезії В. Симоненка - це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу! («Україні»)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю - поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.

У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів:

земле з переораним чолом,

З губами, пересохшими від сміху,

Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття

… Любове світла! Чорна моя муко!

радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

… Для мене найсвятіша нагорода - Потрібним буть, красо моя, тобі.

Сила поезії В. Симоненка - у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили Поважать труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Ласкою своєю зігріва.

(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури - ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов молодий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета - Василь Симоненко.

Так уже склалося для України, що найкращим її дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 років - Т. Шевченку, Б. Грінченку, В. Стусу, 42 - Лесі Українці, 38 - П. Грабовському і зовсім мало - 28 - В. Симоненку. І хоч коротким було життя поета, однак він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості, яка відкрита читачеві. А найдорожчою цінністю для людини є Батьківщина, без якої немає щастя людині:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(«Лебеді материнства»)

І боляче щемить серце, коли слухаєш слова пісні «Виростеш ти, сину…», бо вона пережила літами автора слів. Але і радісно, бо разом із піснею живе в пам’яті людській й ім’я її автора - Василя Симоненка. Сила поезії Симоненка - у безмежній щирості й правдивості і тому вона житиме. То давайте «гляньмо ж в очі віршам Симоненка» як закликає Т. Коломієць у вірші «Пам’яті Василя Симоненка», бо його поезія сьогодні промовляє до нас із вічності, шле свої заповіти:

Мріяти й шукати, доки жити, Шкварити байдужість на вогні!.. («Гей, нові Колумби й Магеллани»)

Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ.

(«Грудочка землі»)

Можна жить, а можна існувати, Можна думать - можна повторять. Та не можуть душу зігрівати Ті, що не палають, не горять!

(«Можна»)

Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

В. Симоненко відверто заявив про своє прагнення до пошуку істини, до непримиренної боротьби зі злом. Спокійне існування - не для нього:

Я хочу буть несамовитим, Я хочу в полум’ї згоріти, Щоб не жаліти за прожитим…

(«Я хочу буть несамовитим»)

Мета життя поета - самовіддано служити Батьківщині, її народові, боротися за її розквіт:

За нашу землю, дорогу й кохану, Я рад прийнять на себе всі вогні.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

У поезіях митця зустрічаємо думки, що і його пам’ятатимуть люди, його Україна:

Я залишу мужицькими ногами Хай не глибокі, та чіткі сліди.

(«Я в світ прийшов не лише пити й їсти»)

У передмові до книжки «Лебеді материнства» Олесь Гончар писав: «Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка… Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю.

…І так виразно чуємо його свіжий голос, яким він і сьогодні вітає життя:

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив. Хвороба підривала здоров’я письменника, не друкували його віршів, а він писав, бо вірив:

Немає смерті. І не ждіть - не буде.

Хто хоче жить, ніколи не помре.

…..

І в сіру ніч, коли мене не стане,

Коли востаннє римою зітхну -

Я не помру, лиш серце в грудях стане,

Схолоне кров, а я навік засну.

(«Немає смерті…») І відчуваючи кінець свого земного життя, він прощає всім:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять - смерті в очі подивлюсь.

…..

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

(«Не докорю ніколи і нікому»)

У вірші «Пам’яті Василя Симоненка» наш сучасник Микола Побе-лян пише:

Я Симоненка Переріс літами - Яка несправедливість На землі: Пересічні Миколи - Разом з нами, А помирають Віщі Василі. Так, це дійсно несправедливо, що життя В. Симоненка обірвалось так рано, але живе його поезія, і сподіваюсь, що ще не одне покоління відкриє для себе поезію В. Симоненка, і поет житиме в їх серцях:

Земле рідна!.. Я живу тобою і для тебе.

(В. Симоненко)

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі…

А те, що написав, позначено печаткою високої обдарованості божої, яскравістю, щедрістю і одвертістю почуттів. Тому не померкла з роками його поетична зоря, тому хочеться раз у раз повторювати:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Визначне місце у творчості Василя Симоненка посідає інтимна лірика. Його ліричний герой особливий - по-юнацьки відвертий та щирий, по-лицарськи благородний, нестримний та відкритий. Вражає проникливість і чистота його рядків:

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана - Ну як мені за нею не піти? А які епітети, метафори, порівняння знаходить поет! Мереживо його поезії тонке і прозоре: то овіяне сердечною тугою, то бурхливою радістю кохання і буття:

предыдущее следующее