Начало формы

62)

У книжці «Таємниця твого обличчя» (1979) поет з вершин життєвого досвіду оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмис-леності й тривання; За силою змальованих у цих віршах почуттів книжка «Таємниця твого обличчя» нагадує збірку І. Франка «Зів'яле листя». Ліричний герой збірки — звичайна людина, яка вміє тонко відчувати й цінувати красу. Кохання — почуття багатогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але містких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся сивини моєї;..», «Мивийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній», «Ніч була ясна, я стежками-біг» та інші. Своєрідна, закроєна за давніми язичницькими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється на; явір, стала улюбленою піснею закоханих:

Я стужився, милпі за тобою, • З туги обернувся мимохіть В явора, що, палений журбою, Сам один між буками стоїть. Грає листя на веснянім сонці, А в душі — печаль, як небеса. Він роете й співає явороньці, І згорає від сльози роса.

Фольклорні образи явора і яворини— символи вірного, незрадливого, але безнадійного кохання й невимовної туги. Автор ненав'язливо зображує, як драма людського серця переливається в рослинну символіку. Та вершинною точкою ліричної напруги є ще один вигаданий автором образ:

Розітну ть йому печальні груди. Скрипку зроблять із його журби:

Музичний інструмент, який несе тугу людського серця, не зможе грати нещиро, фальшиво. Та якщо ми згадаємо, що образ скрипки — це символ мистецтва, то зрозуміємо, що поет хотів наголосити на призначенні мистецтва щиро, правдиво нести в світ красу.

предыдущее следующее

68)

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х — на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, — у поезії як роді літератури.

Василь Стус — поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої нам поезії, тому твори його сприймаються інколи важко.

Дитинство Василя Стуса припало на роки війни. Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років. І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності — роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє.

Нам є де йти — на хвилі, на землі –

шляхи мов обрії — далекі і прозорі.

Хай юність догорить — ми віддані життю,

і нам віддасться в славі!

Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші «Не одлюби свою тривогу ранню».

Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною, її долею, минулим, сучасним і майбутнім, а сповнений нею.

Серед ровесників, поетів-шістдесятників В. Стус виділявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, Складності світовідтворення з істинно національним, що сягало з глибини народної естетики, моралі світобачення. Головне — це було несилуваним, природним. Саме тому поезія Василя Стуса «виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників».

Поет розуміє, що:

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь.

У ряді віршів В.Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.

Мою увагу привернув до себе вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я…» Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях, ми бачимо мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру» Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу.

В.Стус передчуває, що йому судилися недоля і неволя. Він не боїться їх. Сміливо йде їм назустріч. Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина.

Жив, любив і не набрався скверни

ненависті, прокльону, каяття..

Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей — дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті — радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почуттів.

Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами.

Зараз поезія Василя Стуса міцно увійшла в літературне життя України,’ а в життя діаспори — навіть значно раніше. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу.

МОТИВИ ЛIРИКИ ВАСИЛЯ СТУСА

Тема Украни проходить майже через усi поезi В. Стуса. Хоч би що вiн не

писав: про свою дружину й сина, про себе й свою самоту, про дроти Мордовi чи

сопки Колими, про життя i смерть

- завжди i скрiзь, названа чи не названа, стоть за цим постать

утрачено Батькiвщини. Украна

- це трунок, що п'янить поета i надихає -його, це трутизна, що вбиває його тiло й

веде до загибелi.

...за стодолами вiтчизна,

перестрашене пташа,

то мiй трунок i трутизна,

нею витлiла душа.

У вiршi В. Стуса "Як добре те, що смертi не боюсь я" окреслено його страдницький

життєвий шлях. Хрест, який випало нести поетовi,

- це Украна. Невiд'ємною часткою його життя було служiння словом знедоленiй

свой Вiтчизнi. Поет незламний у свой боротьбi, не схиляється перед

суддями, бо

...жив, любив i не набрався скверни,

ненавистi, прокльону, каяття.

Однак В. Стус вважав покликання поета другорядною справою. Першочергова

- бути людиною: "Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любовi, долає

природне почуття зненавистi, звiльнюється од не, як од скверни".

У найтяжчi роки свого життя, перебуваючи на засланнi, у всьому Василевi Стусу

ввижалася Украна. Ось поет вгледiв на колимськiм морозi калину. Та цвiте

вона на чужинi рудими слiзьми. I одразу ж

- яскравий спалах споминiв:

Неосяжна осонцена днина,

i собором дзвiнким Украна

написалась на мурах тюрми.

Собором вимальовується йому Батькiвщина на сiрих, мертвих тюремних стiнах. Дзвони,

сонце, радiсть, свято. Собор... Святе, високе, прекрасне, богоподiбне в людському

життi. Та замiсть того навкруги безгомiння, безлюддя, снiг...

...i котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барлiг.

У цьому ведмежому барлозi згасне зiрка життя пристрасного борця за свободу

Украни. На чужiй землi зiйшлися кiнцi й початки.

З кожним вiршем В. Стуса тема Украни поглиблюється. Жахливi часи

iсторi Украни, коли торгували рабами-укранцями у ясир, знайшли

своє вiдображення в поезi "За лiтописами Самовидця". Навiть коли поет пише

сво рядки, присвяченi коханiй, то й тут йому бачиться рiдна земля:

"запарувала духом твом земля". Так, його поезiя була жива однiєю любов'ю

- любов'ю до Украни.

предыдущее следующее