Начало формы

78)

Повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» — підручник з народознавства

Усе своє життя Іван Семенович Нечуй-Левицький «кров’ю й нервами» був зв’язаний з простим народом: глибоко знав його життя, проймався його болями та думками, завжди прагнув допомогти скривдженим. Письменник уважно «наглядав», за життям земляків, його спостережливе око вбирало всі барви — від трагічно-чорних до яскраво-комічних.Тому такими різними були і його твори: сумні й зворушливі повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», «Дві московки», твори про життя інтелігенції — «Хмари», «Над чорним морем», історична проза — романи «Князь Єремія Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський».

Серед них особливе місце посідає неперевершена повість «Кайдашева сім’я» — твір, не схожий на будь-який інший ні в спадщині самого автора, ні в усій українській літературі. «Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще село за умов капіталізму, як «Кайдашева сім’я» Нечуя», — писав Максим Рильський.

Нечуй-Левицький — великий майстер художньої прози, тонкий знавець народного життя. Картини селянського побуту він відтворює з такою переконливою виразністю, що «Кайдашеву сім’ю» читаєш, наче гортаєш підручник з українського народознавства. Перш за все, в цьому пересвідчуєшся, коли ознайомлюєшся з образами повісті, такими колоритними, типово українськими. Письменник змальовує їх із великою любов’ю і гумором, бо, незважаючи на всі труднощі життя, український народ завжди виявляв оптимізм, сміявся, сипав дотепами, глузував із ворогів. Гумор у повісті виступає як споконвічна риса народного характеру, українського народного менталітету. Недарма «Кайдашева сім’я» є вершиною гумористичного таланту митця.

Нечуй-Левицький вклав у характери своїх героїв ті риси народного характеру, які вважав найпритаманнішими українцям. Ось перед нами Омелько Кайдаш — чоловік працьовитий, майстер, людина з багатим життєвим досвідом, але якого губить пристрасть до чарки. Автор в’їдливо насміхається з п’яного Кайдаша, що стає враз сварливим, бо пияцтво завжди засуджувалося в українській родині та суспільстві.

Маруся Кайдашиха має в характері чимало вад: пихатість, манірність, безпідставний гонор. Але, висміюючи їх, письменник водночас висвітлює в образі жінки і добрі риси, властиві українкам: охайність, хист гарної куховарки і господині. Українську впертість вклав автор в образ Карпа. Але саме за неї та за рішучість і непідкупність обирає громада Карпа десяцьким. Його характер доповнюється рисами черствості й грубуватості, за якими криється наполегливість і працелюбність. Зате Лаврін мав по-українськи ліричну вдачу і м’яке серце, але чомусь саме після розмови з ним Кайдаш зробив висновок: «Заженуть мене синки швидко на піч». І справді, згодом Лаврін з українською дбайливістю «загарбав хазяйство у свої руки».

Працьовитість і моторність українських молодиць змальовує письменник в образах невісток — Мотрі та Мелашки. Але кожна з них має свою особисту вдачу, бо походять вони з різних соціальних прошарків. І цю деталь автор використовує, щоб краще висвітлити риси характеру, які з дитинства закладалися в них: самолюбива та егоїстична Мотря протиставляється добрій і лагідній Мелашці.

Прочитавши повість, дуже не хочеться залишати її героїв, бо від неї віє такий подих любові і тепла, що починаєш із гордістю відчувати свою причетність до великої української родини.

Нечуй-Левицький Кайдашева сімя (реферат)

В розмові синів Кайдаша про можливе одруження Карпа, в яку втручається і старий Омелько, намічається той конфлікт між батьком і синами, що далі набере більшого розвитку і стане складовою частиною основного конфлікту твору Тут частково подається завязка, яка завершується в другому розділі, а саме: одруження Карпа. Розвиток дії у повісті складається з послідовного, хронологічного викладу подій життя селянської родини: одруження синів, сутички в сімї, розшуки Меланки, пияцтво і смерть Кайдаша, розподіл спадщини тощо. Щодо кульмінації, то дехто вважає, що її нема в повісті. На нашу думку, кульмінацію можна все-таки визначити, а саме: сутичка Мотрі з Кайдашихою, внаслідок якої свекруха позбулася правого ока.

Розвязка твору - примирення двох сімей після того, як всохла груша - причина багатьох сварок. "Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла і дві сімї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша".

Так закінчується повість у другій редакції. В першому ж виданні була така кінцівка: Діло з грушею не скінчилося і досі. А груша все розростається І вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашами та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей".

У першому варіанті розвязка твору була інша, більш реалістична: життя двох сімей залишається незмінним, бо і соціальні умови зостаються ті ж самі.

Сюжет повісті нескладний - загострення взаємин у сімї Кайдашів у міру того, як дорослі сини створюють свої родини, влаштовують побут, борсаючись на невеличкому шматку батькового поля і городу, не маючи змоги поліпшити своє економічне становище.

Не миряться молоді з старими (сини з батьками, невістки з свекрухою, невістки між собою). Сімя повністю, навіть з дітьми втягуються у ворожнечу, сваряться постійно за повсякденні дрібязки: мотовило, кухоль, сувій полотна Але найгостріші сутички відбуваються, звичайно, за землю, за худобу.

Коли йдеться про старше покоління, на яке ще панщина поклала свій "напечаток", а новий соціально-економічний уклад дрібного землеволодіння тільки завершив формування типу трудівника і водночас дрібного власника, індивідуаліста. Такі Омелько і Маруся Кайдаші, характери, які вимальовуються сформованими і розкриваються в міру розвитку дій. У повісті "Кайдашева сімя "Нечуй-Левицький досяг високої майстерності у створенні глибоко індивідуальних характерів.

Омелько - працьовитий селянин, виснажений панщиною. У нього здорові, загорілі, жилаві руки, сухорляве і бліде обличчя. Ставши хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з пияцтвом. Нерідко з церкви він звертав у шинок запивати "Давнє панщане горе". Письменник майстерно передає, як втрачається межа між виявами забобонності Кайдата і хворобливого стану його психіки від постійного перепою. Такий Кайдаш не смішний, а викликає глибоке співчуття. Його слабості Нечуй-Левицький пояснює соціальними факторами, хоча й не наголошує на них, а зосереджується на розкритті самого характеру в його індивідуальних виявленнях.

Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі. Письменник спочатку змальовує портрет Кайдашихи, а потім докладно розкриває її внутрішній світ, поведінку, вчинки.

Письменник-реаліст показав, що не все в образі Кайдашихи було негативним. Вона була працьовитою, вміла майстерно куховарити, любила ???????????????????, егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною.

"Маруся Кайдашиха замолоду довго служила у дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарити і ще й тепер її брали до панів за куховарку на весілля. на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од них трохи панства.. До природної звичайності української селянки у неї пристало щось дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з не! спадала та солодка луска і вона лаялась і кричала на весь рот. Маруся була сердита".

Отже, вплив панів зробив її такою. Показуючи як вона наслідує панів у ставленні до невісток, автор недарма вживає таке влучне порівняння: "Вона стояла над душею у Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду".

Перехід від лицемірства, улесливості до гніву - також риса, яку Кайдашиха запозичила у панів: "Минув тиждень Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою"

Це відбивається в її мові. Спочатку вона називає Мотрю "моя дитина", "моє серце", "моя доню". Пізніше, коли між ними почалися сварки, її мова вже інша: "Постривай же ти, суко. Скручу я голову твоєму півневі ".

Перед сусідами вона може знеславити свою невістку, перебільшуючи її провину, або просто вигадуючи щось від себе. Так на запитання куми чи роботяща її невістка Мотря, Кайдашиха відповіла: "Хліб їсти добре тямить". Це після того, як вся хатня робота була перекладена на плечі невістки.

Заводієм всіх сварок у сімї, всієї колотнечі була насамперед Кайдашиха. І в час сварок вона потрапляла водночас у смішне і сумне становище. Так, під час однієї "баталії" за горшки Мотря вибила свекрусі око. А читачі не співчувають їй, бо сварка, що довела її до каліцтва була почата Кайдашихою. Селяни прозвали її видроокою. Цим письменник також надав рис чіткої окресленості персонажам. На образі цієї егоїстичної жінки показано, як морально занепадає людина в умовах дрібної власності, безпросвітної темряви і ворожнечі.

Характери синів Кайдаша формуються в інший час, тому в них немає тієї забитості й приниженості, що в їх батька. Старший Кайдашенко гордий, насмішкуватий, вередливий, сердитий. "Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись. навіть рідному батькові", - підкреслює автор. K арпо вимальовується як соціальний тип дрібного власника, який прагне зміцнити своє невелике господарство, але не має змоги. У стосунках навіть з близькими він егоїст, індивідуаліст, що дбає лише про свій власний інтерес, не рахуючись ні з ким. Не випадково односельці саме його обирають за десяцького, мотивуючи: "Карпо чоловік гордий та жорстокий, з нього буде добрий сіпака".

На відміну від брата, Лаврін добрий, мякий, поетичний. Коли у Карпа лице неласкаве, очі сердиті, у Лав p іна - веселі, сині, як небо, очі світилися привітно і ласкаво". У розмові з Карпом про дівчат він у кожній виділяє привабливі риси, виявляє доброзичливість до оточуючого світу. Йому властиве почуття гумору. Парубком він не бере участі у сімейних сварках, а своє ставлення виявляє у жартах: то зліпив коник з глевкого хліба, спеченого Мотрею, то жартівливо плюнув на купку буряків і квасолі, коли Мотря кинула миску з борщем під ноги свекрусі. Закоханий у Меланку він освідчується, думає й говорить словами пісні: "Брови чорні, очі карі - любо подивитися; личко як калина, а як гляне, засміється, в мене серце вяне", "Як з нею не оженюся, то в Росі утоплюся" та ін.

Але нове становище в сімї після одруження вносить свої корективи. Прагнення хазяйнувати самостійно призводить до конфлікту з батьком. Лаврін не може обминути і сімейних чвар. Він не поступається братові грушею, сподіваючись продавати щороку груші і брати гроші. Такі міркування й поведінка Лав p іна свідчать про ті безумовні зміни, яких він зазнав, пристосовуючись до умов дрібновласницького побуту.

Мотря розумна, вродлива і чепурна жінка. Фізично здорова вона любила працю. "Діло ніби горіло в Мотриних руках, каже автор.

Довгий час вона змовчувала свекрусі, виявляючи свою чемність. І лише тоді як відчула себе не господинею, а наймичкою в Кайдашів, її терпець увірвався. Захищаючи свою людську гідність, щоб "не зїла свекруха, люта змія, вік молоденький", Мотря далі все більше втрачає почуття міри.

Вона стає сварливою і жорстокою людиною, якав сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. За це від свекрухи вона одержала прізвисько "бендерська чума".

Після трагедії з оком Кайдашихи селяни кепкували з Мотрі як з лютої жінки. Коли обирали Карпа десяцьким, дехто в жарт радив обрати Мотрю, а інші відповідали: "Не можна, вона повибиває всім бабам очі".

Мова Мотрі також відзначається грубістю, сповнена образливих слів і лайливих дотепів. Відчуваючи свою зверхніть над Мелашкою, вона і розмовляє з нею нечемно і образливо: "Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття"...

Часто своїми словами Мотря намагалася не тільки образити, а ще й викликати на суперечку Кайдашиху. З такою метою вона співала пісню:

Коли б мені господь поміг

Свекрухи діждати,

Заставила 6 стару суку

Халандри скакати.

M елашка в порівнянні з іншими персонажами має чи не найбільше позитивних рис. Протягом усього твору автор співчуває героїні, змальовує її привабливими, теплими барвами.

На відміну від Мотрі, Мелашка походить з убогої сімї, для неї навіть звичайна простора хата Кайдашів здалася раєм. В поведінці і в мові Мелашки підкреслюється привітність і лагідність. Письменник говорить, що "Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень".

Контрастом до цього зображені умови, в яких виростала Мелашка. Щоб показати бідність Балашів, Нечуй-Левицький подає такі деталі, як похилена стара хата, купа дітей, біля яких треться обстрижена од голови до самого хвоста кішка, хліб "чорний як земля, глевкий та несмачний ". Тяжке життя випало на долю Мелашки і в свекрухи, яка поводиться з нею, мов з наймичкою, а "словами бє гірше, ніж кулаками". Свекруха не пускала її навіть у неділю на побачення збатьками, Мелашка відчувала себе в неї невільницею.

Спокійна вдачею, Мелашка терпляче зносить всі образи від свекрухи і Мотрі: "В хаті гризла свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря".

Потрапивши до Києва, Мелашка вирішу є залишитися там, щоб пожити на волі, хоча тяжко переживає розлуку з чоловіком. Ця невдала втеча кінчається тим, що Мелашка повертається в сімю сварливої Кайдашихи і починає навчатись у неї грубого поводження з людьми.

Але й тепер, в умовах родинної колотнечі, Мелашка далеко стриманіша. ніж Мотря. Поступово Мелашка переймає звички, лайливу мову, грубість, що існували в сімї Кайдашів. Наприклад, коли Мотря за бідне походження називає її дітей старцями, Мелашка від повідає : "Брешеш, брешеш, як стара собака. Та й брехати добре не вмієш. У тебе до того розуму та хисту нема".

За стилем "Кайдашева сімя " належить до кращих гумористично-сатиричних творів.

Під гумором ми розуміємо такий прийом у художньому творі, чи спосіб розповіді, коли окремі явища, вчинки, поведінка людей зображується в смішному, жартівливому тоні. Засобом гумору часто викриваються окремі вади і недоліки в житті.

Сатира - це гнівне осудження в творі явищ суспільного і особистого життя. Сатиричні образи, як правило, викликають у читача почуття обурення і огиди до негативних явищ життя, зображених у творі.

В повісті "Кайдашева сімя" Нечуй-Левицький виявив себе майстерним гумористом і визначним сатириком, викривачем негативних явищ життя селянства за капіталізму.

Розкриваючи трагедію цього життя в умовах темноти і безкультурності, в цареві нікчемної боротьби за дрібну власність, Нечуй-Левицький зумів показати оновний конфлікт повісті, використавши сміх.

Але це сміх не заради сміху. Ніде нема глузування з героїв. Навпаки, автор співчуває своїм персонажам, серед негативного хоче підкреслите іщось позитивне. Сміхом крізь сльози звучать окремі місця твору.

У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: "В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, піднімаючи затужавілий вершок угору..."

Але не завжди "смішні" картини в повісті здаються смішними. Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатиричне викриває дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках з свекрухою.

Повість "Кайдашева сімя "увійшла в історію української літератури, як соціально-побутовий твір, в якому автор змалював реалістичні образи селян 2 пол. XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.

предыдущее следующее

Начало формы

Конец формы

80)

Проблема выбора (образ Чипки в романе «Разве ревут волы, как ясли полны?)

«Разве ревут волы, когда ясли полны?» - первый социально-психологический роман украинской литературы, результат продолжительной кропотливой работы Афанасия Мирного и его брата Ивана Билика. Темой произведения является изображение села в пореформенный период. Собственно, И. Билик предложил П. Мирному углубить социальный аспект и психологически мотивировать поступки главного героя Чипки Варениченка. Роман имел шесть редакций и в каждой из редакций испытывал усовершенствование как со стороны осложнения композиционного построения, так и со стороны изображения образов. Произведениеотличается широкой исторической панорамностью изображаемых событий и имеет пять ведущих сюжетных линий, которые органически переплетаются между собой: род и жизни Чипки, род Максима Гудзя, Григорий и его жена Христя, господа Польские,история села Пески. Все ведущие и второстепенные сюжетные линии обязательно имеют выход на основную - Чипки Варениченка - и будто дополняют, оттеняют ее. Все события, изложенные в романе, имеют неслучайный характер, так как только из всей совокупности ситуаций и характеров можно понять, в каких условиях зарождался, формировался и испытывал изменения характер главного героя.

История Чипки Варениченка показана от четвертого колена. Чрезвычайно детально изображают авторы и детство мальчика. Чипка был умным ребенком, но каким-то невеселым, угрюмым, тихим. Не раз в тексте акцентируется внимание на его взгляде - это пылкий, то «быстрый, как молния», а то и хищный. Чипка для детей был «урод». И запомнил он это на всю жизнь. Прячась от насмешки в объятиях и сказках бабы Оришки, мальчонка четко для себя осознало, что это люди нечисти, которые все «из-за людей… Все виноваты люди!» Вырастая одиноким, фактически только в обществе бабы Оришки (так как мать, хотя и любила его, тем не менее часто ругала и била так, что синяки не сходили и по месяцу), Чипка приравнивал «сказку к жизни, а жизнь к сказке». А это, наверное, тоже наложило отпечаток на взрослую жизнь, поскольку так и остался Варениченко вне границ общества, не умея и, главное, не желая приспосабливаться к нему. Маленький Чипка слишком быстро становился взрослым, ощущая несправедливость, «и просыпалась небольшая злость в его небольшом сердце, с возрастом вырастая - и сторонился он людей больше и больше…»

Одна из главнейших черт, которая присуща ему генетически, вырастала в нем и достигла огромного размера, - это абсолютное неумение прощать. Еще давно в детстве в его сердце зашевелилось что-то лихое, «нехорошо, неспокойно… Разбуженное, оно не давало ему прийти в забвение, никогда не прощало никого, когда видело какую ошибку…» Чипку характеризует и абсолютная непрестанность в собственных желаниях. И хотя понятно, что в свое время «бозя» стал безглазым исключительно из-за детской глупости, но та Божья слепота относительно Чипкиной судьбы стала роковой.

Главный герой не боится никого и ничего. Но страшнее то, что в голове Чипки крепко засела, будто аксиома, мысль: «Виноваты люди». Бесспорно, чрезвычайное влияние на формирование такой противоречивой личности, как Чипка, совершало общество, те условия, в которых он вырос, а также наследуемые черты характера. Но же убийство невиновных людей, а тем более детей, оправдать нельзя ничем. Чрезвычайно психологически напряженным, страшным является эпизод, когда в двери дома Варениченка стучит маленькая девочка в окровавленной рубашке, которая успела убежать от убийц. А один из тех убийц - Чипка. Узнав эту ужасную новость, Галя вскрикивает: «Так это правда?! Это он!!!» Значит, что правдолюбец, борец за справедливость вырезал всю семью! Ведь это звучит дико. Не выдерживает этого жена Чипки, не дождется и из Сибири своего сына Мотря.

Вопреки очевидной социальной и психологической проблематике произведения, можно говорить и о философском осмыслении жизни Чипки, поскольку прежде всего собственная безответственность приводит главного героя и близких ему людей к трагедии. Взрослый человек, в какой бы среде он не рос, какой бы характер не имел, не должен перекладывать свою ответственность на кого-то, и тогда ее внутренняя сила никогда не станет «пропащей».

Чипка Вареник - это не просто образ из произведения Афанасия Мирного. Это, определенной мерой, образ-символ своего времени. На перекрестке общественных преобразований всегда возникает критическая масса, которая готова взорваться. Но что является основой такого взрыва? К чему это приведет? Ответ на этот вопрос формирует общество в отношении к таким бунтарям. Афанасий Мирный как талантливый хронолог не старается своим авторским вмешательством подвести нас к той или другой мысли относительно Чипки. Он лишь переповедает о событиях, которые произошли в жизни персонажей, - и больше ничего. Единая для нас подсказка - это история села Пески, но отнюдь не оправдание или объяснение каких-то исключительных обстоятельств. Талант писателя и заключается в том, что он не дает ответа на вопрос, а лишь излагает факты и предлагает нам самим сделать выводы в соответствии с нашим пониманием добра и справедливости, подлости и решительности в борьбе за справедливость. Именно нам принадлежит сделать выводы относительно нравственности поступков Чипки, его матери и других персонажей.

Современная жизнь никогда не совершается сызнова, оно всегда имеет корни в прошлом. Поэтому и неудивительно, что писатель так детально описывает историю села Пески, так как это и есть те самые корни, из которых выросла общественная жизнь, в которых надлежало прожить герою произведения.

Ничего чрезвычайного в жизни Чипки не было, ведь немало других детей тоже испытывали жестокость отношений со стороны ровесников, а то и своих родных. Неужели только один Чипка был именно тем, к кому относились и жестоко, и несправедливо. Но это не дает никаких оснований искать в этом причины, почему Чипка стал убийцей, что трудности жизни тоже не будут аргументом для оправдания Чипки Вареника.

По моему мнению, у него был сознательный выбор пути, и обозначен он эгоистическими амбициями. Чипка ни разу не показал, что он имеет очень глубокие чувства, которые толкают человека на самопожертвование, на посвящение себя или служению людям, или семьи. Даже то, что его выставили из земства, он воспринял как личное оскорбление и не больше. Ему даже не пришла в голову мысль, что за ним стоят люди, которые его избирали, которые верили в него. Что он и перед ними несет ответственность. И вместо того, чтобы попробовать искать других путей отстаивания общих интересов, Чипка из отчаяния пьянствует. Мне кажется, что мы наблюдаем в данном случае эгоизм собственных интересов с комплексом нереализованных амбиций. Поэтому мне очень удивительно, что раньше в школе изучали этот образ почти в положительном плане: вот, дескать, жертва несправедливого и жестокого капиталистического общества (так мне об этом рассказывала мама). По моему мнению, мы имеем яркий пример того, что общество может вскрамливать подобные типы, но выбор делает сам человек.

предыдущее следующее