2.3 Гумор та сатира у «Мисливських усмішках» Остапа Вишні

Яскраво талановито проявилась творча концепція Остапа Вишні стосовно людини i природи у неповторних мисливських усмішках. У них, сповнених поетичності , діє промовляє своє слово, відкриває таїнства природи багатий душею, надзвичайно чутливий до краси природи оповідач. Він досконально знає живий світ лісів і степів, рік і озер, бачить рух, постійні зміни в цьому світі прагне все те передати читачеві. Змальовуючи людину,її дії i вчинки на лоні природи, оповідач майстерно послуговується жартом, дотепною вигадкою, колоритним народним словом, численними «бувальщинами» з різними перебільшеними, фантастичними випадками. І вся щедротнiсть огранених, природно вжитих прийомів і засобів художнього письма, неповторні лексичні перлини, фразеологічні та стилiстичнi знахідки підпорядковуються основному завданню - поетично вияскравити, відкрити багатобарвний i живий світ природи.

За своїми сюжетно-композицiйними, структурними особливостями в них виділяється кілька груп, щонайменше три. По-перше, маємо на увазі усмішки ознайомлюваного характеру: в них автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, з неабиякою дотепністю та вигадливістю відкриває «секрети» полювання, веде мову про особливості мисливської зброї тощо («Заєць», «Ружжо»).

По-друге, досить примітні усмішки, в яких живе поезія не так власне полювання, як самого виходу на природу, пізнавання її до кінця незбагненного буття («Вальдшнеп», «Перепілка»). Нарешті, є чимало усмішок, в яких мисливські успіхи передбачаються як можливі, а реальність – сатира на браконьєрів («Дика коза»), владо можних звіроловів – колонізаторів («Бенгальський тигр»).

У мисливських усмішках особливо примітна поліфункціональна роль діалогів, полілогів. Серйозні й жартівливі діалоги персонажів дають уявлення про їхні характери, вдачу, пристрасті та захоплення. Вони значною мірою формують атмосферу розповіді, сприяють життєрадісно - оптимістичному сприйняттю i самої ідеї полювання, i численних пригод, що їх спізнають полювальники на своїх стежках, i невдач, що їх сприймають з доброю, веселою усмішкою. Ось, після ретельних приготувань, мисливець уже ладен вирушити з дому: «...Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.

- Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду. - А рушницю ти взяв? - Ай справді, де ж це вона? - Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась.. - Та хіба ж можна рушницею?! - А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї. А то ж...» [14, 186].

У мисливських усмішках відтворюються веселі та смішні пригоди, що їх переживають персонажі творів, над ними доброзичливо кепкують рідні та знайомі. Усмішкам органічно притаманні життєлюбний тон оповіді, глибокий ліризм, оптимістичні, свiтлi, часом і сумовиті настрої. Бони відбиваються в душі людини, вони ж характеризують тонко змальовані письменником чарiвнi пейзажі.

«Осінь…

Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне вбрання своє скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.

Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист,- умер він, одірвався з рідної йому галузки i падає…[14, 174].

Це поезія в прозі. Природа відкривається письменникові в її живих, змінних, поетичних станах. Вона олюднена, вона переживає, думає, творить мінорні настрої осені.

Пейзаж написаний рукою справжнього майстра. Письменник підносить пейзажний малюнок, створений лірико - поетичними засобами в стильовому ключі ритмізованої прози, на рівень філософського роздуму про буття природи і людини. В цьому бутті постійно йде процес з гасання і народження, і тут неодмінно торжествує висока ідея безупинності та безконечності життя.

У «Мисливських усмішках» Остап Вишня досягнув високого рівня побудови своїх творів. Він надзвичайно винахідливий у розгортанні експозиції та сюжету, у використанні народнопоетичної творчості у завершенні кожної композиційної частини.

Одним з найулюбленіших прийомів Остапа Вишні є прийом гротеску. В його усмішках знаходимо перебільшення зображуваного явища, різкі контрасти між реальним, вигаданим чи розказаним оповідачем-мисливцем, поєднання дійсного і фантастичного. Та ніде гуморист не збивається на карикатурне спотворення образу чи характеру. Його гротеск носить ліричний, добродушний, інтимний характер. На цьому прийомі тримаються майже всі твори циклу «Мисливські усмішки».

Надзвичайно вдало використав Остап Вишня скарби народнопоетичної творчості. Вони – пісні, прислів’я, приказки, казкові зачини, - надають всім творам інтимності та ліричності.

Мисливські усмішки Остапа Вишні - унікальне художнє явище в українській літературі. Вони «мисливські», але навчають не полювати на звірину, а берегти її, дбати про наступні покоління. В усмішках знаходить своє поетичне виявлення народне ставлення до природи, художньо осмислюються такі гуманістичні проблеми, як «людина і природа », «людина і пам’ять», «людина і вічність земного буття».

Висновки

Наприкінці ХІХ ст. – поч. ХХ ст. в українській літературі досить стрімко розвивалося гумористично-сатиричне мистецтво, насамперед у творах Остапа Вишні, Микити Годованця, Олександра Ковінька. До цього жанру звертаються,також, здавалось би, «чисті» прозаїки й поети: Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, Осип Маковей, Лесь Мартович.

Багатющий творчий досвід світової сатири й гумористики переконливо засвідчує, що живучими, вічними стають лише ті твори, творці яких, окрім літературного таланту, уміють бачити, уміють помічати те, чого не бачать і не помічають інші. Остап Вишня володів цим даром - він дивився глибоко, далеко. У своїх дотепних і завжди розумних фейлетонах літератор-гуморист підносив важливі питання сучасного йому громадського і політичного життя, спрямовував вістря сміху проти організаторів і натхненників антирадянських походів і блоків.

Художньо-образна структура його реалістичного письма формувалася на основі трьох видів словесного мистецтва: літератури, публіцистики й усної народної поезії, і зокрема на багатих комічних ресурсах розмовної народної мови. Так виникла розмаїта художня палітра усмішок, які відзначаються доступністю, стислістю, ясністю, внутрішнім динамізмом.

Цей талановитий письменник збагатив українську літературу такими жанрами, як гумореска, памфлет, фейлетон, ввів новий жанр гумористичного оповідання - усмішку, а саме усмішку-жарт, усмішку-оповідання, усмішку-нарис. І у кожному творі ми бачимо творче «я» автора: його іронічну усмішку, влучність, дотепність, лаконізм. Всі вони мають струнку композицію, як правило, лаконічні, сюжет розвивається бурхливо, розповідна манера чергується з діалогом. Гуморист дає вдалі портретні характеристики своїх героїв, користується прийомами сну і персоніфікації. В ряді творів письменник дає блискучі зразки жартівливої іронії. Усі ці засоби підпорядковані глибшому розкриттю ідейного змісту творів. Вони були новаторськими, а тому мали і мають силу впливу на читача.

Отже, внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова. Він - майстер гумору, чародій сміху, який за особливостями природи свого рідкісного обдаровання тонко відчував комічне і вмів одягнути це комічне в поетичну форму, не загубивши жодного його складника.

Своїм вигадливим, іскрометним сміхом Остап Вишня позначав i допомагав викорінювати недоліки, влучно пiдміченi в нашому народному господарстві. Але разом з тим його правдиве викривальне слово стосувалось вад i негативних явищ, які так просто не відходили в минуле i з якими нам доводиться мати справу і сьогодні. Маємо добрий показник дієвості справді талановитої, суспільствознавчої сатири. Письменник щедрий на гротеск і приховану іронію та їдкий саркастичний сміх.

31)

Проблематика драматичної творчості М.Куліша

У ланці драматичної творчості М. Куліш працював майже 30 років, створивши справжні перлини української драматургії, над якими вже не одне десятиліття схиляється вдумливий інтелектуаль ний читач, які є своєрідником підручним історії, відтворюючи дух часу, що надихав митця. Недарма ж Ю. Лавріненко писав про нього: «Поринути у твори Куліша — це значить поринути в український національний світ на всю його глибину і ширину. А що Куліш не був ніколи засліплений своєю безмежною любов'ю до України й української людини і викрив її найтрагічніші суперечки і слабості, то шлях через його український світ раз у раз виводить пас на вершини, з яких видно людство і вічність».

Доля українського села і селянина, духовні пошуки української інтелігенції початку XX століття, цінності нової когорти державних службовців, протест у свідомості й почуттях митців, психологічні тенденції в робітничому середовищі, духовний стан столиці й провінції міст, роздуми над шляхами національного розвитку та соціальними перспективами України — ось основний зміст проблематики драматургії М. Куліша. Тільки одна його п'єса була написана на чужому національному ґрунті і вирізняється з-поміж інших. Це п'єса «Маклена Граса», у якій відображено кризові процеси життя Польщі початку 30-х років. Але чи не можна було б провести паралель між подіями у Польщі й Україні? Отже, можна припустити, що й драму з сучасного польського життя Куліш написав з думкою про долю людини в рідній Україні.

Незважаючи на те, що тематика Кулішевих п'єс досить різна, можна сказати, що в центрі уваги кожної стоїть проблема трагічного існування людини у нових історичних обтавинах, умовах тиску та тоталітаризму, вони наскрізь пройняті розумінням дисгармонії між законами суспільства та потребами особистості, особливо мислячої особистості.

Перші п'єси М. Куліша, такі як «97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска», за специфікою своєї побудови та образності продовжували кращі традиції української драматургії. У них драматург переважно зосереджується на проблемах тогочасного села («97», «Комуна в степах»), зображуючи руйнування українського патріархального типу існування, руйнування природних для генетичного українця стосунків та жахливі сцени, породжені голодомором, який був спричинений так званою «хлібозаготівлею».

Наступна ж соціально-психологічна драма «Зона» засвідчила появу нових героїв — інтелектуалів. Цей новий тип втілюється також в інших драмах, а саме: «Народний Малахій», «Закут», «Вічний бунт», «Патетична соната», «Маклена Граса». Тип персонажа-інтелектуала загалом притаманний драматургії Куліша другої половини 20-х років. Це, наприклад, скульптор Ілько Юга, романтик Ромен, скептик Байдух і музикант Ігнацій Падур. І всі ці образи є наскрізь трагедійними. Поєднує їх також те, що кожен з них трагічно не вписується в оточуючу дійсність, переживає свою відірваність від соціуму, і врешті читач доходить висновку, що мислити означає страждати. Можливо, саме до цього висновку і веде читача автор. Чому Куліш зосереджує свою творчу увагу саме на цьому почутті дисгармонії? Логічно у цьому сенсі буде звернутися до точки зору Григорія Костюка, який пише: «Якщо ми хочемо збагнути глибинно покоління 20-х років, якщо ми хочемо знати його віру, його внутрішню трагедію дисгармонійності, його звитяжні шукання нових шляхів, нової людини і, нарешті, його започаткування в теорії і практиці нової доби, яка ще й дотепер не завершена, — то ми повинні якнайглибше вивчити творчість М. Куліша. Саме в ній ми знайдемо таємниці й розгадки цих «м'ятежних» років, що їх вірним, активним творцем і сином був М. Куліш». Таким чином, ми пересвідчуємося в тому, що настроєвий струмінь, відтворений у драматургії М. Куліша, став відображенням не тільки його індивідуально-авторського світовідчуття, а й вираженням психологічних настроїв цілої епохи.

Крім того, М. Куліш збагатив жанрову палітру української драматургії. Його творча спадщина містить комедії, трагедії, драми. Він розвивав жанри соціально-побутової драми («97», «Комуна в степах»), побутової комедії («Отак загинув Гуска»), психологічної драми («Зона», «Закут»), гротескної комедії-сaтири («Хулій Хурина»), абсурдної трагедії («Народний Малахій»), філософсько-інтелектуальної драми («Вічний бунт», «МинаМазайло»), алегоричнопсихологічної драми («Прощай, село»), соціально-метафоричної драми («Маклена Граса»).

Отже, проблематика драматургії Куліша досить широка й актуальна. Тут і проблема селянина, якого насильно «колективізують» і морять голодом, і проблема руйнування людської особистості у надмірно складних обставинах, і проблема пристосуванства, і проблема національного самозбереження, і багато інших. Однак слід зазначити, що митець зосереджував свою увагу не тільки на тих проблемах, які набули актуальності у його час, але і з тонкою прозорливістю справжнього митця зміг відкрити ті проблеми, які тільки накреслювалися в українському суспільстві. Він виявив уміння проаналізувати глибинні соціотворчі процеси, передбачивши їх можливі наслідки, часом трагічні.

Драматургія М. Куліша позначена різноманітними культурнолітературними впливами, як-от реалістичний, побутовістський, національно-вертепний, вплив драматургії абсурду, натуралізму, потоку свідомості, експресіонізму, символізму. І таке поєднання усього світового драматургійного досвіду виводить українську драматургію на рівень загальноєвропейської і світової. Роль же у цьому Куліша, безперечно, провідна. У його драматургії поєдналися впливи експериментів Шекспіра, Гете, Шоу, Беккета, Флобера, Мопассана, ^тендаля, його сучасника В. Винниченка та інших.

Масштаб таланту М. Куліша невимірний. Недарма ж Лесь Танюк так відгукнувся про нього: «Важко говорити, ким міг би стати Микола Куліш, бо загинув він у самому розквіті сил, загинув, почуваючи в собі могутню потугу творення». Сучасники із захопленням говорили про Куліша, зокрема Лесь Курбас вважав його провідним українським драматургом, підкреслюючи, що до його п'єс треба ставитися як до творів визначного митця. І нам залишається тільки жалкувати, що це плідне дерево було підтято у самому квіту, що українська література не побачила багатьох надзвичайно талановитих творів.

У комедії «Мина Мазайло» разом з проблемою міщанства драматург піднімає проблему українізації, що «відбувалася» в 20-х роках минулого століття. Автор показує, як за роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, втратив свої корені. В цій п'єсі Куліш також піднімає проблему шовіністичної політики в Україні, проблему Црикритої русифікації.

Проблема зіткнення інтересів та ідей закладена у п'єсі «Патетична соната», яка присвячена громадянській війні. Проблема ви бору, розходження поглядів, служіння різним ідеям та ідеалам, як наслідок — неможливість порозуміння. У творі також піднімається проблема вартості людського життя, значущості людини. Проблема безкорисного, ідеалістичного служіння піднімається і в трагікомедії «Народний Малахій». Твір про чоловіка, який швидко зрозумів, «куди вітер дує», і заради ілюзорних ідеалів залишив родину, внаслідок чого його донька наклала на себе руки. Віктор Петров (Домонтович) писав: «За своїм змістом ідеологічні п'єси Куліша були криком враженого почуття українця проти більшовизму і виявленням розгубленості перед жахом диктатури пролетаріату...».

Про що б не писав Микола Куліш, він завжди писав правду, але правда не цікавила радянську владу, і ця розбіжність у поглядах стала життєвою трагедією драматурга.

32)

Історичні романи Юрія Мушкетика

І. Широта розмаху Ю. Мушкетика у відтворенні історичної доби. (Важкі умови повоєнної дійсності спонукали багатьох письменників до написання творів історичної тематики. Необхідно було нагадати народові про його славне історичне минуле. І хоча того часу на історію України було накладене своєрідне табу, у письменника вистачило сміливості й мужності взятися за таку небезпечну тему.)

ІІ. Зображення історичних подій у романах Ю. Мушкетика.

1. Змалювання гетьмана Мазепи у романі "Семен Палій". (Образ гетьмана Мазепи автор малює нетрадиційно - "через призму реальності соціальних відносин". Ю. Мушкетик показав у творі усю складність його натури, повідав читачам про його мрії, уподобання. Бачимо гетьмана людиною веселою, він навіть вірші писав, сам із того кепкуючи.)

2. Розкриття історичних подій через долю героїв у романі "Гайдамаки". (Ю. Мушкетик розповідає у романі про народне повстання 1768 року, яке охопило усю Правобережну Україну. Багато спільного у романі Ю. Мушкетика "Гайдамаки" та одноіменній поемі Т. Шевченка. У обох авторів дійові особи Максим Залізняк та Іван Гонта. Ю. Мушкетик написав роман-панораму, у якому велика кількість дійових осіб. Автор не просто розповідає про певні історичні події, а розкриває їх через долі героїв, додавши певного психологічного забарвлення кожному з персонажів.)

3. Уболівання письменника за долю рідної землі у романі "Яса". (У романі "Яса" змальовано події української історії другої половини XVII століття. Тяжко жилося на знедоленій землі після смерті Богдана Хмельницького. Гетьмани, що приходили до влади передусім дбали про власний добробут. Автор писав: "Честолюбство гетьманів - незборна завада до злуки". Підписано Андрусівську угоду, за якою Правобережна Україна підпала під володіння Польщі. Яскраво зображено у творі Івана Сірка, який намагається об'єднати Україну. Кошовий отаман Січі Запорозької виступає в романі як живе втілення невмирущих традицій і звичаїв козаччини.)

III. Юрій Мушкетик - визнаний майстер історичної прози. ("Добрі справи - це ті, що в ім'я рідної землі і рідного люду", - писав Юрій Мушкетик. І письменник творив добрі справи, створюючи історичні романи. Бо ці твори показували велич українського народу, підносили дух, сприяли самоусвідомленню нації. Романи Ю. Мушкетика виховували гордість за свій волелюбний і нескорений народ. Вони відзначаються морально-етичною проблематикою і спробою автора знайти відповіді на важливі питання сучасності.)

33)

Проблематика у творі „Блакитна троянда”

Драму Лесі Українки „Блакитна троянда” ми розглядаємо як неоромантичну новаторську психологічну драму, яка містить багато нового, що вирізняє драматургію поетеси від її попередників. Уже заголовок символізує високе, чисте кохання. Образ „блакитна троянда” взято з середньовічних лицарських романів, у яких ця квітка, що росте десь у міфічному лісі, була поетичним символом любові. Доступитись до блакитної троянди міг тільки лицар „без страху і догани”, який носив на щиті зображення, а в серці образ своєї єдиної дами.

Сюжет твору, розвиток інтриги вибудовується на проблемі спадковості, яка у зв’язку з новими науковими відкриттями в галузі генетики і психіатрії хвилювала не лише вчених, а й письменників (Е.Золя, Г.Ібсена, Г.Гауптмана, І.Франка, В.Винниченка). Головна героїня „Блакитної троянди” Любов Гощинська хвора спадковим божевіллям і розуміє його можливі трагічні наслідки. Тому вона позбавляє себе права на особисте щастя, кохання, сім’ю. Гощинська переживає велику душевну травму, кохаючи молодого письменника Ореста. Це почуття взаємне, але дівчина не хоче зробити милого нещасливим, адже її переслідує приреченість, неминучість катастрофи. Непрості перипетії сюжету ускладнюють несприятливі життєві обставини, конфлікт з оточенням, яке не завжди розуміє героїню. Наступає трагічна розв’язка.

Важливим тут є мотив жертви, як зазначає Я.Поліщук, „...досить поширений у творчості неоромантиків” і небайдужий письменниці. Жертва трактується не лише в морально-філософській площині, а неодмінно і в соціально-філософській. Героїня здатна жертвувати собою не лише заради вищих ідей чи суспільних інтересів, а лише для того, щоб не зруйнувати життя однієї людини. Реальною свідомою жертвою виявляється відданість собі, своєму призначенню, готовність до кінця пройти власний шлях, не збившись на легші, але чужі манівці. Гощинська належить до людей, для яких найстрашнішою є зрада самому собі. Таким чином, вірність собі тут цінується вище, аніж вірність правді. У цьому випадку яскраво виявляється особистісний індивідуальний підтекст жертви. Крім того, самотня протягом життя, Любов і в жертві своїй – самотня. Отже, ця жертва дорівнює жертві за гріхи віків і жертві заради вічних цінностей, позбавлення себе та оточуючих від страждань.

У драмі порушується також проблема існування щастя в реальному світі, в житті божевільної і нормальної людини. Ця проблема є тісно пов’язаною з „життям у незнанні”, адже знання з давніх-давен вважалося ознакою особистого нещастя, а то й проклятості людини. Поняттю „щастя” в драмі протиставляються не лише знання Гощинської, але й така відносна категорія філософії, як правда, бо правда надто оголена, жорстока, раціональна, а щастя неможливе без емоцій, почуттів. Це, певно, відгомін ніцшеанського естетизму, де взаємозаперечувались краса і добро (Любов кохала Ореста, але її очі, її погляд убив їхнє щастя). Так вирішується вже названа проблема ймовірності існування щастя для божевільної людини, яка ніколи не буде мати особистого щастя. Гощинська кінчає життя самогубством на очах втрачаючого розум Ореста. Отже, справжнє щастя трагічне, бо проминуще, і в цьому його неперехідна цінність.

Уже в цій ранній п’єсі накреслюються деякі стильові ознаки, що далі розвинуться в наступних неоромантичних творах. У діалогах важливу роль починає грати підтекст, натяки, недомовленість. Крім того, вже тут помічаємо, як зростає функція метафори, збірної деталі, спрямованих на розкриття авторського задуму. Саме таку роль відіграє образ осіннього дощу, художні деталі (абажур, ноти, фата). Впродовж усієї драми витримується змістовне „звучання” кольорів – червоного і блакитного як тривоги і ніжності.

У драмі наявна також естетична проблематика взаємостосунків молодшого і старшого поколінь, розглядаються поняття про честь, гідність, совість, філософське осмислення таких категорій естетики, як краса, щастя, любов, добро і зло. Наприклад, по-новому в драмі розглядається категорія краси, проблема сутності краси, її буття в наскрізному часі. Модерністичне мислення Лесі Українки проявляється в тому, що земну красу вона ототожнює із смертю, небуттям. Краса – це справді трансцендентальна єдність. Досліджуючи її „перерваність”, Леся Українка підкреслює, що елемент краси пригнічує. Всі видіння, які реалізуються через діалоги, побудовані на мовній грі червоного кольору, що в античній і біблійній давнині символізував божественне, царське. Тому червоне – прекрасне – красне стають в один смисловий ряд. Його можна прочитати в образах: нитка, кров, червоне освітлення, яке підкреслює наростаючу тривогу.

Таким чином, модифікацію жанру драматичної поеми у неоромантичну можна простежити на прикладі „Блакитної троянди” Лесі Українки.

Висновок.

Ольга Петрівна Косач не тільки виховувала, вчила, лікувала своїх дітей, але й була їх вимогливим критиком. Матері завдячувала Лесі Українка любов‘ю до літератури і світової історії, знанням іноземних мов. Під впливом матері розвинувся її мужній вольовий характер. Від матері успадкувала вона ненависть до царизму і національного гноблення, глибокий патріотизм. Мати була найпершим читачем і редактором її творів.

В кінці 90-х років родина Косачів переїхала на постійне проживання до Києва, де Олена Пчілка заснувала журнал „Рідний край”. У 1908 р. вийшла з друку збірка її повістей, оповідань, п’єс „Світова річ”. Їй належать спогади про М.Старицького (1904 р.), М. Лисенка (1912–1928 рр.), М.Драгоманова (1926 р.). Письменниця продовжувала фольклорно-етнографічну діяльність. З цією метою приїжджала в кінці 1902 р. в с. Запруддя (нині Камінь-Каширський район). Записані тут 12 унікальних колядок та інші волинські пісні цього жанру спонукали її опублікувати наукову розвідку „Украинськие колядки” в журналі „Киевская старина”. Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.), Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію „Рідного краю”. У 1921 р. повернулася до Києва, де їй було запропоновано в 1924 р. роботу в Академії Наук України, а в 1925 р. письменницю обрано членом-кореспондентом Академії Наук України. Працюючи тут, вона займалася етнографічними розвідками, писала спогади.

4 жовтня 1930 року перестало битися серце визначної громадської діячки, письменниці, вченої, яка, за словами Панаса Мирного була „родюча, як земля, а робоча – як бджола”. Олена Пчілка була завжди вірною демократичним і гуманістичним ідеалам, стояла на позиціях реалізму і народності, своєї творчістю і громадською діяльністю прагнула служити справі розквіту української літератури і культури.

34)

Справедливо говорять, що біографія поета — в його віршах. З поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатися про життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж з підручників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитого поета.

Народився Павличко Дмитро Васильович 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині — тоді ця територія була під Польщею — в селянській сім'ї. Із розсипаних у віршах уламків спогадів, як із шматочків смальти, переважно похмурих, темних кольорів, можна відтворити мозаїку його дитинства.

Народився Дмитро, пригадує мати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «тверда земля була за ліжко, Шорсткий киптар за пелюшки» («Мені приходять телеграми»). Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги...

В одному з ранніх віршів «Дві ялинки» йдеться про те, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж «Треба купить бараболі Матері хворій своїй».

З цих та інших віршів постає узагальнена картина гіркої долі гуцульської бідноти, безнадії, горя.

Та ось — вересень 1939-го. Звичайно ж, «син простого лісоруба» з радістю й надією зустрів його. Певна річ — не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі — університет. Про це й пише захоплено молодий поет у щирих віршах:

Відкривались ясні школи

Тим, що вийшли із колиб,

Тим, що мріяти ніколи

Про науку й не могли б.

(«1939 рік»)

Проріс, як пагінець із землі, й забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писав молодий поет і про визволення, й про партію, й про нову Радянську Батьківщину. Писав щиро. Чи міг він розібратися в складнощах часу, прозирнути в майбутнє, осягнути колонізаторські імперські плани? А якщо й розібрався, то чи міг писати про це? Щоправда, міг не писати і про інше.

При всьому тому Дмитро Павличко не скотився в багно кон'юнктурщини, прислужництва, хоч, мабуть, може дорікнути собі за багато чого з написаного в ті роки. Та втримала його на крилі совісті любов — справжня, синівська, не показна й не фальшива — любов до України, до рідного народу, його історії, його мови.

У дитячому серці жила Україна —

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,

Та лишилися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

(«У дитячому серці жила Україна»)

У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) та ін. трапляються речі, оцінювані неоднозначне. Проте треба сказати на честь поета, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післясталінського періоду. Воно-то так, і XX з'їзд компартії відбувся, й культ особи Сталіна осуджено, й репресованих реабілітують — Але все це якось непевно, хто знає — чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати — Каганович, Молотов, інші сталінські приспішники на волі, на колишні крісла поглядають... Чи не краще перемовчати, пересидіти нишком? Так думало багато, й багато письменників у тому числі.

І саме тоді — 1958 року — виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» На перший погляд, у ній все було гаразд. Червона обкладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде», були вірші проти націоналістів...

Та не добачили компартійні цензори найголовнішого: різкого осуду тоталітаризму, який, певна річ, не помер разом із Сталіним.

Не спостерегла й гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, які забули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українського національного духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тоді спостерегли, вдарили на сполох — і майже весь тираж пішов під ніж, був знищений, уціліло лише кільканадцять примірників.

У збірці «Правда кличе!», як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві проскрипції, депортації, табори... І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змальовує «великий, могучий Союз».

Коли помер Сталін, проводилися жалобні мітинги, зібрання, а недремне кагебістське око спостерегло: «чи не майне де усміх на лиці». А люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу. Точнісінько, як у Павличковому вірші:

Ченці (читай: кагебісти та іже з ними)

Самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема,

А люди, слухаючи їх, ридали,

Не усміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Надто вже прозорою була алегорія, щоб дійшлі компартійні прислужники її не розкусили. Та ще якби ж то сам Торквемада! А то й ряд крамольних віршів про мову, віршів, які відверто суперечили офіційній політиці щодо мови сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийшло вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж знаходить цікавий і несподіваний поворот, щоб ще вище піднести цінність мови. У сонеті «Якби я втратив очі, Україно», він пише, що, осліпнувши, міг би жити:

Мені і в непроглядній пітьмі днів

Твоя лунала б мова солов'їна,

І світ, що ти дала мені у віно,

У сяйві слова знову б заяснів.

Та вся природа зі своєю красою не замінить співу, мови, втрата її — «Ото була б загибель — смерть моя», — признається поет.

Ставлення до рідної мови для Павличка — то найвищий критерій моральності, взагалі вартості людини. З рівною пошаною ставиться він до кожної мови, бо знає, що вона — «Як дерево, з якого буде Колиска чи труна — залежно, хто що подарувати хоче Своєму братові».

Що вона — як вогонь, котрий може «спалити або зігріти дух». Та перевертень, що рідну мову забув і зрадив, — не зігріє душі чужою мовою, не здатен ні до чого світлого, доброго («Лист до одного знайомого в справах філологічних»).

До гнівної інвективи підноситься поет у вірші «Ти зрікся мови рідної». Осуджуючи ж подібного перекинчика, поет, як селянський син, передрікає йому таку покару, що є найстрашнішою для хлібороба:

Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!

І немає тепер в нього «ні роду, ні народу», та й шани чужинців він теж не заслужив...

Актуально звучать у збірці й антиміщанські мотиви, поет розмірковує над злетами й падіннями людського єства, підносить людську совість як основу існування («Ти сам для себе слідчий і суддя...», «Як налетять рої дошкульних мух...»).

Подальші збірки «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962) збагатили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його дальше зростання, а вибрані поезії «Пелюстка і лоза» (1964) дають можливість окреслити основні параметри його поетичного обдаровання. Павличко завжди в шуканнях, він черпає з багатющої спадщини попередників — особливо — І. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізь шкаралупу дрібнобуденного, вимушеного, філософська заглибленість у сутність вічних, загальнолюдських проблем.

Подорожі по світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.

Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.

Так, в одній з кращих збірок «Гранослов» є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському — на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей — аж до імені поета — чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана...»

Другий сонет — це зойк і біль самої історії України — «Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.

Йому призначено і далі йти,

Через усі весілля наші й тризни,

Через любові нашої мости...

...В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення:

Я розумію світло.

Це — душа,

Любові й космосу глибини.

Жертва.

Блиск розуму.

Благословення миру.

Палання рук.

Веселощі трави.

Тобто — все суще на Землі, в Космосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність — і вже тим — життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, дух калини, заздрощі, злоба... Вони — чужі поетові. Та вони мусять існувати — як антитеза, як контраст, бо ж «Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити». І так вони йдуть у парі — світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. І тільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінити справжню вартість речей і справ.

Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов'язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада...», «Погляд у криницю», «Крила», «Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях — то недовгої відлиги, то стагнації, то жорстоких репресій, то облудної перебудови.

Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих — пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі й серця народного, не зрозумілим і чужим йому — для кого віддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає. Страшно не за себе — страшно за такий народ.

Та ще страшніше, пише Павличко,

як знімають ката

з охрестя справедливої ганьби,

Навколішки стають навкруг мерця

І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.

Тут уже на перший план виходить ганьба народу, приспішників чи нікчем, які боялись навіть тіні мертвого ката, пригадаймо: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Та ще більша ганьба, коли іменем мертвого ката чинилися нелюдські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі олжі видать чорне за біле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили:

Одна Голгофа споконвік була:

Розбійник і творець висіли поруч,

І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,

Де вбитий бог, а де всесвітній хам,

Що перед смертю розпинав народи.

Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 рік. Йдеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року. Цікаво, що й тут продовжується філософське осмислення образів світла й пітьми, розпочате в «Погляді з криниці».

Як і кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної лірики, де талант його розкрився на повну потужність. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), з повним правом можна зіставити зі славнозвісним «Зів'ялим листям» І.Франка.

Ліричний герой Павличкової збірки — то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим — суто земне, поєднане із здоровою пристрастю. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. «Ти — як дощ, а я — мов явір. Хочу листям тебе зловить». Та повне глибинне осягнення кохання — подвійне, духовне й тілесне, як це проглядається в цікавому образі: «Ти повинна приходити двічі: Спершу — з неба, а потім — з землі».

Кохання — почуття многогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але ємких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся сивини моєї»..., «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній», «Ніч була ясна, я стежками біг» та інші маленькі (за розміром) шедеври творять могутню симфонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім — і такого неповторного, належного тільки йому, поету. Своєрідна, закроєна за давніми язичеськими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється в явора, стала улюбленою піснею молоді — та й не тільки молоді.

Взагалі чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».

Відомий Д. Павличко і як поет-епік. Його поеми «Земля», «Іван Загайчук», «Вогнище», «Поєдинок» — то широкі картини життя земляків поета, то суто реалістичні, де в основі лежить чисто подійовий сюжет, то перейняті духом, романтизму, які групуються на внутрішньому психологічному сюжеті, багаті на образи-символи («Вогнище»).

Не обминув поет своєю увагою й найменших читачів, яким подарував чудові книжечки — казку «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітвору щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки.

Розмова про творчий доробок Дмитра Павличка була б неповною без згадки про його діяльність як літературознавця. Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три ваговиті збірки — «Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988). Діапазон літературознавчих праць поета досить широкий. Це й статті з історії української літератури — насамперед про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про земляків-галичан М. Шашкевича, Ю.Федьковича, В. Стефаника, про сучасників О. Гончара, М. Рильського, А. Малишка, про молодших побратимів по перу. Ряд праць має синтетичний, узагальнюючий характер і зачіпає складні проблеми літературного життя.

Втім, Павличко не обмежує рамки досліджень лише рідною літературою: його перу належать статті про Хосе Марті й Христо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, білоруських, російських письменників.

Для стилю Павличка-літературознавця характерне поєднання ерудиції та вдумливості дослідника з пристрастю публіциста та багатством і образністю мови поета. Це стосується воістину блискучих праць про А. Малишка «Сонця і правди сурмач», про М. Рильського «Для нас і для майбутніх часів», зрештою — про більшість його праць. Великою заслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цього у нас майже не знаного Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав ще 1967 року, супроводивши її ґрунтовною вступною статтею під такою ж назвою. як і книжка.

А ще б треба сказати й про Павличка-перекладача, який увів у світ нашої духовості, нашої поезії і Хосе Марті, і Николу Вапцарова, і великого Шекспіра...

Сьогодні Павличко-письменник виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. Та це — предмет для окремої розмови. І хоч державна діяльність забирає багато часу, так потрібного для творчої роботи, все ж з'являються, хоч і не дуже часто, й нові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойно написані.

Як і кожен справді самобутній, оригінальний поет, Д. Павличко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього вірші, які несуть на собі аж надто виразні прикмети свого часу, і то не кращі прикмети, як от славословія вождю революції. Є просто слабші, як для Павличка, речі. Тут варто навести слова відомого критика й літературознавця Анатолія Шевченка: «Можна приймати поезію Павличка цілком, незастережно, а можна щось у ній не приймати, так само можна погоджуватися з його думками, висловленими в трьох книгах літературно-критичних статей, есе, виступів, а якісь із них заперечувати, але не можна не захоплюватися цією яскравою особистістю, цим невтомним будівничим нашого духовного життя, цим полум'яним громадянином рідної землі».

35)

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

ПРОБЛЕМИ ДУХОВНОГО БУТТЯ НАЦІЇ У РОМАНІ О. ГОНЧАРА «СОБОР»

Годинник вічності поволі відраховує останні миттєвості другого тисячоліття, а нажахане людство пильно вдивляється в обличчя нової епохи. Що там, за порогом тисячоліть? Суцільні проблеми — голоду і перенаселення, ядерної катастрофи і екологічної кризи. Та чи не найважливішою серед них є загальнопланетарна проблема втрати духовності. Коли одного з відомих політиків Збігнєва Бжезинського напередодні нового, 1992 р„ запитали, в чому він вбачає найбільшу небезпеку для людства, то отримали таку відповідь: «Після загрози ядерної війни небезпекою номер один я вважаю духовну пустоту, моральну деградацію людей, перетворення їх на ситі і тупі машини, пристосовані для задоволення матеріальних потреб».

Проблема відродження втраченої духовності особливо гостро постала сьогодні і перед нами, українцями. Як же могло так статись, що народ, який завше опікувався своїми святинями, який вражав мандрівних чужинців своєю залюбленістю в красу, народ, що дав світові першого слов'янського філософа Григорія Сковороду, виявився духовно окраденим, збайдужілим до рідної мови, культури, історії? Сьогодні ми знаємо відповідь на це питання.

Здається, скільки існує український народ, стільки й ведеться між лукавими сусідами боротьба за панування над ним. З болем у серці говорив про це Сергій Параджанов: «Віки чинилась гра якась із Україною — жорстока і страшна! Криваві ігрища! Корида!»

Наші вороги добре знали: поки існують мова, пісня, духовність народу, він — непереможний. І тому перші їхні удари були спрямовані проти цих духовних святинь. Спалювалися книжки, плюндрувалися храми, заборонялася мова. Але все це, пережите Україною за віки, не зрівняти з тим, що відбувалося в останні кілька десятиліть: громадянська війна і голод 1933-го, масове знищення інтелігенції більшовиками і фашистський геноцид, переслідування інакодумців і загроза екологічної катастрофи.

Історичним мотлохом, який своїм існуванням живить «коріння українського буржуазного націоналізму», вважали в центрі собори, рушники, писанки, вишиті сорочки, мову, обряди і вірування народу. І з 30-х років почали їхнє методичне знищення. Пізніше Андрій Вознесенський напише: «Сталін вбив не просто мільйони людей. Він вбив людські душі, кілька поколінь людей за життя зробив мерцями. Народжувалися покоління рабів, покоління, яким на все наплювати. Як Сталіну вдалося вбити душу? Щодо цього він був розумною людиною: нищив найкращі твори мистецтва, зокрема пам'ятки зодчества». Один приклад: лише за десять «хрущовських» років у всьому Радянському Союзі було закрито 10 тисяч церков. Голоси тих, хто серед кривавого торжища осмілювався протестувати, тонули у славослов'ї вождям і навічно змовкали у безконечних північних просторах імперії. Здавалося, дух нашого народу зломлений у жорстокій боротьбі. І раптом, серед мертвотної тиші брежнєвського «благоденствія», несподівано, як набат, пролунав на всю Україну голос Олеся Гончара. У своєму романі «Собор» (1968 р.) письменник порушив болючі проблеми збереження природи, історичних святинь, культурної спадщини народу.

Головним образом роману є собор — символ людського духу, чистоти, людяності, віри у прекрасне і неземне. В одній із своїх статей Олесь Гончар згадує, за яких обставин він вперше побачив храм, який пізніше опише у своєму романі:

«…після першого поранення, після госпіталю на Донбасі, з Маріупольського виздоровбату по тривозі кинуто було нас в район Дніпропетровська на оборону, як нам сказали, дніпровських мостів. Вночі вивантажувались ми з ешелонів у Новомосковську, і вперше тоді в сутіні темряви, як щось фантастично прекрасне, відкрився мені славнозвісний козацький собор. Мовби озвався до бійців самий творчий геній народу, героїчна й багатостраждальна наша історія».

Захищаючи безсмертне творіння людських рук, Олесь Гончар стверджує: «Він належить не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети! ... Ті, що будували його, вони думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення. Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам. ... І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть ... собори!»

Роман Олеся Гончара став своєрідною відповіддю на питання, що хвилювали і мучили багатьох у тому стандартизованому суспільстві, де цінності вимірювались кілограмами сала і м'яса на душу населення. Ось ці питання: «Що є мірилом духовності народу і людини15». «Як зберегти духовне багатство нації?», «Які традиції і святині допомагають їй не втратити свого обличчя, вистояти серед руйнацій і потрясінь?»

Болісно розмірковуючи над цими проблемами, письменник звернув свій погляд на стародавні собори, що з давніх-давен височать на нашій землі. Це не просто чудові архітектурні споруди, переконаний Олесь Гончар, а справжні твердині людського духу. На жаль, ми тільки зараз відкриваємо для себе істини, що були добре відомі нашим далеким пращурам. На найвищих точках нашої землі будували вони храми, що уособлювали найвищу духовну цінність нації, що були одночасно і голосом предків, і заповітом «нащадкам, які не мають права зректися і запродатися чужим богам» (Є- Сверстюк), Кожне нове покоління повинно почути цей голос, виконати цей заповіт. «Воно має передати естафету, вибудувати свій найвищий Собор — у цьому його велика дума, велике покликання».

Коли ж люди не усвідомлювали свого морального обов'язку, коли головними для них ставали цінності матеріальні, вони втрачали свою духовність і деградували, не залишивши ніякого сліду в пам'яті наступних поколінь. Як слушно зауважує Є. Сверстюк, «хіба згадують когось за те, що добре їв, одягався, заради цього працював — і прагнув ще краще?».

Віра в Бога, у вищі цінності робила людей кращими, одухотворенішими. Завдяки цій вірі вони вміли терпіти горе і нестатки, училися жертвувати матеріальним благополуччям заради високих ідеалів, рятували свої душі від морального спустошення і розтління. Дуже добре сказав колись про це у своєму щоденнику Олександр Довженко: «Я почав молитись Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди. ...коли я відчув і збагнув малість і мізерність великих людей, і жорстокість, в обійми якої нас кинуто навіки — я подумав, що всі помилялись. Помилявся Шевченко, Франко, великі російські мислителі… «Немає Господа на небі». Звичайно, нема. І Матері Божої нема. Він не існує. Він є. Або його нема... І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли його нема, як-от зараз, наприклад. Він є, він був у Павлова, у Мічуріна і, очевидно, був у Дар-віна, як у людей найглибшого синтезу, як інфантильно, себто первісно поетично персоніфікована ідея прекрасного, ідея добра, себто те, що підіймає духовну структуру людини над звичайною сумою її фізіологічних процесів, робить людину доброю, людяною, духовно високою, що дає людині почуття «состраданія», без якого людина не людина.

Бог в людині. Він є або нема. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня» (2.01.1946 р.).

Відрікшись від Бога, від божественного, зруйнувавши собори або перетворивши їх у складські приміщення, ми зруйнували і власні душі. Адже їм, нашим душам, не сало потрібне й м'ясо, а любов, доброта, милосердя, тобто все, що робить людину кращою, піднімає над мізерним і буденним у виші сфери духу. Що залишилося б для нас від героїзму предків, «коли б вони не склали пісні, не спорудили храму?»

Читаючи роман Гончара, замислюєшся: «Звідки ж беруться такі люди, як Володька Лобода, коли і чому вони із звичайних людей перетворюються на кар'єристів, бюрократів, «батькопродавців»?» Відповідь ясна: це плоди жахливої тоталітарної системи. Мабуть, не один бюрократ впізнав себе у цьому образі, що став негативним символом епохи. З'явився навіть новий термін — «лободизм». Як пише М. Наєнко, «похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму точку існуючого диктатурного режиму, бо поєднував властиві йому службове висуванство, владолюбство, посягання на свободу людську і багато інших суспільних аморальностей».

Батько Володьки, Ізот Лобода, — повна протилежність своєму синові. Він не може залишатися байдужим до того, що діється навколо нього, відверто говорить те, про шо думає: і які безглузді рішення приймаються «наверху», і як з Каховського водосховища зробилося болото («пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..»). Турбує Ізота Івановича і проблема духовності людини: «Біда тільки, коли задрімає товариш Дух... Ось, кажемо, більше сала та м'яса на душу. Це, звісно, добре — без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллємо, то вже й щастя по вінця? Ніякого болю вона тоді не почуватиме, нічого їй більше не треба».

Сьогодні, коли ми знаємо правду і про екологічні біди України, і про чорнобильську катастрофу, не можна не подивуватися прозірливості Олеся Гончара, який багато десятиліть тому у своїх творах попереджав співвітчизників про наслідки, які може мати злочинне ставлення до природи. Один із героїв «Тронки» капітан Дорошенко говорив:

«Малою стала планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини — отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе-Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту…»

Собор, ця «поема степового козацького зодчества», незримо присутній на кожній сторінці роману, у роздумах героїв, у схвильованих словах автора. Він, собор, як жива істота, стоїть на сторожі духовних цінностей і першим приймає на себе, удари здичавілих яничар, що, посягнувши на нього, цілять у саме серце народу. Але незнищенний народний дух. І не випадково герой роману Микола Баглай залишається жити і сіяти добро серед людей. Прощаючись із Зачіплянкою, ми бачимо собор уже іншим: «Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу. ... І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів».

Устами своїх героїв Олесь Гончар закликає нас берегти собори совісті, щирості, краси, правди, любові до людей: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душі.». І якщо ми всі прислухаємося до цих слів, то мине загроза духовної пустоти, загроза перетворення людей на ходячі шлунки. Лише глибоке усвідомлення всіма нами значущості духовних потреб і устремлінь людини допоможе кожному з нас прийти «до божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного».

36)

Світ героїні роману Павла Загребельного «Роксолана»

Але є тi твори, про якi знають усi без винятку, бо

це розповiдi про наше минуле, про iсторiю нашого народу, Батькiвщину,

синiв i дочок. Саме iсторичнi романи принесли популярнiсть Павлу Загребельному. I

"Диво", i "Первомiст", i "Євпраксiя" поставили його в ряд найчитабельнiших

укранських прозакiв. А "Роксолана", очевидно, побила всi рекорди

популярностi. Саме цей твiр

- перший бестселер у повному розумiннi цього слова.

Авторовi хотiлося здiйснити своєрiднi художнi дослiдження народних доль, кожна з

яких не втратила свого значення й сьогоднi. Отож "Диво"

- це доля таланту, "Смерть у Києвi"

- доля державно iде, "Первомiст"

- доля народно споруди. "Євпраксiя"

- роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагiчних

вимiрах, найвиразнiше простежується на прикладi жiнки, то й написано роман

"Роксолана" про жiнку, про трагедiю розлуки з рiдною землею, про трагедiю втрати

любовi.

Прикметною рисою роману Павла Загребельного «Роксолана» є значне розширення світу героїні

порівняно з прозою попередників, де він в основному зводився переважно до сімейно-побутової сфери. Автор образу Роксолани активно освоїв суспільні, національні, професійні площини буття жінки у зв’язку з висвітленням таких проблемно-тематичних аспектів як «жінка і нація», «жінка і держава», «жінка і влада», «жінка і патріархальний світ», «жінка і релігія» тощо.

Жінка у творчості Павла Загребельного підноситься до висот людського духу в першу чергу саме тому, що для письменника головним конфліктом, який повинна вирішувати жінка як особистість, є конфлікт між рабством і свободою в її душі, в першу чергу в особистості жінки.

Зображення героїні роману П. Загребельного до деякої міри трансформувалося у порівнянні з історичними фактами життя та змалювання її характеру у західноєвропейських літературах.

Павло Загребельний повернув із легенди в історичний часопростір полонянку Роксолану, яка досягла вершини султанші, в деякій мірі трансформувала безправне становище жінки, традиційне для мусульманського світу.

Прообразом Роксолани стала українська дівчина Настя Лісовська. Вона народилася у 1506 році у родині священика Гаврили Лісовського у Рогатині — невеличкому містечку на Західній Україні. У XVI ст. воно було часткою Речі Посполитої, яка в той час потерпала від спустошувальних набігів кримських татар.

Влітку 1552 року юна донька священика потрапила на очі татарським людоловам. Згідно із легендою Настя втратила свою свободу якраз напередодні свого весілля.

Спочатку полонянка опинилася в Криму — це звичний шлях всіх невільниць. Цінний живий товар татари не гнали пішки через степ, а під пильною охороною везли на конях. їм навіть не зв’язували руки, щоб не поранити мотузками ніжну дівочу шкіру.

Вражені тонкими рисами полонянки, її грацією татари вирішили відправити дівчину в Стамбул, сподіваючись вигідно її продати на одному із найбільших невільничих ринків мусульманського Сходу.

За примхою вередливої долі на ринку дівчина впала в око всесильному візирю молодого султана Сулеймана І, благородному Рустем-паші. Настя вразила його, і він вирішив її подарувати султану. Проте подібні подарунки не робилися спонтанно. Спочатку її оглянули досвідчені лікарі, вона засвідчили, що дівчина незаймана і абсолютно здорова, а значить може переступити Дім Радості, як його називали гарем султана.

Відповідно до законів віри падишах міг тримати чотирьох законних дружин. Первісток першої дружини успадковував престол, всіх інших чекала смерть.

Окрім надзвичайних природних даних, дівчину обов’язково музики, танцям, мусульманської поезії, мистецтву кохання. Коли всі процедури і навчання було завершено, господар Слов’янської красуні відмовився продати її Рустем-паші, а власноруч подарував всесильному царедворцю, сподіваючись, за східною традицією, на відповідний подарунок і певну користь.

Падишах у 1520 році сів на престолі, він був молодим і занадто цінував жіночу красу. Паша був освіченим, ерудованим, добре знав історію світу, тому дав красуні нове ім’я Роксолана, пов’язане із Батьківщиною полонянки. Роксоланією поети любили називати Україну.

Нова наложниця не відразу привернула увагу падишаха і цілком заволоділа його серцем. Його гарем був переповнений вродливими дівчатами, які знали всі секрети кохання, то ж нова красуня повинна була чекати своєї черги. А коли близькість відбулася, між молодими людьми виникли почуття, і Роксолана-Настя поклялася, що стане законною дружиною падишаха. Звісно, що рабиня навіть думати не могла про султанське ложе на правах дружини, але полонянка дізналася, що її не продавали, а дарували, значить вона залишалася вільною жінкою.

Вона вивчила турецьку мову, прийняла іслам, загубивши за християнськими законами душу, але таку жертву вона принесла заради майбутніх дітей. Вони повинні були стати законними спадкоємцями.

Прагнучи відобразити нові явища в суспільно-політичному житті ворогуючих країн, відбити нову розстановку сил у суспільстві, український письменник звернувся до нових засобів зображення героїні. У центрі уваги митця — гострі душевні конфлікти й суперечності, гострі психологічні проблеми. Важливі злободенні соціально-економічні питання розв’язуються ним шляхом зображення складного психологічного життя героїні, її почуттів, настроїв, роздумів.

Письменник, створюючи образи, уже рідко звертається до безпосередньої авторської характеристики, як це було раніше; він розкриває свою героїню у дії, через її вчинки, самохарактеристику, або спостереження іншої дійової особи. Подавання характеристики героїні через розкриття її іншим персонажем створює враження її повної суверенності, незалежності від автора, отже надає їй більшої наочності, життєвої правдивості.

Цю манеру П. Загребельний запозичує з народної творчості. Разом з нею перейшли у роман і фольклорні засоби в побудові образів, портретів, зокрема постійні епітети, порівняння, вживання зменшувально-пестливих форм, звернення до слухачів, відступи, вставні слова і звороти.

Суттєво вагомим у зображенні становища, долі героїні у чужому їй мусульманському світі стало психологічне обґрунтування її особистіших характеристик, морально-етичної сфери функціонування її як самостійного художнього персонажа, чітке співвіднесення особистого і громадського у її життєвих колізіях, зображуваних автором.

Надзвичайно вартісним надбанням творчості П. Загребельного стало саме розуміння національної героїні як основи формування національної ментальності, основи морально-етичних засад функціонування української нації, українського суспільства загалом.

Отже, Павло Загребельний використав традиції і проявив новаторство у зображенні образу жінки у романі П. Загребельного «Роксолана». Письменник змалював Роксолану як національну героїню, яка сконденсувала у своєму характері найбільш суттєві риси національної свідомості, підводячи таким чином українську літературу до розвитку літературного процесу на фоні нової суспільної ситуації, коли за логікою розвитку цього літературного процесу література надалі повинна була відобразити жінку, застосувавши новий перехід до пізнання й відображення її образу в літературі, змінивши до деякої міри понятійний апарат, але дотримуючись вірності класичної традиції у ставленні до героїні як осередку духовності в суспільстві.

37)

Трагiзм творчої долi Олександра Довженка

Якби здiйснилося все те, про що мрiяв О. Довженко, яким би щасливим стало людство! Олександр Петрович – унiкальна постать в iсторiї України. Доля надiлила його щедрим талантом: вiн умiв любити – Україну, її народ, своїх батькiв, природу, своїх дружин, творчiсть, лiтературу, кiно, живопис, будь-яку цiкаву творчу справу. Це наш i письменник, i кiнорежисер, i художник, i державна людина. Усе йому було пiд силу, на все його вистачало. За що б не взявся – i все виходило талановито. Вiн завжди мрiяв, жив активним громадським життям, любив нове, змiни, любив майбутнє.

Поки вiрив, мрiяв – жилося щасливо, але поступово рожевi окуляри потускнiли, безжалiсна державна машина проїхалася гусеницями i по ньому.

“Україна в огнi” – це переломний етап у життi i творчостi О.Довженка. Останнi його твори – це вже не Довженко. Я б нiколи не присвоїла йому Ленiнської премiї за “Поему про море”.

Прослiдкуємо, як, чому i коли Довженко перестає бути самим собою. I так: спочатку мрiяв усю землю перетворити на розкiшний квiтучий сад, сам садив фруктовi сади на Київськiй кiностудiї i на Мосфiльмi. Його називали “живим акумулятором iдей”, до всього вiн був небайду жим: i до Мiчурiна, i до космосу, i до життя в iнших країнах. Мав надзвичайно багатий внутрiшнiй свiт. Носив у собi океан iдей, сюжетiв. Довгi роки виношував план архiтектурної забудови i реставрацiї Києва, створив цiлий проект архiтектурного оформлення Днiпра, мрiяв про будiвництво на його берегах сiл нового типу, а пiд столицею хотiв створити село-музей, до якого були б перенесенi хати з усiх регiонiв України. Задовго до польоту Ю. Гагарiна дiлився на з’їздi своїми думками про пiдкорення космосу. Його цiкавили проблеми садiвництва i освоєння тайги, вiн проектував пам’ятники i монументи видатним дiячам українського народу.

Перебуваючи в полонi фантазiй i надзвичайних iдей, прозiрливо бачив i вiдчував недолiки суспiльного устрою. Глибоко це переживав, нiби вiдчуваючи i власну провину. Цими роздумами ряснiє його щоденник: “…будь я Богом, я переробив би цiлий свiт, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидюще сердите око…” Вiн був дитям своєї незвичайної епохи, дитям великого справжнього мистецтва.

А тим часом мистецтво втрачало свої основнi функцiї – нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження i пiзнання свiту, засобом змiни людини на краще – i ставало покiрною служницею правлячої iдеологiї. Партiйними вказiвками нав’язувався фальшивий оптимiзм i фанатична вiра в гегемонiю робiтничого класу, партiю, комунiзм.

Передчуття катастрофи, глибокої прiрви, в яку скотилося суспiльство, до Довженка прийде пiзнiше, як i до Хвильового чи Яновського. А те гiрке прозрiння вiд сну-омани стане великою внутрiшньою суперечнi стю, трагедiєю. Спочатку Довженко, будучи за характером романтиком, свiдомо пiдтримував iдеї нового ладу, вiн вiддав свiй талант загальному оркестру, але потiм внутрiшня вiльна природа митця активно противилася цьому, вона пiдносила його над актуальними бiльшовицькими iдеями колективiзацiї, iндустрiалiзацiї до глибинного осмислення вiчних людських проблем у тiснiй єдностi з нацiональними. На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка мучила його. I вiн написав правду спочатку в “Щоденнику”, а потiм в “Українi в огнi”. Звичайно, ця правда правлячiй верхiвцi, i Сталiну в тому числi, не сподобалася. Почалося цькування письменника. Зламати Художника, яким був Довженко, поставити його на колiна, примусити пiти проти свого народу, зробити його творчiсть знаряддям антинародної пропаганди – це була жорстокiша кара, нiж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Довженко постiйно вiдчував дискомфорт, адже вiн усвiдомлював величину свого таланту, але реалiзувати його вiльно, на повну мiць не зумiв. Вiд цього вiн постiйно страждав. Йому здавалося, що вiн зрадив свiй народ, не живучи в Українi, що його всi забули. О. Довженко передчасно помер вiд болю серця. У художницi Алли Горської є портрет Довженка: розполовинене обличчя (темне i свiтле), яке митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедiю великого Художника.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО ЛЮДИНА І НАРОД НА ВІЙНІ (ЗА ТВОРАМИ О. ДОВЖЕНКА)

Про війну українськими письменниками сказано і написано дуже багато. І це зрозуміло: вся історія нашого народу пов’язана з постійною загрозою іноземного вторгнення, з необхідністю відстоювання своєї свободи і незалежності. З українських історичних дум і пісень, поетичних і прозових творів про Велику Вітчизняну війну ми дізнаємося про подвиги наших дідів і прадідів, завдяки їм краще усвідомлюємо, які страждання приносить людству війна.

Серед творів українських митців про людину і народ на війні особливо виділяються оповідання й кіноповісті Олександра Довженка (1894—1956).

Довженко народився в містечку Сосниці на Чернігівщині в багатодітній родині. Джерелами його таланту стали неповторна краса придеснянської природи, влучне народне слово і чудова пісня, багатство і своєрідність духовного світу людей, що його оточували з дитинства. Після закінчення Глухівського учительського інституту Довженко випробував себе в різних професіях: він учителював, був дипломатом, художником-ілюстратором і, нарешті, кінорежисером. Але саме як автор фільмів, сценарист і режисер Довженко зміг проявити себе на повну силу творчого обдаровання. Він став одним із найвизначніших кінорежисерів світу. Справжнім шедевром німого кіно називають фільм Довженка «Земля». 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн серед 12 найкращих фільмів усіх часів і народів назвали «Землю» Довженка. Інші його відомі фільми — «Арсенал», «Звенигора», «Щорс».

Олександр Довженко — один із тих письменників, яким випало жити в надзвичайно важкий час. На очах у нього відбувалися грандіозні соціальні битви, мільйони людей загинули під час громадянської війни та війни з німецькими фашистами. І серце Довженкове не могло не відгукнутися на страждання рідного народу. Він сам був на фронті, на власні очі бачив горе, сльози, кров і своїм обов’язком вважав оспівати безсмертний подвиг українців, показати всьому світу безмір їхніх страждань і велич героїчних звершень.

Перу митця належить ряд оповідань і кіноповістей, темою яких є Велика Вітчизняна війна. Це такі його твори, як оповідання «Стій, смерть, зупинись!», «Воля до життя», «На колючому дроті», «Відступник», «Незабутнє», «Мати», а також кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум’яних літ».

Війна — надзвичайне випробування в житті кожної окремої людини і нації загалом. Під час війни особливо яскраво проявляються як кращі, так і гірші риси людей. Вони здатні до вершинних злетів духу, але можуть і опускатися до негідних, низьких вчинків. Довженка завжди хвилювала проблема достойної поведінки людини на війні. У своїх творах він любив зображати людей високошляхетних, мужніх, їхню волю до перемоги, вірність обов’язку.

Так, в оповіданні «Стій, смерть; зупинись!» він розповідає про надзвичайну мужність і витриманість капітана Гусарова, що, незважаючи на смертельне поранення, зміг посадити літак на рідному аеродромі.

В оповіданні «Воля до життя» письменник захоплюється подвигом солдата Івана Кармалюка, який нелюдським зусиллям волі зумів подолати смертельну хворобу — гангрену.

Не можна без хвилювання і зворушення читати оповідання «Незабутнє». Поштовхом до його написання стали болючі роздуми письменника над особливим трагізмом жіночих доль під час війни. На початку травня. 1942 р. він записав у щоденнику: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Оповідання, створене Довженком, стало справжнім гімном прекрасному коханню Василя і Олесі, що народилося і розцвіло у жорстокий час, коли «говорили гармати». Напевно, небагато знайдеться у світовій літературі творів, де авторові вдалося б так глибоко відобразити найтонші порухи людських сердець, передати усі відтінки і переливи неповторного почуття кохання. Довженко — митець-романтик, і тому його твір, сповнений високого трагедійного звучання, викликає не розпач і безнадію, а захоплення красою і величчю людини, яка не втрачає своєї гідності і чистоти навіть у найважчі часи. «Незабутнє» пізніше увійшло до кіноповісті «Україна в огні».

Грандіозною епопеєю другої світової війни назвали критики кіноповість Довженка «Повість полум’яних літ». У центрі твору — сержант Іван Орлюк, колгоспник із Наддніпрянщини. Людина прямої і щирої вдачі, він створений для мирної праці на землі. Але юнак мусить із зброєю в руках захищати рідний край від окупантів. Саме Іван Орлюк, за словами Довженка, «звичайний переможець у світовій війні», Уляна, генерал Глазунов, учитель Рясний, Семен і Роман Клунні захистили Україну від фашистської нечисті, відстояли правду, свободу, красу.

Уся воєнна проза митця — оповідання і кіноповісті, публіцистика і щоденникові записи — відзначається величезною напругою почуттів, глибиною роздумів про війну і людину на цій війні. Досліджуючи спадщину письменника, Ю. Барабаш відмітив: «Якщо зібрати під однією обкладинкою все, що у воєнні роки було сказано письменниками про Батьківщину, про любов до своєї землі, про її трагедії, то, безумовно, серед найяскравіших, найбільш хвилюючих глав цієї антології виявились би полум’яні довженківські сторінки про Україну».

Серед творів про війну особливе місце посідає кіносценарій «Україна в огні». Олександр Підсуха так охарактеризував стильові особливості і значення кіноповісті:

«Із творів про перший період війни, написаних у часи Великої Вітчизняної, я, не вагаючись, на перше місце поставив би кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» — через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією. За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями цей твір у нашій літературі тих часів не має собі рівного».

Кіноповість, написана 1943 р., в один із найважчих періодів війни, вперше була надрукована лише через 23 роки після її створення. Тривалий час замовчувався як сам твір, так і ті трагічні наслідки, які він мав для Олександра Довженка. «Україна в огні» була різко негативно сприйнята Сталіним, і він заборонив її для друку і постановки. Ненависть «вождя усіх народів» викликала правда про війну, про український народ у цій війні, на повний голос сказана Довженком. Письменник зазнав тяжких образ і звинувачень, які підірвали його здоров’я, гнітючим каменем лягли на серце і душу. 31.01.1945 р. митець записав у своєму щоденнику:

«Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.

Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла.

Я народився і жив для добра і любові. Мене вбили ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості».

Мине ще рік, і Довженко знову напише у «Щоденнику»:

«Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обламалися крила, і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз злетіти, я заспівав початок думи і од жалібного голосу свого знову заплакав.

Учора було два приступи стенокардії.

Я свідомий свого стану. Мене вбито повільним вбивством, і вже мені не воскреснути!» (14.01.1946 р.).

Не можна без хвилювання і співчуття читати сповнені невимовного страждання слова великої людини, геніального митця, який протягом десятиліть із розпачем спостерігав, як розпинають його народ.

Незадовго до своєї смерті письменник, згадуючи кошмар фашистської окупації і сталінського мракобісся, ще раз повернеться до наболілої теми. У «Зачарованій Десні» він згадує:

«Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена танками; останньої війни людства. І сталось так, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум’я бойові гасла і заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: «Болить мені, болить!».

— Чого ти крикнув? — у корили мене. — Що призвело тебе до цього в такий великий час — біль, страх?

— Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданні лиха здалося мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливіше в світі?!»

«Україна в огні» — це Довженків крик болю, це гостра реакція митця на трагедію рідного краю. У цьому творі автор відобразив складні, драматичні події війни, змалював людське благородство і людську підлість.

Кіноповість написана про простих людей, на плечі яких ліг найбільший тягар війни. Герої «України в огні» — Василь Кравчина, Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний, Мина Товченик та інші — це сильні духом люди, віддані своїй землі, готові заради неї іти на смерть. У своїй кіноповісті автор змалював їхні образи з особливою любов’ю.

Однією з найбільших проблем, яка хвилювала письменника, була проблема зрадництва. Дуже боліло Довженкові те, що серед його земляків знайшлося немало тих, хто заради ласого шматка перейшов на бік ворога. Про цих людей колись у давнину говорили в народі: «Потурчились, побусурменились для розкоші турецької, для лакомства нещасного!» Образ одного з таких зрадників Заброди змальовано в кіноповісті. Підла, аморальна людина, він нічого, крім презирства, до себе не викликає. У своєму прагненні вислужитися перед новою владою, увійти до неї в довір’я Заброда йде на жахливий злочин — убивство Мотрі Левчихи, яка принесла харчі для заарештованих односельчан.

Довженко багато роздумує над причинами морального падіння деяких своїх співвітчизників. 24.06.1942 р. він записав:

«У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців. Ми будемо їх карати за це. Ми не порвемо на собі волосся, не згоримо від сорому, не подумаєм над своїм убозтвом у справах виховання, ми розстріляємо зрадників і безбатченків, яких ми самі наплодили.

Тема для оповідання разюча. Це драма наших днів. Драма нашої епохи. Це ще дуже небагато хто розуміє».

У зрадництва багато причин. Одна з них — «нікчемне, погане виховання молоді, хамська образа виховання дівчини, нехтування жіночої природи, неповага до неї, грубість, позбавлення смаку, мод, елегантності, хороших манер» (29.06.42 р.).

Але основна причина, на думку Довженка, лежить глибше. Ця причина — у національному нігілізмі, повній відсутності патріотичного виховання. В уста одного з персонажів «України в огні» німецького полковника фон Крауза письменник вкладає гіркі слова про національну трагедію українців:

«…у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. Ти знаєш, вони не вивчають історії. У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників».

Загальновідомими уже стали слова із Довженкового «Щоденника», які вказують на головних винуватців ганебного зрадництва, що чорною плямою лягло на душу прекрасного народу: це ті, хто не дозволяли викладати українцям українську історію, хто вважали цю історію «чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним». Це ті, хто «на сороковому році будівництва соціалізму» викладання наук у всіх вузах здійснювали нерідною українцям мовою. За 18 днів до смерті Довженко записав: «Такого нема ніде в світі. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу… ніщо інше не має ціни. Яка нечувана аморальність. Який жорстокий обман… І жаль, і сором…»

Війна жахливим котком пройшлася по душах людей. Особливо тяжкі випробування випали на долю тих, хто перебував на «тимчасово окупованих ворогом територіях». З болем у серці пишучи про трагічні долі цих людей, О. Довженко гостро засуджує і війну, і тих бездушних чиновників, яким не вистачило доброти, людяності, мудрості, щоб збагнути весь безмір страждань тих Нещасних, хто волею обставин опинився під чоботом фашизму. Письменника надзвичайно турбувало ставлення до жителів територій, звільнюваних радянськими військами. Він вважав, що «ми, визволителі, всі до одного вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами «дезертиро-оточенопристосуванцями».

Долі його героїнь Олесі Запорожець і Христі Хуторної — це долі багатьох українських жінок, що стали жертвами жорстоких обставин. Розповідаючи про них, Довженко закликає бути гуманними, милосердними, судити людей «по закону народного лиха», як каже один із героїв Лаврін Запорожець.

Глибокий патріотизм і людяність пронизують кожну сторінку Довженкової кіноповісті. Природно, що цей твір викликав, таку ненависть Сталіна. Тавро «націоналіста» назавжди лягло на ім’я письменника:

«Мене засуджено до смертної кари через отруєння чашею цикути націоналізму. Ні, мене повісять. Я почуваю уже ось місяць на шиї своїй петлю націоналізму —» (21.12.1943 р.).

Полемізуючи з нікчемними і підлими людьми, що топталися по найсвятіших почуттях, Довженко говорить: «Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, — невже любов до свого народу є націоналізм?»

«Україна в огні» — це чесна, неприхована правда про страшні випробування, яких зазнав наш народ під час другої світової війни. Письменник-гуманіст, 0. Довженко з усією силою свого таланту засуджує війну як найжахливішу катастрофу в житті народу й окремої людини, таврує підлість і зрадництво.

У творах про війну яскраво проявився властивий Довженковій естетиці діалектичний підхід до осмислення складних життєвих явищ. Не лише оспівати велич людського подвигу у грізні часи лихоліття, а й викрити, засудити зло, що раковою пухлиною роз’їдає душу народу. І не лише засудити, а й постаратися збагнути першопричини його виникнення, зрозуміти і, за християнськими законами любові, пробачити людям їхні слабодухість і запроданство: «Не судити їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

Як зазначає літературознавець Віталій Дончик, для методу і стилю Довженка характерні такі визначальні риси: «…вміння творити справжній, високий, епічний синтез, поєднувати життєву конкретику й крилатий романтизм, реалістичне зображення і узагальнено-символічні барви, масштабність батальних сцен і філософську глибину роздумів, художню предметність і художню умовність, трагізм і гумор, документальність і метафоричні гіперболи».

Усі твори геніального митця пронизує потужний лірико-романтичний стиль. Романтизм Довженка проявляється насамперед у виборі кола зображуваних ним життєвих явищ і персонажів. Улюблені герої письменника — це люди з сильними характерами та пристрастями, сповнені високих прагнень і почувань. Це закохані Василь і Олеся в оповіданні «Незабутнє», капітан Гусаров («Стій, смерть, зупинись!») і Іван Кармалюк («Воля до життя»), Марія Стоян («Мати»), Іван Орлюк із «Повісті полум’яних літ» і багато-багато інших.

Письменник зосереджується на небуденних, драматичних ситуаціях, коли вирішується сама доля людини. Він тяжіє до образів-символів, виразних деталей, поетичних узагальнень. Так, у «Повісті полум’яних літ» Іван Орлюк «оглянувся на груддя тліючих руїн і, ніби вражений раптом величністю пройденого шляху, застиг, як пам’ятник».

У всіх творах Довженка відчувається активна присутність авторської особистості. У численних ліричних відступах він коментує події, дає їм оцінку, славить героїв духу, викриває нікчемність, боягузтво. Про розповідь Довженка ніколи не скажеш — «безпристрасна». Вона, навпаки, є глибоко суб’єктивною, відзначається особливою експресією, багатством художніх засобів, поетичністю. Яскраво ілюструє характерні особливості стилю Довженка-письменника вступ, яким розпочинається оповідання «Незабутнє»:

«Цю історію хочеться казати найдорожчими словами, що даються людині в рідкі, неповторні години.

Хочеться кожне слово помити в українській криниці, де дівчина воду брала, і поставити слова чистими рядами, щоб незабутнє вигравало в них, як сонце на Великдень, і радувало людські серця у великі і трудні часи.

Хотілося б вишити слова, мов червоні квіти на холодних рушниках, і розвішати рушники в кожній хатині, аби хто на них не глянув, з якого боку не зайшов, щоб вони завжди були непорочними, як говорила колись про себе моя скорбна мати».

Довженко належить усьому світові, він є одним із найвизначніших митців планети. Його твори просвітлюють . душу, очищають її від скверни злоби і ненависті. Девізом усього життя і творчості Довженка були його слова:

«Щоб зворушувати, треба бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний стан глядача і читача, треба нести просвітленість у своєму серці, треба правду життя підносити до рівня серця, а серце нести високо».

Чи не найкраще про значення Довженкової спадщини сказав один із культурних діячів Франції Б. Аменгаль: «Його творчість — неповторна. Він родоначальник нового не тільки в кіно, айв літературі… Дякую українському народові за те, що він дав світові такого великого митця, як Довженко».

Про війну українськими письменниками сказано і написано дуже багато. І це зрозуміло: вся історія нашого народу пов’язана з постійною загрозою іноземного вторгнення, з необхідністю відстоювання своєї свободи і незалежності. З українських історичних дум і пісень, поетичних і прозових творів про Велику Вітчизняну війну ми дізнаємося про подвиги наших дідів і прадідів, завдяки їм краще усвідомлюємо, які страждання приносить людству війна.

Серед творів українських митців про людину і народ на війні особливо виділяються оповідання й кіноповісті Олександра Довженка (1894—1956).

Довженко народився в містечку Сосниці на Чернігівщині в багатодітній родині. Джерелами його таланту стали неповторна краса придеснянської природи, влучне народне слово і чудова пісня, багатство і своєрідність духовного світу людей, що його оточували з дитинства. Після закінчення Глухівського учительського інституту Довженко випробував себе в різних професіях: він учителював, був дипломатом, художником-ілюстратором і, нарешті, кінорежисером. Але саме як автор фільмів, сценарист і режисер Довженко зміг проявити себе на повну силу творчого обдаровання. Він став одним із найвизначніших кінорежисерів світу. Справжнім шедевром німого кіно називають фільм Довженка «Земля». 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців з 20 країн серед 12 найкращих фільмів усіх часів і народів назвали «Землю» Довженка. Інші його відомі фільми — «Арсенал», «Звенигора», «Щорс».

Олександр Довженко — один із тих письменників, яким випало жити в надзвичайно важкий час. На очах у нього відбувалися грандіозні соціальні битви, мільйони людей загинули під час громадянської війни та війни з німецькими фашистами. І серце Довженкове не могло не відгукнутися на страждання рідного народу. Він сам був на фронті, на власні очі бачив горе, сльози, кров і своїм обов’язком вважав оспівати безсмертний подвиг українців, показати всьому світу безмір їхніх страждань і велич героїчних звершень.

Перу митця належить ряд оповідань і кіноповістей, темою яких є Велика Вітчизняна війна. Це такі його твори, як оповідання «Стій, смерть, зупинись!», «Воля до життя», «На колючому дроті», «Відступник», «Незабутнє», «Мати», а також кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум’яних літ».

Війна — надзвичайне випробування в житті кожної окремої людини і нації загалом. Під час війни особливо яскраво проявляються як кращі, так і гірші риси людей. Вони здатні до вершинних злетів духу, але можуть і опускатися до негідних, низьких вчинків. Довженка завжди хвилювала проблема достойної поведінки людини на війні. У своїх творах він любив зображати людей високошляхетних, мужніх, їхню волю до перемоги, вірність обов’язку.

Так, в оповіданні «Стій, смерть; зупинись!» він розповідає про надзвичайну мужність і витриманість капітана Гусарова, що, незважаючи на смертельне поранення, зміг посадити літак на рідному аеродромі.

В оповіданні «Воля до життя» письменник захоплюється подвигом солдата Івана Кармалюка, який нелюдським зусиллям волі зумів подолати смертельну хворобу — гангрену.

Не можна без хвилювання і зворушення читати оповідання «Незабутнє». Поштовхом до його написання стали болючі роздуми письменника над особливим трагізмом жіночих доль під час війни. На початку травня. 1942 р. він записав у щоденнику: «Велика і надзвичайна тема — українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена». Оповідання, створене Довженком, стало справжнім гімном прекрасному коханню Василя і Олесі, що народилося і розцвіло у жорстокий час, коли «говорили гармати». Напевно, небагато знайдеться у світовій літературі творів, де авторові вдалося б так глибоко відобразити найтонші порухи людських сердець, передати усі відтінки і переливи неповторного почуття кохання. Довженко — митець-романтик, і тому його твір, сповнений високого трагедійного звучання, викликає не розпач і безнадію, а захоплення красою і величчю людини, яка не втрачає своєї гідності і чистоти навіть у найважчі часи. «Незабутнє» пізніше увійшло до кіноповісті «Україна в огні».

Грандіозною епопеєю другої світової війни назвали критики кіноповість Довженка «Повість полум’яних літ». У центрі твору — сержант Іван Орлюк, колгоспник із Наддніпрянщини. Людина прямої і щирої вдачі, він створений для мирної праці на землі. Але юнак мусить із зброєю в руках захищати рідний край від окупантів. Саме Іван Орлюк, за словами Довженка, «звичайний переможець у світовій війні», Уляна, генерал Глазунов, учитель Рясний, Семен і Роман Клунні захистили Україну від фашистської нечисті, відстояли правду, свободу, красу.

Уся воєнна проза митця — оповідання і кіноповісті, публіцистика і щоденникові записи — відзначається величезною напругою почуттів, глибиною роздумів про війну і людину на цій війні. Досліджуючи спадщину письменника, Ю. Барабаш відмітив: «Якщо зібрати під однією обкладинкою все, що у воєнні роки було сказано письменниками про Батьківщину, про любов до своєї землі, про її трагедії, то, безумовно, серед найяскравіших, найбільш хвилюючих глав цієї антології виявились би полум’яні довженківські сторінки про Україну».

Серед творів про війну особливе місце посідає кіносценарій «Україна в огні». Олександр Підсуха так охарактеризував стильові особливості і значення кіноповісті:

«Із творів про перший період війни, написаних у часи Великої Вітчизняної, я, не вагаючись, на перше місце поставив би кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» — через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією. За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення, за справді-таки шекспірівськими колізіями цей твір у нашій літературі тих часів не має собі рівного».

Кіноповість, написана 1943 р., в один із найважчих періодів війни, вперше була надрукована лише через 23 роки після її створення. Тривалий час замовчувався як сам твір, так і ті трагічні наслідки, які він мав для Олександра Довженка. «Україна в огні» була різко негативно сприйнята Сталіним, і він заборонив її для друку і постановки. Ненависть «вождя усіх народів» викликала правда про війну, про український народ у цій війні, на повний голос сказана Довженком. Письменник зазнав тяжких образ і звинувачень, які підірвали його здоров’я, гнітючим каменем лягли на серце і душу. 31.01.1945 р. митець записав у своєму щоденнику:

«Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.

Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла.

Я народився і жив для добра і любові. Мене вбили ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості».

Мине ще рік, і Довженко знову напише у «Щоденнику»:

«Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обламалися крила, і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз злетіти, я заспівав початок думи і од жалібного голосу свого знову заплакав.

Учора було два приступи стенокардії.

Я свідомий свого стану. Мене вбито повільним вбивством, і вже мені не воскреснути!» (14.01.1946 р.).

Не можна без хвилювання і співчуття читати сповнені невимовного страждання слова великої людини, геніального митця, який протягом десятиліть із розпачем спостерігав, як розпинають його народ.

Незадовго до своєї смерті письменник, згадуючи кошмар фашистської окупації і сталінського мракобісся, ще раз повернеться до наболілої теми. У «Зачарованій Десні» він згадує:

«Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена танками; останньої війни людства. І сталось так, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум’я бойові гасла і заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: «Болить мені, болить!».

— Чого ти крикнув? — у корили мене. — Що призвело тебе до цього в такий великий час — біль, страх?

— Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданні лиха здалося мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливіше в світі?!»

«Україна в огні» — це Довженків крик болю, це гостра реакція митця на трагедію рідного краю. У цьому творі автор відобразив складні, драматичні події війни, змалював людське благородство і людську підлість.

Кіноповість написана про простих людей, на плечі яких ліг найбільший тягар війни. Герої «України в огні» — Василь Кравчина, Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний, Мина Товченик та інші — це сильні духом люди, віддані своїй землі, готові заради неї іти на смерть. У своїй кіноповісті автор змалював їхні образи з особливою любов’ю.

Однією з найбільших проблем, яка хвилювала письменника, була проблема зрадництва. Дуже боліло Довженкові те, що серед його земляків знайшлося немало тих, хто заради ласого шматка перейшов на бік ворога. Про цих людей колись у давнину говорили в народі: «Потурчились, побусурменились для розкоші турецької, для лакомства нещасного!» Образ одного з таких зрадників Заброди змальовано в кіноповісті. Підла, аморальна людина, він нічого, крім презирства, до себе не викликає. У своєму прагненні вислужитися перед новою владою, увійти до неї в довір’я Заброда йде на жахливий злочин — убивство Мотрі Левчихи, яка принесла харчі для заарештованих односельчан.

Довженко багато роздумує над причинами морального падіння деяких своїх співвітчизників. 24.06.1942 р. він записав:

«У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців. Ми будемо їх карати за це. Ми не порвемо на собі волосся, не згоримо від сорому, не подумаєм над своїм убозтвом у справах виховання, ми розстріляємо зрадників і безбатченків, яких ми самі наплодили.

Тема для оповідання разюча. Це драма наших днів. Драма нашої епохи. Це ще дуже небагато хто розуміє».

У зрадництва багато причин. Одна з них — «нікчемне, погане виховання молоді, хамська образа виховання дівчини, нехтування жіночої природи, неповага до неї, грубість, позбавлення смаку, мод, елегантності, хороших манер» (29.06.42 р.).

Але основна причина, на думку Довженка, лежить глибше. Ця причина — у національному нігілізмі, повній відсутності патріотичного виховання. В уста одного з персонажів «України в огні» німецького полковника фон Крауза письменник вкладає гіркі слова про національну трагедію українців:

«…у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. Ти знаєш, вони не вивчають історії. У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників».

Загальновідомими уже стали слова із Довженкового «Щоденника», які вказують на головних винуватців ганебного зрадництва, що чорною плямою лягло на душу прекрасного народу: це ті, хто не дозволяли викладати українцям українську історію, хто вважали цю історію «чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним». Це ті, хто «на сороковому році будівництва соціалізму» викладання наук у всіх вузах здійснювали нерідною українцям мовою. За 18 днів до смерті Довженко записав: «Такого нема ніде в світі. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу… ніщо інше не має ціни. Яка нечувана аморальність. Який жорстокий обман… І жаль, і сором…»

Війна жахливим котком пройшлася по душах людей. Особливо тяжкі випробування випали на долю тих, хто перебував на «тимчасово окупованих ворогом територіях». З болем у серці пишучи про трагічні долі цих людей, О. Довженко гостро засуджує і війну, і тих бездушних чиновників, яким не вистачило доброти, людяності, мудрості, щоб збагнути весь безмір страждань тих Нещасних, хто волею обставин опинився під чоботом фашизму. Письменника надзвичайно турбувало ставлення до жителів територій, звільнюваних радянськими військами. Він вважав, що «ми, визволителі, всі до одного вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами «дезертиро-оточенопристосуванцями».

Долі його героїнь Олесі Запорожець і Христі Хуторної — це долі багатьох українських жінок, що стали жертвами жорстоких обставин. Розповідаючи про них, Довженко закликає бути гуманними, милосердними, судити людей «по закону народного лиха», як каже один із героїв Лаврін Запорожець.

Глибокий патріотизм і людяність пронизують кожну сторінку Довженкової кіноповісті. Природно, що цей твір викликав, таку ненависть Сталіна. Тавро «націоналіста» назавжди лягло на ім’я письменника:

«Мене засуджено до смертної кари через отруєння чашею цикути націоналізму. Ні, мене повісять. Я почуваю уже ось місяць на шиї своїй петлю націоналізму —» (21.12.1943 р.).

Полемізуючи з нікчемними і підлими людьми, що топталися по найсвятіших почуттях, Довженко говорить: «Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, — невже любов до свого народу є націоналізм?»

«Україна в огні» — це чесна, неприхована правда про страшні випробування, яких зазнав наш народ під час другої світової війни. Письменник-гуманіст, 0. Довженко з усією силою свого таланту засуджує війну як найжахливішу катастрофу в житті народу й окремої людини, таврує підлість і зрадництво.

У творах про війну яскраво проявився властивий Довженковій естетиці діалектичний підхід до осмислення складних життєвих явищ. Не лише оспівати велич людського подвигу у грізні часи лихоліття, а й викрити, засудити зло, що раковою пухлиною роз’їдає душу народу. І не лише засудити, а й постаратися збагнути першопричини його виникнення, зрозуміти і, за християнськими законами любові, пробачити людям їхні слабодухість і запроданство: «Не судити їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

Як зазначає літературознавець Віталій Дончик, для методу і стилю Довженка характерні такі визначальні риси: «…вміння творити справжній, високий, епічний синтез, поєднувати життєву конкретику й крилатий романтизм, реалістичне зображення і узагальнено-символічні барви, масштабність батальних сцен і філософську глибину роздумів, художню предметність і художню умовність, трагізм і гумор, документальність і метафоричні гіперболи».

Усі твори геніального митця пронизує потужний лірико-романтичний стиль. Романтизм Довженка проявляється насамперед у виборі кола зображуваних ним життєвих явищ і персонажів. Улюблені герої письменника — це люди з сильними характерами та пристрастями, сповнені високих прагнень і почувань. Це закохані Василь і Олеся в оповіданні «Незабутнє», капітан Гусаров («Стій, смерть, зупинись!») і Іван Кармалюк («Воля до життя»), Марія Стоян («Мати»), Іван Орлюк із «Повісті полум’яних літ» і багато-багато інших.

Письменник зосереджується на небуденних, драматичних ситуаціях, коли вирішується сама доля людини. Він тяжіє до образів-символів, виразних деталей, поетичних узагальнень. Так, у «Повісті полум’яних літ» Іван Орлюк «оглянувся на груддя тліючих руїн і, ніби вражений раптом величністю пройденого шляху, застиг, як пам’ятник».

У всіх творах Довженка відчувається активна присутність авторської особистості. У численних ліричних відступах він коментує події, дає їм оцінку, славить героїв духу, викриває нікчемність, боягузтво. Про розповідь Довженка ніколи не скажеш — «безпристрасна». Вона, навпаки, є глибоко суб’єктивною, відзначається особливою експресією, багатством художніх засобів, поетичністю. Яскраво ілюструє характерні особливості стилю Довженка-письменника вступ, яким розпочинається оповідання «Незабутнє»:

«Цю історію хочеться казати найдорожчими словами, що даються людині в рідкі, неповторні години.

Хочеться кожне слово помити в українській криниці, де дівчина воду брала, і поставити слова чистими рядами, щоб незабутнє вигравало в них, як сонце на Великдень, і радувало людські серця у великі і трудні часи.

Хотілося б вишити слова, мов червоні квіти на холодних рушниках, і розвішати рушники в кожній хатині, аби хто на них не глянув, з якого боку не зайшов, щоб вони завжди були непорочними, як говорила колись про себе моя скорбна мати».

Довженко належить усьому світові, він є одним із найвизначніших митців планети. Його твори просвітлюють . душу, очищають її від скверни злоби і ненависті. Девізом усього життя і творчості Довженка були його слова:

«Щоб зворушувати, треба бути зворушеним. Щоб радувати, просвітлювати душевний стан глядача і читача, треба нести просвітленість у своєму серці, треба правду життя підносити до рівня серця, а серце нести високо».

Чи не найкраще про значення Довженкової спадщини сказав один із культурних діячів Франції Б. Аменгаль: «Його творчість — неповторна. Він родоначальник нового не тільки в кіно, айв літературі… Дякую українському народові за те, що він дав світові такого великого митця, як Довженко».

Поетичний дебют Василя Стуса не був надто раннім. Він починав як літературознавець, адже навчався в аспірантурі, з якої був виключений за політичну "неблагонадійність", підготував студії творчих пошуків нового літературного покоління "На поетичному турнірі" (1964), "Най будем щирі" (1965), працював над кандидатською дисертацією "Джерела емоційності поетичного твору". У першій підготовленій ним під кінець 60-х років рукописній збірці лірики "Зимові дерева" органічно поєднувалися неприйняття інтелектуальної задухи в радянському суспільстві і шляхетно-інтимні переживання чистого, але нерозділеного кохання. Вірш"Весняний вечір. Молоді тумани" - то примхливо-зворушливий діалог двох закоханих сердець, які ненадовго з'єдналися після довгих літ розлуки. Репліки ліричних героїв, короткі і виразні, звучать у дивний унісон: "...предковічне небо вам спільний шлях покаже по зірках". Несоціалістичний "песимізм" автора прирік його першу збірку на цензурну заборону в СРСР і публікацію її за кордоном у 1970 р. Там же з'явилися друком ще дві самвидавські книги віршів В. Стуса ("Свіча в свічаді", 1977; "Палім-псести", 1986). Інші ж і далі поширювалися у рукописних варіантах на зразок "Веселого цвинтаря".

Лірика 60-х років перейнята проблемою самопізнання і самовизначення у світі, який оточує поета. "Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту" - це сто очей його власного сумління й суворої самооцінки. У вірші "У тридцять літ ти тільки народився..." - трагізм самоусвідомлення, що скинуло пелену житейської конкретності і побачило безнадію творчого поривання. Уже в перших збірках Стус постає як екзистенціаліст, переконаний у самоцінності життя і духовної свободи кожної конкретної людини. Поезію "Початок творчості" автор відкриває рядком "Мені здалося - я живу завжди...", а завершує: "І дні подовжені замиготіли В моєму відривнім календарі". Життя за дротом лише заглибило поета в екзистенціальні пошуки свого неповторного "Я" у контексті "дарованої" йому владою самоти. Одним із найяскравіших зразків такого пошуку став вірш "У цьому полі, синьому, як льон..,", який є своєрідним зверненням поета до ліричного героя - самого себе. І автора, і читача вражає жорстоке відчуття невимовної пустки навколо нього, лиш "сто чорних тіней довжаться, ростуть" - тіней нових напастей, страждань, розпачу. Ліричний герой жорстко запитує себе: "Вдатися до втечі?" - і твердо відповідач: "Ні. Вистояні. Вистояти..." Символічно-алегоричне значення має картина: "У цьому полі, синьому, як льон..." Це - філософсько-психологічне узагальнення замкнутості простору, в якому скніє поетична душа Стуса, не маючи змоги розкрилитися задля рідної Вітчизни.

Образ України - центральний у творчості Василя Стуса. Любов'ю до рідного краю, творчим горінням задля неї одної пройнятий вірш "Не одлюби свою тривогу ранню..." На переконливому хитросплетінні символів побудована поезія "Ярій, душе! Ярій, а не ридай...", написана під враженням загибелі від руки вбивці видатної художниці Алли Горської. Найакцентованіший із цих символік - "калинова кров - така густа, Така крута, як кров у наших жилах..." - кров, пролита за Україну. А в протиставлення їй - і "біла стужа", у якій все ж не загубилося "серце України", і "чорні води", на яких - все ті ж зловіщі тіні біди і життєвих незлагод борців, і "гроно болю", що переросте в безсмертя. Вірш відзначається змістовністю і яскравістю деталей, стислістю викладу, цільністю змальованих уявою поета картин.

Такі ж риси притаманні й іншим творам Стуса, присвяченим Україні. Ми читаємо вірні "Верни до мене, пам'яте моя..." і відчуваємо поетову і нашу рідну землю всією душевною глибиною, чуємо, як "сходить співом горло солов'я В гаю нічному", "урочі" сплески могутньої Дніпрової течії, вдихаємо запах чебрецю і стиглих яблук, умліваємо під "липня жаротою", переймаємося якоюсь особливою "рахманною журбою". Слухаємо рядки поезії "О земле втрачена, явися..." і проживаємо разом з ліричним героєм "дні забуті", в яких було все: І яскраві зорові образи ("сині ниви", "чорне вороння лісів", "сонця хлюпочуться в озерах", "пшеничні руки білі над безберегістю полів"), і слухові ("плескіт крил і хлюпіт хвиль", "мосяжний перегуд джмелів"), нюхові ("солодавий запах винниць", "троянди пуп'янки духмяні"), і навіть тактильні ("жаром спечені уста"). На наскрізних контрастах побудована й поезія "На колимськім морозі калина...", де традиційне для автора протистояння двох барв - червоної як символу життя і білої як ознаки смерті - набуває глибшого узагальнення щодо несумісності двох світів: екзистенціального, залитого сонячним світлом, і конструктивного чужого, потворного, каторжного, руйнівного.

Своєрідними символами України для Василя Стуса та його читачів постають і видатні її особистості. Вдаючись до осмислення класичної української спадщини у вірші "За літописом Самовидця", поет на 24 рядки перестає бути самодостатньо-екзистенціальним, заговоривши жорсткою мовою громадянина-трибуна. Руїна, породжена у XVII ст. зрадниками України, настільки ж чужа Стусові, як і Шевченку ("І мертвим, і живим..."). Вони, зрадники, задля власної вигоди стинають під корінь національну самобутність свого народу: "А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі. Наш дуб предковічний убрався сухим порохном..."

Щиру відданість у дружбі, пекучий біль і переживання з приводу брехливих звинувачень на адресу і власну, і близької людини, зрештою, високу, ні з чим не зрівняну духовність виявляє поет у вірші "Не можу я без посмішки Івана..." Прагнення поспілкуватися з другом автор передає через глибоко поетичну замальовку - ремінісценцію з народного вертепного дійства "Несуть тобі три царіє со дари скапарене озлоблення своє". З Шевченковим сарказмом засуджуючи "мужів хоробрих", "правдолюбів", письменник протиставляє їх пристосуванській ідеології власну концепцію екзистенціального альтруїзму:

Запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить,

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить.

З тією ж переконливою силою вживається поет у психологію свого духовного вчителя та побратима у вірші "Останній лист Довженка". Олександр Петрович - такий же вигнанець, як і сам Стус,- шле, згідно зі змістом поезії, передсмертний заповіт з імперської Москви на Батьківщину. Він мріє маревом: "Пустіть мене в просмолене дитинство" -- дитинство наддеснянських лісів, природної чистоти і незамуленої людяності та краси. Цікаво, що адресатами послання Стус визначає усе тих же псевдозахисників культурного добробуту України: "Пустіть мене - прозаїки, поети, патріоти". Автор малює неповторні образки любого Довженкові краю: це й студена пригорща криничної води, і "Дніпрові гострі кручі", і "чернігівські просмолені ліси", і "прогіркла земля". У них - сам Довженко - митець, природолюб і красопоклонник. Тож його звернення у Стусовій інтерпретації: "Пустіть мене до мене", - сприймається як риторичне.

Василь Стус передав поетичним словом і власний заповіт. Це - вірш "Як добре те, що смерти не боюсь я...". У ньому - відчуття поетом чистоти сумління виконаного обов'язку: "...жив, любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття". Поезія - підсумок тернистого шляху письменника-борця:

Народе мій, до тебе я ще верну

і в смерті обернуся у життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь,

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і з рідною землею поріднюсь.

У цих пророчих рядках - правда про те, що творчість поета-громадянина Василя Стуса належить майбутньому і Вічності!

предыдущее следующее

39)

Життєвий і творчий шлях В.Шевчука

Шевчук Валерій Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. Працював при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода — український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».

У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В.Чумака) і «Молодь», писав вірші, з 1960р. почав писати новели.

У 1961р. В. Шевчук дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі.. Навесні 1961р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора» — збірка «Долина джерел»). На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» — була навіть пізніше екранізована (І. Жилком як студентська робота).

Після закінчення університету В. Шевчук був відправлений до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія» В листопаді був взятий до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

Повернувся додому у 1965р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею»).

У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата було те, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським. За це брат дістав п'ять років концтабору суворого режиму).

У 1967р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. він написав повість «Золота трава» (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань.

У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Протягом 1979— 1999 pp. В. Шевчук видав книги: «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з не видимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т., 1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

З 1988 р. В. Шевчук — ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України. У 1999 р. винагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст.

На сьогоднішній день В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001). Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

40)

Новела - улюблений жанр письменника Григора Тютюнника. Григір Тютюнник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Тому більшість йокі творів - це невеликі оповідання. У короткій новелі він умів повно розкрити внутрішній стан героя. Сучасне село - найглибший біль письменника. Новели «Кленовий пагін», «Вуточка». Старенькі, наче забуті Богом і людьми, герої до останніх днів чекатимуть звільнення від своєї фатальної самотності. Хоча саме це чекання тримиг їх на цій землі. (Найболючіша проблема, порушена у творі, І це стан українського села. З Катрями, що від’їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. У творі розкрито суть міщанства, показано ті негативні зміни в народному характері, які відчутно далися взнаки за останні десятиріччя.

«У Кравчини обідають». Розповідь про життя й побут сімейства Юхима Кравчини. За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання. «Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном», «Дядько Никін». Новели, у яких письменник наштовхує читача на думку про минущість буття, неповторність кожної хвилини. Оповідання «Зав’язь» - вічна загадка любові. Це зворушлива лірична оповідь про перше кохання, незабутню ранню весну, коли у гіллі «зав’язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки - зав’язь. Зав’яззю є перше кохання юних Миколки і Соні, сором’язливих і чистих, прекрасних у своїй наївній щирості.

«Три зозулі з поклоном». Згадка про репресованого батька. Новела присвячена найвищому людському почуттю - любові, яка входить у серце без дозволу і залишається там назавжди. Герої новели Марфа, одружена жінка, яка кохала Михайла, Софія - дружина Михайла та сам Михайло сподівалися на щастя й кохання. Але марно. До всіх них линули «зозулі з поклоном». Григір Тютюнник - правдивий, безкомпромісний, сміливий митець. У новелах митця - правда життя. Він розкриває вічні людські проблеми: для чого людина живе на землі, що таке любов і щастя. Він умів кількома штрихами розкрити внутрішній стан героя, показати високі почуття чи ганебні явища. Говорив також про серйозні деформації не тільки в соціальному устрої, а й у національному українському характері. Говорив про це відверто й сміливо.

Сенс назви новели Г. Тютюнника “Три зозулi з поклоном”

Багато творiв написано про велике людське почуття Ї кохання. Не є винят¬ком i творчiсть Григора Тютюнника. Раннє оповiдання “Зав’язь” є зворушливою лiричною сповiддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли у гiллi “зав’язуються дрiбнi, мов роса, прозеленкуватi крапельки” Ї зав’язь. Цю зав’язь потрiбно берегти, захи¬щати вiд весняних холодiв.

Зав’яззю є перше кохання юних Миколки i Сонi, сором’язливих i чистих, прекрасних у

свой навностi й щиростi. Символiчно, що юнак, нiби боячись втратити

найдорогоцiннiший скарб любовi, обкурює свiй i Сонин садок, рятую¬чи при цьому i

зав’язь хнього почуття. Саме в час цвiтiння саду i появи зав’я¬зi

Ї майбутнього плоду народжується перше юнацьке почуття. I нехай на днi глибокого

провалля ще лежить снiг, нехай насмiхається дiд,

Ї у юнака зрива¬ється голос, коли вiн дивиться у дiвочi очi, паморочиться голова,

а серце почи¬нає калатати, як дСимволiчним втiленням добра, людяностi, мудростi постають геро новели

Григора Тютюнника “Три зозулi з поклоном”.

Цей трагiчний, щемливо лiричний твiр має присвяту: “Любовi Всевишнiй

присвячується”. Епiтет “Всевишнiй”, який в укранськiй мовi вживається лише у

сполученнi зi словом Бог, пiдкреслює велич найбiльшого людського почут¬тя

Ї кохання.

Золотоволоса Марфа сильно, пристрасно, жагуче любила Михайла, серцем вгадувала

день, коли приходив лист вiд нього. Випросивши листа, “пригортає його до грудей,

цiлує в зворотну адресу…”. От тiльки листи були адресованi Со¬фi. В одному

з листiв Михайло просив дружину: “Соню, сходи до не i скажи, що я послав

й, як спiвав на ярмарках зiнькiвських бандуристочка слiпенький, послав три

зозулi з поклоном…”

Михайло, як i бiльшiсть укранцiв, вiрив не лише у приворотне зiлля й

при¬воротнi замовляння, а й у вiдворотнi зiлля та замовляння. Щоб позбавити мук

палко закохану людину, якiй не могли вiдповiсти взаємнiстю, передавали сво¬єрiдне

привiтання: “Три зозулi з поклоном”. Таке привiтання означало: забудь, покинь,

залиш мене, вiдпусти. Вiдомо, зозуля гнiзда не мостить, тож людина повинна була

зрозумiти, що кохання приречене, не матиме у вiдповiдь тако¬го ж

почуття.

Михайло хоче хоча б у снi побачити дружину i малого сина, тому i просить Софiю

сходити до Марфи. Хай не ходить бiля нього нещасна душа: “Може, вона

покличе свою душу назад i тодi до мене прийде забуття хоч на хвильку”,

Ї сподiвається Михайло, краючись серцем у далекому Сибiру.

Новела “Три зозулi з поклоном”

Ї згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року.

Заарештовано i героя новели Михайла. I Марфа, яка кохала чужого чоловiка, i Софiя,

яка чекала на повернення чоловiка iз за¬слання, i Михайло, який бажав повернутися

до родини, думаю, сподiвалися на щастя i кохання марно. До всiх них линули зозулi

з поклонами.би, це щось подiбне до тренування. Дiд готує хлопця

до життя, а водночас i згадує свою молодiсть. Те, що в нього слово колоритне,

пiдтверджує характеристика, яку дiд дає онуковiй коханiй.

”

Ї …то дiвка з тiє куряви, що чорти на дорогах крутять.

Ї Просто в не мiцний характер,

Ї кажу спокiйно, аби випорснути з дому”.

Оповiдання “Зав’язь” вразило мене вiдчуттям автора i умiнням передати найтоншi

порухи людсько душi. Вдалим є i те, що розповiдь ведеться вiд першо

особи, що допомагає краще розкрити внутрiшнiй свiт геров, передати хнi

на¬стро, переживання i радостi. Символiчна i назва твору: зав’язь першого

юнаць¬кого почуття, яке народжується у благословенний час цвiтiння саду i появи

зав’язi

Ї майбутнього плоду. Хочеться вiрити, що у Миколи i Сонi попереду довге i щасливе

життя, що у хнiх серцях надовго оселилося велике людське ко¬хання, яке

зiгрiватиме душi, допомагатиме i пiдтримуватиме х на нелегкiй жит¬тєвiй

дорозi.

предыдущее следующее

Начало формы

• (нет темы)

Начало формы

Конец формы

предыдущее следующее