Начало формы

53)

Батько нової української літератури:

до 240 річниці від дня народження Івана Котляревського

Наприкінці XVIII століття в Європі почав ширитися новий напрям у літературі й культурі, коли науковці та філо¬логи різних країн стали цікавитися народною мовою і фоль¬клором та досліджувати своє минуле. Цей літературний "Ре¬несанс" зрештою докотився і до Російської імперії, де заро¬дилася, зокрема, доба українського національного відрод¬ження. У цей час погляд на мову простого народу як на "підлу" та недостойну уваги явно застарів. Пожвавлення української національної літератури збіглося з творчістю ви¬датного українського письменника І. Котляревського, гро¬мадського діяча, першого класика нової української дра¬матургії та "батька нової української літератури", автора поеми "Енеїда" та п’єси "Наталка Полтавка", що ознамену¬вали початок становлення української літературної мови.

Іван Петрович Котля¬ревський народився 9 ве¬ресня 1769 року в Полтаві в сім’ї канцеляриста місько-

го магістрату. Мати ро-

дом із сім’ї козака Решети¬лівської сотні Полтавського полку. Дитинство майбут¬нього письменника пройшло серед чарівної природи пол¬тавської околиці. Напів¬зруйновані вали й насипи навівали поетичні уявлення про минуле — оживали по-чуті від дорослих легенди та перекази про татарські набі¬ги, козацьку звитягу, про тра¬гічну Полтавську битву

1709 року. Барвисті народні обряди і звичаї, стихія усної поезії, багатство й краса рідної мови — ось найперші й найсильніші чинники у формуванні естетичних почуттів підлітка, джерела розуміння прекрасного.

В одинадцять років Іван вступив до Полтавської ду¬ховної семінарії, де проявився інтерес хлопця до гуманітар¬них дисциплін. Він легко опанував французьку, німецьку, грецьку і латинську мови, прочитав багато творів Вергілія, Горація, Овідія, охоче перекладав їх українською мовою.

З молодих літ Іван зацікавився українською етногра¬фією — збирав народні пісні, приповідки, казки. Слухаючи фольклорні твори, він опанував рідну мову. У 1789 році, після смерті батька, 20-річним юнаком І. Котляревський на останньому році навчання залишив семінарію і почав слу¬жити: спочатку — чиновником у полтавських канцеляріях, потім — домашнім учителем у поміщицьких родинах. Саме під час вчителювання (1794—1796) тривала творча робота письменника над першими частинами славнозвісної "Енеї¬ди", в якій Іван Котляревський використав традиції ук¬раїнського бурлеску.

Сюжет був узятий з однойменної поеми Вергілія, але зміст виявився абсолютно іншим. Латинський оригінал являв собою героїчний епос, а з-під пера Івана Котляревсь¬кого вийшла весела, бешкетна поема на українському етно¬графічному матеріалі. Герої нової "Енеїди" мали римські імена, проте суспільство, зображене в поемі, було списане з сучасної письменникові України.

У поемі автор відтворив різні сторони життя українсь¬кого суспільства у другій половині XVIII століття. Націо¬нальне забарвлення і співчуття до долі простого народу зу¬мовили великий успіх "Енеїди" серед сучасників. В образах троянців, карфагенян, латинян зображені українці з їхнім побутом, звичаями, мовою. Еней і його ватага нагадували запорожців, які після ліквідації царизмом Запорізької Січі блукали по світу, поки основна частина їх не оселилася на Кубані, утворивши козацьке чорноморське військо. Своїх героїв письменник наділив рисами запорізьких козаків — сміливістю, відвагою, відчайдушністю, прагненням до волі, відданістю Батьківщині.

Якщо в перших трьох частинах троянці показані як бурлаки, мало не розбишаки, то в останніх як розважливі хоробрі патріоти (образи рядових козаків Низа та Евріала, героїв, які віддають своє життя за рідний край). Змінюється в останніх частинах і образ Енея. Він змальований уже не волоцюгою, а хоробрим козацьким старшиною, героєм, дер-жавним діячем. У пародійних образах богів та в їхніх взає¬минах з людьми сатирично зображено поміщиків-кріпосни¬ків, чиновницьку бюрократію. У третій частині поеми в кар¬тинах пекла і раю розкриті суспільні суперечності, крити¬кується кріпацтво:

Панів за те там мордували

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

В "Енеїді", яку називають першою енциклопедією ук¬раїнської етнографії, докладно передано сцени народних звичаїв; зображено картини свят, розваг, похоронів, описано одяг, страви, різноманітні побутові предмети.

Свого часу Іван Франко, маючи на увазі стан українсь¬кої культури XVIII століття, з Енеєм порівняв самого Івана Котляревського, котрий "з великого пожару України най¬більшу спас народну святість — слово".

За мотивами "Енеїди" Я. Лопатинський створив оперу "Еней на мандрівці" (1911), М. Лисенко написав музику до "Наталки Полтавки" (1890) та "Енеїди" (1911). Сценічні ролі у п’єсах І. Котляревського зіграли М. Щепкін, К. Соленик, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. Його твори були інсценізовані ("Енеїда" — 1903, 1913, 1986) й екранізовані (Москаль-чарівник" — 1909, 1911; "Наталка Полтавка" — 1911, 1936, 1978).

У 1798 році перші три частини поеми, що поширюва¬лася в рукописах (сам Іван Котляревський спочатку не збирався її видавати), без згоди автора були видрукувані в Петербурзі. "Енеїда" справила разюче враження на сучасни¬ків: ніхто не очікував, що на "простонародній" мові можна написати великий поетичний твір, письменник, сам того не очікуючи, зробив українську мову літературною.

У 1796 році Іван Котляревський вступив на військову службу в Сіверський карабінерний полк, брав участь у російсько-турецькій війні й відзначився під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу та хоробрість був удостоєний кількох нагород, зокрема ордена Анни IV ступеня.

1808 року в чині капітана письменник залишив військо і влаштувався на цивільну службу в Петербурзі, проте через два роки назавжди повернувся в Україну, та коли почалася Вітчизняна війна 1812 року йому, як офіцерові, було до¬ручено сформувати 5-й козачий полк, якому, правда, не до¬велося брати безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської армії І. Котляревському не раз давали відповідальні доручення військового характеру. Він виїжд-жав з депешами у ставку російської армії, у Дрезден, двічі їздив у Петербург (1813) та Кременчук (1818). Повернув¬шись знову до Полтави, Іван Петрович із запалом віддався театральній діяльності.

Він брав активну участь у домашньому напівкріпаць¬кому театрі генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського. У виставах цього аматорського театру виявились акторські здібності Івана Петровича, який зіграв кілька ролей у п’єсах російського драматурга Я. Княжніна, а також акторське обдарування Катерини Нальотової (1787—1869) — актриси, співачки й танцюристки, першої виконавиці полтавського Вільного театру.

Провідним актором полтавської трупи, для якого І. Кот¬ляревський спеціально написав роль виборного Макогонен¬ка ("Наталка Полтавка") та козака Чуприни ("Москаль-чарів¬ник"), був Михайло Щепкін. У 1819 році він став першим виконавцем ролей у цих п’єсах І. Котляревського, про що збереглася рецензія в "Украинском вестнике" (1819). Під час недовгого полтавського періоду творчості Михайла Семено¬вича (1818—1821) відбулося становлення його як провід¬ного актора української та російської сцен. Перебування

М. Щепкіна в Полтаві позначене ще одним важливим фактом його біографії: саме тут було ініційовано викуп видатного актора з кріпацтва, до чого безпосередньо був причетний та¬кож Іван Петрович. Через важкий матеріальний стан пол¬тавського Вільного театру його діяльність була нетривалою (1818—1821), проте дуже насиченою. Він відіграв визна¬чальну роль у розвитку українського професіонального театру, оскільки заклав підмурівок української національної драматургії та виконавської акторської школи.

Однак театральна діяльність не стала для Івана Котля¬ревського професійною. Він і далі працював наглядачем Бу¬динку виховання дітей бідних дворян, а в 1827—1835 роках — ще й попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. На цій відповідальній посаді Іван Петрович зареко¬мендував себе як талановитий педагог і організатор освіт¬нього процесу, котрий чуйно ставився до своїх підопічних, полегшуючи їхнє важке життя.

Громадськість високо оцінила твори письменника, найвідомішим з яких був, безперечно, "Енеїда". 1818 року

І. Котляревського за його літературні заслуги обрали членом "Товариства аматорів красної словесності", а через три роки — почесним членом "Вільного товариства аматорів російсь¬кої словесності", до якої тоді також належали поети-декаб¬ристи й літератори, ідейно близькі до них, — Ф. Глінка, К. Ри¬лєєв, М. Бестужев, О. Бестужев, М. Гнєдич, О. Корнилович.

В останні роки І. Котляревський підтримував тісні кон¬такти з діячами української та російської культури. Він лис-тувався з відомим перекладачем "Іліади" Гомера російською мовою, колишнім вихованцем Полтавської семінарії М. Гнє-дичем.

За допомогою автора повістей на українські теми, кри¬тика і видавця Ореста Сомова письменник опублікував в альманасі "Северные цветы" (1830) пісню "Ой мати, мати, серце не вважає" з "Наталки Полтавки". Він — автор ще декількох відомих українських пісень: "Віє вітер, віє буйний"; "Ой під вишнею, під черешнею"; "Сонце низенько, вечір бли-зенько" та ін.

Своїми порадами І. Котляревський допомагав ученим-історикам, зокрема Д. Бантиш-Каменському, авторові "Исто¬рии Малой России...". Письменник спілкувався з відомим російським вченим М. Погодіним.

У 1835 році, за станом здоров’я, Іван Петрович вийшов у відставку, проте не порвав з культурним і суспільним життям. Простота і щирість, чесність і безкорисливість, душевність і приязність характеризували письменника. Він допомагав усім, хто до нього звертався зі своїми турботами. Незадовго до смерті Іван Петрович відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе майно.

Помер І. Котляревський 10 листопада 1838 року. За власним бажанням його поховано під кроною розлогої то¬полі край шляху, що веде з Полтави до Кобеляків. Смерть основоположника нової української літератури була ве¬ликою втратою для всієї України. "Все сумує," — сказав молодий Тарас Шевченко у вірші "На вічну пам’ять Кот-ляревському".

Творча спадщина І. Котляревскього — це поема "Енеїда", п’єси "Наталка Полтавка" і Москаль-чарівник," по¬слання-ода "Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну", переклад російською мовою уривків з праці Дюкеля "Євангельські роздуми, роз¬поділені на всі дні року...," переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо "Ода Сафо".

Увесь творчий доробок І. Котляревського вміщується в одній невеликій за обсягом книзі, проте він справив величез¬ний вплив на сучасників, зокрема М. Гоголя. Драматург та актор І. Карпенко-Карий назвав п’єсу "Наталка Полтавка" "праматір’ю українського народного театру".

Творчість Івана Котляревського стала взірцем для ба¬гатьох українських поетів і письменників. Образи його тво¬рів живуть у графіці, живопису, музиці, мультиплікації. На сцені Національної опери (м. Київ) вже багато років з незмінним успіхом йде опера "Енеїда".

Вшановуючи внесок І. Котляревського в українську культуру, 1898 року широко відзначалося 100-річчя з часу першого видання "Енеїди". Цій даті присвячені поезії Лесі Українки, М. Старицького, статті І. Карпенко-Карого, І. Фран¬ка. У 1903 року в Полтаві відкрито пам’ятник І. Котляревсь¬кому (скульптор Л. Позен); 1973 — у Києві (скульптор

Г. Кальченко); у 1952 році в Полтаві відкрито літературно-меморіальний музей письменника. 1969 року за рішенням Всесвітньої Ради Миру та ЮНЕСКО відзначалося 200-річчя з дня народження І. Котляревського; 1990 року встановлено премію в галузі драматургії і театрального мистецтва

ім. І. Котляревського. Пророчими виявились слова Т. Шевчен¬ка, написані більше 170 років тому:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

("На вічну пам’ять Котляревському") (7, с. 1).

53)

Літературний доробок І.П.Котляревського складається з поем “Енеїда”, “Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну”, а також п'єс “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” і перекладу росій¬ською мовою “Оди Сафо” - твору давньогрецької поетеси Сапфо.

Поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видав¬ничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” (на титульній сторінці – “Энеида на малороссийский язык перелициованная И.Котляревским) з присвятною сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підго¬товлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским” був опублі¬кований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника.

Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії укра¬їнської культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та есте¬тичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.

Вергіліева “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджува¬лося “божественне" походження римських імператорів. Викори¬стовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне на-повнення. Велична Вергіліева епопея під пером українського пое¬та перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст.

У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням “всемогутніх”. Людина - пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів, “фортуни”. У Котляревського ж - все соняч¬не, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм “олімпійців” виглядав кумедно, а їхні “діла” - огидними.

В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та “олім¬пійських вершителів” І.П.Котляревський відтворив живу сучас¬ність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, амораль¬ністю, і продажна хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – “халтурний рід” - всі оці людські п'явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, “що людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, чиновники різних рангів, судді-хапуги, “які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі”, проворні купчики, що “на аршинець на підбор¬ний поганий продавали крам”. Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на “вічні муки”, їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх “мордовали і жарили зо всіх боків”, “залізним пруттям підганяли”, да¬вали “добру хльору всім по заслузі, як котам”.

Гостро-сатирично зображений в “Енеїді” сучасний поетові “Олімп”. Під виглядом міфологічних “можновладців” - богів І.П.Котляревський змальовує феодально-поміщицьку верхівку то¬гочасного суспільства. Зевс і весь небесний “синкліт” дуже нага¬дують земні “високі сфери” - царське оточення, сенат, департа¬менти, міністерства з їхнім пихатим начальством. Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут - розпуста, паразитизм, ціл¬ковита байдужість до життя простого люду. “Священні” війни ча¬сто зумовлені самодурством ”богів” і завдають вони незчисленні страждання людям.

Небесні і земні “державці” намагаються “не звіра - людську кров пролити”. Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку: якщо страх перемогти, то світліше стане на сві¬ті. Еней простий, із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного схиляння перед владарями Еней І.П.Кот¬ляревського зухвало звертається до “всемогутніх”, до “громоверж-ця Зевса”.

Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з “недосяж¬ного" Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. “Енеіда” осяяна світлим гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його страждання, пишається його героїчним минулим.

Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на боці тих, кого принижували, топталим тодіші панівні вер¬стви.

Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І.П.Котляревського були моральним осудом крі¬посницького ладу, осудом, що набував виразного громадянського звучання.

Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого Украіни, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, про-йнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі по¬чуття. У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: “Там лицар всякий парубійко”. Патріотичні почуття підносять гід-ність людини, її честь. Всією своєю поемою І.П.Котляревський заперечував твердження, що “виняткове право” на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора “Енеїди”, є “прикметою” й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо.

З неповторним добродушним гумором змальовано в “Енеіді” троянців. У їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над привілейованими верствами суспільства.Просто і муж¬ньо юнаки Низ і Евріал віддають своє життя, коли цього вимагає вітчизна. “Козацька вдача” виявляється в поведінці троянців. Це веселі, дотепні й сміливі люди; вони завжди життєрадісні, безжур¬ні, здатні винести на своїх плечах найбільший тягар заради інте¬ресів батьківщини. Найсвятіше для них - бойове товариство, по¬братимство, вірність громадянському обов'язку, дружбі. Поет уславлює “полки козацькі”, що “як гріявуть, сотнями ударять, пе¬ред себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть”.

Відчайдушні гуляки в “Енеїді” (“пройдисвіти” і “голодранці”) обертаються на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і багатство; воля - ось чого вони прагнуть і заради неї го¬тові битися до останньої краплі крові. Троянці - господарі землі, справжні її володарі. Боги ж - “олімпійці”, “вседержителі” - мі-зерні й смішні порівняно з ними - мужніми, безстрашними, з'єдна¬ними товариськими узами. У цьому незаперечний громадянський пафос “Енеїди” І.П.Котляревського.

Поема “Енеїда” в своїй суті твір реалістичний, побудований на життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до реального життя, про те, що, власне, в цьому - зав¬дання і смисл поезії.

Живопис І.П.Котляревського цілком земний, наскрізь пройня¬тий “людським духом”, людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає на повні груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не приховує, що песимізм, мінорний тон не в його дусі.

Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор, нахил до шаржування. Ось Евріалова мати, зачувши про смерть сина, “кричала, ґедзалась, качалась, кувікала, як порося...”. Сміх покриває собою все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, “як для панського вуха”, але завжди щирий, здоровий. Проте добродушний гумор нерідко поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі, коли йдеться про ворожі народові верстви. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків, де поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про забуту повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються тут з гіршою докорами на адресу байдужих, з уболіванням за долю трудящої людини.

Новаторство поетичної творчості І.П.Котляревського виступає в поемі досить виразно. Письменник протиставляє свою музу тра¬диційним “старим” музам, відхилим літературним канонам:

Ох, скільки муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

Поетова муза сповнена життя. Щед¬рою рукою майстра розкидано в поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст широко вводяться лірич¬ні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправда¬не, внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета від¬свічує всіма відтінками здорового сміху - від доброзичливого гу¬мору аж до караючої сатири.

Плідно використовуючи в ”Енеїді” мовно-стилістичні засоби на¬родної творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема, соковиті епітети. Його Дідона “розумна пані і моторна”, “трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита”; Ентелл “був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжий”. Порівняння І.П.Котляревського несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то в українського поета він “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”, “Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт” і т. п.

Комізм образів і ситуацій в “Енеїді” посилюється комізмом чисто мовним, як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких.

І.П.Котляревський написав свою поему короткими, динаміч¬ними рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, “бадьору” форму. Віршова структура “Енеїди” - новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При безсумнівній орієнтації на рит¬мічні норми російського чотиристопного ямба І.П.Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і иевимушено, відті¬няючи комізм ситуацій і колізій.

“Енеїда” писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси - нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за період написання “Енеїди”. Це позначилося й на поемі: від буфонади до громадян¬ської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних обра¬зів і картин, до своєрідних романтичних барв.

“Енеїда” І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресив¬ним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьків¬щини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея - все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми І.П.Котляревського - в утвердженні духов¬них сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов'ю, з надзви¬чайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною си¬лою життя.

“Енеїда” одразу ж дістала визнання прогресивної громадськості Росіі, завоювала велику популярність у демократичного читача.

Ще за життя І.П.Котляревського з'являється ряд наслідувань і переспівів його “Енеїдн” як на Україні, так і в літературних кодах братніх слов'янських народів. Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поеми І.П.Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого культурного чинника.

предыдущее следующее