• 70)

• I

• Україна - центральний образ лірики Є. Маланюка

• I. З Україною в серці. (Є. Маланюк 48 років прожив в еміграції - це життя поза Україною, але з нею в серці. Тому центральним образом його лірики є образ України - її доля, її історія.)

• II. Україна в мріях і в творчості Євгена Маланюка.

• 1. Болісне почуття розлуки з рідним краєм - головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції. (Трагедія життя митця в еміграції в тому, що життя карало його самотою і ностальгічним болем за рідним краєм. Україна проходила в мріях, з'являлася у снах, в його поезії.)

• 2. Маланюкова концепція України. (Образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле і сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця:

• Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,

• Батьківщино моя, Батьківщино німа!

• Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі

• Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

• Суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов'язував історію України із сконцентрованою символікою у пласті історії. Для поета Україна - Еллада Степова, Київ - Степова Александрія.)

• 3. Аналіз триптиху "Батьківщина". (Триптих "Батьківщина" - це своєрідний екскурс в історію України через призму Степової Еллади, з глибин історії:

• Зелена Сіверщина - там вітри

• Гудуть тисячолітнім ладом Слова.

• Полками йдуть дружинники-бори,

• І пісня їх висока і соснова.)

• Є. Маланюку болить втрата державності, втрата тієї еллінської краси і сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був впевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії.

• 4. Аналіз поезії "Лист". (Болем, що йде із великого серця поета, сповнена поезія "Лист", в якій Є. Маланюк підкреслює, що без батьківщини людина не може бути цілком щасливою, без свого народу людина, ніби "безрадісний плід":

• Та у муках ночей, під нещадними днями,

• За безкрилим триванням цих згублених літ

• Виростає ось мудрість, важка, наче камінь, -

• Одинокий безрадісний плід.)

• III. "Завершилася путь. Наче пісня - сувора і славна. Відпливає поет - залишає хвалу і хулу".

• (Є. Маланюк вірив у свій народ, у його здатність побудувати омріяну незалежну державу до останніх днів свого життя. Бо для Є. Маланюка Україна - це простір, степова неозорість, це краса і сила вільного духом народу.)

• II

• Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка (І варіант)

• Як часто ми захоплюємося красою тих місць, де ми народилися й виросли, як часто багатство й велич, безкрайність і неповторність українських земель дивують і вражають нас! На щастя, ми живемо тут, тому ніколи не сумуємо за втраченою рідною землею, а туга ця — величезна і страшна, особливо коли не за .власним бажанням ти покинув свій край, а за примусом обставин.

• Відомий український поет, лицар духу, найвидатніший представник Празької групи Євген Маланюк змушений був залишити Україну, коли захлинулися визвольні змагання, коли переміг більшовизм й Україна була віддана на поталу червоній ідеї. З 1920 року і до смерті у 1968 році — це поневіряння на чужині: ніколи не побачить уже письменник України. І хоча жив Є. Маланюк у цей час у вільних країнах, міг вибирати, де творити — у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США, але то був невільницький вибір. Без України «повільна, нестямна загибель... Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі мстить, нагадуючи, що тебе нема.» Вона, Україна, у думках і мріях поета.

• Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка неоднозначний і ємний. Як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній — співучу далеч степів, красу жінки, незнищенність:

• І ось встає із піни Понту

• Над хвиль розгойданим свічадом

• Співуча мрія горизонту —

• Сліпуча Степова Еллада.

• Степова Еллада, як називає Україну поет, асоціюється з багатющою культурою Давньої Греції. Саме таку культуру, такий потенціал вбачає Є. Маланюк у рідному краєві. «Блакитним мітом в золотім полудневім меду» стала для нього Україна, про який тільки можна мріяти і ніколи — досягти:

• А мені ти — фата-моргана

• На пісках емігрантських Сахар —

• Ти, красо землі несказанна,

• Нам немудрим — даремний дар!

• Та мабуть, не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з'являються жахливі звинувачення на адресу України, коли називає він її «божевільною Офелією», «степовою бран¬кою», «коханкою ханів і царів», «розпустою». Так, ніколи не вистачало нашій землі державної руки, тому з гіркотою згадуючи минуле, запитує Євген Маланюк, «куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?»

• Не хліб і мед слов'янства — криця! кріс! Не лагода Еллади й миломовність — Міцним металом наллята безмовність, Короткий меч і смертоносний спис, — ось чого не вистачає Україні.

• «Любити і ненавидіти батьківщину дано геніям», — так писав М. Неврлий. Ці слова якнайкраще характеризують творчість Є. Маланюка, який по-справжньому любив свою землю за те, що це його колиска, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі свободу.

• Незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письменника перед нами постає безмежна краса української землі з давнини й до сьогодні. Має Україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її «древнім тілі — весна». І через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності:

• Можна смерть лише смертю здолати,

• Тільки в цім таємниця буття.

• І зерно мусить вмерти, щоб дати

• В життєдавчому житі — Життя.

• III

• Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка (ІI варіант)

• Творчість Є. Маланюка і досьогодні не оцінена літературознавцями і читачами. Ми ще не до кінця усвідомили весь комплекс його ідей, настільки проникливих і далекоглядних, не відчули до кінця духу його творчості, глибинного національного світовідчуття, не оцінили естетичної своєрідності його поезії.

• У своїй свідомості поет глибоко закорінений у минуле України, як він сам говорить:

• Внук кремезного чумака,

• Січовика блідий праправнук, —

• Я закохався в чужих віках,

• Я волю полюбив державну.

• І крізь папери, крізь перо, крізь перо,

• Крізь лак культури — богоданно

• Рокоче запорізька кров

• Міцних поплічників Богдана...

• Але цікавила поета й та болюча сучасність, в якій він жив. Зокрема, дуже вплинула на його світогляд світова війна та революція. Саме в умовах війська й війни він змужнів духовно: зрозумів суворість і доцільність, історичні закони співіснування народів, постійне протистояння інтересів різних країн, де слабкі мусять коритися, сходити з історичної сцени. Боліла Маланюкові доля його народу, найстрашніше для якого, як він вважав, — перетворення на безлику масу, занепад духу. Революція спочатку здалася митцеві натхненною яскравою національною ідеєю. Але тоді ж він добре усвідомив усю силу і слабкість української самостійності: народ ще недостатньо об'єднаний національною ідеєю, зміцнений бажанням здобути для себе державність.

• Маланюк став для своїх ровесників-українців тією силою, якої їм не вистачило в житті. За їхні поразки він відплатив палкою силою свого слова.

• Вірність поета своєму часу та своїм ровесникам воістину зворушлива. Його покоління, що пройшло горнило жорстоких випробувань, відобразив Маланюк у своїй поезії:

• Ми за життя горіли в пеклі —

• О, незнищенна міць огнива

• І лиш на серці цім запеклім

• Кров запеклася чорним гнівом.

• Ми переходили всі кола —

• О, жаден Дант того не бачив!

• І лиш стискали видноколо

• Глухі пожежі гайдамачі,

• І лиш кружляли чорні круки,

• Щоб видзьобать незрячі очі...

• Ми перейшли всі кола муки —

• І ось прозріли — в пітьмі ночі.

• Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає ра¬зом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України:

• Вона — Мати,

• Ти — син.

• І бачити вічність — блакить бездонну,

• І тільки вічністю міряти час.

• Не благати, не переконувати

• Ні їх, ні нас.

• Але ліричний герой Маланюка відрізняється від ліричного героя радянських поетів своєю одухотвореною свободою. Він перебуває поза тиском залізної руки партії, диктатури та цензури. І тому може сам зважувати цінності свого часу, сам осмислювати його здобутки й поразки.

• Стиль поезії Євгена Маланюка формувався під впливом пануючих серед його покоління гніву та болю за століття бездумності, бездержавності і гноблення української нації, за поразку відновленої в часи революції національної держави і за подальше підкорення та нівеляцію України Москвою. Цей гнів поет спрямовував не тільки проти гноблячої культури, але й проти власних внутрішніх слабкостей, цілого комплексу «малоросійства», відсутності національного духу, рішучості, відчуття національної самоповаги. Маланюк став совістю свого покоління, закликаючи до формування нового типу особистості — цільної, динамічної, самостійної. І часто у пошуку прикладу такої особистості поет закликає зазирнути в минуле.

• Історіософічність поезій Маланюка — це не втеча в минуле від сучасності, не спроба «сховати голову в пісок», а спроба концентрації всіх сил нації в одне силове поле:

• Як не скалічила Москва,

• Не спокушав 'її розгон той —

• Та враз підвівся і запалав,

• І з серця кров'ю крикнув Гонта.

• Отаким складним був образ сучасника в поезії Євгена Маланюка, таким же складним, яким він був насправді. А для нас, його нащадків, чи може цей ліричний герой стати близьким, сучасним? Так, поета із захопленням читає не одне покоління. І хоч бачимо ми його поезію інакше, ніж бачили його однолітки, та звучить кожен його рядок для нас, ніби заклик залишатися українцями, берегти свою горду душу. І хочеться закінчити свій твір словами Святослава Горденка: «...ні в одного з його сучасників не закумулювалась така сума всіх поетичних та ідейних елементів, як у Маланюка. Він-бо не тільки поет визначальної ліричної сили, але й представник певної вольової, віталістичної філософії; він поет, що не тільки заторкав історично-політичні теми, але й пробував розв'язати великі історичні проблеми; він поет, що не тільки тривожився минулим і сучасним народу, але й шукав у своїх історіософічних концепціях істотне в долі народу, бачив помилки і прогріхи минулого та ставав їх суддею».

• предыдущее следующее

• Начало формы

76)

"ЕНЕЙ БУВ ПАРУБОК МОТОРНИЙ"

(за поемою I. П. Котляревського "Енеда")

Поема "Енеда" I. П. Котляревського

- унiкальний твiр укрансько лiтератури за свом жанром, темою,

художнiми особливостями. Де ще зустрiнеш такий густонаселений твiр у нашiй

лiтературi? Головним героєм поеми став звичайний собi "парубок моторний" Еней.

Якщо Вергiлiй у свой поемi "Енеда" з допомогою цього образу хотiв

пiдкреслити благородне, "божественне" походження римського народу (як вiдомо, Еней

- онук Зевса, син богинi Венери), то Котляревський розповiв про нього як про

укранського козака.

Еней був парубок моторний

I хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятiший од всiх бурлак.

Кошовий Еней

- троянець вiдважний, хоробрий ватажок, умiлий органiзатор i керiвник. Вiн хоч, на

перший погляд, i мало чим вiдрiзняється вiд свох друзiв-гультiпак, та

все-таки у вирiшальну хвилину саме йому доводиться приймати рiшення. Згадаймо

шторм на морi, коли Еней здогадується "всунути в руку Нептуну" пiвкопи грошей.

Результат бою з рутульцями теж залежав вiд двобою Енея з Турном. До того ж хоч i

здається Еней iграшкою в руках богiв, вiн сам по свой волi спiлкується з

богами, спускається в пекло, аби дiзнатись, як дiяти далi. Вiн передусiм

покладається на себе та свох друзiв, а потiм уже на волю богiв.

По-рiзному змальовує Котляревський свого героя. З гумором, з ущипливою усмiшкою,

але завжди з любов'ю. Так, вiн розумний, здатний на дипломатичнi стосунки з

Ацестом, Евандром, вiдчайдушний, смiливий вояка, вiрний троянському побратимству.

Але письменник нiколи не iдеалiзує його. Це насамперед завзятий козак-запорожець,

який "садить гайдука", любить багато випити й добре погуляти. Портретний образ

Енея зустрiчається в текстi не раз, та не завжди вiн змальований свiтлими фарбами.

З похмiлля у нього "Опухли очi, як в сови, I ввесь обдувся, як барило".

Звичайно, такого зображення вимагала травестiйно-бурлескна тональнiсть поеми, але

це змалювання героя не викликає читацького осуду. Нам симпатичний цей герой, бо

вiн з роду козацького. Це пройдисвiти, босяки, гультiпаки, але водночас лицарi,

геро, неймовiрно витривалi й надiйнi люди. Як частину цiлого подає нам образ

Енея великий майстер слова. Козак

- це завжди частина великого козацького братства, а чи є що святiше за братство

для козака?

Як i на початку поеми, в кiнцi Еней такий самий життєрадiсний ватажок-гульвiса,

здатний до залицянь i горiлки, легковажний, та, коли треба,

- розсудливий, строгий i хитрувато-дотепний. Яскравий, живописний i такий земний,

весело укрансько вдачi цей лiтературний герой.

«Еней був парубок моторний» (за поемою І. П. Котляревського «Енеїда»)

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського — унікальний твір української літератури за своїм жанром, темою, художніми особливостями. Де ще зустрінеш такий густонаселений твір у нашій літературі? Головним героєм поеми став звичайний собі «парубок моторний» Еней. Якщо Вергілій у своїй поемі «Ене¬їда» з допомогою цього образу хотів підкреслити благородне, «божественне» походження римського народу (як відомо, Еней — онук Зевса, син богині Венери), то Котляревський розповів про нього як про українського козака.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний.

Завзятіший од всіх бурлак. Кошовий Еней — троянець відважний, хоробрий ватажок, умілий організатор і керівник. Він хоч, на перший погляд, і мало чим відрізняється від своїх друзів-гультіпак, та все-таки у вирішальну хвилину саме йому доводиться приймати рішення. Згадаймо шторм на морі, коли Еней здогадується «всунути в руку Нептуну» півкопи грошей. Результат бою з рутульцями теж залежав від двобою Енея з Турном. До того ж хоч і здається Еней іграшкою в руках богів, він сам по своїй волі спілкується з богами, спускається в пекло, аби дізнатись, як діяти далі. Він передусім покладається на себе та своїх друзів, а потім уже на волю богів. По-різному змальовує Котляревський свого героя. З гумором, з ущипливою усмішкою, але завжди з любов'ю. Так, він розумний, здатний на дипломатичні стосунки з Ацестом, Евандром, відчайдушний, сміливий вояка, вірний троянському побратимству. Але письменник ніколи не ідеалізує його. Це насамперед завзятий козак-запорожець, який «садить гайдука», любить багато випити й добре погуляти. Портретний образ Енея зустрічається в тексті не раз, та не завжди він змальований світлими фарбами. З похмілля у нього «Опухли очі, як в сови, І ввесь обдувся, як барило». Звичайно, такого зображення вимагала травестійно-бурлескна тональність поеми, але це змалювання героя не викликає читацького осуду. Нам симпатичний цей герой, бо він з роду козацького. Це пройдисвіти, босяки, гультіпаки, але водночас лицарі, герої, неймовірно витривалі й надійні люди. Як частину цілого подає нам образ Енея великий майстер слова. Козак — це завжди частина великого козацького братства, а чи є що святіше за братство для козака? Як і на початку поеми, в кінці Еней такий самий життєрадісний ватажок-гульвіса, здатний до залицянь і горілки, легковажний, та, коли треба, — розсудливий, строгий і хитрувато-дотепний. Яскравий, живописний і такий земний, веселої української вдачі цей літературний герой.

Еней – патріот. Думками він лине завжди на Україну, ніколи її не забуває. Саме через бачення цього героя подано образ України. Еней об’єктивно оцінює досягнення і втрати ХХІ і ХХІІ століть, вказує на позитивне й негативне, але засуджувати нічого не хоче, хоча й не все йому довподоби, бо не вважає себе за суддю і що має на це право.

Еней захоплений досягненнями ХХІІ століття, та не імпонує йому, що кожен дбає лише за себе – «людської близькості нема» [2, с. 30]. Він згадує, як важко жилось у ХХ столітті, та все ж дружно, світло й радісно.

Енея називають «наш достославний Одісей» [2, с. 33], бо ж він постає таким же мандрівним героєм, як і герой Гомера. Мандри Енея відбуваються не тільки в реальному житті, але і у віртуальному. Він уже користується інноваційними технологіями і «щодня до інтернету / Еней ввіходить залюбки; мандрує, шастає по світу, / з зими вертається у літо, у закутках земних блука» [2, с. 37]. Мотив мандрів має місце у різних контекстах з варіативною інтерпретацією. Постійні мандри Енея після «воскресіння» відтворюють ситуацію людини в світі. Г.Бевз увагу звертає на подорож як пізнавання і здобуття досвіду, як випробування, яке формує характер героя. Відтворюючи міф мандрівки, герой вписує свою долю в долю людства і користується нагромадженим досвідом його. Цей мотив є конструктивним елементом, який творить підґрунтя твору в цілому. Мандрівка, яку сприймаємо як перехід з одного стану свідомості до іншого, може бути і елементом процесу ініціації. З цієї точки зору її метою є розпочати нове життя, що й спостерігаємо в долі Енея.

Досить повно виписано й інтимне життя Енея. У цьому плані герой Бевза не поступається героєві Котляревського. Дружина Марія, сусідка Настя, Марта – дружина стража ГУЛАГу, Аїда, Марі – дружина Енея уже у 2105 році. Недаремно Аїда говорить, що Еней – «стовідсотковий мужчина». Реалістичні тенденції Г.Бевза підсилюються ще й відображенням плоті, апологією чуттєво-матеріального світу. У поемі матеріально-тілесне і соціальне, фантастичне, духовне поєднуються у певну нерозривну єдність.

Письменник підкреслює безсмертя Енея:

Так і живе герой наш досі

між зручностей і насолод:

всього людського мають досить

душа його, і ум, і плоть [2, с. 42].

Саме через образ Енея – найяскравішого представника народу – відтворено народний погляд на різні явища та події дійсності ХХ століття, сприйняття реалій буття ХХІ і ХХІІ століть.

предыдущее следующее