Начало формы

• 55)

• Повість „Інститутка“ Марко Вовчок почала писати 1858 р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Письменниця досягла в ній класичної довершеності сюжетно-композиційної організації, гармонії змісту й форми. „Інститутка“ – найяскравіший зразок індивідуальної творчої манери Марка Вовчка як українського письменника.

• У повісті зображено долю села напередодні ліквідації кріпацтва. В конкретних явищах, що відбуваються переважно в одному поміщицькому маєтку, відтворено кріпосницьку дійсність у її найтиповіших виявах. В основі сюжету – реальний соціальний конфлікт, який виявляє протиборство двох основних антагоністичних сил того часу. В загостренні соціального конфлікту повісті відтворюється процес посилення соціальних суперечностей між кріпаками, доведеними до нестерпних страждань, і поміщиками, до краю розбещеними своїм повновладдям над кріпаком.

• Тврочі принципи Марка Вовчка в 60-х роках розвиваються в напрямі поглиблення писхологізації характерів. Загалом у творчій практиці письменниці відчутно виявляється активне формування в українській прозі принципу художнього психологізму. Побудова її творів у формі простонародної оповіді давала моживість розкриття „зсередини“ народної психології, внутрішнього світу трудової людини.

• У творчості Марка Вовчка виявляється нова для української прози післяшевченківського періоду концепція людини, пов'язана з розвитком національної свідомості, самоусвідомлення особистості; підвищується ступінь суспільної визначеності характерів, їхньої протидії несприятливим обставинам.

• У першій період творчості Марко Вовчок шукає позитивних героїв переважно серед людей селянсько-хліборобської праці, щонайбідніших кріпацьких верств; зображує вона їх з проникливою теплотою у близькій до Квітчиної світлій лірично-поетичній тональності, однак переважно без ідеалізації. Типологічно ці позитивні герої складають дві різновеликі групи, до яких входять персонажі-жертви й соціально активні особистості (їх менше). Серед перших переважають селянки з привабливими духовно-моральними рисами й трагічними долями, що глибоко хвилювали читатча й викликали протест проти винуватців цих трагедій. Ряд її героїв-селян – зразки високої моральності й незламної людяності в тяжких життєвих умовах, вольові, рішучі, цілеспрямовані характери, які перемагають у виборюванні свого нового становища.

• У зображенні соціально активної особистості Марко Вовчок еволюціонує від реалістично об'єктивного змалювання, розрахованого більше на самостійні висновки читача, до романтичного представлення героїв як яскравих постатей для наслідування. Позитивні герої Марка Вовчка – здебільшого цілісні однопланові характери.

• Прикметною рисою української прози Марка Вовчка є те, що особливості епохи передаються в ній переважно через фабулу й долю героя; історично-конкретних реалій суспільного життя у неї ще небагато. Це зумовлене передусім намаганням письменниці триматися в межах естетичного світосприймання простонародних оповідачів. Осягнувши мистецтво селянських оповідачів та поєднуючи народнопісенні й народнорозмовні стилістичні засоби, Марко Вовчок виробила самобутню стильову манеру, що відзначається поетичною грацією, мелодійністю і стриманою емоційністю звучання оповіді, розмаїттям мовних художніх засобів, лексики й тонким чуттям слова.

• Нові завдання, що постали перед українською прозою 50-60-х років у зв'язку зі зміною історичних умов і розвитком художнього процесу, зокрема з утвердженням естетики Т. Шевченка, зумовляють поглиблення в прозі Марка Вовчка категорії народності як важливого ідейно-естетичного аспекту літератури. Народність виявляється в письменниці у вираженні визвольних прагнень, народного світорозуміння, в баченні дійсності очима трудових мас, в органічному освоєнні народнопоетичних засобів і народної манери висловлення, однак без стильової простакуватості „під народ“. Роль фольклору в художній системі Марка Вовчка важко переоцінити.

• Істотним внеском Марка Вовчка в освоєння реалістичних принципів образотворення є індивідуалізація образів-персонажів. Останнє досягається розширенням художньої палітри в зображенні різних персонажів. Так, виведену в повісті „Інститутка“ групу кріпаків представлено не одноманітними постатями; кожен із них – оригінальний характер, цілком певна, різко окреслена, чимось визначна постать.

• Пейзажні малюнки в Марка Вовчка невеличкі, лаконічні, що пов'язане з уснопоетичною традицією; вони призначені відтінювати почуття, настрої героїв або подаються як контраст до картини тяжкого життя селян.

• Портретні характеристики найчастіше даються короткими штрихами; опис зовнишньості позитивних героїв гармоніює із загальною характеристикою цих персонажів: Устина – „хорошая, вродливая“, Прокіп – „високий парубок, ставний, поглядає, всміхується“.

• Називаючи Марка Вовчка „кротким пророком“, Шевченко вказав на прикметну особливість її індивідуального стилю – вміння в спокійно-стриманій манері передавати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. Спокійна, зовні стримана тональність при змалюванні найбільших бід, найважчих становищ і переживань створює особливу драматичну емоційну напруженість художнього викладу.

• В організації мовленнєвого стилю письменниця часто орієнтується на афористичність народних формул-узагальнень, залучає прислів'я та приказки.

• Серед ознак мовленнєвого стилю письменниці – непідробна натуральність, логічність і чіткий синтаксис діалогів та внутрішніх монологів героїв, вторгнення інтонації героїв в іномовленнєвий текст.

• Улюблені письменницею художні засоби – порівняння – застосовуються для наочнішого показу душевного стану героїв, для яксравішої, виразнішої оцінкової характеристики персонажів. Образне, наочне уявлення про зображуване часто дається за допомогою метафор.

• Романи й повісті Марка Вовчка кінця 60-70-х років присвячено насамперед двом актуальним на той час завданням – художньому розвінчанню напускного „демократизму“ балакунів із панівних сфер і показу становлення „нових людей“, борців, відображенню демократичного руху й у зв'язку з цим осмисленню ролі та місця жінки в громадсько-політичному житті. Формування „нової жінки“, усвідомлення нею облудності панського „лібералізму“ (зокрема базікання про самопожертву для загального добра), розрив її з панським середовищем і сміливий вихід назустріч труднощам боротьби показується в романі „В глуши“ (1875). Ці герої не прагнуть легкої кар'єри, яку могло забезпечити їм дворянське становище, а стають на шлях участі в народно-визвольній справі. Письменниця виявила свій талант і в зображенні сильних, діяльних жіночих характерів.

• Марко Вовчок заклала міцний фундамент розвитку соціально-проблемної повісті й підготувала грунт для створення проблемного роману в українській літературі другої половини ХІХ ст. Її „Народні оповідання“, „Інститутка“, „Кармелюк“ та інші твори сприяли формуванню протестантської свідомості в суспільстві, були якісно новим кроком у художньому прогресі. Вони становлять правдивий художній літопис суспільного життя переломної історичної епохи.

• Серед авторів прозово-епічних творів із селянського життя в тогочасних європейських літературах Марко Вовчок виокремлюється своєю специфікою, особливою реалістичною майстерністю творення народних характерів, поетизацією високих морально-етичних честнот сільських трударів.

• +

• Її творчість мала надзвичайний успіх завдяки актуальності тематики. Манера оповіді Марка Вовчка приваблювала читача максимальною досконалістю опису або задушевної розмови з проникненням у глибини людської душі. Яскраво помітним був тісний зв’язок творів з фольклором, що відбився у ніжному ліризмі оповідань та жанрово-композиційній системі.

• Лейтмотивом прози Марка Вовчка є життя покріпаченого села, нелюдська рекрутчина і жорстокість військової служби (оповідання «Два сини», повість «Інститутка»), хабарництво і зловживання у державних установах («Викуп», «Ледащиця»).

• Марко Вовчок розбудовує систему прозових жанрів: соціально-проблемне оповідання («Козачка», «Одарка»); соціальна повість («Інститутка»); психологічні повісті («Три долі», «Не до пари»); героїчно-історичні повісті («Кармелюк», «Маруся»); побу¬това казка («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»); романи («Жива душа», «В глуши», «Записки причетника»).

• Марко Вовчок відома як талановитий перекладач художніх творів з французької, англійської, німецької, польської мов (твори Ж. Верна, Дж. Грінвуда, Г.-Х. Анде-

• рсена, Б. Пруса та ін.) на українську. У співпраці з П. Ж. Ста-

• лем вона написала французькою мовою повість «Слизький шлях». Переклади творів Марка Вовчка (російські, італійські, німецькі та ін.) сприяли піднесенню авторитету української лі-

• тератури в Європі.

• Т. Шевченко відзначав, що в українській літературі з’явився «новий дужий талант», і назвав молоду пись-

• менницю своєю «літературною донею».

• предыдущее следующее

• Начало формы

• Конец формы

56)

Байкарська творчість Леоніда Глібова

Найбільше віддав Л.Глібов письменницького таланту байкарській творчості

й досяг у цьому жанрі великих успіхів. Його 107 байок увійшли значним

надбанням в українську літературу. Він завершив розпочате попередниками

утвердження байки на основі народності й реалізму.

Леонід Глібов у байкарській творчості користувався надбаннями своїх

попередників у російській та українській літературі. Українська байка

пройшла історичні етапи свого розвитку, де відбулося злиття двох

традицій – фольклорної і літературної.

Використавши багатство народного гумору, сприйнявши літературні традиції

попередників, Л.Глібов сміливо поєднав це з творчим новаторством, що й

забезпечило його успіх як байкаря на новому етапі розвитку цього жанру.

Алегорична основа байкарських сюжетів набуває у творчості Л.Глібова

великої динамічності, художньої довершеності.

Леонід Глібов, виводячи байку за межі традиційної форми й сюжетної

основи, користується то оповідною манерою, то вдається до новелістичної

динамічності або баладної співучості й цим самим розширює можливості

жанру. Часом його байка наближається до казки, у якій відбито моральні

погляди, психічний склад народу.

Створюючи байки, Л.Глібов виступав воднораз у роді збирача перлин

народної мудрості. Йому чужим було холодне змалювання щоденного побуту,

він не визнає естетичної безпринципності представників «чистого

мистецтва». Навпаки, своєю творчістю байкар виступає у ролі активного

сприймача життєстверджуючої дійсності, пізнає людину як носія етичних

понять, трудової моралі. Народність Л.Глібова продиктована самим життям.

Збагачуючи ідейний зміст і форму байки, Л.Глібов ставить її на службу

завданням визвольної боротьби, спрямовує на піднесення класової

свідомості пригнобленого народу. Життєстверджуюча сила народного гумору

звучить у його кращих байках. У них відбито протест проти поневолювачів

та піклування про кращу долю людини і всієї країни. Засобом глибоко

змістовних іносказань, барвистої, живої мови Л.Глібов розкриває

світосприймання, своєрідну індивідуальність простого народу, його

характер, склад думок, уболівань, звичаїв.

Поряд з критикою негативних явищ у суспільному й особистому житті Леонід

Глібов утверджує позитивне народне розуміння обов’язку, гідності, честі.

За сюжетним мереживом байки часто відчувається присутність позитивного

героя чи то у завуальованій іронії, чи у висновках, які прийнято

називати «мораллю байки». Тому алегорія і мораль байко Глібова не тільки

вагомі викриттям окремих явищ кріпосницької й капіталістичної дійсності,

а й набувають широкого узагальнюючого змісту. В образах

хижаків-визискувачів можна пізнати не тільки кріпосників та інших

експлуататорів, а й чиновників різних рангів, які так само пригноблювали

безправних трударів, принижували гідність людини, здійснювали політику

самодержавства, обмежували культурний розвиток, викорінювали вияви

вільнодумства, віру в краще майбутнє. У глибокому змісті алегорій

криється сила критичного реалізму Л.Глібова та ідейна спрямованість його

творів. Не про все байкар говорить до кінця, залишаючи читачам

можливість самим зрозуміти зміст і напрям прихованого сміху, тенденцію

вжитої ним «езопівської мови».

Отже, основними естетичними принципами Глібова-байкаря є народність,

поняття якої виходить за межі форми і фольклорних джерел. Байки

Л.Глібова глибокі за змістом, пройняті сучасною йому соціальною

тенденційністю, що й визначає творчу своєрідність байкаря. Леонід Глібов

поширював життєстверджуючі мотиви українського народного гумору, в якому

бринять і ноти протесту проти поневолювачі, і вболівання за долю

пригнобленої людини, й віра у перемогу добра над злом, правди над

несправедливістю Усе це бачиться не тільки в безпосередньому змісті

алегорій, а й у прихованому підтексті іносказань байко.

Час написання байок Л.Глібовим охоплює півстоліття, позначене багатьма

подіями. Він почав писати у дореформені роки й продовжив творчість в

період розвитку капіталізму. Отже, його байки хоч і не рівнозначні за

змістом і формою, але були завжди злободенні.

Тому поділ творчості Л.Глібова на ранній період – 50-60-х років і на

пізніший – 70-90-х років набуває далеко не формального значення. Байкар

ішов у ношу з іншими тогочасним передовими письменниками, входячи своєю

творчість у загальний літературний процес та примикаючи до діячів

культури демократичного напряму.

Принципи критичного реалізму стають провідними ще в ранній творчості

Л.Глібова.

Для Леоніда Глібова, як одного з оригінальних майстрів байки, мандрівний

сюжет не був самодовліючим у його творчості. Він ішов не від готового

сюжету, а, навпаки, намічав тему, підказану життям, і тоді лише добирав

відповідну форму художнього її втілення. Це спонукало Л.Глібова не

тільки до використання мандрівних сюжетів, а й до творення свої власних,

творчою фантазією осмислених. Такий активний творчий процес зумовив

наявність у його байках багатьох цілком оригінальних сюжетів. Однак у

ранній творчості Л.Глібова дещо переважали сюжети мандрівні, часом

запозичені в І.Крилова.

Вже ранні байки Леоніда Глібова відзначаються злободенністю. У них

відображено стосунки кріпаків і кріпосників, банкрутство кріпосництва,

хижацький егоїзм, породжений класовими стосунками, несправедливість

суду, чиновницьке засилля тощо. Такі теми несли у собі ідеї засудження

самодержавно-кріпосницького устрою, піднесення громадянської свідомості.

В образах хижаків тваринного світу байкар розкриває деспотичні,

самовладні характери реальних поневолювачів народу, висловлює гірку

правду про дійсність, досягає широких узагальнень, надає типовості

зображуваним картинам.

У байках Л.Глібова нового періоду творчості звучать ноти тяжкого смутку

за долю поневоленого народу. Письменник правдиво відображає суперечності

суспільства. Наповнюючи алегоричні образи реальним життєвим змістом, він

сміливіше вдається до створення раніше невідомих у байках сюжетів,

збагачує їх живими інтонаціями, вводить новелістичний, баладний,

казковий лад розповіді.

Замість хижаків, що уособлювали представників кріпосницького устрою,

тепер з’являються інші алегоричні персонажі; критичне вістря

спрямовується на розкриття нових соціально-економічних відносин,

засудження паразитизму, тупості, міщанської самозакоханості,

чиновницької чванливості й самодурства.

Байкарська творчість Леоніда Глібова другого періоду йшла в руслі

розвитку критичного реалізму. Багатий народний гумор, знання життя

різних верств суспільства дали можливість письменникові в алегоричній

формі надати злободенним темам гострого звучання. У його байках постають

типові явища життя й побуту селян, міщан, панства, чиновництва,

змальовуються картини трудових взаємин. Усе це байкар відтворює живою

барвистою мовою, багатою прислів’ями, метафоричною образністю, влучними

порівняннями, народними фразеологізмами.

Увівши байку в річище творчого методу критичного реалізму, Л.Глібов

відкрив широкі можливості для своїх наступників – іти шляхом дальшого

збагачення соціального змісту в цьому традиційному лірико-епічному

жанрі.

предыдущее следующее