Урок 13.
Тема: Проблема збалансованого природокористування . Найважливіші баланси у сфері природокористування. Збалансованість між біологічної продуктивністю і споживанням біологічної продукції.
Практична робота:„Існуюча і оптимальна структура природокористування в Україні”.
Мета уроку: навчитися визначати ступінь збалансованості біопродуктивності геосистем і споживання їх продукції людиною.
Форма уроку: лекція
Тип уроку: комбінований урок
Структура уроку
І Організація класу
ІІ.Актуалізація опорних знань
1.Поясніть коло обіг речовин і хімічних елементів у природі?
2.Яке значення коло обігу енергії і інформації у біосфері?
ІІІ. Вивчення нового матеріалу
План уроку
Поняття природокористування, його соціально-економічна суть і складові частини
Класифікація основних видів природокористування
3. Види управління природокористування: "жорстке" та "м’яке".
4. Збалансованість між біологічної продуктивністю і споживанням біологічної продукції.
Природокористування включає об'єктивно зумовлений процес залучення люди-ною природних ресурсів до виробничої і невиробничої діяльності, їх відтво-рення та охорону.
Термін «природокористування» вживається, як у таких основних значеннях:
1) людська діяльність щодо використання сил і ресурсів природи з метою ви-робництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний процес праці.
2) раціональне використання ресурсів і умов природного середовища, їх від-творення та охорона;
3) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локальному, регіональному і глобальному масштабах;
4) синтетична прикладна наука, що розробляє загальні принципи будь-якої діяльності, пов'язаної з користуванням природою.
Така диференціація досить відносна. В кожному окремому випадку вивчається один і той же об'єкт — процес використання людиною сил і ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої, міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелічених значень терміну «природокористування» найширшим за обсягом є поняття, що відображає процес праці (суспільне виробництво), найвужчим — освоєння та експлуатацію окремого виду природного ресурсу у вузько територіальному (локальному) масштабі.
2.Класифікація основних видів природокористування.
Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно
взаємопов'язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів.
З галузевої системи народного господарства виділяють галузі:
-природоспоживання (теплоенергетику, видобуток мінеральної сировини,лісо-експлуатацію, металургію, вугле-,нафто-.газопереробку тощо),
-природокористування у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво,гідро- вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво)
-природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо).
Класифікація природокористування (функціональний (комплексний) підхід
передбачає виділення п'яти основних блоків найважливіших напрямів природокористування:
-ресурсоспоживання,
-конструктивного перетворення,
-відтворення природних ресурсів,
-охорони природних ресурсів,
-управління і моніторингу.
Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо).
Термін «природокористування» є одним із найпоширеніших у сучасній літе-ратурі. Найчастіше його вживають тоді, коли мова йде про використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва з метою задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Іноді під ним розуміють сукупність впливу людства на географічну оболонку Землі. Але в усіх випадках під природокористуванням мається на увазі сукупність усіх форм експлуатації природо-ресурсного потенціалу і заходів з його збереження, вирізняючи з цього процесу три аспекти:
а) видобуток і переробку природних ресурсів, їх відновлення чи відтворення;
б) використання та охорону природних умов середовища проживання; в) збереження, відтворення (відновлення) екологічної рівноваги природних систем, що служить основою збереження природо-ресурсного потенціалу суспільства.
3. Види управління природокористування: "жорстке" та "м’яке".
"Жорстке" управління – безпосереднє, "командне" управління природними ресурсами та системами. Це, як правило, технічний та техногенний вплив та втручання у природні процеси (наприклад, розорювання земель, будівництво гребель, міжбасейновий перерозподіл вод). "Жорстке" управління дає найбільший господарський ефект, але тільки у відносно короткому часовому інтервалі та при локальному (регіональному) масштабі, коли його використання не веде до підриву природно-ресурсного потенціалу. Воно побудоване на штучному перенапруженні чи на граничному омолодженні природних систем.
В той же час м’яке управління, як правило, дозволяє підтримувати природні системи у рівновазі на протязі будь-якого часу. З цього випливає необхідність поєднання типів управління природою та пріоритет "м’якого" управління перед "жорстким" у господарській діяльності.
"М’яке" управління – головним чином, опосередкований вплив у природокористуванні, як правило, за допомогою використання природних механізмів саморегуляції. Прикладом може служити агролісомеліорація. На відміну від "жорсткого" управління "м’яке" управління дозволяє спрямовувати природні ланцюгові реакції у сприятливому для господарювання та життя людей напрямку. Прикладом може служити співставлення двох форм ведення лісового господарства – суцільнолісопросічне ("жорсткий" вплив) та вибіркової вирубки дерев ("м’який" вплив). Вважається економічно більш рентабельною суцільна вирубка, при якій за один прийом збирається вся деревина. При вибірковій вирубці виникає багато ускладнень технічного характеру, тому деревина виявляється дорожчою.
Механізм господарювання в царині природокористування являє собою систему заходів з управління, планування та економічного стимулювання, спрямованого на раціональне природокористування.
У стратегії природокористування можна виокремити три етапи:
Перший етап — початок 20-х — середина 50-х років ХХ століття. В економічній науці домінувала концепція безкоштовності природних ресурсів. Природні ресурси, особливо в довоєнні роки, здавалися невичерпними. Тому розроблялися найзручніші родовища з високим вмістом корисної речовини в руді, в сільськогосподарському виробництві переважали екстенсивні методи господарювання, цілинні землі уявлялися великим резервом для екстенсивного розвитку сільського господарства, а лісові ресурси Східного Сибіру і Далекого Сходу Росії — безмежними для лісозаготівлі. Затрати, необхідні для освоєння нових земель і втягнення їх у господарський обіг, були невеликими.
Другий етап стратегії природокористування розпочався на зламі 60—70-х років і тривав до початку 80-х ХХ століття. Резерви сільськогосподарських угідь, придатні до експлуатації, було вичерпано. Істотно погіршились умови видобутку ресурсів на родовищах, розроблення яких дозволяло отримувати дешеву сировину, зокрема почала рости собівартість видобутку донецького вугілля. Із 25 млн га розораних цілинних земель 12 млн виявились ерозійними, суховії зривали на значних площах розораний глибокими плугами гумус. У лісовому господарстві знизився обсяг заготівлі деревини та й собівартість її також зросла. Все це свідчило про помилкові уявлення про природні ресурси щодо їх безкоштовності, невичерпності, про те, що вони — тільки подарунок природи людині.
Третій етап (початок 80-х років ХХ століття) пов’язаний з необхідністю економічної оцінки природних ресурсів на основі певних вартісних критеріїв, уявлення про які пройшло відносно тривалу еволюцію.
На початку 80-х років запроваджуються платежі за природні ресурси і забруднення навколишнього середовища. І хоча вони мали здебільшого символічний характер, порівняно з попередніми етапами це був крок уперед до раціонального природокористування.
На сьогодні в Україні в основному сформовано правову базу природокористування. Вона виходить із визнання вартості та ціни різного роду природних ресурсів.. Поряд з диференційованими платежами за користування ресурсами вона передбачає платежі за забруднення навколишнього природного середовища за принципом «забруднювач платить».