41. Основні напрямки державної політики гетьмана Івана Виговського

Після смерті Б. Хмельницького в 1657 р. Московія стала активно втручатися у внутрішні справи України, порушуючи Березневі статті 1654 року. Тому новий гетьман І. Виговський (правив у 1657-1659 pp.), що був обраний на Чигиринській старшинській раді у серпні 1657 р. до повноліття Ю. Хмельницького, намагався виправити ситуацію. В жовтні 1657 р. на Корсунській раді його обрано повноправним гетьманом, тут же укладено воєнно-політичний союз зі Швецією (Корсунський договір) з метою забезпечення незалежності України. Не бажаючи розривати з Москвою, гетьман відправив до царя посольство.  Головною опорою гетьмана були старшина та покозачена шляхта, що збільшила свої земельні володіння. Гетьман намагався зменшити втручання московського уряду у справи України, проводити самостійну політику. Проти цього виступало і Запоріжжя, і старшина південних полків, які вважали погляди Виговського пропольськими. Противників гетьмана підтримувала Московія. Ситуація у країні була вкрай напруженою – народні маси втомилися від багаторічної війни, були незадоволенні збільшенням привілей козацької старшини, розширенням їх земельних володінь. Селяни підтримали заколот полтавського полковника М. Пушкаря та запорізького отамана Я. Барабаша, які за допомоги Москви 1658 р. підняли повстання. Заколотники намагалися скинути гетьмана, однак були розбиті. Підтримка Московією заколотників змінила курс Виговського, і 16 вересня 1658 р. на Полтавщині між Україною та Польщею було підписано Гадяцький договір. Договір передбачав утворення федерації у складі Польщі, Литви та України, що стала називатися «Великим князівством Руським». Територія України залишалася в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. Фактично в межах новоствореної федерації Україна отримувала широкі права – власне судочинство, фінансову систему, військо (30 тис. козаків і 10 тис. найманців), виконавчу владу на чолі з гетьманом, передбачалося скасування унії, зрівняння православ'я в правах з римсько-католицькою церквою, заснування університетів. Однак населення, яке не знало змісту договору, не підтримало гетьмана. Проти договору виступила і Московія, яка силами 100-тисячного війська під керівництвом князя О. Трубецького намагалася придушити самостійність гетьмана. Під Конотопом у травні 1659 р. московське військо було розбите спільними військами України (60 тис.) та Кримського ханства (60 тис). Хоча Виговському й вдалося виграти Конотопську битву, однак проти нього виступили полковник Золотаренко, Сомко, кошовий отаман І. Сірко. Московія в цій ситуації підтримала Юрія Хмельницького. На Чорній раді 1659 р. козацтво виступило проти Гадяцького договору, і Виговський змушений був втекти до Польщі, залишивши гетьманську булаву Ю. Хмельницькому. Поляки звинуватили його у зраді і розстріляли під Вільхівцем (сучасна Черкаська обл.).

42. Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX століття

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях пожвавився український національний рух. Це було зумовлено прийняттям нової конституції Австрії, за якою коронні краї, у тому числі й Галичина, отримали автономію і право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії – народовці та москвофіли.  Москвофіли вважали Російську імперію рятівником західних українців і прагнули до об'єднання Західної України з Росією. Переважну їх більшість складали представники консервативної інтелігенції та сільської буржуазії. Ідеологами руху були Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський, друкованим органом – газета «Слово». Москвофіли стверджували, що українського народу як окремої нації не існує, а є «єдиний общеруський народ» від Карпат до Камчатки.  Народовці вважали за необхідне здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони виражали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці заснували громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Лідером народовців був Д. Танякевич. Пізніше виникають товариства з різними напрямками діяльності: економічні – «Сільський господар», «Маслосоюз», освітні – «Руське педагогічне товариство», молодіжно-спортивні – «Січ», «Сокіл». Центром української науки стало засноване народовцями у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка.  Ліве, радикальне крило національно-визвольного руху очолив видатний український письменник І.Я. Франко. У жовтні 189.0 р. за його ініціативою засновано першу українську національну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програма партії містили ідеї етичного соціалізму, демократії, соборності України. РУРП мала своїх представників у Віденському парламенті. У 1899 р. І. Франко разом з М. Грушевським очолив Національно-демократичну партію. У 1899 р. частина її членів на чолі з Ю. Бачинським, автором книга «Поневолена Україна, і М. Ганкевичем заснувала Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький – Національно-демократичну партію. Соціал-демократи виступали за майбутній республіканський устрій України. Для націонал-демократів головним гаслом стала соборність України, виховання почуття єдності серед українців.