1. Трипільці – найдавніші хлібороби на українських землях. Трипільська спадщина в скарбниці української культури (2 питання)

Перший етап в історії людства – етап родового ладу – ділиться відповідно до рівня і вміння людей виготовляти знаряддя праці на віки: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний (енеоліт), бронзовий та залізний.

В енеоліті (IV- III тис. р. до н.е.) користувалися і кам'яними і мідними знаряддями праці. Мідь стала першим металом, який навчилися виплавляти люди. У той час, як на Півдні та Сході сучасної території України жили первісні скотарі, на Правобережжі (Лісостепове Правобережжя, Подністров'я, Волинь, Степове Причорномор'я) з'явилася перша землеробська культура – трипільська. Свою назву ця археологічна культура отримала від с Трипілля на Київщині. Саме тут у кінці XIX ст. археологом В. Хвойкою розкопане перше поселення трипільців, на сьогодні відомі сотні поселень трипільської культури.

Головним заняттям трипільців було підсічне землеробство. Землю обробляли кам'яними, кістяними мотиками, дерев'яним ралом. Орали волами. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Жали дерев'яними серпами з крем'яними, а пізніше мідними чи бронзовими вкладками. Розводили трипільці і тварин – корів, коней, овець, кіз. Допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство.

Трипільці мали великі поселення – «протоміста» з одно- та двоповерховими будинками, жили родовими общинами, об'єднаними в племена, можливо, мали свою піктографічну писемність (малюнками). Жили трипільці у напівземлянках, землянках, але частіше – у глинобитних мазанках, кути яких укріплювалися дерев'яними колодами. Приміщення поділялося перегородками на дві частини-кімнати. Кожна мала куполовидну піч. Зовні такі хати розфарбовувалися різнокольоровими візерунками, орнаментом.

Трипільці – доіндоєвропейське населення, вони не є предками слов'ян, однак вони – перше осіле населення на території України, перші, хто тут став займатися землеробством, гончарством, одні з перших стали застосовувати мідь. їх господарські здобутки, способи спорудження та оздоблення житла, орнаментування кераміки безперечно були запозичені і засвоєні пізнішим населенням – давніми слов'янами, а отже й українцями.

2. Люблінська унія, її наслідки для українських земель(17)

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою

– король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Річ Посполита складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, на чолі з воєводами, ділилися на повіти, які очолювали старости. У кожному повіті діяли гродські (міські) і земські суди. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках. Комендантами міст-фортець ставали каштеляни.

Результатом унії стало приєднання правобережних українських земель (Київщини, Волині та Брацлавщини) і частини Лівобережжя – до Польщі. Таким чином, більша частина українських земель, населених православними, підпала під владу католицької Польщі. В Україні було утворено 6 воєводств: Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське, Руське, Белзьке. До польських магнатів і шляхти перейшли земельні багатства України, тут запанував тяжкий національний, соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки української політичної автономії, що існували з часів Литви. Україна була поневолена і пограбована чужинцями. Селяни швидко перетворилися на кріпаків (за III Литовським Статутом 1588 p.), українська мова, традиції підпали під заборону, православні були позбавлені політичних прав.

Посилення економічного гноблення дістало вияв і в створенні на українських землях польських фільварків – великих феодальних господарств, де використовувалася підневільна праця селян і які працювали на міжнародний ринок збіжжя (українське зерно поляки продавали в Західну Європу, одержуючи від цього великі прибутки).

Після Люблінської унії фактично під заборону підпала українська православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. У цих умовах на захист православ'я, а значить українського народу стали братства. Міщани на зібрані кошти будували церкви, відкривали школи, друкували книжки, впливали на обрання священиків. Деякі братства (у Львові, Києві, Луцьку) отримали від константинопольського патріарха право на ставропігію – підпорядкування виключно патріарху, а не своїм єпископам.

3. Тарас Шевченко в національно-визвольному русі

Геній української літератури Тарас Шевченко приймав активну участь у національно-визвольному русі. Вся його творчість просякнута ідеями національної незалежності України, ліквідації національного і соціального гноблення, закликами до повалення самодержавного ладу і скасування кріпацтва, звільнення всіх народів Росії. Його втори пройняті демократичними ідеями. Майбутню Україну він бачив республікою, де були б захищені права людини. Зразком такої держави для нього були тогочасні Сполучені Штати Америки. Він був членом першої української політичної організації – Кирило-Мефодіївського товариства (братства), що існувало у 1846-1847 роках. Він увійшов до Товариства у квітні-травні 1846 року. Шевченко виступав за насильницьке повалення самодержавно-кріпосницького ладу Росії, закликаючи «гострити сокири» проти царизму. У «Заповіті» він закликав: «... Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте».  У своїх творах він викривав усі породження кріпацтва: безправність селян, їх пригноблений стан, безсоромну торгівлю «душами», зведення українського селянина до становища скотини. Він засуджував Російську імперію, у якій «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить». Слов'янські народи, які перебували під гнітом чужоземних держав повинні стати «добрими братами».  Коли Братство за доносом було викрито, то найбільш постраждали від переслідувань саме Шевченко, який був відданий у солдати на 10 років з забороною писати й малювати.

4. Східні слов'яни напередодні утворення держави (VII-VIII століття)

Слов'янські племена, появу яких на території України археологи пов'язують із зарубінецькою культурою, були відомі грецьким авторам ще в І-II ст. н.е. Вони проживали в долині Вісли, басейні Прип'яті, на схилах Карпат. Пізніше вони поділилися на західних, південних і східних слов'ян. Останні зайняли території між Дністром і Дніпром та у Приазов'ї в II-VII століттях.

У IV-VII ст. на території України створена перша слов'янська «протодержава» (вождівство) антів, що жили за законами воєнної демократії. Анти вели війни з сусідніми племенами, досить значною була в них майнова нерівність. Писемні джерела називають імена антських князів: Бож, Ардагаст, Пирагаст. Анти воювали проти Римської імперії, Візантії, аварів. Антський союз племен припинив своє існування в VII ст. (остання згадка – 602 p.). Після цього в джерелах вживається тільки назва «слов'яни».

У «Повісті минулих літ» дається перелік відомих її автору – Нестору-літописцю – східнослов'янських племен, що існували у VII – XI ст. і проживали на території сучасної України : поляни, древляни, сіверяни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати. У VIII-IX ст. виникають племінні союзи. З арабських джерел нам відомі три таких союзи: Куявія (землі навколо Києва), Славія (землі новгородських словен) та Артанія (місце її розташування є предметом суперечок істориків). Поляни, що проживали навколо Києва, відзначалися найбільшою політичною активністю, саме з ними пов'язане народження назви «Русь» та держави з такою назвою (IX ст.). Пізніше ця назва поширилася на всі східнослов'янські племена.

Східні слов'яни жили великими родами, роди об'єднувалися в общини (верв), а останні – в плем'я. Всі важливі справи вони вирішували на народних зборах – вічі. Головним заняттям було хліборобство, поступово виокремлювалося ремесло, велике значення мала торгівля з Римською імперією, Візантією. Слов'яни були язичниками – їх найвище божество – сонце (Дажбог), бог грому та блискавки звався Перун, небесного світила – Сварог, покровитель скотарства – Велес, богиня краси – Берегиня. Центром східних слов'ян стало місто Київ, засноване слов'янським князем Києм у кінці V – на початку VI століття.

5. Греко-католицька церква в першій половині XVII століття. Спроби церковного порозуміння

Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла у 1596 році в результаті унії (союзу) православної та католицької церков. Зберігаючи православні обряди та звичаї вона була підпорядкована Римському Папі. Українське православне духовенство пішло на унію, сподіваючись тим самим отримати рівні з католиками права у Речі Посполитій. Однак польський уряд не визнав за греко-католицькими єпископами рівних з католиками прав, вони не дістали місць у польському сенаті. Православні, що залишилися вірні своїй вірі теж виступили проти уніатів, почалася боротьба за церкви, душі і майно віруючих, що перешкоджало об'єднанню українців. На чолі греко-католиків, після смерті першого голови цієї церкви Михайла Рогози, на початку XVII ст. став митрополит Іпатій Потій. Освічена і багата людина, він намагався довести, що українська церква завжди була католицькою, а Берестейська унія 1596 р. тільки узаконила це. Резиденцією митрополита було Вільно, оскільки православні козаки не пускали його до Києва. За наступного митрополита – Йосифа Рутського церква пережила ряд реформ: було посилено дисципліну серед духовенства, відкрито семінарії для його підготовки, закріплено богослужіння церковнослов’янською мовою з використанням народної української лексики. Однак боротьба між українцями – уніатами та православними – не скінчалася, «Русь нищила Русь». Спроби об'єднати дві церкви шляхом утворення Київського патріархату, започатковані Й. Рутським і М. Смотрицьким не увінчалися успіхом. За виданими польським королем Владіславом IV «Пунктами заспокоєння обивателів грецької віри» (1632 р.) було узаконено існування двох митрополитів – греко-католицького і православного, яким став архімандрит Києво-Печерської лаври П. Могила.

6. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Російської та Австрійської імперій наприкінці XVIII – на початку XIX століть

З кінця XVIII століття український народ, що за чисельністю був одним з найбільших у Європі, не мав своєї державності. Західноукраїнські землі (3,5 млн. українців) перебували в складі Австрійської імперії, східноукраїнські (8,2 млн. українців) – у складі Російської імперії. Обидві імперії не визнавали українського

народу як такого, їх асиміляторська політика загрожувала самому існуванню українців, заможні верстви населення були орієнтовані на чужоземні мову та культуру.

Західноукраїнські землі складаються з таких регіонів: Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття. В адміністративному відношенні вони поділялися наступним чином – Східна Галичина разом з польською Західною Галичиною входили до австрійського «коронного краю Галичини та Лодомерії», Закарпаття було підпорядковане Угорщині, яка входила до складу Австрії; Північна Буковина разом з Південною, що була заселена румунами, належала до Австрії. Всі ці землі були сировинним придатком Австрії, абсолютну більшість їх населення складали феодально залежні селяни. Австрійський уряд всіляко заохочував переселення сюди німців, угорців і румунів, яким надавалися найкращі землі. Серед жителів міст кількість українців була незначною.

На Східній Україні наприкінці XVIII ст. ліквідовано залишки української автономії – Гетьманщину (1764 р.), Запорізьку Січ (1775 p.); ліквідовано полково-сотенний устрій (1784 p.), запроваджено кріпацтво (1783 p.). Східноукраїнські землі (Правобережжя, Лівобережжя та Степ) були поділені у складі Росії на 9 губерній, об'єднаних у три генерал-губернаторства – Малоросійське (Харківська, Чернігівська, Полтавська губернії), Київське (Київська, Подільська, Волинська губернії), Новоросійсько-Бессарабське (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії). Абсолютну більшість українського населення тут також становили селяни-кріпаки та державні селяни. Кращі землі належали російським (Лівобережжя) і польським (Правобережжя) поміщикам. Уряд всіляко заохочував переселення – особливо на колишні запорізькі землі – німців, сербів, болгар, греків, росіян. Україна була в Росії основним постачальником збіжжя, продуктів харчування, слугувала виходом до Чорного моря.

7. Історичне значення Київської Русі (6)

Київська Русь, як називають цю державу історики, або Руська земля, як записано у літописах, – перша східнослов'янська держава. Вона існувала у IX – середині XIII століття. Русь була великою багатоетнічною середньовічною імперією. Вона відіграла значну роль в історії як східнослов'янських так і інших європейських народів.

Історичне значення Київської Русі полягає у наступному:

Русь стала першою великою східнослов'янською державою, що об'єднала майже всі східнослов'янські племена;

Русь, що існувала близько 400 років, заклала традиції державотворення в Україні, на її досвід спиралися наступні державні діячі України;

Київська держава слугувала надійним захистом Європи від східних кочовиків, з її падінням татарські орди вторглися в Європу;

державне життя дало могутній поштовх розвитку української народності та її культури;

прийняття християнства прискорило культурний розвиток слов'ян, включило їх до європейської спільноти цивілізованих народів, підняло авторитет держави на міжнародному рівні.

Сучасники і історики відмічають високий міжнародний статус Русі – вона мала зносини з Візантією, Священною Римською імперією, Францією, Англією, Болгарією, Польщею, Скандинавськими та азіатськими країнами та народами. Особливого розмаху міжнародні відносини досягай за часів Ярослава Мудрого. Його донька Ярослава біла французькою королевою, Єлизавета – норвезькою, Анастасія – угорською. Русь відрізнялася від інших європейських народів розвитком міського життя, недаремно ж її називали «країною міст». Київ порівнювали за значенням і красою з тогочасною «столицею світу» Константинополем. Руська земля славилася своїми ремісниками, художниками, архітекторами.

8. Місце української православної церкви в політичному житті України в першій половині XVII століття. Митрополит Петро Могила – просвітитель, реформатор церкви

Українська православна церква має свої корені в Україні ще з часів Київської Русі. У першій половині XVII ст. вона відігравала значну роль в політичному житті населення тогочасної України. Захист православ'я в той період був захистом національних прагнень українського народу. У 1634 р. київським митрополитом було обрано видатного українського релігійного і культурного діяча, архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могилу. На цій посаді він був затверджений польським королем. Протягом 14 років Могила очолював українську православну церкву.

Багато зусиль і праці доклав Могила для захисту і розвитку православ'я в Україні 1632 р. він об'єднує школу Київського братства з лаврською внаслідок чого виникає Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія) – перший вищий навчальний заклад в Україні. Навколо Могили об'єднуються визначні вчені і культурні діячі. Митрополит – автор відомих релігійних творів, таких як «Служебник», «Православне ісповідання віри», «Требник». Крім сприянні розвитку освіти в Україні, він будував і перебудовував храми, розробив заходи щодо канонізації всіх угодників Києво-Печерської лаври. Намагаючись врятувати українську православні церкву в умовах тиску на неї з боку польського уряду, він провів ряд церковних реформ. Було посилено дисципліну серед ченців і духовенства, для нагляду за охороною юридичних справ церкви та розгляду судових справ введені посади двох намісників митрополита, введено єпархіальні собори для участі всіх священиків єпархії. Могила добився від Константинопольського Патріарха грамоти, за якою вся українська церква підпорядковувалася тільки йому. Митрополит намагався домогтися автокефалії (незалежності) православної церкви.

За видатні заслуги перед церквою та українським народом у 1996 р. Українською православною церквою Київського патріархату П. Могила канонізований, тобто причислений до лику святих.

9. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні у першій половині XIX століття. Початок промислового перевороту

Україна, поділена австро-російським кордоном, у 20-30-і pp. XIX ст. зазнає змін, що свідчать про швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання та зародження капіталізму: розвиваються товарно-грошові відносини, занепадають кріпосницькі мануфактури, зростає товарність сільського господарства, поглиблюється спеціалізація окремих районів України в сільськогосподарському виробництві, поміщики будують промислові підприємства, величезні вівчарські заводи з метою отримання більшого прибутку. В 30-і pp. в Україні розпочинається промисловий переворот (перехід від ручного до машинного виробництва), який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва в металообробній, текстильній, цукровій, тютюновій, склодувній, паперовій галузях. Перше місце в Україні займає цукрова промисловість – 160 фабрик, де працюють 10 тис. чоловік. Розвивається воєнна промисловість (завод «Арсенал» у Києві), металургійна – чавуноливарний завод у Луганську, машинобудівна, вугільна галузі.

Збільшується кількість ярмарків – 50% російських ярмарків проходить в Україні (Контрактовий – у Києві, Покровський – у Харкові). Важливу роль в економіці відіграє чумацький промисел зерном і сіллю. Український експорт становить 60% від загальноросійського. Україна стає одним з основних сільськогосподарських і промислових центрів Росії. Схожі процеси відбуваються і на українських землях в Австрії, де дідичі (поміщики) розширяють продуктивне тваринництво, переробку сільськогосподарських продуктів, розвивається і вдосконалюється ґуральництво, виноробство, цукроваріння. Розвиваються, хоча й значно повільніше, традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана.

10. Виникнення Київського князівства та його розвиток за Києвичів. Походження назв «Русь» та «Україна»

Східні слов'яни, що в VI–VII ст. розселилися над Дніпром та його притоками, мали три політичні центри – Київ, Ладога (пізніше Новгород), Тьмутаракань у Криму.

Київ утворений, за легендою, братами полянським князем Києм на межі V-VI століть. Кий мав братів Щека, Хорива та сестру Либідь. Заснуванню міста на високих кручах Дніпра сприяв географічний фактор. Він знаходився на перехресті важливих торговельних шляхів – річкового з Константинополя до Північної Європи (Шлях «з варяг у греки»), сухопутного – з Азії до Європи. Хто такий був реальний Кий, і чи взагалі він був – суперечки серед істориків не вщухають. Щоправда більшість з них визнають, що така особа могла реально існувати, а деякі навіть знаходять аналоги у тогочасних джерелах. Так український історик М. Брайчевський доводить, що Кий – це воєвода Куврат, який жив у 70-і pp. VI ст., походженням білий хорват.

Його нащадками вважаються князі Аскольд та Дір (з династії Києвичів). З їх іменами пов'язується поширення і зміцнення Русі. 860 р. Аскольд ходив з військами на Візантію, примусивши візантійського імператора укласти з Руссю союзницьку угоду, був першим князем-християнином. 882 р. Київ був захоплений норманським князем Олегом (Хельгом).

Термін «Русь» давніший, ніж «Україна». Є як мінімум три теорії походження цього слова – південна, яка пов'язує його з кочовими племенами роксоланів (союзу роксів-русів та аланів), північна – її прихильники вважають, що «Русь» скандинавського походження. Треті вважають, що це слово місцеве і пов'язують його з топонімікою Середнього Подніпров'я (річки Рось, Росава тощо). Якої б теорії ми не дотримувалися, головне те, що така держава існувала і саме на території сучасної України.

Назва «Україна» вперше зустрічається у літописі під 1187 p., коли Русь стала розпадатися на окремі князівства. Під цим терміном літописець розумів частину колись єдиної Русі (у літописі йдеться про смерть чернігівського князя за яким «україна много постонаша», тобто горювала). Пізніше термін «Україна» став більш поширеним і витіснив поняття «Русь». Але й до сьогодні на західній Україні він зберігся. Інколи населення цього регіону називає себе русинами.

11. Реформаційний та контрреформаційний рухи на українських землях. Ідеї реформації у діяльності братств

Реформацією називають процес перебудови католицької церкви, що розпочався на початку XVI ст. у Німеччині. Реформатори намагалися зробити церкву доступною і зрозумілою для більшості віруючих, повернути її до ідеалів первісного християнства, критикували духовенство, а головно Папу Римського, за зажерливість, любов до багатств. Вони перекладали Біблію національними мовами, поширювали її серед населення, вважаючи, що людина повинні вірити не напоказ, не платити церкві за можливість бути віруючим, а вірити душею, істинно. Вони виступали за «дешеву» церкву без пишних обрядів та богослужінь, проти існування священиків, як посередників між богом і людьми.

Реформаційні рухи поширилися в Україні на початку XVI ст. у вигляді соцініанства (за іменем теоретика-богослова Фавста Соціна). Соцініани визнавали істинним богом з Трійці лише Бога-Отця. Ісус Христос з їх погляду мав людську природу, а Дух Святий є лише проявом сили Божої. Людина повинна мати свободу у віросповіданні. Соцініани відкривали власні школи, друкарні, однак вони орієнтувалися лише на освічену шляхту і панів. Особливо популярним соцініанство було на Волині, у кінці XVI ст. поширюється і в Києві. Однак у 80-90-і pp. XVI ст. у Польщі, до складу якої входила Україна, перемогла Контрреформація – рух за відновлення могутності католицької церкви і реформаційні ідеї не набули особливого поширення.

Братствами називаються об'єднання українських міщан XV-XVII ст. з метою захисту православної церкви від окатоличення. Перше братство виникло у Львові, потім у Києві. Міщани збирали кошти на які друкували православні книжки, будували церкви, відкривали школи. Пізніше вони стали впливати на обрання священиків та єпископів і навіть отримали право контролювати духовенство і підпорядковуватися безпосередньо Константинопольському Патріарху (так звані ставропігійські братства Львова, Києва, Луцька). У цьому сенсі можна говорити про реформаційні ідеї братств.

12. Спроби відновлення автономії України наприкінці XVII – на початку XIX століть. Роль української інтелігенції в зростанні національної свідомості в Наддніпрянській Україні

Знищення української автономії російським царизмом у кінці XVIII ст. викликало протест серед частини українського дворянства. Так, український дворянин В. Капніст пише «Оду на рабство», де висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні, а в 1787 р. очолює групу аристократів-автономістів, яка розробила проект відновлення козацького війська. Проект було провалено «землячком» – графом О. Безбородьком, котрий займав високі пости в Петербурзі. В 1791 р. Капніст їде з таємною місією до Берліна з метою організувати війну Пруссії проти Росії та приєднання України до Пруссії.

З кінця XVIII століття в Україні поширюються ідеї Французької революції, особливо після походів російської армії в Європу в 1813-1814 роках. В Україні з'являються перші опозиційні царизму таємні організації, що проповідували ідеї вдосконалення суспільства через вдосконалення людини – масонські ложі. У 1817-1819 pp. масонські ложі виникають у Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Особливістю масонства в Україні був його політичний характер. Найбільш відомі організації – ложа «З'єднаних слов'ян» (Київ, 1818-1822 pp.), до якої входило понад 80 чоловік різних національностей, за фахом там переважали чиновники та інтелігенція; ложа «Понт Евксинський» (Одеса, 1817 p.), що складалася з 70 чоловік.

Виразно українофільський характер мала масонська ложа в Полтаві «Любов до істини», що була заснована І. Котляревським у 1818 році.

«Малоросійське товариство», засноване в 1821 р. предводителем дворянства В. Лукашевичем, проголосило своєю метою боротьбу за незалежність України, ліквідацію кріпацтва. Масонські організації були малочисельними та невідомими широкому колу українців. Царський уряд у 20-х pp. XIX століття швидко розправився з масонством.

Наступним етапом суспільно-політичного руху в Україні стали таємні організації у військах, діяльність яких призвела до повстання декабристів у 1825 році. Після його придушення прогресивні ідеї поширюються серед професорів і студентів Харківського університету, Ніжинського ліцею. У всіх цих організаціях та таємних гуртках інтелігенція – освічені дворяни, офіцери – була основною силою. Сема вона і саме серед неї поширювалися ідеї відновлення автономії України. Саме інтелігенція є носієм національної свідомості і поширює цю свідомість серед решти населення.

13. Роль князів Олега та Ігоря у становленні Київської держави

У 882 р. у Києві, за поширеною версією, відбувся переворот на користь новгородського (норманського) князя (конунга) Олега. Більшість сучасних істориків вважають цю особу легендарною, насправді не існуючою. В результаті перевороту місцеве населення, яке не було прихильне до князя-християнина Аскольда, підтримало новгородського князя-язичника. Він оволодів містом, вбивши Аскольда. Всі слов'янські землі (північні і південні) були об'єднані навколо Києва. Офіційною релігією знову стало язичництво. З іменем Олега пов'язують легендарні походи на Константинополь, коли руські кораблі на колесах штурмували столицю Візантії. За Олега було укладено дві угоди з Візантією. Вважають, що він помер 912 року.

За правління князя Ігоря (Інгвара, правив у 912-945 pp.), сина новгородського князя-нормана Рюрика, влада київського князя посилилася – було приборкане плем'я деревлян, яке не бажало визнати владу Києва, підкорені уличі, тиверці, здійснено походи на Закавказзя та проти Візантії. Йому вдалося відбивати наскоки азіатських кочівників – печенігів. Намагався Ігор закріпити стосунки з Візантією, але безрезультатно. Його флот був спалений «грецьким вогнем». Тому укладений договір 944 р. був невигідний для русів.

Однак у 940 р. хазарський цар Песах «поставив на коліна» Русь, примусивши руських князів здати переможцям зброю (хазари отримали від кожного «диму меч»). Ігор був змушений збільшити податки, декілька раз збирав їх з древлян. У 945 р. вони його і вбили, оскільки князь явно «перебрав» данину. Ігоря прив'язали за ноги до похилених дерев і відпустили – тіло було розірване. Після нього правила його дружина Ольга.

14. Причини виникнення українського козацтва. Господарська діяльність козаків

У XV-XVI ст. в Україні – спочатку в складі Литви, а пізніше – Польщі виникає нова верства суспільства – козацтво. Перші згадки про козаків датуються кінцем XV ст. – 1489, 1492 роки. З посиленням польського панування, збільшення панщини українці, що не хотіли миритися з цим, тікали на вільні місця в нижньому Подніпров'ї, об'єднувалися в збройні ватаги – ставали козаками. Крім того появі козацтва сприяв розвиток уходництва – полювання на звіра, риболовство, збирання меду диких бджіл. Уходники походили з міщан, селян, бояр. Головним джерелом творення козацтва можна вважати саме уходників. з часом козацтво перетворилося у військовий стан. Тікали на нижнє Подніпров'я і збіднілі шляхтичі, які втрачали землю і не могли собі знайти заняття при королівському дворі чи у війську.

«Козак» з тюркського – «вільна людина», «воїн-вершник». Козаки обирали собі отаманів, будували укріплені табори – січі. Козаки займалися, головним чином, різними промислами і здійснювали походи проти татар.

Основою січового господарства був зимівник (хутір). Панівною галуззю – скотарство, поширилося конярство, землеробство. Розвивалося бджільництво, мисливство, рибальство, промисли, ремісництво – на Січі були свої ковалі, зброярі, кораблебудівники. Значне місце займала торгівля хлібом, медом, шкурами, рибою, воском, худобою. Купували ж запоріжці зброю, боєприпаси, сукно, папір, через територію Січі проходили важливі торговельні шляхи, що давало змогу козакам отримувати мито.

15. Декабристський рух в Україні

Перші опозиційні російському самодержавству організації виникли в Росії у 20-і pp. XIX століття. Вони складалися, в основному, з армійських офіцерів. У 1821 р. частина таких організацій реформувалася в «Північне товариство» з центром у Петербурзі та «Південне товариство» з центром у Тульчині в Україні, де діяли 4 «управи» (підрозділи) «Південного товариства» – в Тульчині, Кам'янці на Черкащині, Василькові, Новограді-Волинському. Метою організації було повалення самодержавства, запровадження конституційного представницького правління, скасування кріпацтва шляхом військового перевороту, що планувався на весну 1826 року.

Центром повстання мала стати Україна, оскільки саме сюди повинен був приїхати на огляд військ цар Олександр І. Лідерами організації були М. Муравйов (Петербург) та П. Пестель (Тульчин). В програмних документах організації були деякі розбіжності – так, Муравйов у своїй «Конституції» пропонував зробити Росію конституційною монархією, а в Україні створити дві автономні держави: Українську – зі столицею в Харкові та Чорноморську – зі столицею в Києві. Пестель на сторінках «Руської правди» пропонував перетворити Росію на республіку, а саму Росію він бачив єдиною централізованою державою.

У зв'язку з раптовою смертю царя Олександра І «Північне товариство» 14 грудня 1825 р. в Петербурзі намагалося здійснити збройний переворот, який, однак, був придушений. З 29 грудня 1825 р. по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку в Україні під керівництвом полковника С. Муравйова-Апостола. Повсталі захопили Васильків, але рушити на Київ не наважилися і були розгромлені біля сіл Устинівка та Ковалівка Васильківського повіту. П'ятьох організаторів повстання декабристів повісили (троє з них були членами «Південного товариства» – Муравйов-Апостол, Пестель, Бестужев-Рюмін), учасників повстання Чернігівського полку заслали на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. Повстання декабристів стало першою спробою повалення самодержавства в Росії.

16. Княгиня Ольга та її реформи. Зовнішня політика княгині

Наступницею князя Ігоря стала його дружина Ольга (Хельга, правила у 945-957 pp.). Вона розпочала з того, що жорстоко помстилася древлянам за смерть її чоловіка. Є декілька версій цієї помсти. За однією з них Ольга вкинула і засипала живцем послів древлян, які прийшли до нею з пропозицією миритися і вийти заміж за древлянського князя Мала. За іншою – спалила їх у лазні. Третя версія розповідає про похід Ольга на древлян до їх столиці – Іскоростеня. Зібравши данину по три голуби і три горобці з кожної хати, вона наказала поприв'язувати їм до ніжок запалені трути і відпустити. Птахи повернулися додому, підпаливши житла своїх хазяїв. Іскоростень згорів до тла. Всі ці легенди подають нам княгиню Ольгу, як вольову, енергійну і в той же час жорстоку правительку.

Ольга перша з князів, хто розпочав реформи на Русі. Вона сама об'їздила на санях майже всі свої володінні. Мета цих поїздок – навести лад у збиранні данини, щоб не повторювалося таких випадків, як з її чоловіком. Вона організувала князівські погости – місця зберігання зібраної данини, встановила норми податків.

Ольга прагнула зміцнити міжнародне становище Русі – вона сама їздила до Візантії, де, за легендою, прийняла хрещення від візантійського імператора, намагалася видати сина Святослава за дочку візантійського імператора, посилала та приймала послів імператора Священної Римської імперії. В пам'яті народній Ольга отримала прізвисько Мудра, а православна церква канонізувала її як Рівноапостольну, причисливши до лику святих.

17. Утворення Запорізької Січі. Адміністративно-політичний устрій Січі

Приблизно 1550 р. на острові Мала Хортиця черкаський староста – князь Дмитро Вишневецький-Байда заснував фортецю, що поклала початок Запорізькій Січі. Запорізька – оскільки перебувала за порогами Дніпра (великими каменями, що залишилися з часів льодовика і перекривали течію річки), Січ – тому, що огорожа складалася з закопаних у землю дерев'яних стовпів, засічених угорі.

Запорізькі козаки створили струнку військову організацію: козацтво поділялося на полки по 500-1000 чол. на чолі з полковниками, полки ділилися на сотні на чолі з сотниками, сотні – на курені на чолі з курінними отаманами. Все запорізьке військо очолював кошовий отаман, пізніше – гетьман. Всі посади у Січі були виборними, головні питання вирішувалися на козацькій раді. Жінок у Січ не пускали, а одружені козаки проживали на хуторах – зимівниках. У 1593 р. засновано другу Січ на острові Базавлук. Влада запорожців розповсюджувалася не тільки на острів, де вони перебували, а й на округи, де жили одружені козаки, розташовувалися запорозькі зимівники. Вся територія «Вольностей Війська Запорозького» (територія, що контролювалася козаками) поділялася на адміністративні одиниці – паланки. Кількість їх у різні часи змінювалася. Фактично козаки контролювали все нижнє Подніпров'я, суміжні з кримськими татарами землі Дикого поля.

Спочатку польський уряд намагався протистояти козацтву, оскільки вільне селянство не вписувався у структуру польського суспільства та й козаки часто здійснювали набіги на Кримське ханство, а це загострювало польсько-кримські відносини. Однак, коли поляки зрозуміли, що козаки фактично виконують функції прикордонної варти, польський уряд став робити спроби підпорядкувати козацтво собі. В 1572 р. король Сигізмунд II прийняв на державну службу для захисту кордонів 300 козаків – так було започатковане реєстрове козацтво на чолі з гетьманом. Реєстровому козацтву формально підпорядковувалася і Запорізька Січ, проте повністю взяти її під контроль Речі Посполитій так і не вдалося. У 1616 р. польський сейм з незадоволенням відзначав, що у складі Речі Посполитої існує інша республіка.

Запорізька Січ стала осередком української державності періоду пізнього середньовіччя (раннього нового часу), козацтво перетворилося на велику військову і політичну силу.

18. Місце і роль Кирило-Мефодіївського товариства в національно-визвольному русі

З кінця 1845 р. (або з початку 1846 р.) і по квітень 1847 р. (14 місяців) в Україні існувала перша політична організація української інтелігенції, яка розробила широку програму українського національно-визвольного руху, – Кирило-Мефодіївське товариство (братство) Воно назване на честь великих слов'янських просвітників Кирила і Мефодія, які дали слов'янам першу азбуку. Активними діячами та керівниками Товариства були: письменник та історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський, пізніше до них приєдналися О. Маркович, І. Посада, М. Савич. У квітні-травні 1846 р. до складу Братства увійшов геніальний український поет Т. Шевченко. На осінь 1846 р. до організації входили 12 осіб.

Програма товариства викладена в «Статуті Слов'янського суспільства святих Кирила та Мефодія», у «Книзі буття українського народу» та «Записці», складених Костомаровим та Білозерським. Мета товариства – ліквідація самодержавства, монархії, встановлення республіки, утворення Української держави та об'єднання слов'янських народів у федеративну державу на принципах добровільності та виборності. Зразком політичної організації суспільства для братчиків був політичний устрій США. Центром майбутньої слов'янської федерації («наріжним каменем») мала бути Україна. Кожна держава як член федерації становила б окремий штат, Київ став би столицею федерації, в якій раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган – собор, або сейм. Федерація повинна мати невелике регулярне військо, кожен штат – свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями.

Існували деякі розбіжності у поглядах «братчиків» – так Костомаров на перше місце висував ідею єдності та братерства слов'ян, Куліш – питання розвитку української культури, Шевченко вважав, що передусім треба визволити народ з кріпацтва, а Україну – з політичної неволі. Крім того, більшість виступала за поступовий (еволюційний) характер дій, а Шевченко і Гулак – за революційні перетворення.

Коли Братство за доносом було викрито, то найбільш постраждали від переслідувань М. Гулак та Шевченко, який був відданий у солдати на 10 років з забороною писати й малювати, оскільки він у своїх творах засуджував політику Росії в Україні, виступав за самостійність України, закликав до збройного повстання проти російського самодержавства. Братство стало першою в Україні політичною організацією, яка ставила перед собою чіткі політичні й соціальні цілі.

19. Посилення військової могутності Київської держави за князя Святослава

Після смерті матері – княгині Ольги київський престол зайняв Святослав (правив у 957-972 pp.). літописець характеризує його як князя-воїна, оборонця рідної землі: «У походах він ходив легко, мов пардус (гепард) і багато воював. Не возив він за собою у походах ні воза, ні казанів... Не мав ні шатра.. А коли князь виступав, то посилав у інші землі із словами: «Іду на ви» (Іду на вас)». Все своє життя провів князь у походах, посилюючи могутність Русі. Святослав підкорив в'ятичів, завершивши об'єднання Русі навколо Києва, приєднав Тьмутаракань і Прикубання, розгромивши ясів і косогів, здійснив вдалі походи проти волзьких булгар. 965 p. він розгромив головного ворога Русі – Хазарський каганат і оволодів важливим річковим шляхом по Волзі.

Після перемог на Сході, Святослав прагнув оволодіти Болгарією і послабити Візантію. Він навіть хотів перенести столицю у Подунав'я до міста Преслава (Переяславця). І хоча йому вдалося завдати відчутний удар по Візантії, однак після того, як візантійським імператором став талановитий полководець Іоан Цимісхій, князь був змушений укласти почесний мир з Візантією. За ним Святослав зрікся своїх володінь на Балканах, а візантійці не перешкоджали руському війську повернутися додому. Однак візантійський імператор підкупив печенігів і вони підстерегли руське військо біля Дніпрових порогів. На острові Хортиця відбулася жорстока битва, у якій і загинув Святослав-завойовник. З його черепа печеніги зробили чашу, вважаючи, що пиття з неї зробить і їх таким ж непереможними, як князь.

Походи Святослава сприяли зростанню могутності Руської держави, об'єднанню східнослов'янських племен. Завершилася ціла епоха військового вирішення зовнішніх проблем. Наступники Святослава намагалися вирішувати їх мирним шляхом, приділяючи більше уваги внутрішнім питанням життя Русі.

20. Умови національно-культурного відродження в Україні в XVI – першій половині XVII століття. Острозька академія

У XVI – першій половині XVII ст. розпочалося національно-культурне відродження України. Воно проходило в тяжких умовах іноземного поневолення – більшість українських земель входило до складу католицької Польщі. Перші симптоми національно-культурного відродження з'явилися у релігійній сфері. Братства, що з'явилися у цей час стали на обороні національно-релігійних інтересів українців. їх діяльність співпала з поширенням ідей Реформації в Європі, посиленням інтересу до власної мови, літератури, історії. Братства, збираючи кошти, розбудовували освіту, дбали про культуру українського народу. В цей час посилюються зв'язки української культури з європейською, що безумовно збагатило першу – українська культура просякнута ідеями гуманізму. Видатними вченими-гуманістами, які здобули високу освіту в Європі є Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський.

Національно-культурному відродження сприяла Берестейська унія, оскільки викликала хвилю полемічної літератури на захист православ'я.

Великий внесок у справу захисту православ'я, а отже і українського національно-культурного відродження, зробила Острозька академія. Відкрита на кошти православного князя Костянтина-Василя Острозького 1576 p., вона згуртувала у своїх стінах видатних письменників і вчених свого часу. В Острозькій Слов'яно-греко-латинській академії здобували православну освіту, тут було видано «Острозьку Біблію» Івана Федорова. Ректором академії був Герасим Смотрицький, а працювали викладачами випускники європейських університетів, відомі культурні діячі А. Римша, В. Суразький, Д. Наливайко, І. Вишенський, К. Лукаріс. Академію закінчили видатні політичні і церковні діячі – гетьман П. Сагайдачний, митрополит І. Борецький. Протягом 60 р. в академії навчалося близько 500 осіб.

21. Поширення української національної ідеї в 20-40-х pp. XIX ст. в Галичині. «Руська трійця»

Початок XIX ст. характеризується посиленням національно-визвольного руху у Західній Україні. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, її захист, утвердження української національної свідомості. Рушійною силою у цьому процесі стало греко-католицьке духовенство, яке займається видавництвом підручників українською мовою, наукових праць про неї. Надруковано першу в Австрії граматику української мови, збірник християнської моралі «Катехізис» українською мовою.

Найзавзятіше обстоювали рідну мову діячі «Руської трійці» – вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагілевич та Я. Головацький. Метою створеного ними гуртка стало перетворення народної мови на літературну, що відкрило б селянству доступ до знань. «Руська трійця» як напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання діяло у Львові в 1830-1837 роках. «Трійчани» «ходили в народ» – записували народні пісні й перекази, слова і вирази, вживані простими людьми. І. Вагілевич навіть агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гніту. Невдовзі влада визнала «Руську трійцю» ворожою державі.

М. Шашкевич вперше переклав українською «Слово о полку Ігореві», підготував «Читанку для діточок», група підготувала до видання альманах «Зоря», який заборонила цензура. Але апогеєм діяльності трійчан стало видання в Пешті (столиці Угорщини) альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.) – надруковано декілька сотен екземплярів. Тут вперше в Західній Україні українською мовою були опубліковані народні пісні, думи, казки, публіцистичні та науково-історичні твори, в яких проголошувалася ідея єдності всіх українських земель, вказувалося на важливість вивчення історичного минулого. Вони популяризували ідею єдності Давньоруської держави зі столицею в Києві. Альманах довів, що народна мова може бути літературною, а також, що немає суттєвих розбіжностей між мовою галичан і східних українців, що свідчило про єдність українського народу.

22. Прийняття християнства за Володимира Святославича. Історичне значення хрещення Русі

Християнство стало проникати на слов'янські землі вже з початку І тисячоліття, з часів його утворення на території Палестини. Саме в Києві, за легендою, перебував апостол Андрій, поставивши на київських горах хрест. Він пророкував: «Звідси просіяє благодать Божа». Князі Аскольд і Ольга були християнами.

Важливе значення для Русі мала релігійна реформа князя Володимира Великого (правив у 980-1015 pp.) – 988 p. офіційною релігією стало християнство. Спочатку князь увів культ Перуна та 6 головних богів східнослов'янських земель, однак це не дало тих результатів, на які він розраховував. Тоді князь хрестився, за легендою, у Корсуні після конфлікту з Болгарією, а потім запровадив християнство на Русі. Знищувалися ідоли язичницьких богів, натомість будувалися християнські церкви і храми. Першою кам'яною церквою стала Десятинна, побудована поблизу князівського палацу. Процес християнізації тривав декілька століть і до сьогодні ми маємо у своїх звичаях та традиціях елементи язичництва.

Внаслідок хрещення зміцнилася влада великого князя, Русь стала визнаною у світі християнською державою, прилучилася до європейської цивілізації. Налагодилися стосунки з державами Європи. Сини Володимира одружувалися з доньками іноземних правителів, так Ярослав узяв шлюб з шведською принцесою.

23. Українське козацтво в боротьбі проти агресії Туреччини та Кримського ханства в першій чверті XVII століття. Петро Конашевич-Сагайдачний, його політика, військова та просвітницька діяльність

Турки та кримські татари постійно здійснювали набіги на Україну з метою грабунку, захоплення людей у полон (ясир). Таких невільників потім продавали на ринках. Тому козаки були змушені постійно відбивати такі напади і самі нападали на турецькі і татарські міста, звільнюючи християнських невільників, грабуючи здобич. Особливо вдалі морські походи припадають на перші два десятиліття XVII століття. 1614 р. козаки висадилися у Туреччині біля Трапезунду, здобули фортецю Синоп, 1616 р. – зруйнували великий невільничий ринок у Кафі.

Лідером українського національно-визвольного руху в першій чверті XVII ст. був гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний. Він народився в селі Кульчиці на Самбірщині в сім’ї шляхтича, навчався в Острозькій школі, школі Львівського братства, служив домашнім учителем. Високо освічена людина (автор твору «Пояснення про унію» та ряду віршів), талановитий організатор козацьких походів проти турок і татар. Похід 1616 р. проходив саме під його керівництвом.

Борець за права православних, він 1615 р. разом з усім реєстровим Військом Запорізьким, вступив до Київського братства, що дало останньому матеріальну підтримку, а в 1620 р. за допомогою Сагайдачного відновлено Київську митрополію, що перестала існувати після прийняття унії. Він намагався, розуміючи недостатню силу козацтва, шляхом мирних угод і компромісів з Польщею відстояти права козаків і решти українського населення. Під його керівництвом козацтво остаточно перетворилося на окремий стан. Сагайдачний був змушений підписати Вільшанську угоду з польським урядом 1617 р., за якою реєстр скорочувався до 1 тис. козаків, однак невдовзі за Роставицькою угодою 1619 р. він добився дозволу розширити реєстр до 3 тисяч.

За видатні заслуги в боротьбі з турками він був обраний головою Європейської ліги християнської міліції, що мала на меті боротьбу з турками та недопущення їх у Європу. Довелося ходити йому з козаками й на Москву, визволяти з полону королевича Владислава під час його невдалого походу 1618 року. Під час Хотинської битви (1621 р.) в результаті якої було перекрито шлях туркам до Європи, гетьман був тяжко поранений і 1622 р. помер. Похований гетьман в Києві – на території Києво-Могилянської академії.

24. Вплив подій революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії на українські землі

1848 р. по всій Європі прокотилася хвиля революцій, що охопила Францію, Німеччину, Італію та Австрію. Ці революції отримали назву «весна народів», оскільки основними їх гаслами були національне та соціальне визволення поневолених імперіями народів, утвердження громадянських прав та свобод.

В умовах революції в Західній Україні українська громадськість стала вимагати від австрійського уряду поділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську) і приєднання до останньої Закарпаття. Цим землям (Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпаттю) українці вимагали надати широку автономію. Щоб відстояти ці вимоги, 2 травня 1848 р була створена Головна Руська Рада (ГРР). її очолили єпископ Г. Якимович, М. Куземський. Рада утворила відділи, які займалися фінансами, освітою, селянськими справами, і стала, по суті, українським національним урядом. ГРР вимагала скасувати селянські повинності, надати селянам право власності на землю, сприяти розвитку сільського господарства, промисловості та торгівлі, скасувати станову нерівність, поліпшити стан народної освіти та надати українцям право на вільний національний розвиток. За виборами до австрійського парламенту українцям вдалося здобути 39 депутатських місць. Найбільших успіхів національний рух досяг на культурно-освітній ниві – засновано видавничу організацію, при Львівському університеті створено кафедру української мови, на ній стали навчати в народних школах.

У ніч з 1-го на 2 листопада 1848 р. у Львові вибухнуло збройне повстання – студентська та робітнича молодь вирішила добиватися демократичних перетворень силою, однак воно було придушене регулярними частинами австрійської армії. Революційні виступи в Галичині зазнали невдачі завдяки хитрій політиці губернатора краю, який скористався українсько-польськими протиріччями. Фактично польський революційний рух було придушено руками українських селян. Після поразки революції австрійський уряд у 1851 р. ліквідував ГРР, а в 1867 р. передав Закарпаття під управління Угорщини. Головним наслідком революції стало скасування кріпацтва в Австрії, проведення аграрної реформи та створення в Західній Україні першої політичної національної організації – Головної Руської Ради. Революція дала поштовх національному самовизначенню українців – саме в її ході як національний прапор українців став використовуватися синьо-жовтий двоколор.

25. Адміністративно-політичні реформи в Київській державі за князя Володимира Святославича. Місце Володимира Великого в історії України

Піднесення політичної та економічної могутності Русі пов'язане з правлінням князя Володимира Великого (правив у 980-1015 pp.). Він прийшов до влади після років князівських усобиць, коли країна була розорена постійними війнами, наростала загроза з боку кочівників-печенігів. За Володимира Великого Русь стала найбільшою країною Європи – об'єднано всі східнослов'янські землі, створено систему захисту держави від кочівників («Змійові вали»).

Головним своїм завданням князь вважав утримання багатоетнічної держави під владою Києва. Він приборкав в'ятичів, радимичів, приєднав міста Червенської Русі (Червень, Бузьк, Белз, Перемишль), воював проти печенігів. Володимир провів адміністративну та релігійну реформи.

За адміністративною реформою він ліквідував племінні княжіння, поділив країну, на 8 округів, де правили його сини, або довірені особи (посадники). Округи поділив на волості.

За військовою – замінив племінну організацію війська на найману за право володіти землею, повів широку будівництво фортець, що стали опорними пунктами боротьби з печенігами.

Він розмежував єпископський та міський суди, почав широке будівництво міст, були збудовані Володимир на Волині, Василів на Київщині.

За релігійною реформою християнство стало державною релігією.

Почалося карбування власної монети – срібників і злотників із зображенням князя Володимира та його герба – тризуба. Це переконливо свідчить про усамостійнення держави. Русь стала рівноправною у колі великих держав Європи – Візантії, Священної Римської імперії, держави франків. Вона була великим торговельним посередником між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю.

В народній пам'яті князь отримав прізвисько Красне Сонечко, в билинах дістав ім'я Великого, а православна церква канонізувала його як Рівноапостольного.

26. Причини козацьких повстань 20-30-х pp. XVII ст., їх значення в розгортанні національно-визвольної боротьби українського народу

У 20-30-і pp. XVII ст. Україною прокотилася хвиля козацьких повстань. Вони мали такі загальні причини:

швидке зростання магнатського землеволодіння. Магнати намагалися захопити землі, що належали козакам, у напрямку на південь України поширювалися фільварки – великі магнатські землеволодіння, на яких використовувалася праця селян-кріпаків. Збіжжя, що вирощували у фільварках, експортувалося на європейський ринок;

збільшення панщини до 3-6 днів на тиждень, що викликало збільшення втікачів на Січ;

переслідування православних міщан, які повинні були відбувати найрізноманітніші повинності, зокрема й панщину.

Все це викликало масове покозачення. Мешканці міст, містечок і сіл відмовлялися визнавати владу старост, запроваджували порядки на взірець козацьких.

У 1630-1631 pp. на Переяславщині спалахнуло повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила), що закінчилося підписанням Куруківської угоди з поляками, за якою козацький реєстр збільшувався до 8 тисяч. Значною перемогою українців стало прийняття польським сеймом «Статей для заспокоєння народу руського», за якими розширювалися права православних, відновлено права православної церкви. Однак щоб перешкодити зв'язкам повстанців з Запоріжжям, поляки побудували на Дніпрі фортецю Кодак, однак у 1635 р. козаки на чолі з І. Сулимою зруйнували її.

Нове постання 1637 р. очолив запорізький гетьман П. Бут (Павлюк) зі сподвижниками К. Скиданом та Д. Гунею. Повстання охопило Київщину, Полтавщину та Чернігівщину. Повсталі мали намір визволити всю Україну, але невдовзі були розбиті. Наслідком поразки стало прийняття польським сеймом «Ординації Війська Запорізького», за якою реєстр зменшувався до 6 тис, ліквідовувалася виборність козацьких старшин, відбудовувався Кодак.

Повстання 1638 р. очолив запорізький гетьман Я. Острянин (Остряниця). Під його знамена стало 20 тис. повстанців, яких підтримали реєстрові та донські козаки. Повстання розгорнулося на Лівобережній Україні. Після битви під містечком Жовни на Сулі повстанці відступили у межі Московської держави. Обравши гетьманом козацького війська полковника Д. Гуню, повстанці отаборилися біля р. Старець (притока Сули). Після двомісячної облоги табору польськими військами почалися переговори. Козаки присягнули не піднімати повстань і коритися владі Речі Посполитої. Ця присяга дістала назву «криваве зобов'язання».

Поразки визвольних змагань початку XVII ст. призвели до того, що протягом 1638-1648 pp. не відбулося жодного повстання. Поляки назвали ці роки «золотим спокоєм». Але це було затишшя перед бурею, повстання показали силу козаків, не повну готовність поляків до їх придушення. Як наслідок 1648 р. почалася Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького.

27. Національна політика російського царизму щодо України в другій половині XIX століття

Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Більшість міського населення, особливо чиновництво, зреклася батьківської мови. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії». Друкувати українською «говіркою» дозволялося тільки художні твори.

В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Через рік роботи комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б у далекому майбутньому, України від Росії». Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія».

28. Національна політика російського царизму щодо України в другій половині XIX століття

Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Більшість міського населення, особливо чиновництво, зреклася батьківської мови. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії». Друкувати українською «говіркою» дозволялося тільки художні твори.

В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Через рік роботи комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б у далекому майбутньому, України від Росії». Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія».

29. Причини Національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. Початок війни

1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини:

релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав православного населення;

національний гніт: обмеження прав українців;

соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків, свавілля магнатів та шляхти.

Війна мала національно-визвольний та антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення. Рушійні сили війни – козацтво, селянство, міщанство, дрібна та середня православна шляхта (фактично всі верстви українського населення). Керівна роль у війні належала козацькій старшині. Головною її метою була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, встановлення козацької влади в Україні. За масштабами її можна прирівняти до Великої селянської війни у Німеччині початку XVI ст. або Англійської революції середини XVII століття.

На першому етапі війни (1648-1649 pp.) від поляків було звільнено Київщину, Поділля, Волинь, частину Лівобережної України. На початку війни Хмельницький та козацька старшина намагалася поширити козацькі вільності на якомога ширшу територію, залишаючись у складі польської держави. Тому після перших перемог козаки розпочали мирні переговори з поляками. Українські війська здобули перемогу над поляками в битвах під Жовтими Водами (6-8 травня 1648 p.), Корсунем (15-16 травня 1648 p.). союзником українського війська у боротьбі проти Польщі виступили кримські татари. Внаслідок першого періоду війни знищена польська армія, польська влада перестала існувати на більшій території України.

Повернення гетьмана до Києва на початку 1649 р. було зустрінуто як прихід біблійського Мойсея (визволителя). У бесідах з патріархом Паїсієм в Києві сформувалися державницькі погляди Богдана і визріла ідея визволення України з «лядської неволі». Однак після битви під Зборовом у серпні 1649 р. через зраду союзника – кримського хана – він був змушений укласти Зборівський договір. За ним Польща визнавала існування незалежної козацької держави в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта не мала права повертатися на ці території. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Зборівський договір узаконив державу Хмельницького як незалежну. Розпочалося формування її органів влади.

30. Особливості і наслідки селянської реформи 1861 р. в Україні

Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. підірвала авторитет царизму. Навіть частина поміщиків-лібералів критикувала відсталість Росії. Посилився селянський рух: у 1855-1860 pp. у середньому на рік відбувалося до 80 повстань, тоді як на початку XIX ст. – 11 заворушень на рік. У 1857 р. вибухнуло велике селянське повстання в західній Грузії.

Уряд і цар Олександр II зрозуміли, що краще піти на деякі реформи, звільнити селян за викуп таким чином, щоб вони опинилися в економічній залежності від поміщиків, ніж чекати селянської війни. «Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу», – вважав цар. На той час кріпаки становили 70% селян.

За вказівкою уряду в губерніях були створені губернські комітети для підготовки селянської реформи. В них почалася розробка проектів скасування кріпацтва; між різними угрупованнями поміщиків розгорнулася боротьба. Однак всіх їх об'єднувало бажання провести звільнення на кошт самих селян за збереження поміщицького землеволодіння і політичного панування дворянства. Особливо заінтересованою в ліквідації кріпацтва була буржуазія. Фабрики, на яких у 30-40-ві pp. почався промисловий переворот, потребували вільних робочих рук, а в умовах панування кріпацтва їх не вистачало – селяни були прикріплені до землі.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти – Маніфест і Положення про скасування кріпосного права. Селяни отримали особисту свободу, право мати майно, самостійно укладати договори тощо. Поміщики втратили право їх купувати і продавати, дарувати їх, розпоряджатися як річчю. Однак, на відміну від інших верств населення (дворян, купців, духовенства), селяни платили подушний податок, рекрутувалися до війська, їх піддавали тілесним покаранням. Селян було звільнено з землею за викуп, поміщики зберігали від 1/3 до 1/2 землі. Всього селяни виплатили за землю 1,5 млрд. крб. за тогочасної ринкової ціни – 500 мільйонів. До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними, тобто відбували дореформені повинності (цей стан було ліквідовано через 20 років).

Особливістю проведення селянської реформи в Україні було те, що в південних її губерніях переважало общинне землеволодіння, а на Лівобережжя – подвірне. На півдні і сході селяни після реформи втратили до 30% землі, на Правобережжі, де більшість землі належала польським поміщикам, селянські наділи збільшилися на 20%. Після цього розпочався швидкий процес розшарування і обезземелення селянства, що призвело до пошуку роботи у містах. Це дало змогу розширювати промислове виробництво, яке до того гальмувалося відсутністю вільних робочих рук.

31. Особливості і наслідки селянської реформи 1861 р. в Україні

Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp. підірвала авторитет царизму. Навіть частина поміщиків-лібералів критикувала відсталість Росії. Посилився селянський рух: у 1855-1860 pp. у середньому на рік відбувалося до 80 повстань, тоді як на початку XIX ст. – 11 заворушень на рік. У 1857 р. вибухнуло велике селянське повстання в західній Грузії.

Уряд і цар Олександр II зрозуміли, що краще піти на деякі реформи, звільнити селян за викуп таким чином, щоб вони опинилися в економічній залежності від поміщиків, ніж чекати селянської війни. «Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу», – вважав цар. На той час кріпаки становили 70% селян.

За вказівкою уряду в губерніях були створені губернські комітети для підготовки селянської реформи. В них почалася розробка проектів скасування кріпацтва; між різними угрупованнями поміщиків розгорнулася боротьба. Однак всіх їх об'єднувало бажання провести звільнення на кошт самих селян за збереження поміщицького землеволодіння і політичного панування дворянства. Особливо заінтересованою в ліквідації кріпацтва була буржуазія. Фабрики, на яких у 30-40-ві pp. почався промисловий переворот, потребували вільних робочих рук, а в умовах панування кріпацтва їх не вистачало – селяни були прикріплені до землі.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти – Маніфест і Положення про скасування кріпосного права. Селяни отримали особисту свободу, право мати майно, самостійно укладати договори тощо. Поміщики втратили право їх купувати і продавати, дарувати їх, розпоряджатися як річчю. Однак, на відміну від інших верств населення (дворян, купців, духовенства), селяни платили подушний податок, рекрутувалися до війська, їх піддавали тілесним покаранням. Селян було звільнено з землею за викуп, поміщики зберігали від 1/3 до 1/2 землі. Всього селяни виплатили за землю 1,5 млрд. крб. за тогочасної ринкової ціни – 500 мільйонів. До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними, тобто відбували дореформені повинності (цей стан було ліквідовано через 20 років).

Особливістю проведення селянської реформи в Україні було те, що в південних її губерніях переважало общинне землеволодіння, а на Лівобережжя – подвірне. На півдні і сході селяни після реформи втратили до 30% землі, на Правобережжі, де більшість землі належала польським поміщикам, селянські наділи збільшилися на 20%. Після цього розпочався швидкий процес розшарування і обезземелення селянства, що призвело до пошуку роботи у містах. Це дало змогу розширювати промислове виробництво, яке до того гальмувалося відсутністю вільних робочих рук.

32. Богдан Хмельницький!!

33. Вплив реформ адміністративно-політичного управління 60-70-х pp. XIX ст. на соціально-економічний розвиток і політичне становище в Україні.

Реформи 60-х pp. XIX ст. відкрили простір для розвитку капіталістичних відносин. Господарство України було повністю інтегроване у всеросійський ринок. Що стосується капіталістичного сільського господарства, то воно особливо бурхливо розвивається на півдні України. На початок XX століття Україна стала давати 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи. Виникає чітка спеціалізація сільськогосподарських районів: Правобережжя спеціалізується на вирощуванні цукрових буряків, Лівобережжя – картоплі, тютюну, коноплі, Південь вирощує зерно і розвиває тваринництво. Зростає розшарування селянства: заможні селяни складають 15-20%, середняки – до 30%, бідняки – до 50%. Наслідком цього процесу стає масова еміграція українських селян у пошуках землі на схід Росії та в Америку, з'являється українська діаспора.

В Україні прискореними темпами розвивається південно-східний регіон, де виокремлюються 4 промислових райони: Донецький вугільно-металургійний (видобував 70% вугілля імперії), Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий, Південно-західний цукробуряковий. Тут переважає іноземний капітал – французький, бельгійський. 80-90-і pp. стали періодом «металургійного буму», – в Україні збудовано 15 металургійних заводів-гігантів (Гданцевський у Кривому Розі, Дніпровський у Каменському та ін.). У 80-х pp. в цілому завершується промисловий переворот. До 15% населення України працює в промисловості. В Україні розпочинається перехід від аграрного до індустріального суспільства.

Соціально-економічний розвиток України наприкінці XIX – на початку XX ст. йшов у руслі загальносвітових тенденцій розвитку капіталізму – на зламі століть закінчувалася епоха вільного, не регульованого державою підприємництва і розпочалася нова стадія економічного розвитку – стадія монополістичного капіталізму. Монополії (великі об'єднання підприємців в одній чи кількох галузях) придушують вільну конкуренцію, ділять між собою ринки збуту, регулюють ціни на продукцію. Для України характерне панування такої форми монополій, як синдикат.

На початку XX ст. Україна стає одним з промислово розвинутих регіонів Росії – тут виробляється 25% чавуну, 60% російського цукру. Однак життєвий рівень основної маси населення залишається найнижчим – відсутня охорона праці, низька заробітна плата, робітники працюють по 12-16 годин на добу.

Політичне становище України не змінилося – вона і далі залишалася регіоном Росії без будь-яких національних прав. Проте реформи призвели до активізації національно-визвольного руху: з'явилися гуртки хлопоманів, громадівців. Українська інтелігенція поряд х культурницькими гаслами стала висувати і політичні – відродилися ідеї автономії і незалежності України.

34. Правління Ярославичів. Любецький з'їзд князів в історичній долі Київської Русі

На початку XII ст. Київська Русь вступає у новий період свого розвитку – період роздробленості. На Русі не було чітких законів, які встановлювали принцип наслідування великокнязівського престолу. Тому після смерті Ярослава Мудрого розгортається міжусобна боротьба за владу між князями. Князівські усобиці послаблювали державу, особливо в умовах, коли на Русь насувалася небезпека зі Сходу – кочівники-половці (кипчаки). 1068 р. вони напали на Русь. Руські війська були змушені відступити до Києва і Чернігова. Намагання народного віча примусити київського князя Ізяслава Ярославича дати населенню коней і зброю для боротьби проти загарбників призвели до народного повстання. Князь побоявся видати населенню зброю. Ізяслава вигнали, а обрані народом воєводи відстояли Київ. Наступного року Ізяслав, повернувшись з поляками, придушив повстання.

Продовження міжусобиць стало небезпечним для самого існування Київської держави. Тому 1097 р. на князівському з'їзді в Любечі, що зібрався з ініціативи київського князя Святополка Ізяславича та переяславського князя Володимира Мономаха, було політично закріплено принцип, за яким кожен князь «держав отчину свою» і не підпорядковувався київському князю. Князі домовилися не вести боротьбу між собою, було встановлене право переходу земельної власності від батька до сина. Рішення з'їзду закріпили поділ Київської держави на удільні князівства. Спільною справою проголошувалася боротьба з половцями.

35. Місце України в міжнародних відносинах Європи часів Богдана Хмельницького

Середина XVII ст. в історії Європи – неспокійний час. Саме у цей період в Англії проходить буржуазна революція, насідком якої стало узаконення країни як обмеженої монархії та промисловий переворот. Виступи проти офіційної влади відбуваються у Скандинавії та інших країнах, проходять чисельні народні повстання, перша всеєвропейська Тридцятилітня війна. Схожі процеси відбувалися на сході Європи. Тут розпочалася Національно-визвольна війна українського народу проти польського панування.  Б. Хмельницький, воюючи проти Польщі, постійно вступав у військово-політичні союзи, руйнував союзи інших держав проти України. Так головним, хоча і постійно зрадливим, союзником України у боротьбі проти Польщі стало Кримське ханство. Татарська кіннота суттєво допомагала козакам у бойових діях. Були встановлені дипломатичні зв'язки з Османською імперією. Відправляючи свого сина Тиміша з козаками у Молдавію, Хмельницький намагався залучити на свою сторону молдавського володаря Лупула. Союзницькі відносини встановилися і з Валахією, Трансільванією. Однак був період (1653 p.), коли Молдавія, Валахія і Трансільванія утворили ворожий щодо України блок.  Широкого розвитку набули зв'язки зі Швецією у 1655-1657 роки. Прибув в Україну і посол Венеції з пропозицією спільних дій проти Османської імперії, але Хмельницький на цей крок не погодився. Проти України активно виступала у союзі з Польщею Австрія.  Активні зв'язки налагоджував Хмельницький з Московією. Їх результатом стало укладення 1654 р. союзу у війні проти Польщі («Березневі статті»). За ними Московія ставала протектором (захисником) України. Держава Хмельницького входила до Московської на правах широкої автономії.  Отже Україна була вагомим чинником міжнародного життя тогочасної Європи.

36. Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність в другій половині XIX століття. Володимир Антонович

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні. У цьому році було утворено напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентства – «Громаду». Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Брати Рильські, П. Чубинський та радикально-демократична, до складу якої входили В. Синьогуб, брати Потоцькі.  Ліберали («старі громадівці») висували лише культурницькі гасла – вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали («молоді громадівці») ставили за мету народне повстання та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. У 1863-1864 pp. в умовах переслідування та арештів Громади припинили своє існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років. Значну роль відіграла в історії України діяльність саме «старих» громадівців – істориків В. Антоновича та І. Лучицького, етнографів Ф. і Т. Рильських та П. Чубинського. Так у 1873 р. члени київської громади – історик І. Лучицький, правник О. Кістяківський та інші увійшли до складу Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Результатом їх діяльності стало оприлюднення значного етнографічного, історичного, статистичного матеріалу про Україну. Громадівці видавали перший український журнал «Основа» (1861-1862 pp.) та історичний журнал «Киевская старина» (1882-1906 pp.). Особливе місце серед громадівців займав історик, професор кафедри античної історії Київського університету, публіцист М.П. Драгоманов. Визнаним лідером громадівського руху був видатний український історик, археолог, етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович (1834-1908 pp.). випускник медичного та історико-філологічного факультетів Київського університету, він був організатором і головою київської Громади. Він був автором чисельних праць з історії України, визначним спеціалістом в історії козаччини. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, результатом роботи якої став виданий 8-томний звід документів з історії Правобережної України XVI– XVIII ст. («Архів Південно-Західної Росії»); він очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Вклад Антоновича в українську історичну науку неоціненний.