Загальна хірургія

Для анестезії верхньої кінцівки використовують 60-80 мл 1 % розчину новокаїну, для нижньої – 100,0-200,0. При цьому потрібно ретельно стежити за станом джгута, тому що попадання новокаїну такої концентрації і кількості в центральний кровообіг може призводити до різкого зниження артеріального тиску та зупинки серцевої діяльності.

Епідуральна анестезія

Використовується при великому операційному ризику: похилий вік пацієнта; хвороби серця, легень, цукровий діабет тощо. Спинний мозок вкритий твердою, павутинною та м’якою (судинною) оболонками. Розчин анестетика вводять над твердою оболонкою спинного мозку. Це є суто лікарська маніпуляція. Анестезію проводять у положенні хворого сидячи зі зігнутою спиною. Після

інфільтраційної анестезії м’я- ких тканин і проведеної проби на чутливість до анестетика спеціальною голкою достатньо широкого просвіту зі шприцом, обережно і чітко по середній лінії хребта (щоб не попасти в спинномозковий канал) проходять в епідуральний простір між остистими відростками ІІ і

ІІІ або ІІІ і ІV поперекових хребців (рис. 1.4.13).

а Для епідуральної анестезії використовують 2 % розчин лідокаїну (15-20 мл для одно-

ня перших 3-5 мл розчину вичікують 3-5 хв і вразі відсутності ознак спинальної анестезії вводять всю дозу анестетика.

Спинномозковаанестезія

Використовується при операціях на органах таза і нижніх кінцівках. Анестетик (2 % розчин лідокаїну з розрахунку 1 мг/кг) вводять в субарахноїдальний простір спинного мозку. Це теж суто лікарська маніпуляція.

Для пункції субарахноїдального простору спинного мозку готують шприци з поділками на десяті долі мілілітра, довгі пружні голки Біра з мандреном. Хворого вкладають в положення сидячи або лежачи.

Шкіру обробляють лише спиртом (розчин йоду або його похідних не використовують для профілактики арахноїдитів). Лікар робить прокол, витягує ман-

дрен, поява крапель спиномозкової рідини свідчить про правильне розміщення голки, після чого вводить анестетик, обробляє шкіру спиртом і накладає асептичну пов’язку (рис. 1.4.14).

Після цього хворого вкладають на операційний стіл, у якого припіднятий головний кінець на 15° (при введенні новокаїну і лідокаїну), тому що розчин анестетика при попа-

Рис. 1.4.14. Методика спинномозкової анестезії. данні в довгастий мозок може викликати зупинку дихання.

При введенні анестетиків (совкаїну), питома вага яких є меншою, ніж ліквору, головний кінець стола слід опустити на 15° нижче.

Після спинномозкової анестезії хворого вкладають на спину, подушку під голову не підкладають, таке положення хворий повинен зберігати протягом 2 діб. Так само, як і після наркозу, проводять постійне спостереження за станом гемодинаміки, дихання тощо. Після спиномозкової анестезії може виникати головний біль, нудота, затримка сечовипускання. У цих випадках хворому необхідно ввести 5 % розчин глюкози, 0,9 % розчин NaCl, анальгін, провести катетеризацію сечового міхура.

1.4.6. НОВОКАЇНОВІ БЛОКАДИ

При різних захворюваннях і травмах органів грудної клітки та черевної порожнини, нижніх і верхніх кінцівок тощо, часто з лікувальною метою і для знеболювання виконують новокаїнові блокади.

Хворого кладуть у зручне положення. Лікар одягає стерильні рукавички й обробляє антисептиком шкіру, обкладає стерильними серветками операційне поле. Тонкою голкою внутрішньошкірно вводить розчин новокаїну до створення “лимонної шкірочки”. Через неї на необхідну глибину проводять довгу голку, при цьому слід періодично відтягувати поршень шприца на себе для контролю, чи не потрапила голка в просвіт судини або паренхіматозний орган. На заданому рівні вводять необхідну кількість розчину новокаїну. Після закінчення блокади місце проколу закривають марлевою кулькою, яку приклеюють клеолом.

Новокаїноваблокадамісцяперелому

Новокаїнова блокада місця перелому – один із найпростіших і ефективних методів знеболювання перед транспортною іммобілізацією при закритих переломах довгих трубчастих кісток. На рівні перелому вводять голку до кістки і вливають 40-50 мл 15 % розчину новокаїну. При цьому забезпечується блока-

рюваннях прямої кишки виконують пресакральну, перианальну новокаїнову блокаду. Новокаїнові блокади слід проводити в чистих перев’язоч них із дотриманням усіх вимог асептики.

1.5. ІНФУЗІЙНО-ТРАНСФУЗІЙНА ТЕРАПІЯ

1.5.1. ПОНЯТТЯ ПРО ІНФУЗІЙНО-ТРАНСФУЗІЙНУ ТЕРАПІЮ

Інфузійно-трансфузійна терапія (infusio – вливати, transfusio – переливати) – це метод цілеспрямованого впливу на фізіологічні властивості органів і систем (серцево-судинної, дихальної, обміну речовин тощо), на морфологічний, біохімічний, функціональний склад крові і стан позаклітинної рідини та забезпечення механізмів гомеостазу за допомогою вливання або переливання крові, її компонентів, препаратів або різних рідин. Перші спроби трансфузії (переливання) сягають у глибоку давнину і пов’язані з переливаннями крові від людини до людини, від тварини до тварини. Перше переливання донорської крові було виконано у 1492 р. придворним лікарем папи римського Інокентія VІІІ, який забрав кров у трьох хлопчиків, щоби омолодити старого папу. Однак гемотрансфузія закінчилася повною невдачею – папа помер слідом за хлопчиками. Цей випадок надовго затримав розвиток трансфузіології. І лише у 1666 р. перше вдале переливання крові від собаки до собаки здійснив англійський анатом і фізіолог Річард Лоуєр.

Перше успішне переливання крові людині було проведено 15 червня 1667 р. придворним лікарем французького короля Людовика ХІV, філософом і математиком Жаном Батістом Дені за сприянням хірурга Еммереза пацієнту, який страждав лихоманкою і був дуже виснажений після багаторазових кровопускань. Ними було перелито невелику кількість крові (біля 270 мл) із сонної артерії ягняти у вену руки хворого, після чого він одужав. Однак часті невдачі та несприятливі наслідки переливання крові на довгий час затримували розробку даної проблеми. Лише в 1820 р. англійський лікар-акушер і фізіолог Джеймс Бландель здійснив переливання людської крові 10 помираючим жінкам із післяпологовими матковими кровотечами, 5 із них вдалось врятувати. У 1832 р. російський лікар-акушер у Петербурзі К. Вольф теж здійснив успішне переливання донорської крові (від людини) для врятування жінки з наявністю кровотечі у післяпологовий період. Слід зазначити, що за період з 1832 р. до кінця Х1Х століття в тодішній Російській імперії було проведено всього 60 гемотрансфузій, 22 з них здійснив київський хірург, професор С.П. Коломнін.

Важливе значення у розвитку гемотрансфузіології мало відкриття австрійського вченого К. Ландштейнера, який виявив у крові різних людей специфічні білкові субстракти (аглютиногени А і В та аглютиніни α і β ), а також певну закономірність реакції аглютинації (склеювання еритроцитів), на основі чого у 1901 р. описав три групи крові. У 1907 р. чеський психіатр Я. Янський, вивчаючи гемаглютинацію в пошуках причини психічних розладів, відкрив четверту групу крові. Через рік на основі класифікації Янського лікар Оттенберг

із Нью-Йорка розробив метод точного визначення груп крові перед переливанням. Відкриття Янського й тест Отенберга дозволили розпочати переливання крові не наосліп, а на науковому ґрунті, не піддаючи життя хворого небезпеці. У 1921 р. Я. Янський запропонував міжнародну класифікацію груп крові. Відкриття груп крові стало науковим обґрунтуванням для широкого впровадження переливання крові в медичну практику. Перше успішне переливання крові з врахуванням групової належності здійснив у 1919 р. російський вчений В.В. Шамов анемічній жінці після повторних маткових кровотеч. Ім’я першої молодої дівчини-донора, на жаль, залишилось невідомим.

Важливе відкриття в галузі переливання крові було зроблено також у 1914 р. А. Густеном (Hustin A.), який для запобігання згортанню крові запропонував цитрат натрію, що широко використовувався до останнього часу.

У 1940 р. К. Ландштейнер і Віннер виявили в еритроцитах новий антиген –Rh (резус-фактор), а Левін із співавторами довели його зв’язок із гемолітичною жовтяницею у новонароджених. З тих пір розпочався новий підхід до здійснення гемотрансфузійної терапії з врахуванням не тільки групи крові, а і резус-фактора.

На сьогодні інфузійно-трансфузійною терапією в Україні займаються інститути гематології і переливання крові, обласні і міські станції та відділення гемотрансфузійної терапії при великих лікарнях (обласних, міських, районних). Досягнення сучасної науки дозволяють широко використовувати інфузійно-трансфу- зійну терапію в клінічній практиці як ефективний засіб лікування хворих.

Людей, які добровільно здають свою кров називають донорами (donore – дарувати). Хворих, які отримують кров називають реціпієнтами. Донором може бути кожний дієздатний громадянин від 18 до 60 років, який пройшов медичне обстеження. Держава гарантує йому захист прав і збереження здоро- в’я. Разова здача крові не повинна перевищувати 500 мл. У донорів, які здають кров вперше, а також у донорів до 20 років і старше 50 – рекомендують здавати не більше 300 мл. Повторна здача крові дозволяється через 60 днів. Донорам, які регулярно здають кров, надаються додаткові пільги (санаторно-ку- рортні путівки, оплата комунальних послуг і ін.)

Всі питання з інфузійно-трансфузійної терапії вирішують лікарі. Вони несуть юридичну відповідальність за правильність гемотрансфузії. Фельдшер, акушерка, медична сестра – активні помічники лікаря – проводять монтаж системи, венопункцію, біологічну пробу, можуть самостійно здійснювати переливання кровозамінників або переливання крові та її компонентів, але тільки під наглядом лікаря.

Основи ізосерології та система груп крові

Успіх гемотрансфузії тісно пов’язаний із розвитком вчення про групи крові, в основі якої знаходиться антигенна система. На сьогодні відомо близько 500 антигенів крові, які створюють більше 40 різних антигенних систем. Всі антигени крові поділяються на клітинні і плазменні. Сьогодні відомо, що в еритро-

2. У сироватці визначають наявність ізоаглютинінів α та β за допомогою стандартних еритроцитів відомої групи крові.

Визначення групи крові у людей проводять лікарі-лаборанти спеціалізованих і відповідно сертифікованих лабораторій із наступним записом результатів у спеціальний журнал та внесенням їх у вигляді штампа в паспорті. При прийнятті хворого на стаціонарне лікування первинне визначення групи крові виконують спеціально підготовлені лікарі-лаборанти централізованих (клінічних) лабораторій. Результати визначення групи крові записують у спеціальний журнал та на бланк із зазначенням дати та за підписом особи, яка проводила його. Цей бланк підклеюють до карти стаціонарного хворого. Крім того, результат, який вказаний на цьому бланку, лікуючий лікар фіксує на титульній сторінці і скріплює підписом, вказавши дату.

У невідкладних випадках, коли хворому необхідна термінова трансфузія крові або її компонентів, а визначення групи крові лікарем-лаборантом неможливо організувати, визначення групи крові проводить лікуючий лікар з обов’язковим наступним наданням пробірки з кров’ю хворого в лабораторію для остаточного визначення групової належності.

Визначення групи крові в усіх випадках обов’язково проводять за допомогою стандартних сироваток двох серій кожної групи або моноклональних антитіл. У сумнівних випадках додатково перевіряють присутність ізоаглютинінів, використовуючи стандартні еритроцити.

1. Визначення групи крові за допомогою стандартних сироваток. Стан-

дартні сироватки виготовляються в ампулах спеціальними лабораторіями установ служби крові. Сироватки зберігають у холодильнику при температурі +6-2 0С. Термін зберігання сироватки вказаний на етикетці (6 місяців від дня виготовлення). Кожна ампула сироватки повинна мати паспорт-етикетку зі зазначенням групи крові, номера серії, титру, терміну придатності, місця виготовлення. Використовувати ампули без етикеток категорично заборо-

няється! Всі стандартні сироватки залежно від групи крові мають своє кольорове маркування: І(0αβ ) – безколірна; ІІ(Аβ ) – голуба; ІІІ(Вα ) – червона і ІV(АВо)

– жовта. Відповідне маркування сироваток є на етикетках у вигляді кольорових смужок. На етикетці ампули сироватки І(0αβ ) групи смужки немає, етикетка сироватки ІІ(Аβ ) групи має дві смужки голубого кольору, сироватки

ІІІ(Вα ) групи – три смужки червоного кольору і сироватки ІV(АВо) групи – чотири смужки жовтого кольору. Сироватка повинна бути світлою і прозорою, ампула – цілою. Наявність пластівців, осаду, помутніння є ознаками непридатності сироваток. Кожна сироватка повинна мати свій титр. Титр сироватки – це те найбільше її розведення, за якого ще можлива аглютинація. Чим більший титр, тим надійніша сироватка. Для визначення групи крові бажано користуватися сироватками з титром, що не нижче 1:32. Слід пам’ятати, що при значному розведенні сироваток реакція аглютинації може не відбутися. Сироватка відповідної групи крові повинна мати свою серію і високу ак-

100 Загальна хірургія

тивність, перші ознаки аглютинації повинні з’являтися не пізніше 30 с. Серія характеризує сироватку, що виготовлена з крові певної людини.

Для визначення групи крові використовують цільну кров, відмиті еритроцити, еритроцити в плазмі, сироватці або в 0,9 % розчині натрію хлориду. У хворих на анемію кров стабілізують гепарином.

Визначення групи крові проводять у приміщенні із задовільним освітленням при температурі від +15 до +25 оС (оптимальна 18-24 оС). Його здійснюють на спеціальних (із заглибленнями) або звичайних порцелянових пластинах або тарілочках. Останні ділять кольоровими олівцями на чотири квадрати і в напрямку за годинниковою стрілкою позначають сектори груп крові:І(0αβ ); ІІ(Аβ ); ІІІ(Вα ); ІV(АВо). У відповідності до кожного сектора тарілки з допомогою піпетки наносять по одній краплі сироваток двох серій. Потім у хворого протирають ваткою, змоченою 96° спиртом, подушечку кінцевої фаланги третього або четвертого пальців лівої кисті і проводять прокол спеціальною голкою (скарифікатором). Першу краплю крові знімають марлевою кулькою, а наступну краплю збирають у стерильний капіляр Панченкова або з допомогою різних кутів предметного скла і послідовно вносять до сироваток, розмішуючи їх. Співвідношення крові і сироватки повинно бути 1:10 (0,01 мл досліджуваної крові або еритроцитів і 0,1мл кожної сироватки двох серій). Змішав-