Загальна хірургія

1.11.2. МЕДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Медична деонтологія (deon – належне, logos – наука) – вчення про належне, про моральний обов’язок і відношення медичного працівника до хворого.

Деонтологія – частина медичної етики. Вона відображає моральні вимоги і визначає духовний кодекс медичного працівника у взаєминах не тільки з пацієнтами, а й зі своїми колегами по роботі. Предметом деонтології є:

-взаємини медичного працівника та хворого в системі охорони здоров’я;

-місце медичного працівника у суспільстві, державі;

-взаємини між медиками у медичному колективі;

-взаємини медика та мікросоціального середовища (родичі, сусіди, співробітники хворого);

-відношення медика до себе, його самооцінка, оцінка ним своєї діяльності. Велике значення у розвитку деонтології відіграла книга відомого онколо-

га Н.Н. Петрова “Вопросы хирургической деонтологии”, яка започаткувала регламентацію професіональних взаємовідношень серед медичних працівників і систему добре продуманої, науково обгрунтованної поведінки й спеціально розроблених конкретних заходів психологічної дії на хворого. Кожний медичний працівник повинен знати і чітко виконувати свої обов’язки; постійно підвищувати свій професійний рівень; навчити товариша тому, що знає сам; не цуратися брудної роботи. Авторитет медичного працівника забезпечується, насамперед, знанням своєї дисципліни, високою професійною майстерністю. І хворий повинен бути впевненим, що фельдшер, акушерка не лише зможуть йому допомогти, але й постараються зробити в цьому напрямку все, що дозволяють сучасні досягнення медицини та власний досвід. Однак довір’я хворих само по собі не приходить, його треба заслужити, завоювати гуманним ставленням. Справжнього медичного працівника хворі зустрічають із надією і любов’ю. Кожна людина може втратити життя, але вона ніколи не повинна втратити надію на життя. Особливо важливі знання з деонтології в хірургії. Хірургічний хворий відрізняється від усіх інших тим, що йому доведеться перенести радикальне лікування, пов’язане з введенням у наркоз і травматизацією тканин і органів. У таких хворих часто пригнічена психіка, гнітючий настрій, відсутня віра в одужання. При цьому практично всі хворі чогось бояться: одні – операції, другі – знеболювання, треті – просто страждань. У цій ситуації кожне необдумане слово медичного працівника, вчинок, невчасне виконання призначень можуть стати причиною відмови хворого від операції, інколи необхідної за життєвими показаннями. А тому основне завдання хірургічної деонтології – створити атмосферу довіри, стабілізувати психіку хворого, переконати його у сприятливому проходженні операції.

Якщо стан хворої людини дійсно дуже тяжкий (злоякісне захворювання), то в інтересах хворого медичний працівник повинен вміти приховувати від нього правду про істинну недугу, намагатися його морально підтримувати, навіювати віру в сприятливу динаміку захворювання. Ні в якому разі не мож-

на обговорювати з хворими вибір діагностичних процедур, характер проведених досліджень, тактику лікування, вибір знеболювання і т. ін. Хворому слід повідомляти тільки аргументовані рішення.

Деонтологіявроботіфельдшера, акушерки

Особливі умови роботи фельдшера, акушерки без лікаря (здоровпункт, фельдшерсько-акушерський сільський медичний пункт, бригада швидкої допомоги та ін.) накладають на них додаткову відповідальність, в тому числі деонтологічну. Слід пам’ятати, що самостійна робота не тільки велика відповідальність перед суспільством, але і велика довіра суспільства, оскільки воно доручає медичному працівнику найцінніше – здоров’я й життя людини. При цьому потрібно завжди пам’ятати про чітко окреслені права й обов’язки фельдшера, акушерки, про обмеження їх деяких технічних можливостей, маніпуляцій. Досить небезпечним є перебільшення прав самостійно працюючого фельдшера, акушерки, що може покликати за собою запізнілий лікарський огляд, несвоєчасно встановлений діагноз і, нарешті, неповноцінне лікування хворого. Фельдшер, акушерка, працюючи на фельдшерсько-акушерському пункті, сьогодні рідко знаходяться в умовах віддаленого та ізольованого населеного пункту, як правило, вони належать до тісного і налагодженого механізму регіо- нарно-галузевої охорони здоров’я. Вони складають і передають головному лікареві району (дільниці) план роботи, здійснюють надання медичної допомоги хворим вдома, викликають при потребі лікаря або направляють хворих у відповідні лікувальні заклади.

Практична деонтологія в умовах фельдшерсько-акушерського пункту складається з професійних навичок й умінь створювати відповідні умови для хворих, що звертаються за допомогою. Тут важливо все: чистота приміщень, правильне розташування необхідних для роботи інструментів, завчасу підготовлені стерильні інструменти для надання невідкладної допомоги, добре організований і деонтологічно витриманий прийом хворих. Фельдшер повинен самостійно приймати рішення, але завжди відповідно до свого теоретичного та практичного досвіду. Найменша помилка – недооцінка або переоцінка своїх можливостей – може коштувати здоров’я або життя хворого.

Особливо складна робота фельдшера швидкої медичної допомоги, де нерідко потрібна швидка реакція. Проте завжди слід пам’ятати про велику різницю між швидкістю в роботі і поспіхом прийняття рішення, які можуть нашкодити хворому. Будь-яке необережно сказане слово, необережний рух, болючі ін’єкції, грубе перекладання хворого на ноші можуть різко погіршити його стан.

Вибравши важкий життєвий шлях медичного працівника, фельдшер, акушерка повинні вірно служити хворій людині, науці, віддавати всі сили для вирішення проблем зі здоров’ям хворої людини. Все життя медичного працівника повинно бути пронизане розумінням багатогранності, відповідальності та трудності своєї професії. Це буде найкращим доказом виконання правил етики і деонтології в медицині.

нальність; сімейне становище; професію, в якій установі, підприємстві працює, на якій посаді, чи домогосподарка, пенсіонер; місце проживання; дату госпіталізації. Якщо стан хворого тяжкий і він не може говорити (різкий біль, сильна задишка, кровохаркання, значна слабість тощо), треба вияснити тільки ті відомості, які знає лише він. Розпитувати тяжкого хворого слід у такій формі, щоб він відповідав одним словом або знаком, стверджувальним чи заперечувальним.

Якщо хворий перебуває в непритомному стані або втратив мову, потрібно розпитати родичів чи інших осіб, які доставили хворого, або ж без попереднього розпитування провести об’єктивне обстеження .

У разі раптового захворювання, тяжкої травми треба швидко провести коротке опитування, зібрати найнеобхідніші відомості, бо стан хворого може погіршитись і розпитування виявиться неможливим.

Суб’єктивнеобстеження(status praesent subjectivus)

Основні скарги хворого. Спочатку з’ясовують головні або провідні скарги, детально виясняють їх характер. Досить часто з’ясування основних скарг уже дозволяє зробити висновок про характер захворювання. Для того, щоб не пропустити яких-небудь деталей, ознак захворювання, хворого розпитують у певній послідовності і за певною системою.

Слід пам’ятати, що тяжкохворі, особливо з гострою патологією органів черевної порожнини (перитоніт, закрита травма живота тощо), не можуть довго розмовляти, тому частину скарг у них треба з’ясовувати під час об’єктивного обстеження і надання невідкладної допомоги. Найбільш часта скарга хірургічних хворих – це скарга на біль. Медичний працівник повинен вияснити характер болю (гострий, тупий, ниючий, колючий, ріжучий, переймоподібний; час появи, тривалість), уточнити його локалізацію та іррадіацію, з чим пов’я- заний і в який час виникає (після прийому їжі, натще, вранці, під час сну тощо).

Під час з’ясування скарг слід враховувати агравацію (перебільшення больового відчуття), симуляцію (придумування неіснуючих больових симптомів) і дисимуляцію (спробу приховати існуючі симптоми захворювання).

Історія захворювання (anamnesis morbi). При збиранні анамнезу (anamnesis

– розпитування хворого) слід вияснити: коли (скільки часу тому), як (раптово, відразу гостро, повільно, поступово), за яких умов, і в якій послідовності виникли прояви даного захворювання; коли звернувся за допомогою; яке лікування застосовували і які його результати.

Анамнез життя хворого (anamnesis vitae) – це спеціальна медична біографія хворого, в якій у хронологічному порядку викладаються основні вікові періоди життя – дитинство, юність, зрілий вік. З’ясовують перенесені хвороби, спадковість, історію сім’ї (генограма) – чим хворіли брати, сестри, батьки, дід, баба. Важливе значення має виявлення шкідливих звичок (куріння, вживання алкоголю, наркотиків і т. ін.), соціально-побутових умов життя.

У зв’язку з можливою операцією слід вияснити, чи не було в минулому підвищеної кровоточивості після нанесення ран, видалення зуба, чи немає ге-

мофілії, алергії на медикаменти; тривалість “лікарняного листа”, наявність групи і інвалідності та ін.

Висновки з анамнезу. Ознайомившись зі скаргами хворого, анамнезом розвитку захворювання, соціально-побутовими умовами, сімейним анамнезом, слід виявити ймовірне ураження органа або системи організму; давність, характер (гостре, хронічне, підгостре тощо) та причину захворювання; яке використовувалось лікування, його ефективність і т. ін., після чого починати загальний огляд хворого.

Об’єктивнеобстеження(status praesens objectivus)

Досить часто, уже під час загального огляду хворого (потерпілого) складається враження про стан його організму в цілому, а іноді з’являється можливість встановити діагноз з “першого” погляду (пахова грижа, гангрена стопи, флегмона, вивих та ін.). Огляд хворого слід проводити при денному світлі або лампі денного світла. Крім прямого освітлення, необхідно застосовувати бокове, яке дозволяє більш чітко виявити зміни кольору шкіри, наявність різних пульсацій на поверхні тіла (верхівковий поштовх серця, дихальні рухи грудної клітки, перистальтика кишечника).

Загальний стан хворого може бути хорошим, задовільним, тяжким, дуже тяжким. Хворий може бути неспокійним, збудженим; стогнати, кричати від болю; бути пригніченим, загальмованим. Вираз обличчя: жвавий, бадьорий, осмислений, спокійний, зосереджений, збуджений, гнівний, переляканий, стомлений, страдальницький, сумний, байдужий, нерухомий, маскоподібний. Обличчя може бути бліде, червоне, змарніле, одутле тощо; вкрите холодним потом. Шкіра обличчя буває тілесного кольору, бліда, землиста, жовта, гіперемована. Свідомість: ясна, сплутана, затьмарена. Після цього виясняють положення хворого в ліжку: активне (хворий може вільно міняти положення), вимушене (хворий лежить у певному положенні, як правило, для полегшення свого стану), пасивне (хворий лежить нерухомо).

З’ясовують стан живлення: хороший, середній, недостатній, ожиріння, кахексія та ін.

У процесі об’єктивного обстеження хірургічного хворого застосовують ряд клінічних методів дослідження: пальпацію, перкусію, аускультацію, антропометрію і т. ін.

Пальпація (від лат. palpatio – обмацування) – клінічний метод обстеження за допомогою дотику з метою вивчення фізичних властивостей і чутливості тканин та органів, топографічних співвідношень між ними і виявлення деяких функціональних явищ в організмі (температури шкіри, пульсації судин, перистальтики кишечника). Фізіологічною основою пальпації є відчуття, яке виникає при натисканні і рухах пальців. Пальпацію, як правило, проводять за певною схемою і методикою. Наприклад, шкіру і м’язи пальпують, взявши їх у складку для визначення товщини, пружності, еластичності. Для визначення температури різних ділянок тіла руки кладуть плазом на тулуб, кінцівки (при

шоці), на симетричні суглоби (при запаленні суглоба). Пальпаторно досліджують пульс, при цьому визначають стан артеріальної стінки, характер і якість пульсу. Важливу роль відіграє пальпація в діагностиці захворювань органів черевної порожнини. Спеціальні методи пальпації застосовують в акушерській, гінекологічній та урологічній практиці. За способом виконання розрізняють поверхневу і глибоку пальпацію. Деякі особливості властиві глибокій пальпації живота. Так, наприклад, фізіологічне напруження м’язів черевної стінки вдається подолати через натискання. При цьому відчуття в кінчиках пальців порушується, тому й інформація про стан внутрішніх органів стає недостовірною. Щоб цього не сталось, рекомендують класти кінці пальців другої руки на середні фаланги пальпуючої кисті і натискувати при цьому з відповідною силою – лише тоді можна зберегти відчуття пальпуючих пальців.

В окремих випадках застосовують бімануальну пальпацію, при якій руки рухаються одна назустріч другій. При цьому пальпований орган або патологічне вогнище знаходиться між двома руками.

Для обстеження порожнистих органів проводять спеціальну пальпацію – обмацування просвіту органа (ротової порожнини, прямої кишки, піхви). Дослідження ротової порожнини проводять одним або двома пальцями. Ректальне дослідження проводять у рукавичці вказівним пальцем, при максимальному згинанні всіх інших пальців, при цьому положення хворого може бути колінно-ліктьове, на спині або на боці.

Перкусія (від лат. percussio – вистукування) – метод обстеження, який грунтується на постукуванні по поверхні тіла хворого з оцінкою характеру звуку. Найкраще перкусію проводити в стоячому або сидячому положенні хворого, у тяжкохворих – у лежачому. Перкусія буває опосередкована (через плесиметр, палець по пальці) та безпосередня (постукування подушечкою вказівного пальця безпосередньо по поверхні тіла). Перкусія буває гучна (нормальна сила перкуторного удару) і тиха (порогова). Звуки, які виникають при перкусії, мають свою силу, висоту і відтінок. За силою розрізняють гучний, або ясний, тихий, або тупий, звуки; за висотою – високий і низький; за відтінком – тимпанічний, нетимпанічний і звук із металевим відтінком.

Аускультацію (від лат. auscultatio – вислуховування) проводять за певними правилами й умовами. У приміщенні повинно бути тихо, тепло. Під час аускультації хворий стоїть або сидить. Тяжкохворий може лежати в ліжку. Слід уникати вислуховування над поверхнею шкіри, де є волосся, оскільки тертя його викликає додаткові звуки. Необхідно уникати тиску, тому що у цьому випадку в зоні прилягання стетоскопа настає послаблення вібрації тканин. Аускультацію використовують у хірургічних хворих для визначення перистальтики кишечника при різних абдомінальних захворюваннях, шумів при судинних, серцевих захворюваннях, хрипів при післяопераційних легеневих ускладненнях і т. ін.

Антропометрія (від грец. anthropos – людина, metron – міра) – метод вимірювання морфологічних і функціональних ознак людини. Вимірювання зросту і довжини тулуба має велике значення для оцінки загального фізичного

розвитку хворого та пропорційності розвитку окремих частин тіла. Остання може порушуватись при деяких уроджених (хондродистрофія) і набутих у дитячому віці захворюваннях (деякі ендокринні хвороби). Крім визначення зросту і довжини тулуба, нерідко вимірюють об’єм грудної клітки, живота, шиї, голови, розміри нижніх кінцівок, таза та величину пухлинного запального процесу. Масу тіла визначають шляхом зважування. Ростово-ваговий показник з’ясовують за формулою М •100 : Р, де М – маса тіла в кілограмах, а Р – зріст у сантиметрах. Нормальне співвідношення зросту і маси виражають індексом 37-40. М’язову силу визначають динамометром.

Регулярне зважування хворого дає цінні дані про порушення обмінних процесів в організмі.

Обстеженняхворогопосистемахіорганах

Шкіра і видимі слизові оболонки. Колір шкіри: нормальний, блідий, жовтянистий, бронзовий, землистий. Пігментація шкіри (місця пігментації). Вологість або сухість шкіри, її еластичність. Наявність висипки, фурункулів, язв, пролежнів, сверблячки (якщо існують, то в яких місцях, вираженість). Чутливість до зовнішньої температури. Поява синців. Характер волосяного покриву. Розлад живлення волосся (випадання, посивіння, облисіння).

Колір видимих слизових оболонок: звичайний (нормальний), блідий, жовтяничний, пігментний, гіперемований.

Рубці: їх локалізація, відношення до суміжних тканин, зв’язок із лімфатичними вузлами.

Ступінь розвитку підшкірної клітковини (помірний, надмірний, слабкий) і її розподіл. Наявність набряків, їх локалізація, час появи.

Рани, язви: їх локалізація, характер.

Стан лімфатичних вузлів: визначають величину, їх консистенцію (щільна, еластична, флуктуація), чутливість (болючість), рухливість (зрощення між собою, з шкірою, суміжними тканинами) лімфатичних вузлів різної локалізації

– підборідних, підщелепних, за ходом великих судин шиї, потиличних, над- і підключичних, пахових, стегнових, черевних.

Лімфатичні вузли пальпують обережними круговими рухами ІІ, ІІІ і ІV пальців. Дослідження лімфатичних вузлів починають із підщелепної ділянки.

Підборідні вузли пальпують ІІ і ІІІ пальцями по середній лінії підборідної зони. При дослідженні підщелепних вузлів складеними разом ІІ, ІІІ, ІV пальцями правої кисті захоплюють всю клітковину цієї зони і, ковзаючи до нижнього краю щелепи, прощупують лімфатичні вузли. Потім пальпують лімфатичні вузли, розміщені в каротидному трикутнику, вузли за ходом груднинно-ключично- соскоподібного м’яза. Потиличні і задні шийні вузли пальпують по боках від середньої лінії відповідно до ІІІ-ІV шийних хребців. Надключичні і підключичні лімфатичні вузли обмацують, знаходячись спереду або ззаду хворого. Слід досліджувати також проміжок між ніжками m. sternoclaidomastoideus, де можна виявити вирховський метастаз пухлини.

Пахвові лімфатичні вузли розташовані глибоко в пахвовій ямці. При їх пальпації рука хворого повинна бути опущена. Куратор сідає навпроти хворого і кистю заходить по внутрішній поверхні плеча до вершини пахвової западини, при цьому пальцями захоплює всі лімфатичні вузли і, роблячи поступальний рух вниз, притискає їх до грудної клітки. Пахвові лімфатичні вузли можна намацати при відведенні плеча на 90° такими ж поступальними рухами зверху вниз.

Ліктьові лімфатичні вузли розташовані в зоні внутрішнього жолобка плеча, ближче до ліктьового суглоба. При пальпації їх рука хворого повинна бути зігнута в ліктьовому суглобі під прямим кутом.

Пахові лімфатичні вузли розташовані під пупартовою зв’язкою, де їх досліджують кінцями пальців. У скарповському трикутнику, обмеженим пупартовою зв’язкою, довгим відвідним і кравцевим м’язами, за ходом великих судин розташовані стегнові лімфатичні вузли, де їх і досліджують. Підколінні лімфатичні вузли при значному їх збільшенні вдається пропальпувати в положенні зігнутого колінного суглоба.

При дослідженні лімфатичної системи встановлюють наявність лімфангітів, лімфастазів.

М’язова система. При дослідженні м’язів визначають ступінь їх розвитку, силу, тонус, наявність атрофій, контрактури.

Шия. При дослідженні шиї звертають увагу на її форму, наявність випуклості, пухлини. У разі виявлення пухлини визначають її межі, рухливість, консистенцію, болючість, відношення до великих судин шиї, до трахеї, зв’язок із ковтанням.

Грудна клітка. При обстеженні грудної клітки звертають увагу на її форму (нормальна, емфіземоподібна, паралітична, рахітична, воронкоподібна), деформацію, положення лопаток.

Молочні залози. Визначають їх форму, розміри, стан шкіри, сосків, рухливість, порівнюють обидві молочні залози, встановлюють чи немає додаткової грудної залози. При пальпації молочної залози хвора може знаходитися у положенні стоячи, лежачи на спині або на боці.

Серцево-судинна система. Оцінка стану серцево-судинної системи включає дослідження пульсу, серцевої діяльності, вимірювання артеріального тиску. Слід пам’ятати, що такі захворювання, як стенокардія й інфаркт міокарда, можуть супроводжуватися сильним болем у черевній порожнині. При тяжких захворюваннях серцево-судинної системи старанно оцінюють стан хворого і вибирають найбільш раціональний метод лікування, а в разі неминучості операції готують хворого до хірургічного втручання.

Важливе діагностичне значення має визначення частоти пульсу. Брадикардія рефлекторного характеру (вагус-пульс) спостерігається у перші години захворювання при проривних виразках шлунка і дванадцятипалої кишки, вузлоутвореннях, заворотах кишечника. Для гострих запальних процесів, перитоніту, гострих кровотеч характерним є прискорення пульсу. Не-

відповідність між частотою пульсу і температурою тіла є несприятливою ознакою, яка може свідчити про виражені зміни в черевній порожнині.

Зменшення наповнення і прискорення пульсу, гіпотензія свідчать про тяжкість стану хворих, що найчастіше є наслідком шоку, гострої крововтрати та інтоксикації.

Органи дихання. При оцінці стану органів дихання звертають увагу на частоту і глибину дихальних рухів. Дослідження легень розпочинають з перкусії та аускультації. Старанне обстеження легень дає можливість виявити пневмонію, гнійні процеси у них і т. ін. Своєчасна діагностика запальних або специфічних захворювань легень і плеври (туберкульозу тощо) необхідна для правильної оцінки стану хірургічного хворого, вибору раціонального методу знеболювання, проведення відповідної передопераційної підготовки і післяопераційного лікування.

Шлунково-кишковий тракт. Язик при багатьох хірургічних захворюваннях, які супроводжуються високою температурою тіла, інтоксикацією і зневодненням організму, стає сухим, вкривається нальотом. При розвитку перитоніту, гострої механічної непрохідності кишок язик сухий, як “щітка”.

При огляді живота звертають увагу на його форму, величину, старанно оглядають шкіру і ділянки можливих локалізацій зовнішніх гриж.

Живіт може бути рівномірно здутим: наприклад, при паралітичній непрохідності кишок у результаті розвитку перитоніту. Для гострого панкреатиту характерне обмежене здуття попереково-ободової кишки. При заворотах тонкої, сигмоподібної кишок, вузлоутворенні спостерігається зміна форми (асиметрія) живота. У хворих із механічною кишковою непрохідністю на передній черевній стінці можуть контуруватися роздуті перистальтичні петлі кишок.

Важливе діагностичне значення має визначення рухомості передньої черевної стінки при диханні. При перфораціях порожнистих органів (шлунка, кишок) живіт напружений, втягнутий і передня черевна стінка не бере участі в акті дихання. При розвитку гострого запального процесу в черевній порожнині спостерігається обмежене напруження передньої черевної стінки відповідно до локалізації патологічного процесу.

Під час огляду шкіри живота звертають увагу на наявність розширених вен, що є ознакою цирозу печінки і портальної гіпертензії. Петехії, крововиливи можуть спостерігатися при захворюваннях крові та судин. Пальпацію слід проводити обережно, спочатку поверхнево, щоб орієнтовно виявити локалізацію найбільшої болючості в животі.

Відчуття болю при пальпації певної ділянки живота є однією з важливих ознак, яка свідчить про запальний процес. Так, при типовій локалізації гострого апендициту відмічається болючість у правій здухвинній ділянці, при гострому холециститі – в ділянці правого підребер’я; при гострому панкреатиті – в надчеревній ділянці і в лівому підребер’ї, відповідно до проекції підшлункової залози.

Різка болючість при поверхневій пальпації є основною клінічною ознакою гострого захворювання черевної порожнини і характерна для перфорацій виразок, розривів порожнистих органів і розлитого перитоніту.

Однією з основних ознак, що свідчить про тяжкий перебіг захворювання з втягненням у процес очеревини, є симптом Щоткіна-Блюмберга – поява сильного болю після повільного натискання і швидкого забирання руки, якою натискали на черевну стінку.

При пальпації живота слід обов’язково досліджувати печінку, селезінку і всі відділи травного каналу для виключення патологічних змін, новоутворень.

В оцінці стану шлунково-кишкового тракту має значення перкусія живота, яка дає змогу виявити пневмоперитонеум (повітря у вільній черевній порожнині), здуття кишок (метеоризм), випіт, наявність крові, шлунково-кишко- вий вміст при перфораціях і розривах порожнистих органів. Так, зникнення печінкової тупості свідчить про присутність повітря в черевній порожнині. При наявності вільної рідини в черевній порожнині визначається притуплення в місцях скупчення рідини, яке змінюється при зміні положення хворого.

При вислуховуванні (аускультації) живота можна почути кишкову перистальтику. Вона може бути посиленою, з металічним відтінком у хворих із механічною формою гострої непрохідності кишок, або різко послабленою – при парезі кишок.

В оцінці стану шлунково-кишкового тракту важливе значення має дослідження прямої кишки, яке дає можливість визначити різні запальні процеси у малому тазі, пухлини прямої кишки та ін.

Сечостатева система. Хворим, яких приймають у відділення з різними хірургічними захворюваннями й ушкодженнями, необхідно провести дослідження сечостатевої системи. Особливо старанно обстежують осіб, яких госпіталізують у хірургічне відділення зі захворюваннями сечовидільної системи або з дизуричними розладами та змінами у сечі.

Пальпацію нирок проводять в напівзігнутому положенні хворого на спині, на боці. Найкраще це робити бімануально (двома руками) в положенні хворого на спині з напівзігнутими і злегка відведеними ногами. Якщо таким чином нирку не вдається пропальпувати, то хворого обстежують у положенні на боці або у вертикальному, сидячи або стоячи.

При огляді звертають увагу на наявність можливого набряку в поперековій ділянці і в ділянці сечового міхура. При запаленні навколониркової клітковини, пухлинах, гідро- і піонефрозі може спостерігатися випинання в поперековій ділянці, при затримці сечі – переповнений і збільшений сечовий міхур над лобком.

При багатьох захворюваннях нирок визначають позитивний симптом Пастернацького – біль при постукуванні в поперековій ділянці над ураженою ниркою. Слід пам’ятати, що болючість у поперековій ділянці може виникати також при гострому панкреатиті і позаочеревинному апендициті.