Текст 3 Cтеповий край

Сірий, припорошений весняною пилюкою, степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять по ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці степи від ворожих навал. Весною ці могили оборюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою.

Росте на них подорожник, біленькі «невісточки», чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним смородом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіткою будяк, скромні лагідні незабудки, нерозлучні «брат-і-сестра». І весняними вечорами, коли відсиріє від степової вологи земля, голублять душу і серце людині свіжі і літні степові запахи, і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір. І хто зна, хто може підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зелені трави мовчазним чорним могилам.

Може, могили повідають про те, як на них зупинялись постоєм козаки, варили саламату, а кобза дзвеніла у тихе надвечір'я і то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем, і під той сум, під ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем голову старий козак та згадував вірне товариство, що полягло десь під Кафою або Трапезундом, І здавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлась йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце. (239 слів)

( За Г. Тютюнником)

Текст 4 Дещо про писанку

Великий піст — це теж час писання писанок. Писали їх здебільшого в п'ятницю перед Великоднем. Ця ділянка, зокрема, популярна, бо писанка знайшла серед нас велику увагу.

Виконувати писанку могла лише жінка чи дівчина, яка перед святами не сварилася і не гнівалася ні на кого, яка постилась. Писанкарка повинна була бути обов'язкової здорова. Перед початком писання повинна вся вмитися та вдягнути на себе все чисте, помолитися. Боронь Боже, аби хтось зайшов до хати під час малювання. Тоді ґаздиня шепотіла: «Сіль тобі в очах, кремінь — на зубах. Як не зашкодить земля воскові, так аби не зашкодили твої очі моїм писанкам».

Під час роботи не можна було згадувати померлих, щоб не зашкодить тому, кому дістанеться готова річ.

Для писанок і крашанок використовували різноманітні барвники. Колись старі писанкарки намагалися зібрати від трьох до дев'яти яєць від курки-первістки. Їх розбивали об сире дерево і на жовтках замішували фарбу. Писанки, мальовані тими фарбами, виглядали особливо світлими. Жовту фарбу виварювали з кори дикої квасної яблуньки, зелену — з луски молодого соняшника, темну — з дуба, а фіалкову — з чорної вільхи. Кожен колір мав своє значення. Червона писанка означає радість життя і любов, для молодих — надія на одруження. Жовта — уособлює місяць і зорі, а в господарстві — урожай. Блакитна — небо, повітря, простір, в магічному значенні —здоров'я. Зелена — весна, воскресіння природи, багатство рослинного і тваринного світу. Бронзовий колір — багата земля. Сполучення кількох кольорів в узорах орнаменту писанки (чотирьох-п'яти) символізує родинне благополуччя, мир, любов, успіхи. (232 слів).

( За А. Тучапською)