10. План дій щодо членства в нато (пдч) (запроваджено

24 Квітня 1999 року на саміті нато у Вашингтоні (сша)

1. Двері для приєднання до складу членів НАТО відповідно до

статі 10 Північноатлантичного договору залишаються відкритими.

План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), що будується на основі

Інтенсифікованого індивідуального діалогу з питань членства,

розроблений з метою підтвердити чітке зобов’язання стосовно

подальшого розширення НАТО шляхом запровадження програми

заходів, спрямованих на сприяння країнам-претендентам в їх

підготовці до можливого майбутнього вступу до НАТО як членів

Альянсу. Необхідно усвідомлювати, що вироблення остаточних

рішень країнами-претендентами на основі одержаних порад мають

залишатися рішеннями національного рівня, що приймаються та

впроваджуються виключно на відповідальність конкретної країни.

2. У цій програмі претендентам пропонується перелік заходів, з

якого вони можуть вибрати ті, що, на їх думку, є найціннішими з

точки зору сприяння їх підготовці. Активна участь в механізмах

програми „Партнерство заради миру” (ПЗМ) та Ради

євроатлантичного партнерства (РЄАП) залишається суттєво

важливою для країн-претендентів, які бажають далі поглибити своє

військово-політичне залучення до діяльності Альянсу.

3. Будь-яке рішення щодо запрошення країни-претендента

розпочати з Альянсом переговори стосовно приєднання до НАТО

прийматиметься в кожному кокретному випадку країнами-членами

НАТО згідно з параграфом 8 Декларації Мадридського (1997р.)

саміту згідно з Декларацією Вашингтонського саміту. Участь у Плані

53

дій щодо членства в НАТО, що має відбуватися на основі

самодиференціації, не означає існування ані будь-якого масового

розкладу щодо прийняття таких рішень, ані будь-якої гарантії

членства. Цю програму не можна вважати переліком критеріїв для

набуття членства.

Після грузинських подій Віктор Ющенко став ще активніше

переконувати західних партнерів у тому, що і Київ і Тбілісі мають

нагальну потребу набуття статусу ПДЧ, але й членства в альянсі.

Україна, як і країни Європейського Союзу та НАТО, засудили

агресію Росії проти Грузії і негативно відреагували на рішення

Кремля про визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Вони

закликали російське керівництво переглянути його, оскільки

територіальна цілісність і кордони Грузії мають зберігатися так само,

як територіальна цілісність і кордони Росії чи будь-якої іншої країни.

Впровадження Плану дій щодо членства в НАТО

1. План дій щодо членства в НАТО, який є фактичним проявом

політики відкритих дверей, складається з п’яти розділі, а саме:

І. Політичні та економічні питання.

ІІ. Оборонні та військові питання.

ІІІ. Питання коштів.

IV. Питання безпеки.

V. Правові питання.

У кожному з цих розділів ПДЧ визначено питання, які можуть

бути предметом обговорення (список не є вичерпним), та

висвітлюються механізми, за допомогою яких можна якнайкраще

здійснювати підготовку до можливого отримання членства. Перелік

питань, визначених для обговорення, не являє собою набір критеріїв

для отримання членства; цей перелік розрахований на те, щоб

охопити всі ті проблеми, які визначають для себе самі країни-

претенденти як питання, котрі вони бажають розглянути.

2. Від кожної країни-претендента вимагатиметься розробити

річну національну програму пітготовчої діяльності до можливого

майбутнього членства з визначенням завдань та цілей підготовки, яка

б містила конкретну інформацію щодо вживаних заходів та

відповідальних за це органів, а там, де це доцільно, також графік

роботи щодо кокретних аспектів такої підготовки. Країни-

претенденти, коли вважатимуть за потрібне, зможуть модернізувати

цю програму. Програма формуватиме основу,з допомогою якої з

54

боку Альянсу можна буде простежити прогрес, досягнутий країнами-

претендентами, та забезпечити зворотний зв’язок.

3. Зустрічі відбуватимуться за формулою 28+1 в

Північноатлантичній раді та в інших органах, а також, якщо це буде

доцільно, в рамках Групи НАТО з питань міжнародного персоналу та

військових повноважних представників НАТО.

4. Зворотний зв’язок та поради з питань Плану дій щодо

членства в НАТО буде забезпечено за допомогою механізмів, в

основі яких лежатимуть формули, діючі нині для країн-партнерів, а

саме: зустрічі за фомулою 28+1 та семінари в рамках Групи НАТО.

Ці семінари проводитимуться, коли доцільно,з метою обговорення

окремих питань з Плану дій щодо членства в НАТО.

5. Групу НАТО, як завжди, очолюватиме помічник

Генерального секретаря, помічник директора міжнародного

війського штабу, начальник управління або його представник. Група

НАТО працюватиме в тісному контексті з відповідними органами

НАТО стосовно надання порад країнам-претендентам. З плином часу

та мірою набуття досвіду будуть відпрацьовані належні процедури.

Країни-претенденти мають подавати письмові заяви на проведення

семінарів помічнику Генерального секретаря (або його особистому

помічнику), який нестиме відповідальність за впровадження ПДЧ та

за розробку календарного плану зустрічей під загальним

керівництвом та за координацією Політичного комітету високого

рівня (або в його розширеному складі).

6. Щороку Альянс готуватиме звіт для окремих країн-

претендентів, що надаватиме зворотний зв’язок, де увагу буде

зосереджено на зрушеннях, досягнутих у сферах, охоплених

щорічними національними програмами країн-претендентів. Цей

документ стане основою обговорення на зутсрічі

Північноатлантичної ради з країною-претендентом. За допомогою

цього звіту можна буде визначити сфери подальшої діяльності, проте

питання стосовно того, чи брати на себе зобов’язання щодо

подальшої діяльності, залишатиметься на розсуд самої країни-

претендента.

Звернення керівництва держави до генсека

Північноатлантичного альянсу з проханням про приєднання України

до плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) викликало неоднозначну

реакцію у Верховній Раді України. В ході дебатів була прийнята

постанова за якою вступ України до НАТО буде вирішуватися на

55

референдумі. Про необхідність проведення референдуму щодо

членства в НАТО неодноразово заявляв і Президент України

В.Ющенко.

Разом з тим у роз’яснювальній роботі зі студентською молодю

варто звернути увагу на той факт, що з юридичної точки зору

референдум щодо членства України в НАТО не обов’язковий, а коли

його проведуть, він матиме консультативний характер. Його

результати не будуть обов’язковими для уряду і парламенту. Чому?

Справа в тому, що згідно Конституції України, виключно

всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну

території України (стаття 73). Через референдум має здійснюватися

право народу визначати і змінювати конституційний лад. По Закону

України „Про Всеукраїнський та місцеві референдуми” виключно

всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію

права народу на самовизначення та входження України до державних

федеративних і конфедеративних утворень або вихід із них (стаття

5).

Вступ України до НАТО не пов’язаний ані зі зміною території,

ані зі зміною конституційного ладу, ані з входженням до

федеративних і конфедеративних утворень (НАТО, на відміну від ЄС

та ЄЕП, - міждержавна організація без жодних наддержавних

функцій). Тобто ні сам референдум з цього приводу, ні його

результати не можуть бути обов’язковими.

Твердження, що вступ до НАТО вимагає розташування на

території України іноземних військових баз і відповідного

скасування ч.6 статті 17 Конституції хибне, оскільки, як було

з’ясовано у рамках Інтенсивного діалогу, для членства у НАТО ця

умова не обов’язкова. В базових документах НАТО також немає

жодного слова про проведення в країні, яка претендує на членство,

загальнонаціонального референдуму.

І все ж референдум з політичної точки зору важливий як для

НАТО, так і для України. Для України – це питання політичної

довіри до уряду, схвалення зовнішньополітичного курсу держави за

допомогою народного волевиявлення. Для НАТО – крок, який

підтверджує бажання, волю народу щодо вступу нашої держави до

Альянсу.

Для того щоб референдум був легітимний і проведений чесно,

прозоро, потрібно правильне розуміння того коли і як це

робити.Термін проведення референдуму необхідно визначати після

56

досягнення країнами-членами консенсусу й саміту, де Україні буде

про це повідомлено, оскільки тоді буде саме час, коли виникне

фактичний привіт для референдуму. Так, згідно з „Дослідженням про

розширення”, після досягнення консенсусу між країнами-членами

НАТО щодо прихильного ставлення до членства певної країни

(рішення Північноатлантичної ради на саміті НАТО й офіційне

повідомлення з боку Генерального секретаря) та перед виробленням і

підписанням протоколу про приєднання, повинні відбутися

консультації із країною-претендентом. Протягом цього часу країна

повинна підтвердити, що її рішення про вступ задовольняє всі

внутрішні вимоги, аби чинні члени Альянсу були впевнені – вона

хоче і необмінно вступатиме до НАТО (п.81 „Дослідження”). Тобто

референдум щодо членства в НАТО буде підтвердженням, що

Україна (за умови позитивної відповіді) „справді хоче і неодмінно

вступатиме”. Крім того, потрібно дуже скрупульозно підійти до

визначення питання чи запитань, які виносяться на референдум,

оскільки некоректно задане запитання може негативно вплинути на

результати референдуму.

З огляду на викладене, дуже корисним і цікавим є досвід країн,

які проводили референдуми з приводу членства у НАТО.

Першою з них була Іспанія. Але це був референдум, який

проводився значно пізніше офіційного вступу Іспанії до Альянсу в

травні 1982р., і його предметом було не членство як таке, а участь у

військовій структурі Альянсу. Референдум відбувся у березні 1986

року. Громадянам було запропоновано відповісти на запитання: „Чи

згодні ви на продовження членства Іспанії в НАТО за умови, що

Іспанія не буде брати участь у військових структурах блоку, не

матиме на своїй території ядерної зброї і скоротить американську

присутність на власній території. Результати були такі: взяли участь

у голосуванні 59,71% електорату, з них 52,54% громадян виступили

за продовження участі країни в Альянсі; 39,8% проти, 6,54% -

утрималися”.

Принципово іншим були умови проведення референдумів в

Угорщині, Словаччині та Словенії. Особливо цікавим, з огляду на

нинішню ситуацію в Україні був попереджувальний референдум у

Словаччині, організований лівими силами напередодні

Мадридського саміту НАТО 1997 року, де могло бути прийняте

рішення про бажаність запрошення цієї країни. На референдум було

винесено чотири питання: чи схвалюють громадяни членство

57

Словаччини в НАТО; чи згодні вони на розміщення ядерної зброї на

території Словаччини; чи згодні на розташування військових баз; чи

згодні на введення прямих виборів президента? Через політичну

неузгодженість щодо легітимності винесення питання стосовно

прямих виборів президента на момент голосування на дільницях

були різні бюлетні з різними запитаннями.

У голосуванні брало участь лише 9,8% громадян. З них 54%

висловилися проти вступу до НАТО, 89% - проти розміщення

ядерної зброї й 83,5% - проти розміщення військових баз.

Референдум не було визнано з юридичної точки зору, але з

політичної – для НАТО він мав показово важливе значення і, як

наслідок, запрошення почати переговори в рамках першої хвилі

розширення Словаччина не отримала.

Угорщина діяла в рамках узгодження процедур і провела

референдум після запрошення на Мадрідський саміт. На відміну від

Польщі та Чехії, які отримали запрошення разом з нею, в Угорщині

прийняли рішення, що такий важливий політичний крок потребує

підтримки населення й проведення референдуму буде саме тим

підтвердженням її рішучої волі вступати чи, навпаки – засвідчить

небажання і неготовність до вступу. Отже, у листопаді 1997 року

громадянам Угорщини було запропоновано відповісти на запитання:

„Чи бажаєте ви, щоб Угорщина забезпечувала власну безпеку через

членство в НАТО?” У голосуванні взяло участь 42,4% громадян,

85,3% з яких висловилися за вступ до НАТО.

З країн другої хвилі референдум проводила лише Словенія.

Вона зробила це у березні 2003 року на передодні підписання

протоколу про приєднання до НАТО. На порядку денному стояло два

питання: щодо вступу до НАТО та щодо вступу до ЄС. У

референдумі взяло участь 60,3% населення. За вступ до НАТО

висловилося 66,02% громадян, що голосували, проти 33,9%. За вступ

до ЄС було 89,64% громадян [24].

Без чого НАТО залишило Україну в Бухаресті?

Ще раз повторимо: План дій щодо членства в НАТО зовсім не

гарантує вступу до альянсу, а лише готує державу до цього. При

цьому країна сама розробляє щорічну національну програму дій

щодо членства в НАТО (НПДЧ), обираючи ті сфери, в яких

необхідно особливо активно працювати, і визначаючи дати, до яких

потрібно досягти намічених цілей. Як правило, 90% необхідних

заходів стосуються політичних та економічних питань, і тільки 10%

58

військової та правової сфери, реформування сектора безпеки. А

НАТО надає державі-претенденту необхідну практичну допомогу й

оцінює виконану нею „домашню роботу”.

По-суті, приєднання до ПДЧ означає зобов’язання Києва

проводити реформи в країні, щоб наблизитися до стандартів і

цінностей, які є загальними для країн трансатлантичного

співтовариства. І що раніше Україна розпочала б роботу в рамках

цього документа, то краще це було б для її безпеки та добробуту її

громадян. При цьому країна-претендент може працювати в рамках

ПДЧ тривалі роки, як це сталося у випадку з Албанією і Македонією:

ті почали роботу над ним ще в 1999 році. І якщо в Бухаресті альянс

ухвалив рішення запросити вступити в організацію Тірану, то

Скоп’є, наприклад, і далі співробітничатиме з альянсом у

колишньому форматі.

Якби в Бухаресті запросили Україну приєднатися до ПДЧ, то

Київ розпочав би процес розробки та узгодження з міжнародним

секретаріатом НАТО проекту щорічного НПДЧ, і вже у вересні

країна приступила б до його виконання. Та рішення Бухарестського

саміту означає: Київ щонайменше до кінця нинішнього року

спіробітничатиме з альянсом у рамках старого Плану дій Україна-

НАТО (Цільовий план на 2008 рік український президент підписав за

день до початку саміту) і Інтенсифікованого діалогу щодо прагнень

України з досягнення чланства і відповідних реформ (ІД).

У грудні глави зовнішньополітичних відомств можуть у рамках

засідання КУН ухвалили рішення про приєднання України до ПДЧ.

У 23-му пункті декларації Бухарестського саміту, в якому НАТО дав

доручення главам зовнішньополітичних відомств „зробити першу

оцінку досягнутого прогресу під час зустрічі в грудні 2008 року”,

сказано: „Мінстри закордонних справ уповноважені ухвалювати

рішення щодо заяви України та Грузії на надання ПДЧ”.

Теоретично такий варіант можливий. Адже міністрам легше

буде оприлюднити позитивне для України рішення, ніж схильним до

політичної кон’юктури главам урядів і держав.