12. Навіщо Україні нато?

Україна, як відомо, першою з країн СНД підписала угоду з

НАТО у рамках програми „Партнерство за ради миру” у 1994 році , а

в 1997 році уклала двосторонній документ - Хартію про особливе

партнерство між Україною і НАТО, яким встановила нерозривний

зв’язок безпеки України з безпекою усіх європейських держав. Після

подій 11 вересня 2001 року в США відбулися фундаментальні зміни

у сфері міжнародної безпеки і виникли нові загрози і виклики, що

вимагають нового мислення і об’єднання зусиль багатьох країн в т.ч.

62

України для підтримки безпеки.

У цих умовах НАТО, що доказало свою ефективність як

оборонний союз, виявилось безсилим перед більш підступною і

несподіваною небезпекою. Внаслідок пристосування до нових

реалій фундаментально змінився характер і принципи його

діяльності. Якщо на протязі перших 50 років свого існування НАТО

захищало західний світ, в основному зусиллями його провідної

держави – США, то на порозі ХХІ ст. спостерігається протилежна

тенденція, коли країни альянсу допомагають Америці в боротьбі з

терористичною загрозою.

НАТО, що не виходило за кордони північноатлантичного

регіону і діяло в суворій відповідності з Уставом ООН,

перетворилося в організацію, стратегічною метою якої є

превентивні дії у випадку необхідності, без узгодження з іншими

членами світового співтовариства, практично в будь-якій точці

земної кулі. Зокрема, в прийнятій на Пражському саміті 21-22

листопада 2002 році Військовій концепції оборони альянсу від

тероризму однозначно визнано : „НАТО повинно бути готовим

здійснювати військові операції проти терористичних груп і їх

ресурсів і на дії там, де це необхідно, відповідно до рішень

Північноатлантичної ради”.

Сьогодні значно зросла незахищеність членів НАТО стосовно

нових загроз, таких як несподіваний ракетний напад з боку

терористів, держави, що підтримує тероризм, чи міжнародної

організації (Аль-Каїди), а також - використання бактеріологічного,

хімічного і , не виключено ядерної зброї на території країн

альянсу. Із цього випливає висновок : основні зусилля НАТО

повинні бути скеровані не на інтеграцію 28 національних армій,

адже оборона за територіальним принципом втрачає своє

першочергове значення , а на створення сил швидкого реагування,

які б здійснювали місії за межами територій країн - членів альянсу.

Відповідно, першочерговими завданнями НАТО( як

організації в цілому, так і її окремих членів) сьогодні є військові

операції в Афганістані, Іраку, у випадку комплексного

врегулювання, на Близькому Сході ).

Ставиться питання про задіяння НАТО у випадку загострення

ситуації навколо ядерної програми Ірану. Чи зможе діяти Альянс так

ефективно в умовах зростаючої географічної широти і так

радикально змінених завдань, залишає питання відкритим.

63

13. Україна – нато: „за” і „проти”

Розгляньмо аргументи прибічників та противників вступу

України до НАТО. Прихильниками вступу України виступають

представники правих та центриських політичних партій в

українському парламенті. Їх представники запевняють, що у разі

вступу України до НАТО українські оборонні підприємства вийдуть

на європейський ринок озброєнь, будуть залучені до проектів із

розробки , виробництва та придбання озброєнь, в Україну прийдуть

нові технології. У найближчій перспективі на такий сценарій

можна не розраховувати з двох причин: по - перше, європейські

держави дбають передусім про власні робочі місця; по - друге,

просування на високотехнологічні ринки можливе лише за умов

конкурентоспроможної продукції, що для більшості українських

підприємств є поки що недосяжним критерієм. Однак у разі вступу

до НАТО для вітчизняних підприємств ОПК відкриється

можливість виходу на ринки інших держав у кооперації із

західними або російськими партнерами. Успіх залежатиме від

результатів удосконалення державних механізмів стимулювання

діяльності оборонної промисловості, реструктуризації галузі та

підприємств. Із набуттям досвіду міжнародної кооперації з’являться

й перспективи для просування українських підприємств до певних

сегментів європейського ринку озброєнь.

Так, вступ до НАТО відкриває шлях спільним проектам та

новітнім технологіям, які можуть прийти в Україну. Але, знову ж

підкреслимо ,- лише відкриває шлях , а не приводить до

автоматичної появи цих проектів та технологій. Розраховувати на їх

реалізацію в Україні можна тільки за умови забезпечення

привабливості українського ринку та підприємств для західних

партнерів. Реалізація такої можливості потребує політичної волі,

перегляду засад політики стосовно оборонного замовлення,

державної власності на стратегічно важливі підприємства,

зосередження значних ресурсів на їх реструктуризацію,

впровадження ефективного менеджменту. Тобто попереду – велика

праця, а не очікування на преференції.

Поширена теза стосовно кардинального впливу вступу до

НАТО на прихід в Україну інвестицій також не беззастережна.

Прихильники цієї тези посилаються на східноєвропейські

країни першої і другої хвиль розширення НАТО, в яких темпи

зростання інвестицій в економіку напередодні і після вступу до

64

Альянсу становили: 40% -70% - у Словаччині, Словенії, Угорщині та

90%-140% - у Болгарії, Польщі, Чехії. Але не можна не брати до

уваги того факту, в цих країнах паралельно відбувався процес

інтеграції до ЄС, за рахунок чого країни-аспіранти отримували

пряму фінансову допомогу. До того ж європейська економічна

політика є прерогативою ЄС, а не НАТО. Однак не варто

применшувати важливість вступу до Альянсу, адже: для цих країн

він був єднальною ланкою в технологічному циклі вступу до ЄС як

у політичних, так і військових та економічних аспектах. З цього

погляду показовий інший приклад: за даними Світового банку, ВВП

на душу населення за паритетом купівельної спроможності, у 2005

році становив: у Польщі – 12994 дол., Словаччині – 16041 дол.,

Угорщині – 16823 дол. Чехії – 18341 дол., а в Україні цей показник

дорівнював 7213дол. [26].

Чи може Україна очікувати на таку перспективу? Відповідь -

неоднозначна: перспектива є, але її реалізація – неавтоматична. На

зростання інвестиційних потоків можна розраховувати за умови

впровадження в Україні комплексної реформи, тобто реалізації

цілей, визначених у Плані дій Україна – НАТО, та завдань

відповідних річним цільовим планам, пріоритетами яких є, зокрема,

економічне і політичне оздоровлення України. Певним сигналом про

покращення інвестиційного клімату в Україні могло б стати її

приєднання до плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Додатковим

стимулом при цьому є те, що здіснення всіх згаданих планів

відповідає національним інтересам нашої країни.

Серед супротивників вступу України до НАТО: представники

військово-промислового комплексу України, україно-російських

фінансово- промислових груп, лівих партій у парламенті та

проросійськи налаштовані політики. Як показало дослідження,

частина студентів університету також проти вступу України до

НАТО. Серед головних аргументів противників НАТО такі :

- НАТО – це агресивний блок, що може втягнути Україну

у військові дії;

- це потребує значних додаткових коштів;

- приведе до знищення військово-промислового комплексу

України;

- підірве слов’янську єдність;

- зіпсує відносини з Росією.

Які зі страхів перед НАТО перебільшені, а які мають реальне

65

підґрунтя?

Щодо агресивності НАТО то цьому сприяє поширення

недостатньо аргументованої, (а точніше – взагалі не аргументованої)

інформації про участь Альянсу в „дуже непопулярних” заходах:

бомбардуванні Югославії, операціях в Афганістані та Іраці.

Причому заперечувати цих фактів не можна - вони були і є. Але це

- не вся правда. Так, бомбардування Югославії, людські втрати – все

це було й викликало серед країн НАТО не меншу критику, ніж

поза межами Альянсу. Але чомусь замовчуються інші факти: те,

наприклад, що це була перша військова операція за весь час

існування НАТО ( це що стосується агресивності блоку )

При цьому бойові дії започаткувала операція не НАТО, а

сербська армія операція з вигнання албанців і знищення Армії

визволення Косово (березень 1999р). Діями сербської армії

зруйновано мирний переговорний процес у Рамбуйє. Операція НАТО

була відповіддю на ці дії й отримала схвалення ООН, оскільки

ситуація в Косово загрожувала перетворитися на

широкомасштабний регіональний конфлікт. Слід нагадати, що

втрати мирного населення від геноциду режиму С.Мілошевича

становили: близько 10 тис. загиблих; 850 тис. біженців. Військові

втрати СРЮ внаслідок операції НАТО за даними СРЮ становили :

524 військових, 114 поліцейських, 2000 поранених. Втрати

цивільного населення – 500 осіб. До вересня 1999 року 770 тис.

албанських біженців повернулися у Косово. Понад 200 тис. сербів

залишили край. Країни, що входити до складу колишньої Югославії,

тепер є членами НАТО або перебувають у процесі вступу до нього:

це демонструє, наскільки постраждалі країни „незадоволені” діями

НАТО.

Наведемо слова міністра закордонних справ Сербії Вука

Дражковича щодо втручання НАТО на Балкани. „Втручання НАТО

на Балканах було необхідним, проте воно дуже запізнилось. Якби ми

були при владі в 1990 році я переконаний, що Югославія не

розвалилась би. І, звичайно, не було б бомбардувань НАТО. Ми

давно були б в ЄС і НАТО. Наші сусіди греки – в НАТО. Македонія

іде в НАТО. Болгарія, Угорщина вже там. Хорватія і Албанія скоро

приєднаються до Альянсу. Так чому ж ми повинні бути островом у

морі НАТО. І ще, на одній частині нашої держави (Косово)

справжній господар НАТО. Нашим національним інтересам

відповідає те, щоб ми ввійшли до Альянсу і змогли б таким чином

66

бути присутніми в Косово” [17]. Що стосується воєнних дій в

Афганістані та Іраці то їх ведуть США за підтримки окремих країн

у т.ч. тих , які входять до НАТО , - але не Альянс. Зараз НАТО

очолює миротворчі сили сприяння безпеки в Афганістані, до

завдань, яких належать забезпечення безпеки і стабільності ,

боротьба з наркоторгівлею, роззброєння та контроль над

озброєннями. Значна увага приділяється спільним діям з ЄС у

відновлені економіки і правопорядку в провінціях Афганістану.

Місію НАТО в Іраку взагалі важко назвати військовою – вона

полягає в підготовці іракських сил безпеки. Обидві місії

здійснюються за мандатом ООН. Доречно буде згадати, що загальні

втрати НАТО в цих операціях становили: в Косово, з 1999 р.- 71

особа; в Афганістані, з 2001р.- 110 осіб; втрати України за 14 років

миротворчої діяльності становили 44 особи. Для порівняння: втрати

СРСР в афганській війні 1979 – 1989 рр. Становили близько 14

тис.осіб. У тій війні брали участь 150тис. українців; із них

загинули – 3290, поранені - понад 8 тис. осіб [27].

Дуже популярним серед противників євроатлантичного курсу

України та поширеним серед аудиторії їхніх слухачів є міф про

наближення „військових армій НАТО „до кордонів Росії й України,

розміщення баз Альянсу на нашій території”. Насправді НАТО не

має постійного угрупування військ. Об’єднані збройні сили НАТО –

це структура, яка заповнюється за необхідності. НАТО має змогу

формувати і формує певні сили для проведення конкретних

миротворчих, антитерористичних операцій за рахунок відрядження

військ держав-членів лише за їх згодою. До часу відрядження ці

сили перебувають у національному підпорядкуванні (за окрім

Підрозділу дальнього радіолокаційного попередження, що діє на

постійній основі). Найпотужніше угрупування із сил, які надаються

державами-членами. НАТО може розгорнути на випадок

масштабної агресії проти її членів.

Нагадаємо, що розширення НАТО через вступ до Альянсу

держав Східної Європи відбувалося без передислокації іноземних

військових баз на території нових членів. Посуті вступ цих держав в

Північно-атлантичний альянс був „паперовим”, хоча всі вони мають

армії слабкіші за українську.

Сумнівною є теза про розміщення баз НАТО на території

України. Якщо членство в НАТО і передбачає розгортання

військових баз на території держав-членів, то виключно за згодою

67

цих держав на засадах конвенції ”Про статус збройних сил країн-

учасниць НАТО” від 19 липня 1951р. ЇЇ положеннями визначається,

що допуск іноземних військ на територію інших країн

здійснюється за окремими угодами в кожному конкретному

випадку. Зазначимо, що між Росією і НАТО діє угода про статус

збройних сил країн альянсу та країн-учасниць програми „

Партнерство заради миру” на території одне одного).

У цьому контексті варто підкреслити, що розміщення

іноземних військових баз на території України заборонене ст.17

Конституції. Оскільки одна іноземна військова база в Україні все ж

таки існує - Чорноморський флот Російської федерації, - постає

запитання чи логічно протестувати проти надуманого розміщення

іноземних баз і не виступати проти намагань залишити в Україні

наявну військову базу? Якщо говорити про загрозу для України з

боку НАТО, то краще згадаймо, чим „ загрожував” Альянс, коли

надавав Україні допомогу в 1995р.- під час аварії колекторних

споруд у Харкові. В 1998р. та 2001р.- під час повені на Закарпатті, у

2006р. – під час утилізації в Україні величезних запасів

надлишкових озброєнь та боєприпасів.

Особливо „вдалою” знахідкою опонентів НАТО вважається

посилання на надто дорогу ціну для країни її вступу в Альянс. При

цьому вони наводять величезну суму – 92 млрд. грн! Звідки взялася

ця сума нікому достименно не відомо. Навіть, якщо, підсумувати всі

оборонні бюджети з 2004 р., з урахуванням офіційних

(оптимістичних) прогнозів Кабінету міністрів до 2010, то можна

набрати найбільше 65 мільярдів гривень. Але ж ця сума

призначається на утримання та розвиток збройних сил України, а не

на забезпечення вступу до НАТО.

Реальні витрати, які стосуються реалізації євроатлантичного

курсу України, у державному бюджеті на 2006р. становлять 204,6

млн. грн. – або 60 коп. на дорослого жителя України щомісяця (це не

враховуючи того, що 182,1 млн. грн. на миротворчу діяльність

України компенсує секретаріат ООН).

Що стосується ціни членства в Альянсі, то стандарт оборонних

витрат НАТО (2% ВВП) – сума для нормального забезпечення

війська (мілітаризація коштує набагато більше – наприклад, на

військові потреби Ізраїлю в мирний час іде до 10% ВВП). Розмір

оборонних бюджетів України останніх років – 1,4-1,7% ВВП, що

становить, приблизно 50-60% мінімальних потреб збройних сил.

68

Саме членство в НАТО передбачає внески його членів до

бюджету Альянсу загалом на рівні 0,5-1,0% їхніх військових витрат

[25].

Якщо орієнтуватися на прогнозовані розміри ВВП України у

2010 році (близько 940млрд.грн) і розмір оборонного бюджету – 2%

ВВП, то річні витрати становитимуть максимум 190 млн.грн. Окрім

того частина витрат із бюджету НАТО спрямовується на допомогу

країнам-членам у модернізації збройних сил. Що стосується нових

членів НАТО, то ця допомога перевищує їхні власні внески до

спільного бюджету. Наприклад, Чехія чий внесок до бюджету НАТО

становить близько 16млн.дол., отримала від НАТО інвестицій в

інфраструктуру на суму 120 млн.дол. [26].

Якщо Україна не приєднається до блоку, то її витрати на

забезпечення відповідного рівня безпеки, будуть значно вищими,

аніж у разі входження її до НАТО. Незабуваймо також, що країни

значно бідніші і менш розвинені, ніж Україна, а саме Румунія,

Болгарія, Словаччина, успішго приєдналися до НАТО. Це для них

небуло занадто дорого і жодних катаклізмів ані в бюджеті, чи в стані

національної економіки не викликало. Будь-яка країна, щоб

безпечно-почуватися має зміцнюватикріпити свою оборону.

Найдешевший спосіб укріплення оборони – приєднання до потужної

системи колективної оборони, що вже існує.

Міф про теракти в Україні на знак помсти за вступ до НАТО.

Так, Сполучені Штати, Велика Британія, Іспанія потерпіли від

терористів. Але згадайте, що в інших країнах, наприклад, в Росії,

Індонезії та Філіпінах, вибухи звучать не рідше, ніж в деяких з країн-

членів НАТО.

Членство в НАТО передбачає прийняття відповідальних і

політично чутливих рішень. Військові комітети НАТО

розв’язуватимуть завдання за межами Європи, піддаючи при цьому

ризику своїх солдат. Для багатьох це сорйозний стримуючий чинник.

Проте слід оцінювати й ризик поширення нових транснаціональних

загроз на територію України у випадку неадекватних зусиль

світового співтовариства за їх локалізації. Крім того, миротворчі місії

під егідою ООН, в яких Україна бере участь, теж ризиковані,

щоправда при цьому нікому спадало на думку назвати ООН

„агресивним військовим блоком”, або блокувати відрядження

українських миротворців до Лівану, Сьєре-Леоне та інших країн.

Як аргумент проти вступу України до НАТО часто

69

використовується твердження, що це призведе до розриву

комерційних зв'язків із Росією, втрати її ринків, руйнування

вітчизняного ОПК. Такі заяви можна почути з боку як

представників російського лобі в Україні, так і самої Росії. В оборонно-

промисловій кооперації з обох сторін беруть участь близько 1300

підприємств (із української сторони близько 100). При цьому 70%

підприємств українського ОПК перебувають у критичній

залежності від постачань російських партнерів. Росія здійснює

політику поступового заміщення поставок комплектуючих з-за

кордону виробами власного виробництва. Але така політика

російської сторони — не новина: з різними рівнями інтенсивності

та результативності (відповідно до економічних і політичних

поступок з боку України) вона провадиться з середини 90-х років

і є цілком виправданою, з погляду захисту внутрішнього

російського ринку, вітчизняного виробника та конкурентних переваг

на зовнішніх ринках.

У виробничій кооперації Росія орієнтується на партнерство з

провідними компаніями країн НАТО (а не України), а вихід на

натівські стандарти офіційно вважається пріоритетом розвитку

російського № 46 (625) 2 дека ОПК. Якщо у 2004р. загальний

товарообіг між Україною і Росією за номенклатурами продукції

Мінпромполітики становив близько 2 млрд. дол., то у 2005р. у

рамках спільної кооперації він був на рівні 330 млн. дол. До того ж

нарощування обома країнами обсягів торгівлі зброєю на зовнішніх

ринках свідчить про те, що деклароване згортання кооперації поки

що істотно не вплинуло на їхні експортні потенціали [27].

Крім того, переорієнтація технічного і наукового

співробітництва Українського оборонно-промислового комплексу

(ОПК) з Росії на країни Заходу буде проводитися поступово, без

розриву зв’язків із російськими оборонними підприємствами.

Раптова відмова від військового співробітництва з Росією означала б

втрату Україною позицій на світовому ринку озброєнь. Державна

політика передбачає збереження виробництва Українським ОПК

озброєнь (чи іншої техніки) не натівського зразка, що є вирішальним

для експортних позицій України в Південно-Східній Азії, Китаї,

Африці, Латинській Америці. Військово-технічна співпраця України

з країнами Африки й Азії дозволить зберегти і зміцнити власний

сегмент ринку озброєнь, дивіденди від якого мають спрямовуватись

на модернізацію військової організації держави, розробку нової

70

техніки та технологій ОПК. Одним із аргументів противників вступу

України до НАТО є використання деякими політичними силами

теми слов’янської єдності, як „козирної” карти щодо підігрівання

антинатівських настроїв.

Причому, до жупелу єдності залучають лише Росію та

Білорусь, забуваючи про інші слов'янські країни, які приєдналися до

НАТО. Такий розрахунок є не просто політичним трюком, але й

свідомим перекрученням реальної ситуації, бо будь-яка освічена

людина не може ігнорувати той факт, що слов'янськими є країни,

території яких простягаються від Чорного та Адріатичного морів на

півдні до Балтійського моря на півночі. Навіть школярам відомо, що

слов'янські країни на захід від кордонів нашої держави пролягають

аж до кордонів Італії, Австрії та Німеччини. Дружні відносини

України з ними є такі ж традиційні, як із Росією та Білорусю. Отже,

позитивом інформаційної роботи щодо вступу України в НАТО може

бути акцент саме на нинішній слов'янській складовій альянсу, до

якого входять Словаччина, Болгарія, Словенія, Чехія, Польща,

Македонія.

Відзначимо, що слов’янські країни почувають себе в НАТО

цілком комфортно. Етнічні росіяни в країнах Балтії не стали

об’єктом гонінь і переслідувань після вступу цих країни до Альянсу.

І тим більше ніхто насильно не заставляв їх виконувати

інтернаціональний обов’язок в рамках операцій НАТО в Афганістані,

як це було в часи СРСР (при всій очевидній відмінності між цими

подіями). Це до питання проте, що НАТО прагне вбити клин між

братні слов’янські народи.

Тепер про аргумент „вступ України до НАТО зіпсує відносини

з Росією”. Таке побоювання має реальне підгрунття. Незважаючи

навіть на те, що сама Росія успішно співпрацює з НАТО. Але про це

далі.

Причини негативного ставлення деяких соціальних груп, в т. ч.

частини студентської молоді до переспективи входження до Альянсу

слід шукати і в недавньому минулому. Не забуваймо про те, що в

СРСР велась постійна і дуже активна інформаційна компанія,

спрямована на формування вкрай негативного ставлення до

Північноатлантичного альянсу. У військовому середовищі на НАТО

увесь час покликалися, закликаючи до постійної готовності дати

відсіч агресору.

Через службу в армії та шкільну й вузівську військову

71

підготовку пройшли мільйони громадян.

Теза “НАТО-ворог” укорінилася у свідомості кількох поколінь

громадян СРСР, зокрема українців. Треба визнати, що ця

пропагандистська робота дала свої наслідки. До тепер у свідомості

певних верств населення зберігся заяложений пропагандистський

штамп часів холодної війни. Це пояснює чому серед найактивніших

противників вступу до НАТО значна частина наших ветеранів, які

колись спільною перемогою разом з британцями, американцями,

французами, поляками та представниками народів інших країн (до

речі – нинішніх країн членів Альянсу) врятували людство від

фашизму.

На жаль рідко хто з них сьогодні згадує про те, що саме ця

організація була утворена за ініціативою колишніх союзників СРСР

по антигітлерівській коаліції.

Що ж до таких противників серед військових ветеранів дещо

молодшого віку, тих, які не брали участь у Другій світовій війні, але

добре пам’ятають часи холодної війни, то чи не варто їм замислитися

над тим, що колишні наші союзники по Варшавському договору всі

члени НАТО?

Крім того, коріння негативних настроїв щодо НАТО серед

достатньо освітчених прошарків населення, в т.ч. студентської

молоді, то його слід шукати і у недостатній інформаційній роботі

серед цієї категорії, насамперед, на нашу думку, в недостатній

прозорості політичної мотивації вступу України в НАТО.

Нарівні з усіма європейськими народами українці вважають

себе відповідальними за збереження миру в тій частині світу, яка

спричинила дві світові війни. Виходячи із віковічних прагнень

українського народу, в основу політичної мотивації вступу України

до НАТО слід поставити забезпечення миру навколо нашої країни та

в усій Європі. Ця самодостатня теза може бути зрозуміла і близька

багатьом із тих, хто сьогодні виступає проти нашого вступу до

НАТО. Воєнна доктрина України та стратегія безпеки повинні

базуватися саме на такій політичній мотивації. Вступаючи до НАТО,

Україна прагне міцного миру в Європі. Це треба розуміти всім

нашим співвітчизникам, як і народам сусідніх держав.

Спільний військовий потенціал країн НАТО найбільший у

світі, тому вірогідність нападу на Альянс мізерна і практичне не

реальна. Отож, якщо розуміти воєнну безпеку України як досягнення

та підтримання миру і невтручання у військові конфлікти у світі, то

72

найкращим вибором для неї може бути саме вступ до НАТО.

Противники НАТО поки що не дали відповіді на запитання

чому в НАТО всі вступають, і ніхто не виходить, а із країн, що

бажають приєднатися до НАТО, навіть утворилась черга.

У розмовах зі студентами про НАТО необхідно зупинитися на

такій проблемі. В останній час деякі політики намагаються доказати

необхідність закріплення за Україною статусу „позаблокової

держави”, тобто відмови від курсу на Євроатлантичну інтеграцію та

вступу до НАТО.

Логіка прихильників такого курсу приблизно така: „Щоб там у

світі не робилося, а ми зі своєю „позаблоківостю” як за кам’яною

стіною будемо жити поживати і добра наживати”. Звичайно, при

цьому не говорять, які ресурси і зусилля будуть потрібні Україні,

щоб самостійно упоратися із забезпеченням власної безпеки й

оборони. Також не ставлять питання чи реально зберегти

„позаблокову” невинність у сучасному світі взагалі й у випадку з

Україною зокрема. Такі коливання серед української політичної

еліти не залишаються непоміченими на Заході, який вбачає в цьому

невизначеність зовнішньої політики України.

Вимога позаблоковості ззовні має цілком привабливий вигляд.

Говорячи про переваги нейтрального чи позаблокового статусу

України, сучасні українські прихильники позаблоковості

посилаються на такі Європейські країни, які, будучи членами ЄС, не

являються членами НАТО – Австрію, Швецію, Фінляндію й

Ірландію. Але вони замовчують факт, що протягом останніх 15 років

усі вони зіткнулися з проблемою доцільності збереження

нейтрального статусу і з необхідністю введення тих чи інших

обмежень цього поняття. Подібна тенденція продовжує діяти і

сьогодні, оскільки глобалізацій ні процеси і характер новітніх загроз

– регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, зброя масового

знищення - збільшують ступінь взаємнозалежності країн і вимагають

для протистояння таким загрозам сприятливих і узгоджених зусиль

міжнародного співтовариства.

Показовим в цьому відношенні є приклад Австрії, яка в 1955

році прийняла Акт про нейтралітет зі статусом конституційного

закону. Правові проблеми виникли уже зі вступом Австрії до ООН,

оскільки ООН являє собою систему колективної безпеки.

Українським прихильникам нейтралітету необхідно звернути на це

особисту увагу, оскільки Україна є членом ООН. Зокрема, членство в

73

ООН передбачає участь в миротворчих операціях. Стосовно

нейтральної Австрії, то з початку 60-х років у миротворчих

операціях ООН прийняло участь 50 тис. вояків.

Для Австрії несумісність Акта про нейтралітет з членством в

ООН стала очевидною після закінчення холодної війни. Міжнародна

відповідь на агресію Ірака проти Кувейта полягала в здійсненні

військової агресії згідно з рішенням Ради Безпеки ООН. Австрія

прийняла рішення надати свій повітряний простір військам

союзників, і таким чином визнала, що Хартія ООН має перевагу над

австрійським Актом про нейтралітет. Подібні процеси відбуваються і

в інших країнах членах ЄС, що не є членами НАТО. Наприклад,

Фінляндія, не зважаючи на свій позаблоковий статус, не відкидає

можливості приєднання до Північного-Атлантичного Альянсу в

майбутньому Фінляндія, як і Швеція, активно співпрацює з НАТО,

зокрема, в рамках програми „Партнерства заради миру”.

Позаблоковість, цих країни не завадила брати їм участь у військових

операціях з кризових урегулювань організованих ЄС.

Необхідно враховувати, що безпека всіх країн-членів ЄС, а

також нейтральних, гарантується діяльністю Північноатлантичного

альянсу.Політика безпеки ЄС формується як принципово додаткова

до політики НАТО. В цьому контексті закріплення позаблокового

статусу за Україною йшло б усупереч загальній тенденції розвитку

міжнародної Європейської системи безпеки.

Крім того, географічне положення України є досить відмінним

від Австрії, Швеції, Фінляндії. Вона близька до районів з

конфліктними ситуаціями(Кавказ, Придністров’я). І самостійне

забезпечення власними силами своєї безпеки її не під силу. А тому

членство в НАТО зняло б питання територіальної цілісності держави,

як скажімо, країн Балтії.

Необхідно звернути увагу і на такий момент. Розвиток

Європейської політики безпеки і оборони, створює для нейтральних і

позаблокових країн не лише правові, а й моральні проблеми. Так, всі

держави ЄС забов’ язані допомогти нейтральним країнам у випадку

військової агресії проти них, а не навпаки. Яким чином повинні

сприймати асиметричний режим інші держави – це вже питання

моралі.

Таким чином, міжнародний досвід країн – членів ЄС свідчить

про стійку тенденцію до зменшення ролі нейтралітету і

позаблокового статуса як інструмента зовнішньої політики держави.

74

Один із аргументів на користь нейтралітету, позаблоковості

полягає в тому, що він нібито буде сприяти покращенню відносин з

Росією.

Водночас Російська Федерація намагається закріпити за собою

статус самостійностї геополітичної сили в Європі з переспективою

домінування в “близькому зарубіжжі”. Така політика Росії є певним

викликом безпеці й стабільності на Європейському континенті.

Звідси, будучи зацікавленим у економічному співробітництві з

РФ, Захід разом з тим прагне нейтралізувати її геополітичні амбіції. І

Україна спроможна йому в цьому допомогти.

Не будемо забувати, що вона для Росії виступає тією

“критичною масою”, що необхідна для остаточного утвердження

гегемонії Росії на пострадянському просторі. Привернувши

Українську державу, на свій бік, Альянс в такий спосіб фактично

перешкоджає процесу оформлення геополітичної завершеності РФ,

унеможливлюючи її відтворення як геополітичної потуги в Європі.

І ще, ні збоку НАТО, ні збоку України, у жодній формі не

поставало питання стосовно Росії як гіпотетичного противника. На

всіх переговорах натівська сторона відзначала важливість підтримки

дружніх стосунків з Росією.

Наближення НАТО та ЄС до Росії за певних умов могло б мати

ще й інший наслідок – зростання в самій Росії популярності західних

цінностей і способу життя.

Крім того, розширення НАТО на країни Східної Європи й

наближення Альянсу до Росії, її життєво важливих центрів робить

для Росії більш проблематичним і ризикованим тиск в інших

напрямках.

Розширення НАТО не становить загрози для Росії, бо, цю

організацію утворюють демократичні держави. НАТО апріорі є

блоком з низьким потенційним рівнем агресії, оскільки зовнішня

агресія і демократичний лад рідко уживаються в одних політичних

режимах. Важливо пам’ятати, що ні НАТО, ні ЄС не бажають

обмежувати себе додатковими конфліктами, які стосуються прав

меншин, чи взаємних територіальних претензій.

Посилений нейтралітет

Враховуючи фактори „за” і „проти” набуття Україною

нейтрального статусу, можна було б розглянути варіант

нейтралітету, посиленого протекціонізмом окремих держав чи

союзів, наприклад, правовим Договором про забезпечення гарантій

75

військової безпеки України збоку США, НАТО, Росії.

Але для цього НАТО повинно було б відмовитися від

подальшого розширення на Схід, а США і Росія – від використання

України з метою реалізації своїх геостратегічних інтересів. Камнем

спотикання при реалізації цього варіанту стане питання про

виведення з території України військово-морської бази Росії –

оскільки ненадання території – ключова вимога нейтралітету.

Позаблоковість

Як одна із можливих альтернатив для України може

розглядатися позаблоковий статус без права на нейтралітет,

підтриманий Договором про гарантії військової безпеки з боку

головних ядерних держав.

У цьому випадку Україні доведеться орієнтуватися лише на

власні сили, без права стати членом будь-яких військово-політичних

союзів і без забезпечення основного права нейтральної держави –

недоторканості її території.

Водночас Україна отримає певні зовнішні гарантії військової

безпеки від країн-гарантів. Перші кроки до такого Договору були

вже зроблені в 1999р. при підписанні „Меморандума про гарантії

безпеки в зв’язку з приєднанням України до Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї”. Проте Меморандум – це

політичний документ, що не має юридичної сили. „Посилена

позаблоковість”

Як одну із альтернатив можна розглядати також модель

позаблокового статусу, підкріпленого Договором про гарантії

безпеки України з боку однієї із країн Великої вісімки. Для цього

необхідно дати відповіді хоча б на три запитання:

1) Які стратегічні інтереси країни-гаранта в регіоні, частиною

якого є Україна?

2) Інтереси якої держави будуть обмежені цим Договором?

3) На які поступки може піти Україна, підписуючи такий

Договір.

США і Росія мають у цьому регіоні настільки амбітні плани,

що радше, запропонують Україні неприйнятні і вкрай невигідної для

неї умови.

Крім того, у теперішній військово-політичній ситуації Україна

не має ядерних сил стримування. Нейтральна (позаблокова) і

без’ядерна країна, аналогічно до Югославії чи Іраку може бути

втягнута у війну за спрощеною процедурою і з вигаданих причин.

76

Участь у НАТО виключає таку можливість.

У разі набуття Україною нейтрального статусу їй знадобляться

неабиякі „захисні можливості”: міцна й чисельна призовна армія,

мобілізаційний людський та промисловий потенціал, високий рівень

консолідації суспільства, резерви матеріальних і фінансових

ресурсів, диверсифіковані джерела постачання енергоносіїв тощо –

саме те, чого їй тепер бракує. В умовах сучасних геополітичних

процесів, коли Україна шукає своє місце в новому світовому ладі й

немає можливостей для маневру, нейтральний статус не дає належної

відповіді на реалізацію стратегічних інтересів на мінімізацію загроз

національній безпеці країни.

Концепція нейтрального курсу, який на думку її прихильників

передбачає будувати Європу в Україні правильна наполовину.

Важливо яким чином її будувати і якими темпами. Якщо без

орієнтації на вступ до Європейського Союзу і НАТО, то це означає,

що ми втрачаємо можливість використання механізму допомоги і

відповідних ресурсів, що вони мають. У такому разі існуюча сьогодні

структура – а це потужна структура і надбудова над тою тіньовою

економікою, сектор якої, як вважають економісти, дорівнює половині

(ВВП) святкуватиме перемогу. Її не потрібно європейські стандарти:

ні прозорість, ні ті правила і закони, за якими працює економіка ЄС.

Тому для такої категорії людей і структур вигідно не вступати до

НАТО і ЄС. Адже вони отримують надприбутки, що не потрапляють

до бюджету нашої держави і, відповідно, до наших громадян.

Очевидно, для забезпечення свідомого, виваженого вибору у

питанні інтеграції України до Альянсу слід поступово позбуватися

штучних стереотипів, сформувати толерантну, неупереджену

атмосферу діалогу в суспільстві й серед державно-політичної еліти.

Зрозуміло, що останнє слово - за громадянами країни. Але це слово

має бути сказане на підставі об’єктивної, максимально повної та

неупередженої інформації про переваги й недоліки приєднання до

НАТО.