7. Відмінності між єс і нато,

історія створення та завдання Альянсу

Незважаючи на те, що ЄС і НАТО є двома невід’ємними

стовпами європейської безпеки, вони якісно різняться між собою.

Між тим частина студентської молоді не може провести чіткої

відмінності між цими організаціями. Ось чому в просвітницькій

роботі серед студентської молоді необхідно звернути увагу на те, що

НАТО уособлює в собі євроатлантичну структуру безпеки і

оборони, яка покликана забезпечити передусім американську

присутність в Європі та єдність Європи і Америки, на якій, власне, і

тримається європейська стабільність та безпека. В контексті процесу

розширення єдиної Європи НАТО переслідує, насамперед,

військово-політичні та зовнішньополітичні інтереси. Свої відносини

з країнами Східної Європи Альянс сприймає через призму

геополітичних інтересів. НАТО цікавлять, перш за все, такі категорії,

як зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс цих країн, їхня

внутрішньополітична стабільність та геополітичне і воєнно-

стратегічне положення.

При цьому країни-кандидати повинні відповідати критеріям і

принципам членства в НАТО, що визначають їх готовність та

можливість виконувати союзницькі зобов’язання і таким чином

робити свій внесок у зміцнення колективної оборони і безпеки.

Якщо НАТО є міжнародною військово-політичною

організацією, то Європейський Союз уособлює в собі наддержавне

утворення, відносини між країнами-членами якого базуються на

конфедеративних засадах. Відтак, ЄС значно централізованіша і

закрита структура, ніж НАТО. Якщо для НАТО пріоритетом є

зовнішньополітична поведінка і західні геополітичні орієнтації

країн – майбутніх претендентів, то для Європейського Союзу є

важливими, насамперед, внутрішня політика й економічні та

політичні перетворення в країнах Східної Європи, що мають

долучитися до європейської спільноти.

40

Вимоги для країн – кандидатів на вступ до ЄС є незрівнянно

вищими, ніж вимоги на отримання членства в НАТО. Країна-

претендент на членство розглядається як об’єкт внутрішньої

політики ЄС, тоді як для НАТО вона є об’єктом його зовнішньої

політики.

Шлях до вступу в Європейський Союз відкритий для тих країн,

які за рівнем свого економічного і політичного розвитку

відповідають його стандартам. Країни, котрі не досягли цих

стандартів, використовують формулу «вступ до ЄС через членство

в НАТО», що розглядається цими країнами як головна передумова

для вступу в ЄС.

Перевага такого шляху інтеграції в Європейську спільноту

полягає в тому, що вступ до НАТО дозволяє країнам-кандидатам

остаточно вийти зі сфери впливу Росії, яка прагне бути самостійною

домінантою на європейському геополітичному просторі, отримати

надійні гарантії безпеки; закріпити основи демократичного устрою в

країні. Але країни-кандидати отримують головне – могутній

локомотив просування своїх інтересів у Євросоюзі в особі НАТО і

США.

Використовуючи тісний зв’язок НАТО з ЄС, ці країни, як

члени Альянсу, можуть безпосередньо на рівноправній основі

лобіювати свої інтереси в країнах Євросоюзу, які водночас є членами

НАТО. Через НАТО країни – кандидати до Євросоюзу мають змогу

використовувати потужний механізм впливу США на ЄС. Країнам,

які мають досить тісні відносини із США в рамках НАТО,

забезпечено підтримку їх намірів – долучитись до ЄС.

Наявність таких потужних локомотивів інтеграції до

Євросоюзу, як НАТО і США, робить стратегію транзиту країн –

кандидатів «через НАТО в ЄС» виправданою. Згідно з цією

стратегією першим суттєвим кроком на шляху приєднання до

європейської спільноти є вступ до НАТО. Нагадаємо, що десять

держав Центральної і Східної Європи (Латвія, Литва, Естонія,

Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Болгарія, Румунія)

приєднались до ЄС лише після того, як вступили в НАТО.

Важливим у виховній роботі зі студентською молоддю є

ознайомлення її з історією і метою створення Альянсу, критеріями та

вимогами, які НАТО висуває до кандидатів на вступ до Альянсу,

формуванням і реалізацією державної політики у сфері

євроатлантичної інтеграції України.

41

Спочатку НАТО створювалося для протистояння

соціалістичній системі. Справа в тому, що у період між 1945-м та

1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній

Америці, перед якими стояла гостра потреба повоєнної відбудови

економіки, з тривогою спостерігали за експансіоністською

політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час війни

зобов”язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності

збройних сил, уряди західних держав виявляли дедалі більшу

занепокоєність, оскільки стало зрозуміло, що керівництво

Радянського Союзу мало намір повністю зберегти свої збройні сили.

Більше того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної

партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги

Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті

наприкінці війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці

побоювання посились після того, як багатьом країнам Центральної та

Східної Європи були нав”язані недемократичні форми правління.

Жорстоко придушувались будь-які прояви опозиції, зневажались

елементарні права людини, громадянські права і свободи.

Між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій,

які примусили серйозно замислитись над цими проблемами. Йдеться

про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії,

Туреччини на інших західноєвропейських країн, про державний

переворот у Чехословаччині, здійснений у червні 1948 року, про

протиправну блокаду Берліна, розпочату в квітні того ж року.

Підписання у березні 1948 року Брюссельського договору стало

свідченням рішучості п’яти західноєвропейських держав:Бельгії,

Великої Британії, Люксенбургу, Нідерландів, Франції – створити

спільну систему оборони, щоб більш ефективно протистояти загрозі

своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори зі Сполученими Штатами

Америки та Канади щодо створення єдиного Північноатлантичного

альянсу на засадах гарантії безпеки та взаємних зобов’язань між

Європою і Північною Америкою. Держави, що підписали

Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію,

Норвегію і Портралію взяти участь у цьому процесі.

Кульмінацією цих переговорів стало підписання

Вашингтонського договору в квітні 1949 року, що започаткував

діяльність Організації Північноатлантичного договору (North Atlantic

Treaty Organization - NATO).

42

Договір проголошує, що кожна європейська держава, котра

здатна втілювати у життя прнципи цього Договору та сприяти

безпеці у Північноатлантичному регіоні може бути запрошена до

членства в Альянсі.

На сьогодні НАТО нараховує у своєму складі такі держави:

США, Велика Британія, Франція, Італія, Канада, Бельгія, Нідерланди,

Люксембург, Данія, Норвегія, Ісландія, Португалія – з моменту

утворення, Греція і Туреччина – з 1952 р., ФРН – з 1955 р., Іспанія – з

1982 р., Польща, Чехія та Угорщина – з 1999 р., Болгарія, Естонія,

Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія – з 2004 р., Албанія та

Хорватія – з 2008 р.

З 1996 р. Франція не бере участь у військових структурах

НАТО, не входить до них також Іспанія та Ісландія (остання у

зв’язку з тим, що не має збройних сил). Сьогодні Франція заявляє

про готовність повернутися до військової структури НАТО і

направляє додатковий військовий контингент в Афганістан.

Міжнародно-правовим обґрунтуванням Північноатлантичного

договору і утворення НАТО є Статут ООН, стаття 51 якого гарантує

невід’ємне право членів ООН на індивідуальну або колективну

самооборону. Учасники Альянсу заявили, що договір не підміняє їх

права і обов’язки, що випливають із членства в ООН. Згідно

договору (ст. 5), збройний напад на одного або кількох його

учасників розглядається ними як напад на всі сторони, що

домовляються. Кожна із сторін зобов’язується надати учасникам

договору, що піддалися нападу, негайну допомогу шляхом прийняття

індивідуально або по узгодженню з іншими сторонами таких заходів,

які вона вважатиме необхідними, включаючи застосування збройної

сили, з метою «відновити і підтримати безпеку північноатлантичного

регіону».

Країни НАТО співробітничають і в тих випадках, коли загроза

їхній безпеці виникає в інших регіонах світу. НАТО не втручається у

внутрішні справи союзних країн; не передбачає її структура і

прямого втручання у конфлікт між союзниками. Проте, вони можуть

розраховувати на зовнішню безпеку, яку забезпечує їм союз у той

час, коли розв’язуються їхні невідкладні проблеми. При бажанні,

вони можуть також скористатися посередництвом Генерального

секретаря НАТО.

43

На сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та

дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та

політики.

НАТО – це міжурядова організація, політико-безпековий союз,

об’єднаний спільною системою цінностей, до яких належить

демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним

шляхом і ринкова економіка.

Найвищим політичним органом НАТО є

Північноатлантична Рада, яка проводить консультації і обмін

інформацією з основних питань діяльності НАТО, приймає рішення,

координує дії країн – учасниць, визначає обсяг їхнього фінансового

внеску, затверджує бюджети органів НАТО.

Кожен уряд представлений у Раді постійним представником у

ранзі посла. Допомогу постійному представникові у його роботі

надає політичний та військовий персонал, або делегація при НАТО,

кількість членів яких може варіюватися.

Коли Рада проводить засідання у такому форматі, її часто

називають «Постійною радою». Двічі на рік, а іноді й частіше Рада

проводить зустрічі на рівні міністрів, коли кожна держава

представлена своїм міністром закордонних справ. Засідання Ради

також відбуваються на рівні міністрів оборони. Самміти, в роботі

яких беруть участь глави держав та урядів, відбуваються тоді, коли

необхідно розглянути особливо важливі питання або ключові

моменти розвитку політики Альянсу в галузі безпеки.

Північноатлантичну Раду можна назвати багатостороннім

форумом, на якому проводяться широкомасштабні консультації між

урядами держав – учасниць з усіх питань, що торкаються їхньої

безпеки, та приймаються рішення, що є виразом колективної волі

урядів держав – членів, оскільки приймаються на основі

одностайності та спільної згоди. Це дозволяє назвати розробниками

політичного курсу, який формується Радою самих країн – членів, які,

таким чином, в повній мірі зберігають свій національний суверенітет.

Рішення ПАР приймаються на основі одностайності та спільної

ради. Кожна держава, представлена в Раді, або в будь-якому з

підпорядкованих її комітетів, зберігає абсолютний суверенітет і

відповідальність за свої рішення.

Іншим керівним органом НАТО є Комітет оборонного

планування. Він складається з постійних представників, але двічі на

рік збирається на рівні міністрів оборони. КОП має ті ж самі

44

повноваження, як і Північноатлантична Рада в межах своєї

компетенції – питаннях будівництва, об’єднаних збройних сил і

стратегічного планування, політичного керівництва діяльністю

воєнних органів блоку.

Необхідність у створенні КОП виникла у 1966 році після

виходу Франції з військової споруди НАТО. Тому зараз в Альянсі

існують два органи з рівними повноваженнями і чітким розподілом:

Рада за участю всіх країн-членів вирішує політичні питання, а

Комітет, в роботі якого не бере участь Франція, займається

військово-політичними питаннями.

Рішення ПАР і КОП мають характер зобов’язань урядів –

держав перед Альянсом і не потребують схвалення їхніми

парламентами.

Група ядерного планування збирається на тому ж рівні, з

тими ж представниками і статусом, що й Комітет оборонного

планування. Її основне завдання – це узгодження позицій з питань,

пов’язаних з роллю ядерної зброї в політиці і планах оборони НАТО.

Основні рішення Групи мають затверджуватися

Північноатлантичною Радою.

Найвищим військовим органом Альянсу є Військовий

комітет, який працює під загальним політичним керівництвом

Північноатлантичної Ради, Комітету оборонного планування та

Групи ядерного планування. Він двічі на рік збирається на рівні

керівників оборонних відомств та начальників Генеральних штабів.

Комітет надає рекомендації та консультації політичному

керівництву Альянсу щодо заходів, які є необхідними для

забезпечення загальних стратегічних концепцій Альянсу та щороку

готує аналіз військової потужності держав і регіонів, що становить

загрозу інтересам НАТО. Допоміжним органом Військового

Комітету є Міжнародний військовий штаб.

Безпосереднє керівництво воєнною діяльністю країн-членів

здійснюють Верховні головнокомандування об’єднаними збройними

силами НАТО в Європі та Атлантиці, що мають розгалужену мережу

підпорядкованих командувань.

Міжпарламентським форумом країн НАТО є

Парламентська асамблея НАТО.

Генеральний секретар НАТО є головою Північноатлантичної

Ради, а також головним представником Альянсу у всіх взаєминах як з

його членами, так і з іншими державами. Він організовує роботу

45

керівних органів НАТО, численних комітетів і робочих груп,

проведення консультацій, здійснює керівництво Міжнародним

секретаріатом НАТО.

Таким чином, метою створення організації від початку було

намагання запобігти агресії, бути оборонним, а не наступальним

блоком.

НАТО – це міжнародна військово-політична організація,

визнана у всьому світі, яка дуже обережно формує свою політичну

стратегію.

Сучасні трансформації НАТО

1. НАТО із військово-політичної організації наприкінці 1990-х

років трансформувалося в політико-військовий союз, політичну

міжнародну організацію із військовим комітетом. Який не має

наступального характеру й до того ж суттєво скорочений. Готовність

цього союзу до дій не становить загрози решті країн.

2. Реально сьогодні НАТО переймається безпекою в ширшому

контексті, аніж військова безпека, тож про агресивність тут важко

сказати. НАТО – найефективніша військова структура у боротьбі з

тероризмом.

3. Документи свідчать, що НАТО робить наголос не на

жорсткій, а на м’якій безпеці, це не військові заходи, а заходи,

спрямовані проти поширення наркотиків і зброї, нелегальної торгівлі

зброєю, міграції тощо.

4. НАТО створило нові структури, які відбивають розширення

співпраці з Росією (Рада Росія-НАТО, створена у травні 2002 року та

партнерство з Україною (Комісія Україна-НАТО, створена у липні

1977р., а також поглиблений діалог із зацікавленими країнами

Середземномор’я.

Принципи діяльності

1. До НАТО сьогодні входить 28 країн, усі рішення

ухвалюються консенсусом на демократичних засадах

Північноатлантичною Радою, в якій головує Генеральний секретар,

котрий не має жодних командних чи владних повноважень, а є лише

спікером. Найважливіші стратегічні рішення дістають підтримку

країн – членів. Отже, можливість ведення агресивної політики вкрай

обмежені.

46

2. У разі ухвалення певних військових рішень члени НАТО

мають змогу обстоювати власну точку зору. НАТО зобов’язує діяти

лише у разі, коли здійснено безпосередній напад на одного із членів

організації, інші рішення НАТО не є обов’язковими для членів.

Кожна країна-член НАТО особисто визначається щодо свого внеску

у проведення будь-яких акцій із застосуванням збройних сил.

Майбутні члени НАТО мають відповідати базовим принципам,

втіленим у Вашингтонському договорі, таким як демократія, свобода

особи та іншим положенням, викладеним у преамбулі до цього

документу.

Від країн-претендентів очікується, що вони будуть:

– вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом;

– демонструвати відданість принципам верховенства права

та прав людини;

– долати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішньо-

територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикцій

відповідно до принципів ОБСЄ та з метою встановлення

добросусідських відносин;

– встановлювати належний демократичний та цивільний

контроль над своїми збройними силами;

– утримуватися від загрози силою чи застосуванням сили

будь-яким чином, що не відповідає цілям ООН;

– сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних

відносин шляхом зміцнення своїх вільних інституцій та завдяки

сприянню зміцненню стабільності й благополуччя;

– продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати

участь у роботі Ради євроатлантичного партнерства, в програмі

«Партнерство заради миру» та розвитку співробітництва з країнами –

партнерами, що не є членами НАТО;

– демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та

благо получчя через дотримання принципів економічної свободи,

соціальної справедливості та відповідальності за охорону довкілля;

– робити свій внесок військового характеру в колективну

оборону і виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а

також бути готовими взяти на себе зобов’язання щодо поступового

удосконалення власної обороноздатності;

– належним чином брати участь у роботі установ НАТО;

– прагнути до здійснення стандартизації та досягнення

оперативної сумісності;

47

– створювати через національну програму необхідну

структуру з питань планування та виконання таких оборонних

бюджетів, які б відповідали визначеним пріоритетам у сфері оборони

та передбачали б відповідні схеми навчання для ознайомлення

персоналу з існуючими в НАТО практикою та процедурами з метою

підготовки до можливої в майбутньому участі в роботі структур

Альянсу;

– ознайомлюватися з наявними правовими механізмами та

угодами, якими керується НАТО для забезпечення співробітництва в

своїй структурі та формальним юридичним процесом, що передує

членству.

Після завершення належних процедур нові члени

приєднуються до Північноатлантичного договору (Вашингтон, округ

Колумбія, 4 квітня 1949р.).