1 Маккиндер х.Дж. Географическая ось истории / Классика геополітики. XX век. — м., 2003. — с. 10.

острівного характеру Землі є найважливішим"1. У центрі Світового острова розташований Осьовий ареал (Pivot Area), який є природною фортецею, оскільки з Півночі він захищений Північним Льодовитим океаном, із півдня — пустелями Середньої Азії, горами Паміру, Тянь-Шаню, Гіндукушу та Гімалаями, зі Сходу — горами Східного Сибіру та Тихим океаном. Лише досить вузький перешийок між Балтійським і Чорним морями (разом із стратегічними протоками Каттегат, Скагеррак, Босфор, Дарданелли) забезпечує безперешкодний зв'язок між ним та Центральною і Західною Європою, які в його схемі належать до поясу, названого внутрішнім півмісяцем (inner or marginal crescent).

Поза межами Світового острова опинився зовнішній півмісяць, складовими якого є Північна і Південна Америка та Австралія, де акумулюються типово морські, торгові цивілізації. Як внутрішній, так і зовнішній півмісяці вразливі для нападу держав, що розміщені у межах Осьового ареалу. З найдавніших часів із цієї території через Східну Європу проходили незліченні кочові народи, які прагнули завоювати країни внутрішнього півмісяця. На його думку, вся геополітична історія людства поділена на три епохи:

1.Доколумбова епоха, під час якої народи внутрішнього півмісяця змушені були постійно захищатися від кочових народів Азії, де завжди існувала можливість створити численну та мобільну військову силу. Германці, гуни, алани, угорці, монголи, араби, змінюючи один одного, здійснювали спустошливі нашестя на морські цивілізації Європи.

2. Колумбова епоха стала поворотним моментом розвитку людської цивілізації, оскільки народи внутрішнього півмісяця, продовжуючи боротьбу з народами Азії (у цей час Європі загрожували турки-османи), скерували експедиції на пошук нових земель і, не зустрічаючи серйозного опору, створювали могутні колоніальні імперії. Ця епоха стала тріумфом західноєвропейської цивілізації, яка змогла не лише витримати натиск народів Осьового ареалу, але й підпорядкувати їх, встановивши контроль над територіями обох півмісяців.

1 MasnicaA. Swiat kolisty і zwycifstwo w historii Sir Halforda Mackindera // Stariczyk. — 1995. — № 1 (24). — S. 27.

3. Постколумбова епоха розпочалась із завершенням епохи великих географічних відкриттів. Весь світ став відомим та освоєним, а розвиток системи сухопутних шляхів сполучення спричинив ефект "стягування земної кулі". Динамічні пульсації морських цивілізацій ведуть їх до зіткнення, причому паралельно в серці Азії відроджується могутня континентальна сила — Росія. X. Маккіндер писав: "Росія посідає у світі таку ж центральну стратегічну позицію, як Німеччина — в Європі. Вона може здійснювати напади в усіх напрямах і піддана можливим нападам з усіх напрямів, крім півночі*'1.

Найбільшу загрозу морським цивілізаціям, і особливо Британській імперії, X. Маккіндер бачив у можливому стратегічному партнерстві між Німеччиною та Росією, оскільки це призвело б до домінування континентальних держав. Звідси він виводив особливе стратегічне значення Східної Європи, яку назвав "відчиненими воротами Європи". Вона мала б відігравати роль бар'єра між двома могутніми континентальними державами, об'єднуючи низку сильних суверенних держав, підтримання статусу яких мало б бути найважливішим елементом британської політики.

У пізніших коректурах X. Маккіндер змінив назву Pivot Area на Heartland (Серцевинна земля), яку запозичив у ще одного британського геополітика Дж. Фейгріва — автора праці "Географія і світове панування" (1915). Значущість осі світової політики, що простягається від Хартленду в Європу через дугу між балтійськими і чорноморськими протоками2, X. Маккіндер відобразив у своїй моделі 1919 р. (рис. 7.2).

На основі своєї схеми, X. Маккіндер сформулював три правила світової політики, які, як і його схема, стали класичними:

1)хто править Східною Європою — править Хартлендом;

2)хто править Хартлендом — править Світовим Островом;

3)хто править Світовим Островом — править Світом.

1 Тихонравов Ю. В. Геополитика. — М., 1998. — С. 118—119. а Йдеться про протоки Каттегат і Скагеррак у Балтійському морі та Босфор і Дарданелли — у Чорному.

У 1943 p. на прохання редактора журналу "Foreign Affairs" він представив значно скориговану схему (рис. 7.3), яка враховувала серйозні зміни у світі, що сталися через крах Версаль-ської системи. Він підкреслив у ній зміну лідера в Атлантичному світі, яким стали США, та назріваючу конфронтацію США з СРСР, котрий, як він передбачив, опанує не лише Хартлендом, але й Східною Європою.

Ця схема відображає світ, у якому відбувається визначене самим географічним простором протистояння між континентальними державами на чолі з СРСР та морськими — на чолі зі США. Атлантичний океан відіграє роль "Середземного" та є своєрідною морською віссю, яка сполучає два півмісяці. Здомінова-на СРСР Східна Європа стала його форпостом і втратила стратегічну цінність для Заходу.

Теорія і схема X. Маккіндера визначили розвиток геополітики, оскільки практично всі пізніші геополітичні концепції були її інтерпретаціями чи випливали з її аналізу. Німецький геополітик К. Хаусгофер вважав його схему та висновки надзвичайним досягненням геополітики й висловлював задоволення з того факту, що "Географічна вісь історії" "англійським політичним елітам була не відома, а точніше, не була ними належно оцінена"1.

К. Хаусгофер, засновник мюнхенської школи геополітики, був одним із тих, хто висунув власну геополітичну концепцію, інтерпретуючи схему X. Маккіндера. На його думку, панування над світом забезпечує "євразійська дуга", тобто простір, що простягнувся від центру Європи до берегів Тихого океану. Власне тому він був рішучим прихильником створення могутнього блоку "Берлін — Москва — Токіо", який міг би бути адекватною відповіддю морським державам. К. Хаусгофер вважав, що такий блок міг би продовжувати стратегію меридіональної експансії, що розпочалась ще в часи епохи великих географічних відкриттів. Створення могутніх континентальних імперій мало на меті підпорядкування Німеччині Африки, СРСР — Південної Азії, Японії — Східної Азії та Океанії і створення порівняно

1 Masnica A. Swiat kolisty і zwyci^stwo w historii Sir Halforda Mackindera // Stariczyk. — 1995. — № 1 (24). — S. 24.

замкнених панрегіонів1. Розвиток великих держав у межах пан-регіонів мав би запобігти серйозним зіткненням між ними та ліквідувати загрозу глобальної широтної експансії США.

У теорії міжнародних відносин виокремлюються праці Н. Спайк-мена, який формулював свої концепції, поєднуючи теорії геополітики та балансу сил. У праці "Стратегія Америки у світовій політиці" (1942) та у виданій після його смерті праці "Географія світу" він докладно проаналізував теоретичні основи геополітики та сформулював утилітарний підхід до проблем світової політики, намагаючись створити основи ефективної стратегії США.

Н. Спайкмен припустив, що експансія здійснюється у напрямі найменшого спротиву, а лімітуючими її природними бар'єрами є океани, річки, гори, які є визначальними чинниками її спрямування. Мета експансії може пов'язуватись із боротьбою за вихід до моря, контроль над стратегічними вузлами шляхів сполучення, басейнів корисних копалин тощо. Услід за Ф. Ратцелем він стверджував, що територія держави є функцією її могутності сьогодні. Тобто держава контролює в певну історичну мить таку площу власної території, яку дозволяє акумульована нею сила.

Н. Спайкмен розглядав геополітику як один із найважливіших інструментів здійснення міжнародної політики, як спосіб вироблення ефективної стратегії. Він вважав: "У світі міжнародної анархії зовнішня політика має керуватись метою зміцнення або, принаймні, збереження порівняльної силової позиції держави. Сила, в кінцевому підсумку, дає змогу провадити успішну війну, і в географії лежать ключі до проблем військової і політичної стратегії. Територія держави — це база, з якої вона діє під час війни, і стратегічна позиція, яку вона займає в час тимчасового перемир'я, яке називають миром. Географія є фундаментальним фактором у зовнішній політиці держави тому, що цей фактор — постійний. Міністри приходять і йдуть, помирають навіть диктатори, але ланцюги гір залишаються непорушними"2.

1 У 20—40-х роках XX ст. популярною була ідея про панрегіони, яка інтерпретувала поняття автаркічних економічних регіонів світу. К. Хаусгофер надавав їм значення геоиолітичних утворень.

2Тихонравов Ю. В. Геополитика. — М., 1998. — С. 129—130.

Аналізуючи маккіндерівську геополітичну схему світу, Н. Спайкмен закидав її авторові переоцінку значення Хартлен-да у світовій політиці. Ключем до світового панування, на його думку, є не стільки Хартленд, скільки "маргінальний півмісяць" Євразії, який охоплює морські країни Європи, Близький і Середній Схід, Індію, Швденно-Східні Азію та Китай. Територію, що лежить у цих межах, він назвав Rimland (rim — край, обід) та висунув ідею, що власне вона є стратегічно визначальною.

Н. Спайкмен скоригував правила X. Маккіндера та сформулював їх у інший спосіб, замість трьох положень залишив лише два. На його думку, світове панування визначається такими географічними особливостями:

1)той, хто домінує над Рімлендом, — домінує над Євразією;

2) той, хто домінує над Євразією, — тримає долю світу у своїх руках.

На його думку, у світовій політиці визначальну роль відіграють три основні центри: Атлантичне узбережжя Північної Америки, Європа та Далекий Схід Євразії. Він припускав, що в перспективі до них може приєднатись четвертий центр — Індія.

Порівняно з X. Маккіндером, Н. Спайкмен значно більшого значення надавав Атлантичному океану, називаючи його "серединним" (Midland), виразно підкреслюючи аналогію між ним та Середземним морем і їх значення для античної і сучасної цивілізацій.

Незважаючи на деяку безапеляційність та дещо завищені оцінки, геополітика як наука важлива тим, що зовнішню політику, як і міжнародні відносини загалом, розглядає в реальній площині геопростору, що, на нашу думку, є конструктивним і суттєво розширює можливості теорії міжнародних відносин.

Виходячи з аналізу основних геополітичних концепцій, Т. Ґа-бісь зводить сутність міжнародних відносин до трьох закономірностей:

1.Влада завжди означає ту чи іншу форму експансії.

2.Влада є розширенням (просторовим), примноженням, отриманням вигоди.

3.Зовнішня політика завжди спрямована на нові сфери впливу, територіальні надбання тощо.

Більшість геополітиків вважають логічною думку про те, що доти, доки держава зміцнюється та розвивається, вона є експансивною, а припинення експансії свідчить про початок її занепаду. Експансію та розширення сфери впливу держави геополітики часто сприймали спрощено, як агресію і територіальні загарбання, що не зовсім правильно і відповідає реаліям XIX ст. Історичний досвід другої половини XX — початку XXI ст. засвідчує, що форми експансії передбачають також встановлення політичного, економічного, фінансового, інформаційного, культурного та інших видів впливу і не завжди пов'язані з прямими анексіями території.

Після Другої світової війни геополітичні дослідження мали переважно прикладний характер, а окремі теоретичні ідеї пов'язують із працями американських учених У. Мак-Нейла та К. Боул-дінга. У період 1960—1980 pp. праці в галузі геополітичних досліджень опублікували Дж. Моделскі, К. Томпсон, П. Кеннеді, 3. Бжезінський, М. ван Клевельд.

Географічний чинник та дослідження особливостей його прояву у міжнародних відносинах гносеологічно пов'язані, насамперед, із теорією політичного реалізму. Досить ґрунтовний аналіз впливу географічного простору на зовнішню політику держав простежується у працях реалістів, зокрема Г. Кісінджера та Р. Штрауса-Гуппе. Геополітиків можна образно назвати "практикуючими реалістами", оскільки вони запозичили майже всі поняття і категорії в теорії політичного реалізму та розглядали їх прояв у конкретному географічному середовищі. Єдиною, але суттєвою відмінністю геополітики від реалізму є її об'єктивізм, який випливає з того, що вона ґрунтується на припущенні про визначальний вплив реального географічного середовища на зовнішню політику держави.

Геополітику як науку часто критикували за те, що її німецька школа, згуртована навколо К. Хаусгофера, своєю концепцією "життєвого простору" виправдовувала загарбницьку політику Німеччини за часів правління націонал-соціалістів, очолюваних А. Гітлером. У післявоєнний час геополітику звинувачували у тому, що вона стала офіційною доктриною німецького фашизму та виправдовувала його агресивну зовнішню політику і претензії на світове панування. У радянській науці закріпилось розуміння її як псевдонауки, реакційної ідеологічної теорії — геополітики ("географічної політики"): "Геополітика виправдовує різні форми імперіалістичної експансії посиланнями на географічні фактори..."1.

Узагалі, якщо відкинути ідеологізацію поняття "життєвий простір", то варто зауважити, що воно є не пропагандистським гаслом чи тезою для виправдання агресивної зовнішньої політики, а, передусім, — умовою існування політичних утворень. Жодна держава у світі не існувала реально без визначеного кордонами власного географічного простору. Його площа та властивості можуть задовольняти чи не задовольняти життєві потреби населення. Дефіцит території чи природних ресурсів змушують держави до активності в тих частинах світу, де вони надлишкові. Історія європейської колонізації Америки та Австралії, що відбувалась паралельно з витісненням і навіть фізичним винищенням корінного населення, або активне втручання СІЛА та європейських держав у стан справ країн Перської затоки — очевидні підтвердження цієї думки. Геополітики мають рацію у тому, що сфери впливу, як і тенденція у політиці великих держав до їх розширення, — річ об'єктивна. Вона випливає з могутності держав та слабкості її сусідів, а виправдовується найрізноманітнішими аргументами, переважно морального чи ідеологічного змісту.

7.2. Расово-антропологічні теорії

Теорії расизму виникли у руслі натуралістичного напряму в соціології, які ґрунтувались на твердженні про фізичну та психічну нерівноцінність людських рас і вирішальний вплив їх відмінностей на історію й культуру людства. Дослідження расових взаємодій, які відбуваються у глобальному масштабі, не могло не зачепити проблематику міжнародних відносин.

Трактування міжнародних відносин у таких теоріях зводилось до боротьби між расами, що розглядались як макро-політичні

1 Политическая и воєнная география / Под ред. К. И. Спидченко. — М., 1980. — С. 18.

спільності. Держави, з цієї позиції, були штучними та нестійкими утвореннями, які відігравали другорядну роль. Це логічно випливало з ідеї превалювання інтересів раси над інтересами націй, що у цих концепціях мали частковий характер.

Поняття "раса" (від фр. гасе) дослівно означає породу певних біологічних організмів. На початку XIX ст. це поняття застосував засновник сучасної антропології Ж. Кюв'є для означення морфологічно відмінних типів людей.

Поняття "раса" трактувалося представниками расово-антропологічної школи в соціології як в антропологічному розумінні, так і в етнічному. У першому випадку критеріями відмінності рас є вторинні морфологічні ознаки будови людського тіла: колір шкіри, тип волосся, розріз очей, будова обличчя тощо. У другому ознакою виступає приналежність певних народів до пра-етнічних спільнот — великих народностей, із яких виникли нації. Цей поділ можна назвати досить умовним, оскільки представники обох напрямів расово-антропологічної школи часто оперують поняттям "раса" як в антропологічному, так і в етнічному розумінні.

М. Захарченко та О. Погорілий, підсумовуючи спільні принципи прихильників расових теорій, окреслили їх так: "Визнання расового фактора як визначального в історичному процесі, проголошення біологічної і культурної відмінності рас, намагання довести існування ієрархії рас із визнанням "вищих" і "нижчих", проведення ідеології та практики збереження "чистоти" "вищої" раси та заперечення змішування рас як головної причини фізичної та культурної деградації людства"1.

Яскравим представником першого напряму був французький учений Ж. де Ґобіно — автор чотиритомної праці "Нариси про нерівність людських рас" (1855). У своїй концепції він виходить із твердження про те, що суспільний розвиток можливий лише за умови расової чистоти суспільства, оскільки він випливає з вроджених здібностей рас. Процес змішування рас руйнує життєвий уклад, призводить до погіршення їх природжених характеристик, деградації культури та загибелі.

Ж. де Ґобіно стверджував, що раси за антропологічними та психологічними особливостями нерівноцінні. Біла (європеоїд-