3. Інвестиційні відносини полягають у стосунках між державними та недержавними інституціями, що передбачають вкладення валютних інвестицій у розвиток господарства інших країн.

Державне інвестування відбувається з бюджетних засобів згідно з рішенням уряду чи міжурядових інституцій. Недержавний (приватний) капітал являє собою засоби приватних фірм чи організацій, що спрямовуються за кордон за рішенням їхніх керівних органів. У будь-якому випадку головну роль в інвестиційному процесі відіграє уряд держави, оскільки він може бути його суб'єктом або принаймні контролювати та регулювати інвестиції, які вкладають приватні суб'єкти.

Традиційно розрізняють прямі та портфельні інвестиції, які відображають рівень контролю іноземного капіталу за підприємством, у яке він вкладається. У першому випадку йдеться про купівлю контрольного пакета акцій, а в другому — будь-якої їхньої частки, що дає право на прибуток.

Розвиток міжнародних економічних відносин не можливий без функціонування світової валютної системи. Із найдавніших часів еквівалентом співвідношення вартості під час обміну товарів було золото. Такий стан формалізувала Паризька міжнародна конференція у 1867 р., на якій було прийняте рішення про введення т. зв. золотого стандарту. Співвідношення курсів національних валют визначалось через кількісний вміст золота, яким державні банки могли погасити суму паперових грошей, що перебували в обігу. На міжнародній конференції у Бреттон-Вудс (1944) світова валютна система зазнала кардинальних змін, оскільки на ній було прийняте рішення про виконання функції світових грошей поряд із золотом долара США. Національні валюти обмінювались за фіксованим доларовим паритетом, а США зобов'язувалися обмінювати пред'явлені долари на золото за встановленим офіційним курсом (35 доларів за трій-ську унцію (31,1 грама)). У 1976 р. на міжнародній конференції в Кінґстоні (Ямайка) було прийняте рішення про фактичний відхід від принципів Бреттон-Вудської системи та переведення міжнародних розрахунків на "плаваючий" курс відносно долара США і відміну золотого покриття його вартості.

Сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються зростаючою взаємозалежністю господарств країн світу, що

традиційно розуміють як вияв процесу економічної глобалізації. Результатом становлення світової економіки у другій половині XX ст. стала т. зв. система неоколоніалізму, в якій міжнародний економічний порядок визначався нерівноправним становищем країн, що розвиваються. На світовому ринку вони залишились постачальниками дешевої сировини та споживачами промислової продукції, виробленої з неї. Такий міжнародний економічний порядок було зведено до формалізованого пов'язання "північ — південь", що декілька десятиріч визначало стосунки між високорозвиненими державами та країнами "третього світу".

Наприкінці XX — на початку XXI ст. розпочалася трансформація міжнародного економічного порядку. її провісником ще у 70-х роках XX ст. стала "друга хвиля" індустріалізації у країнах, що розвиваються. Зокрема, особливо швидке економічне зростання було зауважено в таких країнах, як Бразилія, Мексика, Індія, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Венесуела. У 80-х роках XX ст. стрімке зростання обсягів виробництва та потужне економічне зростання змінили економічну та політичну ситуацію на Далекому Сході, що спричинило те, що Китай став претендувати на роль економічного центру Азії.

Ці процеси відбувалися паралельно зі значним спадом обсягу виробництва промислової продукції у розвинених країнах, особливо СІЛА. Водночас у структурі ВВП США, починаючи з 50-х років XX ст., постійно зростає частка сфери послуг, наукових досліджень та управління. Розвинені країни спеціалізуються на розробленні нових технологій ("ноу-хау"), експортуючи капітал та управлінські рішення (штаб-квартири більшості ТНК розташовані у розвинених країнах, а їх виробництво зміщується у країни, що розвиваються). Стосовно цього економічного феномену 3. Бжезінський застосував поняття "технотронна доба", Д. Белл — "постіндустріальне суспільство", Е. Тоффлер — "інформаційне суспільство". Власне поняття, запропоноване Е. Тоффлером, чи не найточніше передає специфіку сучасного розвитку людської цивілізації, яка суттєво зменшує роль географічного простору (зокрема, його розмірів) завдяки розвиткові та вдосконаленню транспортних і, особливо, глобальних інформаційних систем.

Визначальними рисами сучасного світового господарства називають:

—інтенсивний розвиток ринку товарів на основі міжнародної торгівлі;

—вільний рух чинників виробництва у формі інтенсивного 'вивезення капіталу, технологій та робочої сили;

—зосередження виробництва товарів переважно у межах ТНК;

—зростання самостійності фінансових відносин щодо міжнародної торгівлі (широкий розвиток кредитних та інвестиційних відносин);

—розвиток системи міжнародних економічних організацій;

—лібералізація зовнішньоекономічної політики держав світу.

Попри це спостерігається діаметрально протилежний процес фрагментації світового господарства, котрий полягає у виокремленні відносно автономних економічних просторів, у межах яких держави провадять взаємну ліберальну торгову політику, але ззовні вони захищені досить жорсткими протекціоністськими бар'єрами. Інтеграційні процеси в державах, що відбуваються в межах ЄС та Північно-Американської асоціації вільної торгівлі (NAFTA), незважаючи на різну швидкість і суттєві відмінності між ними, ведуть до виникнення потужних центрів міжнародних економічних відносин, що мають наддержавний характер.