1 Кзрролл с. Дж., Зерилли л. М. Тендерная реконструкция политических систем. — сПб., 2004. — с. 879.

відмінностей життя та інтересів обох статей, що має довести тезу про те, що сила і влада є прагненням чоловіків, тоді як порозуміння і гармонія — жінок.

Для феміністів характерне твердження про те, що у сучасній теорії міжнародних відносин прихована дискримінація жінок, позаяк поведінка держави розглядається в суто чоловічих категоріях — раціоналізму, силового тиску та амбітності. На їхню думку, причини агресивності держав треба шукати у тендерній нерівності, яка призводить до того, що найважливіші державні посади завжди обіймають чоловіки.

Найбільш вивершені принципові основи власної теорії створені постмодерністами, серед яких виділяються ідеї М. Фуко, Ж. Деріда, Р. Рорті та особливо Р. Ешлі.

Дж. Васкез виокремив п'ять фундаментальних ідей постмодернізму:

1. Відсутність загального прогресу та еволюції в людській історії. На їх думку, різні суспільства розвиваються власним шляхом, який не є кращим чи гіршим за інші, а сучасний стан західної цивілізації не є ідеалом, він лише один із прикладів розвитку.

2. Послідовна низка подій не підлягає жодній об'єктивній закономірності, але є результатом тих чи інших рішень, що були прийняті свого часу як випадкові альтернативи.

3. Реальність породжується системою суб'єктивних цінностей та діями людей, спрямованими на їх впровадження в життя, тобто вона є лише "соціальною конструкцією".

4.Мова та концептуальні парадигми створюють реальність, оскільки вони висувають певні моделі спілкування та розвитку, і щойно суспільство запроваджує нововведення, доцільність яких обґрунтована наукою, вони стають частиною реальності.

5.Ідентичність є формою прояву влади та насильства над особами, соціальними групами та суспільствами.

Виходячи з таких принципових основ, постмодерністи звинувачують теоретиків раціоналізму, особливо неореалізму, в нерозумінні сучасних суспільних процесів, їх спрощенні та оперуванні неточними й неправильними за змістом поняттями та категоріями.

Дж. Васкез вважає, що наведені п'ять тверджень "посіяли сумніви у всіх галузях знань, і їх наслідки спричинили довгострокові ефекти в певних дисциплінах..."1. Постмодерністи загострили дискусію в теорії міжнародних відносин, оскільки ще раз повернули її до розгляду фундаментальних основ існування людини і суспільства. Вона рельєфно висвітлила в сучасній теорії брак загальноприйнятих та логічних інтерпретацій її фундаментальних категорій. З іншого боку, дискусія між пост-модерністами і раціоналістами ще раз показала всю відносність знання, вона, за твердженням К. Буса, "показує вроджену тенденцію до сумнівів серед інтелектуалів через страх припуститися певної філософської помилки"2.

Слабкістю теорії міжнародних відносин досі є відсутність науково апробованої експланаційної теорії, що цілісно, несупе-речливо та аргументовано пояснила б сутність міжнародних явищ та процесів. Відсутність їх чіткого розуміння звужує можливість широкого застосування сучасних наукових методів та підходів до дослідження, зокрема, комп'ютерних симуляцій, теорії "ігор".

Створені моделі ґрунтуються на аналізі сотень змінних (особливо у зв'язку з широко відомою ідеєю квантифікації), що визначають найрізноманітніші ситуації у міжнародних відносинах, та не призвели до очікуваних результатів, передусім, з огляду на методологічну й теоретичну слабкість закладеного в них розуміння міжнародних відносин. З одного боку, в сучасній теорії міжнародних відносин спостерігається ренесанс інтересу вчених до класичних теорій, але з іншого — швидко розвиваються альтернативні критичні, тендерні та постмодерністські теорії. Це призводить до початку процесу поляризації наукової думки, при якому на одному її полюсі відбувається формування теорії раціоналізму (на основі ідеї міжнародного суспільства, яка розглядається як надзвичайно перспективна), а на іншому — зближення теорій, представники яких досить різко протистав-

1Васкез Дж. Ф. Постпозитивистское течение: реконструирование научно-го подхода и теории международньїх отношений в зтюху критики классичес-кого рационализма / Теория международньїх отношений / Под ред. К. Буса и С. Смита. — М., 2002. — С. 232.

2Бус К. Вьізов незнанию: теория международньїх отношений перед лицом будущего / Теория международньїх отношений / Под ред. К. Буса и С. Смита. — М., 2002. — С. 353.

ляються раціоналістам. Звідси випливає, що в теорії міжнародних відносин розпочинається нова гостра полеміка, яка в підсумку може призвести до формування цілої низки істотних наукових концепцій.

Складається думка, що сучасна теорія міжнародних відносин переживає парадокс, який полягає у невідповідності рівнів розвитку її теоретичних надбань рівневі розвитку сучасних методів дослідження. Тому ставити питання про створення моделей, що ґрунтуються на емпіричних параметрах, які могли б відобразити таке складне та комплементарне явище як міжнародні відносини та дали б змогу точно їх прогнозувати, очевидно, передчасно.

Це, звісно, не означає, що такі моделі не можна створювати. Адже вони виконують важливу евристичну функцію, виявляючи тенденції розвитку міжнародних відносин, взаємозв'язок численних чинників, що на них впливають, дають змогу систематизувати та порівнювати їх складові явища і процеси тощо.

Сучасна теорія міжнародних відносин змушена не лише синтезувати найсуттєвіші досягнення в межах нової теорії, але й повернутися до проблематики розвитку методологічних основ. Упродовж її розвитку цим питанням не надавалось значної уваги у працях учених; вони намагалися досліджувати прикладні проблеми та науково пояснювати реальні ситуації в міжнародному середовищі.

Дж. Догерті та Р. Пфальцґраф вважають, що сучасна теорія міжнародних відносин має:

— сприяти зміцненню науки про міжнародні відносини як самостійної наукової дисципліни;

— зосередитись на формулюванні постбіхевіористичної теорії, яка, ґрунтуючись на всіх найкращих ідеях, акумульованих досі, мала б ширші експланаційні можливості;

— здійснити чіткий розподіл фундаментальних і прикладних досліджень;

— створити систему наукових зв'язків між дослідженнями міжнародних відносин на різних рівнях узагальнення.

Розділ 7. Теорії міжнародного середовища

Теорії, окреслені як детерміністичні складаються з концепцій, що ґрунтуються на припущеннях про визначальну роль певних чинників у формуванні міжнародних відносин. Це, без сумніву, споріднює їх із факторними теоріями біхевіоризму, від якого вони, однак, суттєво відрізняються.

Факторні теорії біхевіоризму виникли значно пізніше та характеризуються вищим ступенем складності й абстракції. Детерміністичні теорії визначаються монофакторним підходом, тобто для них властиве досить жорстке пов'язання явищ і процесів у міжнародних відносинах переважно лише з проявом одного з факторів, тоді як дія інших вважається мізерною. Вони спрямовані на дослідження ширших, ніж міжнародні відносини, суспільних явищ і процесів, а тому їх можна вважати теоріями міжнародного середовища.

Детерміністичні теорії пов'язані переважно з принципами політичного реалізму (особливо це стосується геополітики), хоча деякі ідеї та принципи багатьох із них мають також ідеалістичний характер. Незважаючи на величезні розбіжності, вони виділяються в окрему групу через гіпертрофоване сприйняття ролі окремих чинників міжнародних відносин або через специфічне бачення їх прихильниками сутності міжнародних відносин.

До детерміністичних теорій належать соціологічні теорії географічного детермінізму та геополітика, расизм, марксизм і нео-марксизм. Таке групування має суто умовний характер, позаяк вони являють собою цілком різні системи поглядів на суспільні явища та процеси взагалі й на міжнародні відносини зокрема.

Переважна більшість учених не відносять їх до складових теорії міжнародних відносин (за винятком неомарксизму, а інколи — геополітики), хоча низку положень, які вони містять, можна розглядати як своєрідні спроби їх пояснення. Окремі з них, наприклад, ортодоксальний марксизм чи расово-антропологічна теорія, викликали та продовжують викликати контроверсії та моральні заперечення і, попри це, без урахування їх наукових основ та аргументів розгляд експланаційних теорій міжнародних відносин був би неповним.

їхні аргументи та гіпотези становлять певний науковий інтерес не лише як антитеза до панівних теоретичних концепцій, але й також як певний спосіб пояснення явищ і процесів у міжнародних відносинах. Вони були підставою для виникнення ідеологій, якими у XX ст. керувались у своїй зовнішній політиці могутні світові держави. Дії і рішення їхніх урядів не можуть бути адекватно пояснені без знання змісту теоретичних концепцій, що їх визначали. Іншим аргументом на користь їх вивчення є також давно зауважена закономірність, яка полягає у тому, що в історії науки неодноразово виникав прецедент ренесансу теорій, що вважались архаїчними чи були з тих чи інших міркувань відкинуті.