2. Післяунійний період

На зеленому квітучому пагорбі над древнім містом піднімалися руїни старовинного храму, їх було видно здалека - з навколишніх полів і пасовищ в долині річки Луги, із Зимненського Святогорського монастиря, що стояв за кілька кілометрів від Володимира, і навколишніх сіл. Їх було видно і зблизька - з невеличких міських вулиць, з вікон багатьох будинків. Вони не полишали людей у спокої. Не могли жителі Володимира їх споглядати і проходити мимо, забуваючи свою історію.

У 1795 році Волинь ввійшла до складу Російської імперії і в краї відновилася православна віра. Володимирська уніатська кафедра була скасована. Спочатку храм передали у казенне відомство і він протягом восьми років служив місцем для збереження хлібних запасів та для казенних речових складів. Старовинний пам'ятник минувшини був у жахливому стані. Це були руїни, в яких більше двадцяти років не проводилася служба Божа. Куди поділися старовинні дорогоцінні речі, які описували "візитатори"? Куди зникли рукописні Євангелія та інші книги, у які колись руські і литовські князі власноручно вписували свої благородні пожертвування на користь храму? Про існування цих книг в XVII столітті зберігалися документальні дані.

У 1802 році Волинська казенна палата навіть поставила питання про перебудову зруйнованої споруди для потреб казни. Але єпархіальні власті запротестували і храм було передано у відомство православної церкви. Врятував його тодішній єпископ Волинський і Житомирський Варлаам (Шишацький). Він погодився з висновками Володимир - Волинського духовного правління, яке доводило, що хоч церква зруйнована і в даний час у ній розміщений склад для зберігання зерна, але консисторією вишукуються можливості для її ремонту, а передача церкви у казенне відомство приведе до неправильного розуміння нашої релігії в інших країнах і навпаки потрібно вживати заходів для "возвишення, а не опущення храму, поскільки народ і так говорить з обуренням, що така чудова і головна Руська церква чи собор залишається без уваги і визнання".[47, с. 35 – 43].

Тоді вперше народилася думка про реставрацію історичної святині. 1804 року навіть склали проект відновлення і почалися деякі ремонтні роботи. Але перша спроба була невдалою. Зведений будівельниками під керівництвом архітектора Шельдера пілон, не витримав ваги склепіння і завалився разом з ним. Роботи через нестачу коштів припинили.

За описом 1806 року церква була з трьома куполами: висота середнього - 68 аршинів без хреста, два інших куполи, трохи нижчих, стояли напівзруйновані у кутках західної частини храму. Всі три куполи були увінчані залізними хрестами з позолотою і покриті білою бляхою. Така ж була покрівля і над вівтарною і середньою частиною храму. А з двох боків північна і південна частини були покриті ґонтом і закінчувалися ліпними щитами, на яких також піднімалися залізні позолочені хрести. Стіни були поштукатурені і пофарбовані. Всередині храм мав уніатський вигляд. В глибині середнього східного апсиду, на підвищенні, вимощеному каменем, був влаштований престол, а над ним чудовий балдахін на золочених стовпах. Горне місце на всю висоту стіни було зайняте різьбленим кіотом із зображенням посередині Богоматері і навкруги дванадцяти апостолів в золочених ризах. Тут же стояли дерев'яні фігури трьох великих святителів і ангелів. Для зберігання святих дарів служила срібна дарохранительниця.

Відомо, що між 1805 - 1809 роками була зроблена ще одна спроба ремонту. Про це залишився наказ Волинської духовної консисторії про поминання на єктеніях "боголюбивого пана Михайла Івановича'' Комбурлея, який в той час був волинським губернатором, за його турботи. Але ці турботи були абсолютно безрезультатними щодо відбудови собору. Інший документ свідчить про витрату 60 злотих - всієї суми, зібраної в той період на оновлення храму.

Майно собору зберігалося в домовій церкві до 17 серпня 1812 року. В той день церкву пограбував один із загонів армії Наполеона. Французькі вояки забрали все, що могли, в тому числі і 1638 злотих церковних грошей. Настоятель церкви протоієрей Мальованський потрапив у полон. З єпископського замку були взяті дві гармати і різна вогнепальна зброя. На десятиліття собор був покинутий людьми і самотньо стояв, нагадуючи про минулі віки.

У березні 1818 року на Волині чекали приїзду царя. Дворянський маршал Володимир - Волинського повіту Пражмовський хотів просити государя про відновлення місцевого соборного храму і вимагав, щоб місцеве духовенство дало йому дані про суть справи. Повідомлення йому підготували, але невідомо, як закінчилися ці наміри.

1819 року Волинська духовна консисторія на прохання володимирського протоієрея Гавриша Левицького видала йому книгу для збору пожертвувань на ремонт собору. Але вдалося зібрати лише 2 руб. 10 коп. Причина такого низького збору, як вказувалося, - мала кількість православного населення в місті.

У 1839 році архітектор Вейцлер склав детальний план єпископських палат перед їх генеральною реконструкцією. Це єдиний документ, який дає нам уявлення про будівлі минулого на подвір'ї собору, які володимирці ще називали "єпископським замочком".[44, с. 34 – 45].

Під час реконструкції було розібрано частину східного крила, що примикала до південної стіни храму. Добудовано дзвіницю, вона стала вищою. Голосники оформлено у вигляді візантійських щілиноподібних вікон з арочним завершенням. Встановлено на даху кований металевий хрест. Колишні єпископські палати підтримувалися у належному стані, адже вони постійно використовувалися, то під школу, то під громадські міські заклади.

Сама ж будівля древнього храму з кожним роком все далі і далі приходила у запустіння. Дійшло до того що там розмістили склад сіна, дров і різних господарських речей, а в прибудові зробили приміщення для утримання худоби. Занедбана будівля храму не могла так довго стояти, вслід за склепінням упав купол. Точної дати, коли це трапилося невідомо, але за переказами люди називали 1829 рік.

Після кількох чергових обвалів будівлю храму залишили напризволяще під відкритим небом для дальшої руйнації і, можливо, повного зникнення з лиця землі. Адже, на жаль, така доля спіткала немало унікальних древніх церковних будівель на волинській землі. Росія переживала в той час період поклоніння перед західноєвропейською культурою, яка відображала в уяві багатих людей зразок кращого життя, у світлі якого все своє і рідне залишалося поза увагою.

Проте наставали моменти, коли погляд людей все-таки повертався знову до старовинного храму. Київський генерал-губернатор А.П. Безак, відвідавши місто Володимир у 1866 році, звернув увагу на руїни древнього кафедрального храму, які залишалися без нагляду і безперешкодно розтягувалися місцевими жителями на різні господарські потреби. Генерал-губернатор відзначив, що потрібно хоча б зберегти залишки храму від дальшого руйнування і доручив підполковнику Ертелю, який завідував у Волинській губернії церковно-будівельними роботами, огородити руїни собору і надалі вирішити питання про його відбудову.

Ертель розробив проект ремонту і склав кошторис на суму 3171 руб. 44 коп., які були представлені тодішньому міністру внутрішніх справ царської Росії Валуєву. Він погодився з представленням генерал-губернатора і розпорядився негайно приступити до укріплення стін собору за рахунок місцевих церковних коштів. За проектом було запропоновано: очистити внутрішню частину храму від сміття і обвалів, очистити і обгородити навколишню територію, покрити залізною покрівлею руїни там, де вони вціліли, зацементувати тріщини в стінах.[44, с. 52 – 58].

У березні 1867 року відбулися торги на виконання робіт. Але сталося так, що ніхто не наважився взяти підряд на ремонтні роботи. Тоді волинське церковне будівельне намісництво доручило своєму архітектору Лінницькому оглянути руїни храму і порівняти їх теперішній стан з проектом Ертеля. Лінницький розробив свій проект. Вартість робіт значно зросла і становила вже 5850 руб. Церковні власті не могли погодитися з такою пропозицією і доручили техніку Вітринському скласти інженерний кошторис, а для перевірки передало його архітектору Вормсу. Звичайне бюрократичне формальне листування тривало понад десять років і не принесло ніяких результатів. Підсумком була втрата проекту Ертеля, який дозволяв зробити хоч щось для збереження стін від ще більшої руйнації.

Переломним моментом переоцінки поглядів стало свято вшанування пам'яті слов'янських першовчителів святих Кирила і Мефодія у 1885 році. Тисячолітня річниця пам'яті цих визначних просвітителів наштовхнула багатьох людей на думку повернутися до своєї історії. Передові люди краю, інтелігенція, церковнослужителі міста Володимира почали ставити питання про відбудову і відновлення святині.

Майже сотню літ древній храм стояв у руїнах і запустінні. Але прості віруючі люди не були байдужими до його долі. У місті часто розповідали ле­генди про таємниче світло, яке темними ночами світило на старовинні руїни, про чудесні церковні співи, які чути із забутих храмових стін. Ці перекази були яскравим виразом благодійних і жалісних почуттів населення міста до долі напівзруйнованого величного пам'ятника старовини, безмовного свідка слави древнього міста Володимира, яке пережило і часи розквіту, і важкі епохи розорення та занепаду, але ніколи не втрачало віри в майбутнє і надії на кращі часи.

Справді, тоді Володимир був звичайним провінційним містечком царської Росії. Ось яким він постає перед нами в одній з публікацій журналу "Київська старовина": "На західній нашій околиці, на кордоні Холмщини і Галичини, в стороні від залізничних і шосейних доріг, стоїть над р. Лугом забуте всіма древнє місто св. Володимира, нині занедбане повітове містечко Володимир-Волинський. Кожний сучасний благополучний росіянин, який звик до залізниць і зручностей життя великих міст, потрапивши випадково в м. Володимир, вважає своїм обов'язком пом'янути його міцним словом за його необлаштованість і зарікається ніколи в нього більше не потрапляти". Від його минулої слави, стверджує автор, залишилися лише руїни древнього собору, які височать над містом.

Саме в той час все частіше і частіше стали лунати заклики відбудувати старовинний храм.

1885 року на Волинь прибув новопризначений губернатор, генерал-майор В.В. Фон Валь. Він оглянув руїни древнього храму, які були у повному запустінні. В середині розміщувалися склади сіна, хліба і дров, а на колишньому погості влаштовані стійла для худоби. Але священикам вдалося переконати губернатора, що стіни храму ще міцні, а його основа, незважаючи на руїни, і досі велична. Обмінявшись думками з тодішнім Волинським архієпископом Палладієм, Фон Валь прийшов до висновку, що старовинний Мстиславів храм потрібно відновити.

Була сформована комісія, до її скдаду ввійшли предводитель Володимир-волинського дворянства Боровиков, настоятель місцевого монастиря архімандрит Олександр, ісправник Володимир-Волинського повіту Вощинін, мировий суддя Омелян Дверницький і священик Даниїл Левицький. Для дослідження руїн храму було запрошено відомих вчених, професора Київського університету В.Б. Антоновича і професора Петербурзького університету А.В. Прахова, секретаря Київської археологічної комісії О.І. Левицького [49, с. 56 – 63].

Комісія розпочала нелегку клопітку роботу. Час і байдужість зробили свою справу. Собор перебував у жахливому стані. Кругом – гори сміття і уламків, які поросли травою та бур'яном. На місці, де стояв іконостас, виросло дерево. Ще одне велике дерево умудрилося закріпитися на одній з високих стін. А на "горньому" місці у вівтарі ріс великий кущ бузини. Над входом звили гніздо лелеки. Стіни поросли мохом.

У роботах по розчищенню будівлі храму та навколишньої території брали участь жителі Володимира і багатьох сусідніх сіл. Було вивезено кілька тисяч возів сміття, яке назбиралося тут за сто років.

Після розчищення за справу взялися спеціалісти-археологи та будівничі. Усі об'єкти були обміряні, сфотографовані і описані, складено плани відбудови. Було встановлено, що древня будова храму має такі розміри: ширина – 31 аршин (один аршин – 71,12 сантиметра), довжина без зруйнованої вежі – 41 аршин. Первісну висоту храму, звичайно, після багатьох пере­будов і жахливого руйнування встановити було неможливо. Після прибудови у 1759 році головного фасаду будівля мала довжину 56 аршинів і ширину – 49,5 аршина. Обчисленнями було доведено, що висота головного купола сягала 68 аршинів, тобто трохи більше як 48 метрів.

Древній храм був споруджений у візантійському стилі за зразками київських церковних будівель ХІ - ХІІ століть. Церква кораблеподібна, з трьох поздовжніх і чотирьох поперечних перехресних кораблів. Середній поздовжній закінчувався апсидою. Первісний фундамент був виявлений на глибині 3-4 аршини. Спід фундаменту був викладений каменем, а верх – цеглою розміром 9x5x1 вершок (1 вершок – 4,445 сантиметра). Цеглини з'єднані сірим розчином. Стіни вимуровані з цегли трохи меншого розміру 8x5x1 вершок. Розчинна суміш – рожева з домішком піску і товченої цегли. Накидка розчину 1-2 вершки. Вікна первісної будівлі були вузькі, їх розширили у XVIII столітті при перебудові приміщення. З давнього часу залишилися хори.

У головному вівтарі, де були закладені вікна, дослідники знайшли давні фрески. Подібні орнаменти було виявлено в будівлі у 1881 році академіком архітектури М.Т. Преображенським. Вчені вважали цілком ймовірним, що вони збереглися ще з часів спорудження храму. Було зроблено припущення, що в древні часи храм був розписаний повністю.

Під час очищення подвір'я навколо храму були знайдені старі будівельні матеріали. В середині собору після розчищення від сміття відкрили гранітний поміст із широких кам'яних плит зеленуватого й фіолетового кольорів, подібних до плит у Почаївській Лаврі. Покладені вони були 1753 року під час однієї з перебудов храму. Нижче гранітного помосту знову був товстий шар сміття, переповнений розкиданими частинами людських скелетів. Пройшовши цей шар, дослідники наткнулися на значно давнішу підлогу із цегли різної форми – прямокутної, трикутної, яку можна було віднести до доби спорудження храму. Але ця підлога збереглася лише в окремих місцях, адже протягом шести століть її багаторазово ламали і пробивали для спорудження склепів і опускання домовин в церковні підземелля. Зрозуміло, що всі ці знахідки давали дослідникам цікавий матеріал для роботи по відбудові храму та встановленню його первісного вигляду.

Комісія прийшла до висновку, що "в грандіозних руїнах Володимир-Волинського Успенського собору ми маємо не тільки древню будівлю великокняжого періоду, а саме залишки того храму, який побудований в середині XII ст. правнуком Володимира Мономаха князем Мстиславом Ізяславовичем".

Далі вчені-археологи приступили до обстеження поховань. Під всією площею будови були підземні склепи. В західній частині храму склеп був вщент заповнений домовинами, які сто­яли рядами, одна на одній в кілька поверхів. Домовини різні: кам'яні, цинкові, у вигляді дубових видовбаних колод, в сере­дині яких були труни з дошок, просмолені зверху, або оббиті шовковими тканинами. Було оглянуто більше двадцяти склепів. На скелетах були костюми і плаття з дорогих тканин - парчі, оксамиту, шовку, залишки яких збереглися. Стало очевидно, що тут протягом століть поховано чимало державних мужів, багатих і знатних людей древньої Волині.

”Найхарактернішою особливістю древньоруських церков, які сто­яли в найближчому відношенні до відомого княжого роду, так званих "отніх храмов", було влаштування князівських гробниць”, – пише О.І. Левицький. – Померлого князя клали в кам'яний гріб, мармуровий чи з шиферних плит, і такий саркофаг не закопували у підпілля, а залишали на поверхні підлоги, наслідуючи древньохристиянські катакомби, а також, заради збереження місця, ставили саркофаги в нішах (аркасоліях), спеціально для цього облаштованих в стінах. Ці ніші були або на рівні з підлогою храму, чи на декілька вершків вище... Аркасолії влаштовувались звичайно у внутрішній паперті, в південній і північній стінах" [28, с. 58 – 64] .

Таких аркасоліїв у стінах Мстиславового храму було виявлено п'ять: два – в південній стіні і три – в північній. Два з них були зовсім зруйновані, очевидно, влаштуванням нових ніш пізніше (невідомо для кого вони призначалися), а три вціліли. Князівські поховання і викликали найбільший інтерес у дослідників. Ці знахідки описує М.І. Теодорович невдовзі після проведення археологічних досліджень у соборі [64].

Один відділ був замурований. Після відкриття крипти виявили чотири склети – два чоловічі, один жіночий і один дитячий. Один чоловічий скелет був великих розмірів і череп мав тільки ліву половину нижньої щелепи, почорнілі краї якої вказували на якесь патологічне прижиттєве руйнування кістки. На думку вчених, то могли бути останки князя Володимира Васильковича, який похований, за свідченням літописця, саме в цьому храмі. Давні письмові згадки розповідають, що то був чоловік "плечима великий" і помер від раку нижньої щелепи: "почали йому гнити зі споду уста... і опало йому все м'ясо з бороди, і зуби знизу випали всі, і щелепа бороди перегнила..."[47, с. 69 – 75]. Другий чоловічий кістяк міг належати батькові князя - Василькові Романовичу (адже, згідно з літописом, Володимир Василькович був похований "в отчий гроб", тобто в родинному склепі батька). Жіночий скелет, ймовірно, його дружини княгині Олени.

Під нішею, в якій було знайдено ці князівські скелети, виявили дерев'яну осмолену труну з розбитим віком. У труні лежав скелет жінки. На голові ще збереглися завитки русявого волосся, були та­кож залишки туфель, розбите дзеркало в шовковій рамі, шматки грубої шовкової тканини, великий комір з тонкого мережива, шматки чорного оксамиту, шитого золотом, шовковими нитками і крупним бісером. Візерунок шиття зображав оленів, що біжать. Окремо знайдено два золотих перстені. Один з них – масивний з невеликою овальною печаткою, на якій зображений вершник з піднятим мечем (герб Гедеміновичів) та латинські літери А.8.К. з датою 1570. На внутрішньому боці зображено серце і букви А-2. Другий пер­стень з тонкого дроту трохи менший, на ньому майстерно зображено собаку і до нього на ланцюжку підвішена мініатюрна гирка. На внутрішній стороні напис на латині "sic fidus". Посе­редині церкви знайдена розбита на декілька частин велика плита з червоного граніту, на якій висічено герб Гедеміновичів, а на­пис вказував, що похована тут княгиня Анна Сангушко-Каширська. Це була дружина князя Сапіги, воєводи Вітебського.

Окрім князівських у соборі було чимало поховань єпископських. Місце для них побудував ще за життя Володимирський єпископ Мокосій Баховецький. Просторе приміщення завдовжки 18 аршинів було у південній частині собору. Домовини розміщалися попід стінами. При огляді в одній з них знайшли "скуфію", але при скелеті не було хреста, Євангелія чи інших ознак єпископського сану. Цілком можливо, що ці поховання були пограбовані татарами, або злодіями, які шукали коштов­ностей.

Друга усипальниця була внизу між амвоном і царськими вратами. Археологи прийшли до думки, що то склеп єпископа Іпатія Потія. Адже у своєму заповіті, складеному 1609 року, він наказав поховати його тіло саме в цій частині храму. До склепу вели невеличкі цегляні сходи. Поховання було наповнене розписаними кахлями та сміттям. Коли його розчистили, на дні знайшли декілька списів, шматки напівзотлілого войлоку, декілька глиняних люльок для куріння тютюну і велику кількість порожніх пляшок. Очевидно, то були залишки пиятики військових. У кутку вдалося знайти декілька срібних монет катериненських гривеників, що вказувало на час перебуван­ня тут компанії, яка влаштовувала бенкети[49, с. 45 – 52].

Цілком можливо, що цей склеп служив військовим тимча­совим житлом, оскільки з нього було прорубано отвір до північної гробівниці. За заповітом там мав бути похований на­ступник Потія уніатський єпископ Іоаким Мороховський. Але домовини не було знайдено. Є також припущення, що під кінець унії домовини єпископів були перенесені з собору в інше місце, можливо перепоховані на одному з кладовищ міста.

Безумовно, що в древньому соборі були поховання багатьох православних єпископів, які тут правили ще до прийняття унії. Але доля цих поховань невідома.

Це крихти розгаданих вченими таємниць, які канули у вічність у цих старовинних мурах. Через нестачу коштів і часу дослідження підземель не вдалося провести повністю. Так і не було встановле­но, де поховані православні єпископи, не встигли закінчити обсте­ження численних поховань під підлогою храму, до кінця довести дослідження великокняжих аркасоліїв. Але й те, що вдалося встановити, підкреслювало велике суспільне і релігійне значення собо­ру, як старовинної пам'ятки, святині наших далеких предків.

Виступаючи на одному із засідань археологічної комісії професор А.В. Прахов наголосив: "Храм зберігся настільки, що найближчий аналіз його частин не залишає ніякого сумніву в тому, що ми маємо справу дійсно із спорудою XII століття. Керуючись древньою кладкою, яка переважала в Русі у X - XIII століттях і різко відрізнялася не лише від сучасної, а й від тої, яка була використана після XIII століття, розміром, вимісом і кольором цегли, кольором і тов­щиною вапнякових швів, можна безпомилково відрізнити в існуючому величному руйновищі древні частини XII століття від усіх пізніших прибудов, перероблень і добавлень, які становлять незначну частину цілого порівняно з частинами XII століття"[49, с. 45 – 58].

Трохи пізніше, 1890 року, виступаючи на VII археологічному з'їзді в Москві з доповіддю про Мстиславів храм, Прахов порівнював його з Софією Київською. У вчених не було сумнівів щодо справжнього походження і великої історичної цінності цієї будівлі.

У листопаді 1890 року церковне керівництво краю знову порушило питання перед обер-прокурором Святійшого Синоду про відновлення Мстиславового храму. Архієпископ Волинський і Житомирський Модест дуже хотів ознаменувати святкування 900-ліття Православ'я на Волині закладанням каменя і плити, які б свідчили про початок відновлення Успенського собору. З цією метою за пропозицією владики було проведено дослідження храму комісією у складі єпархіального архітектора Афанасьєва, голови з'їзду мирових суддів О.М. Дверницького, протоієрея Климента Андрієвського та губернського інженера А.І. Щигельського. Вони склали акт, в якому говорилося: "Після огляду вцілілих зовнішніх частин храму і дослідження фундаментів розкопками на глибину чотири з половиною аршини, до щільного шару жовтої глини, члени комісії прийшли до висновку, що фундаменти, а також вцілілі стіни, окрім вивітрених цеглин у верхніх частинах оголених стін і в цокольному облицюванні, настільки міцні, що можливе відновлення храму не викликає ніяких сумнівів"[27, с. 67 – 72]. Але відсутність коштів не дозволила здійснити наміри владики.

У травні 1892 року Волинь відзначала 900-ліття своєї єпархії, яка була відновлена 1891 року, і православним єпископом призначено Паїсія (Виноградова). Таким чином, після 266-річної перерви Володимир-Волинський знову став єпископією. Підготовча робота до відзначення цього торжества була по­кладена на братство, якому у її проведенні сприяли не лише міська управа, а й жителі древнього міста незалежно від вірос­повідання. З ініціативи братства було виготовлено хрестики, образки із зображенням Святого Володимира і брошури до славної дати. Як стверджується в документах, 14 і 15 липня 1892 року роздано нижчим чинам, які брали участь у параді, і народу 3200 брошур, майже 5000 хрестиків і образків. Головні події святкування відбувалися у найдревнішому місті Волині. На свято прибуло багато урядових чиновників з Києва, Житомира, Варшави, Вільна, Кишинева, Холма. Спеціально до урочистостей було привезено образ Почаївської Божої Матері. Свято-Духівське Віденське братство через свого представника – кафедрального протоієрея П.Я. Левицького передало для Мстиславового храму образ святих мучеників Віденських Антонія, Іоанна і Євстафія, освячений на їхніх мощах [28]. Волинське дворянство піднесло Преосвященному Модесту чудовий художньої роботи образ Святого Рівноапостольного князя Володимира, створений академіком Котарбинським за оригіналами Васнєцова, з проханням помістити його в Мстиславовому храмі після відновлення. "Хай буде це подаяння початком відновлення храму, і хай стане храм Мстислава знову окрасою нашої Волині!" – так закінчив свою промову губернський предводитель дворянства граф С. А. Уваров.

Хресний хід рушив головними вулицями міста, у колоні йшло три архієреї, понад 150 священиків. Несли образ Пресвятої Богоро­диці з Успенського собору. Відбулося загальне водосвяття. Під час опускання хреста у воду пролунав 21 гарматний постріл.

Звичайно, що таке урочисте святкування не могло залишити поза увагою зруйнований храм. Його стіни були прикрашені зеленню, прапорами, а погост переповнений людьми.[5, с. 48 – 56].