1.3 Князівські поховання у соборі.

За задумом князя храм повинен був стати місцем вічного покою для нього і його нащадків, що залишать надовго память про свій рід, а тому у фундаментах була зроблена крипта для поховань покійних.

Літописець свідчить, що Мстислав « хотів добра всім серцем» землі Руській, намагався встановити мир між князями, які не припиняли міжусобних війн. Він жив у мирі і злагоді із своїм сусідом галицьким князем Ярославом Осмомислом і навіть з ворогами Мономаховичів – чернігівськими князями. У дружніх родинних звязках він перебував і з поляками, його дружина Агнета була дочкою польського короля Болеслава Кривоустого.

Зусилля Мстислава налагодити мирні і добрі стосунки між князями мали позитивні наслідки і згуртували їхні сили у боротьбі проти спільного ворога – половців. Зокрема під керівництвом Мстислава 1167 року обєднані руські загони розгромили половців і на деякий час їхні напади припинилися. Того ж року після князювання Ростислава, Мстиславу вдалося силою зайняти київський престол, змусивши їхніх родичів відмовитися від нього. Але з цим не могли змиритися Ольговичі і Ростиславичі, особливо син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський. Його війська 1169 року взяли Київ, а Мстислав змушений був втікати назад на Волинь, у Луцьк, а потім у Володимир.

Через рік, маючи сорок літ від роду, він помер. « ...Преставився князь Мстислав місяця серпня в девятнадцятий (день). І, поховавши тіло його, з почестю великою і зі співами голосопохвальними положили тіло його у святій Богородиці в єпископії, що її він сам спрорудив у Володимирі», - зазначено в Іпатіївському літописі під 1172 роком.

Про поховання князя Мстислава в Успенському соборі говорять й інші джерела, усні перекази, а також напис над криптою, де захоронений князь.

Нащадки Мстислава, які міцно утвердилися у Волинському князівстві, турбувалися про прикрашення і збагачення храму, у якому покоївся прах їхнього батька і діда. Вважали собор своєю родовою святинею. Тут вслід за засновником храму був похований 1195 року його третій син Всеволод, який спочатку князював у Бельзі, а потім, коли його старший брат Роман зайняв Галич, - у Володимирі.

Старший брат Мстислава Роман мав рішучий і войовничий характер, вів безперервні війни, прагнув збільшити свої володіння. Після смерті галицького князя Володимира, перемігши у 1199 році під Галичем полки Новгород – сіверського князя Ігоря, який хотів поставити тут свого сина, Роман обєднав галицькі землі з волинськими, а пізніше заволодів усією південною Руссю і став великим князем – волинським, галицьким і київським.

Про його могутність із захопленням розповідають літописці, називаючи « царем у руській землі». Перемоги Романа над кочівниками оспівані в народних переказах, легендах та піснях. Ще більший авторитет завоював він після кількох успішних походів проти половців, які своїми набігами спустошували руські землі. При його правлінні розквітали і міцніли міста Русі, в тому числі і Володимир. Який був розташований на перехресті багатьох торгових шляхів.

На могутнього князя звернув увагу римський папа Інокентій 3. Це був час, коли Константинополь перебував в руках хрестоносців, а папа піднімав свою владу на небувалу висоту, роздаючи корони могутнім князям. 1204 року до князя Романа прибув папський легат, обіцяючи цому папську корону і «меч апостола Петра» з умовою підкоритися римському престолу. Вислухавши посланця, князь Роман вийняв з піхви свій меч і промовив: « Чи такий то меч Петрів у папи? Поки маю при поясі свій, іншого не потребую».

Роман Мстиславович намагався силою навести «добрий лад на Русі», але передчасно загинув влітку 1205 року в битві із своїми родичами польськими князями Лешком і Кондратом. Відомий польський дослідник Ян Длугош робить припущення, що князь Роман також був похований у місті Володимирі у соборі Успіння святої Богородиці, де спочивав вічним сном його батько.

В історії храму були і чудові часи процвітання, і важкі періоди випробувань. Уже на початку 13 століття кафедральна церква почала служити людям і як місце порятунку під час міжусобних князівських воєн та ворожих набігів.

1205 року Галицько - Волинське князівство захопили сіверські князі брати Ігоровичи. У Володимирі сів князь Святослав, далекий родич Романа. Волинянам він не подобався. Цим скористався бельзький князь Олександр Всеволодович. Він попросив допомоги у своїх родичів, польських князів Лешка Білого і Кондрата Мазовецького. Обєднавшись з ними, Олександр зявився з військом під стінами Володимира. Міщани відчинили йому ворота. Союзники сіверського князя – поляки, ввірвавшись в місто, стали його грабувати. Жителі в паніці порозбігалися, а частина їх зачинилася у соборній церкві. Грабіжники стали ламати церковні двері, але вони були міцні і не піддалися відразу. Олександру, на щастя, вдалося чужинців зупинити і храм залишився неушкодженим. Так була врятована церква і решта людей, які в ній зачинилися.

Окрім богослужбового, собор у ті часи мав і державне значення. У ньому складали присягу піддані князів. Тут приймалися важливі історичні рішення, підписувалися і скріплювалися клятвою на Хресті і Євангелії міждержавні угоди. Тут проводилася коронація багатьох волинських князів.