2.2. Оборонні укріплення міста

По смерті Мелетія Хребтовича-Богуринського 1553 року на його місце, за рекомендацією князя Костянтина Острозького, був призначений каштелян брестський і сенатор Адам Львович Потій, найменований при посвяченні Іпатієм. У Володимирському Успенському соборі відбувався обряд постриження його в монашество, який урочисто звершив Луцький єпископ Кирило Терлецький у присутності самого князя Острозького, багатьох знатних дворян та численного духовенства.

Пізніше під впливом боротьби з уніатством, ще за життя Іпатія Потія в народі була поширена розповідь про те, що ніби під час тієї церемонії, коли Потій стояв серед церкви в одній довгій сорочці, як вимагав обряд постриження, раптово невідомо звідки знявся вихор і заголив його до самої шиї. Це на думку людей було поганим знаком. Справжнє, чи придумане людьми ознаменування швидко збулося. Іпатій Потій, перебуваючи під впливом католиків, разом з Кирилом Терлецьким став ініціатором створення церковної унії.

1596 року у місті Бресті була підписана церковна унія. В історії храму, який понад чотириста років був для волинян православною святинею, наступає період двохсотлітнього уніатського панування. Мстиславів храм стає кафедрою уніатських єпископів і митрополитів. Вони на чолі з Потієм і стали чинити розправу над православними. У той час з висоти єпископської кафедри в Успенському соборі не раз звучала анафема православним священикам, які відмовлялися переходити в унію і не бажали зрадити вірі своїх батьків і дідів. Під керівництвом уніатського владики було вчинено збройний напад на Іллінську церкву у 1596 році. Докладно зафіксований зухвалий напад у 1601 році на Василівську церкву. За небажання приймати унію Іпатій Потій заборонив проводити службу священику Василівської церкви отцю Мартину. Вночі на Різдво Христове, коли отець Мартин все-таки вирішив відслужити утренню, у церкву ввірвалося двадцять озброєних прислужників Потія. Вони силою відірвали священика від престолу, зірвали з нього ризи і, заломивши руки, повели як злочинця в Успенський собор, де перебував Іпатій Потій. Побачивши отця Мартина, він закричав: "Хвала Богу, що ви його привели!". Переляканий православний священик хотів щось сказати на свій захист, але одержав кулаком в зуби від уніатського владики і з рота потекла кров. Після цього Потій схопив ножиці і вистриг отцю Мартину голову на чотири сторони, трохи заспокоївшись, наказав перукареві остригти його зовсім.

Парафіяни Василівської церкви були дуже обурені цим фактом і жорстоко побили возного Ісакія Долматовського. До міської книги Володимира була занесена скарга Іпатія Потія на парафіян і невдовзі скарга поміщиків Андрія і Олександра Загоровських про напад владики. Судова справа з цього приводу тягнулася два роки. Закінчилося все тим, що люблінський трибунал декретом від 30 травня 1603 року виправдав митрополита.

А тим часом продовжувалися репресії уніатів проти православних священиків, монахів Зимненського Святогорського монастиря і багатьох мирян, котрі захищали свою віру. Ревнителів Православ'я виловлювали і силою приводили до Іпатія Потія, примушували приймати унію, а хто не підкорявся, били палицями, по кілька днів тримали голодними в льосі, брили бороду і стригли голову під католицьких ксьондзів, піддавали іншим тортурам [20, с. 68].

Такі дії часто викликали протест і обурення народу. Дійшло до того, що під час перебування у місті Вільні у 1608 – 1609 роках на Іпатія Потія було вчинено замах. Але відбувся він лише втратою двох пальців на лівій руці, відсічених шаблею. Відрубані пальці відразу були визнані реліквіями і покладені на вівтар Троїцького монастиря у Вільні.

У часи правління Потія древній храм був благоустроєний, красивий і розкішний. Уже з самого початку свого правління єпископ почав масштабну реконструкцію. Працювали тут навіть іноземні майстри. Дослідник нашого краю Богдан Колосок наводить факт, що Іпатій Потій мав власного муляра влоха Францишка. Цілком ймовірно, що цей муляр був запрошений ще попереднім єпископом Мелетієм. Він повинен був обмурувати дванадцять стовпів від фундаменту аж до верху. Але тільки обмурував два, не встиг закінчити роботу, захворів і помер 7 грудня 1594 року. Італієць Францишек один з багатьох іноземних майстрів того часу, запрошених на реконструкцію собору, що було характерним для другої половини XVI століття.

Вікову православну святиню єпископ Іпатій задумав перетворити в один із головних осередків унії. У 1598 році він за католицьким зразком заснував тут капітулу (замість колишнього крилоса), до якої входили дванадцять найвпливовіших духовних сановників. На потреби капітули призначалися прибутки монастиря Святого Спаса з селами Янів, Підгайці і Радочижі. Пожертвування не були добровільними, оскільки монахи не прийняли унії і монастир залишався православним. Але Іпатій Потій своєї мети добивався силою. А до капітули входили люди, які підтримували його унійну діяльність.

Постать Іпатія Потія складна і суперечлива. І, звичайно, не можна її оцінювати однозначно. О. А. Левицький пише, що Іпатій Потій вважався найвпливовішим священиком серед прихильників унії. Йому латино-уніатські письменники присвоїли титут "апостола унії".[28, с. 45-51]. Він відзначався великим природним розумом і непорушною силою волі, поєднував у собі глибоку і різнобічну освіту, значний літературний талант, полум'яну відданість своєму покликанню. Триматися при владі і здобути величезний авторитет серед прихильників унії йому допомагала багатостороння досвідченість, яку встиг набути на різних державних посадах, включаючи і сенаторське крісло.

Іпатій Потій сам писав і розповсюджував твори на захист унії. Йому ж належала думка про створення василіанського ордену. У 1599 році був посвячений у митрополити. Служив в сані уніатського митрополита і разом володимирського єпархіального єпископа 14 років і за цей час встиг не лише значно зміцнити унію у волинському краї, але й підготував надійних помічників і своїх послідовників – Рутського, Мороховського, Кунцевича.

Помер 18 липня 1613 року, маючи 72 роки, і був похований, згідно з його заповітом, у соборній Успенській церкві "перед вратами царськими, між амвоном і дверима". Обряд поховання був здійснений нареченим уніатським митрополитом Іосифом Рутським, у співслужінні єпископів: Луцького Євгенія Єловича-Малинського, Перемишльського Афанасія Крупецького і грека Іоасафа – єпископа Мегленського.

У часи правління уніатів древній храм зазнавав змін і перебудов. Наступник Іпатія Потія єпископ Іоаким Мороховський укріпив свою резиденцію і кафедральний двір кам'яними стінами з вежами, на яких стояло чотири невеликих гармати і три гаковиці - довгі фортечні рушниці. У своєму заповіті писав, щоб вони зберігалися довічно.

Наступник Мороховського єпископ Іосиф Мокосій-Баковецький, який раніше був архімандритом Жидичинського монастиря, ознаменував свій прихід на Володимирську кафедру тим, що дізнавшись про королівське рішення повернути Луцьку єпископію православним, пограбував у Луцьку кафедральну церкву Івана Богослова. Було забрано частину животворного древа Хреста Господнього і частину мощей святого великомученика Пантелеймона, які колись привіз з Греції князь Дмитро Любартович. Все це разом із старожитним церковним начинням було пренесено у Володимирський кафедральний собор.

Православні жителі Луцька добивалися повернення відібраних святинь, заявляли про це насильство на сеймах, виклопотали навіть спеціальний "королівський лист" до Баковецького з наказом повернути церковні цінності, але нічого так і не добилися.

Баковецький, як і його попередники володимирські уніатські єпископи, любив займатися будівництвом у своїй резиденції. Він спорудив кам'яний архієрейський дім на місці дерев'яного, а під південним вівтарем Успенського собору влаштував склеп для поховання померлих володимирських єпископів і каплицю в ім'я Святої Трійці для проведення заупокійних служб.

Восени 1648 року, під час визвольної війни українського народу, запорізькі козаки ввійшли у Володимир, вигнали з міста всю польську шляхту, забрали її майно. Увірвалися вони і в Успенський собор, який був уніатським, надіючись, що там польське панство поховало свої скарби. Але, не знайшовши ні золота, ні срібла, козаки, поважаючи святість храму, залишили його, не завдавши ніякої шкоди.

Після Зборівського миру (1649 р.) Баковецький разом з іншими втікачами повернувся на свою кафедру. Але визвольна війна українського народу продовжувалася і уніатський владика невдовзі знову був змушений податися в Польщу. У таких гоніннях та постійних тривогах провів престарілий єпископ останні роки свого життя. Помер 1655 року і був похований у тій самій каплиці Святої Трійці, яку перед тим побудував у вівтарному склепі храму.

Страшна пожежа у 1683 році спопелила майже все місто Володимир. Сильно постраждав і Мстиславів храм, на ньому згоріла покрівля, потріскали верхні куполи. А невдовзі і стіни стали руйнуватися.

Капітально відбудував храм тодішній уніатський єпископ Лев Зеленський. Навколо владичого замочку він звів нову кам'яну стіну, а також спорудив нову дерев'яну дзвіницю. Але храм не зазнав значних змін. Приход був малим внаслідок запустіння українських міст, а головне тому, що все ж таки більша частина жителів дотримувалася Православ'я.

1695 року Успенську церкву ревізували призначені єпархіальною владою "візитатори" і склали її детальний опис, який дає нам уявлення про тодішній стан храму після столітнього перебування у ньому уніатів. Незважаючи на численні перебудови і капітальний ремонт 1683 року, внутрішній вигляд храму в той час суттєво не змінився: у ньому, як і раніше, був тільки один вівтар, престол стояв посередині нього, а з боку були жертовники і святі дари зберігалися у срібній гробниці. Вівтар відділявся від основної частини храму іконостасом з намісними образами, "Деісусом" і прекрасними за художнім виконанням царськими вратами. Все це, за твердженням "візитаторів", було старосвітське і від часу потемніле. У храмі привертав увагу чудотворний образ Богоматері, на якому була срібна, з позолоченими квітами і променями, риза з великою кількістю підвісок з дорогоцінного каменю. Було в той час у церкві чимало старовинних речей. Це - чудової роботи кам'яна хрестильниця, яка залишилися ще з тієї далекої православної епохи, коли хрещення обов'язково здійснювалося в храмі і через занурення у воду, а не обливання, а також рукописні книги. Біля церкви стояла дерев'яна дзвіниця, на ній був годинник. Найбільший дзвін називався "Геннадієм" в честь православного єпископа Геннадія, за часів якого (середина XVI ст.) був відлитий, другий дзвін називався "зекгар", бо відбивав години, третій – "доброглас", а четвертий – "починальник". Опис "візитаторів" зберігався в актовій книзі Володимирського суду 1728 року, №1098 (л. 1244).

Ще одна згубна пожежа трапилася за часів Володимирського єпископа і одночасно митрополита Льва Кишки. Ні точний час, ні розміри біди невідомі. Можна вважати, що пожежа спалахнула за рік чи два до 1717-го, поскільки в цьому році в Супраслі була видана книга "Gedr mistyczny", присвячена Кишці, яку написав ієромонах-василіанин Дмитрій Занкевич, секретар Житомирського монастиря. У цій книзі Лев Кишка прославляється і як великий реставратор володимирської кафедральної церкви. Але реставрація не була закінчена за життя цього єпископа.[26, с. 46 – 49].

У 1753 році при уніатському єпископі Феофілі Годебському храм був обмурований, що надало йому рис католицького костелу. Так, до древньої споруди із західної сторони було добудовано новий фасад, у декорі якого форми бароко поєднувалися з елементами класицизму. Архітектори вказують, що на перший погляд фасад був схожий на браму грецького міста Мілета (III ст. до н. є.). Було також покладено нову підлогу з кам'яних плит, прорубано в стінах нові і розширено старі вікна. Деякі простінки споруджено і всередині. До західної стіни були прибудовані хори. Проте ця перебудова і численні прибудови, які змінили зовнішній і внутрішній вигляд, не змінили розмірів і древнього плану собору.

Ми можемо подивуватися, з якою вмілістю, точними розрахунками, надійністю будували наші предки, древні майстри. Але численні ремонти і перебудови порушили стійкість масивної споруди. Та й, зрештою, час робив свою справу. Коли в 1782 році останній з уніатських єпископів Симеон Млодський розпорядився прорубати в середній колоні з північної сторони новий вихід до проповідницької кафедри, не витримав прорубаний стовп, обвалився, впала і частина склепіння, яка трималася на ньому, поволі стала тягнути за собою інші.

Храм став аварійним, перебувати в ньому було небезпечно і богослужіння відправлялося в домовій, також Успенській церкві, відкритій у 1765 році уніатським єпископом Феліціаном Володковичем, яка розмістилася в побудованих ним же кам'яних двоповерхових палатах, що примикали до південної вівтарної частини соборного храму. В 1796 році домова церква була освячена за православним обрядом і ще довго заміняла прихожанам опустілий соборний храм, поки її 1859 року не знищила пожежа.