Розділ II. Монументальні споруди навколо собору

2.1. Фортеці та інші укріплення собору

Особливо розквітли і зміцніли міста нашого краю за часів правління князя Данила. Він розбудовував фортеці, дбав про церкви і монастирі. Тоді стольний град Володимир був одним з найкрасивіших і найрозкішніших князівських міст і викликав захоплення у сучасників. Як свідчить Іпатіївський літопис, коли 1231 року до міста наблизився із своїм військом угорський король Андрій, який був на сході і об’їздив усю Європу, він був настільки здивований красою і могутністю Володимира, що в захопленні вигукнув: «І в німецькій землі я такої фортеці не бачив. Бо стояли озброєні воїни, і виблискували щити і військо, як сонце». Король так і не наважився наступати на місто, яке мало такі міцні укріплення.

Данило успішно відстоював волинський стольний град від посягань католиків, зокрема Тевтонського ордену, а також відкинув спробу папи римського поширити свій вплив на Галицько-Волинські землі.

Та попереду були тяжкі часи. Зі сходу хлинуло нашестя татарів. На початку 1241 року полчища хана Батия, спустошивши волинські міста, підійшли до Володимира. Дружинники та озброєні жителі міста відбивалися до кінця. А коли впали останні бастіони оборони, вони зачинилися у церквах. Велика кількість людей зібралась під куполом свого головного храму. Але це не врятувало їх. Військо хана взяло місто, не щадило ні старого, ні малого. Церква Пресвятої Богородиці, як і всі інші храми міста, за свідченням літописця «була заповнена трупами».

Археологічні дослідження у різних місцях Володимира – Волинського показали, що багатьох охоронців міста вороги закатували, бо в їх черепах були цвяхи, загнуті під бородою. Але більшість захисників була порубана шаблями серед згарищ та зруйнованих будинків. Татари пограбували та осквернили храм, як це робили вони під час своїх набігів з усіма християнськими святинями, але не завдали йому серйозних ушкоджень. Внаслідок татаро – монгольської навали в 1241 року, Успенський собор зазнав багато лиха, але вірогідно зруйнованим не був. Це припущення опосередковано можна довести цілим рядом подій і фактів. Тут у 1271 р. був похований князь Василько Романович. « І положили його тіло в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській», - зазначив літописець [12]. У соборі заповів свій престол у 1287 році бездітний Володимир Василькович двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу. Тут же князь Володимир був і похований. Отже з усього сказаного видно, що Мстиславів храм і надалі залишався головним собором Волинської землі, водночас будучи усипальницею для княжої родини.

Незважаючи на перемогу, татарські війська були обезсилені і далі не змогли просуватися на Польщу. Пограбувавши Волинь, вони повернулись через Галичину на схід і зупинилися на Волзі, заснувавши державу «Золоту Орду». Після відходу Батия брати Романовичі – Данило, котрий став князювати у Галичині, і Василько, котрий був волинським князем, – спільними зусиллями відбудували спустошене місто. Володимир піднявся з руїн і знову став міцною фортецею, хоч не раз ще зазнавав ворожих набігів.

Немає більшого зла від іга татарського, – говорили колись на Русі. 1259 року на Волинь і Галичину знову посунула орда під проводом Бурундая, який відзначався особливою жорстокістю. У Володимирі ніхто татарів не чекав. Як оповідає волинський літописець, князь Василько справляв весілля своїй дочці Ользі, яка виходила заміж за князя Андрія Всеволодовича з Чернігова. Саме в розпалі весільного гуляння надійшла звістка, що йде із своїм військом окаянний і проклятий Бурундай. У брата на весіллі був князь Данило з синами Левом і Шварном та багато інших князів. Вони не були готові швидко організувати оборону міста і дати відсіч татарським завойовникам.

Бурундай поставив вимогу, щоб його зустріли з почестями і зруйнували укріплення. Не знайшовши іншого виходу, Василько наказав підпалити дерев’яні оборонні стіни. Цілу ніч горіли укріплення столиці Волині. Ханові цього здалося замало, і він наказав ще й розкопати оборонні вали міста. Постраждало укріплення, але місто після відходу татарів продовжувало жити.

Князь Василько користувався великою повагою серед місцевих бояр. 1265 року померла його дружина, княгиня Олена, і була похована в Успенському соборі. Невдовзі, 1269 року, помер і сам князь « і поклали його в церкві святої Богородиці», [12, с. 54] – пише волинський літопис.

1283 року знову спустошливий напад на Володимир здійснив хан Телебуга. Протягом кількох віків місто пережило більше сорока нападів татарів, але вистояло, після погромів відроджувалося, як фенікс, із попелу і знову розквітало, засвідчуючи свою незламну життєздатність.

За часів правління удільних князів, Володимир був визначним осередком культури і писемності. Безперечно, що численні рукописи створювалися при єпископському соборі та в навколишніх монастирях. Але нажаль найдавніші володимирські рукописи та ікони не дійшли до наших часів. Вони загубилися в круговерті століть. Збереглися лише численні згадки про ті книги в літописах.

Зокрема, Успенський собор був предметом гордості і піклування володимирських правителів протягом усього княжого періоду. Так, наприклад, під 1288 р. в Галицько-Волинському літописі зазначається, які дари зробив храмові князь Володимир Василькович. «В єпископії ж, у церкві святої Богородиці образ Спаса великого він окував сріблом, і Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці і Апостола списав апракос і святій Богородиці дав, і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці – таки він дав, і образ Спаса окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам’ять про себе»[20, с. 85]. Це лише один з багатьох фактів турботи володимирських князів про головну святиню міста.

Наступником Василька став його син Володимир – князь добрий, набожний і високоосвідчений, який правив двадцять років. Як розповідає Галицько-Волинський літопис – видатна пам’ятка древньоруської писемності, частина якого укладена у Володимирі наприкінці ХІІІ – на початку XIV століття, Володимир Василькович був книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після нього не буде. З перемишлянським єпископом Мемноном, оповідає літолписець, князь розмовляв про книжки. Він будував і прикрашав храми, постійно дбав і про Успенську соборну церкву, де покоїлися його предки, озолотивши ікони і прикрасивши їх дорогим камінням. «В єпископії ж, у (церкві) святої Бгородиці образ Спаса великого він окував сріблом, (і) Євангеліє, списавши, він окував сріблом і дав святій Богородиці, і Апостола списав апракос (і) святій Богородиці дав і начиння служебне позолочене з камінням дорогим Богородиці – таки він дав, (і) образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам’ять про себе»[26, с. 45].

Коли Володимир захворів, то зробив щедрі подарунки церквам багатьох міст, що входили у його володіння, і єпископським кафедрам інших князівств. Серед інших пожертв літописець перераховує і частково описує 36 фоліантів. У багатьох випадках вказано, як ці книги потрапили до Володимира Васильковича: деякі перейшли у спадщину, дещо купив, ряд рукописів замовив, а дві «сам списа», тобто підкреслена особиста участь князя у творінні книг. Серед названих у тексті є молитовники та літургічні тексти (Євангеліє - апракос, Апостол, Служебник, Тріодь, Октоїх, Паремії, 12 Міней, Ірмологіон), а також книги призначені для читання та підвищення загальноосвітнього рівня: Пролог на дванадцять місяців, Соборник (Збірник), Соборник великий, до яких, очевидно, входили морально – дидактичні статті. Були то його найцінніші книги, «оковані сріблом і деякі поверх шкіри прикрашені золототканним матеріалом і металевими накладками із зображеннями». У той час створена і нова редакція «Номаканона» (юридичного збірника). Отже, бібліотека князя була не тільки великою, а й різноманітною за змістом.

Страждаючи великою невиліковною хворобою і не маючи дітей, перед смертю Володимир вибрав собі наступника – двоюрідного брата Мстислава Даниловича, князя луцького. На останку днів Володимир виїхав, щоб відпочити від нелегких мирських справ у своє улюблене місто Любомль.

Одержавши «Маніфест» на Володимирський уділ, князь Мстислав приїхав із Луцька у Володимир, де зібралося багато народу. В Успенському соборі. в присутності бояр і простого люду, старих і молоді, єпископ Євсигній здійснив обряд коронації нового князя та благословив його хрестом на добрі діла. Галицько-Волинський літопис свідчить, що князь Мстислав засів на столі свого брата Володимира якраз на Великдень року 6797-го (1289), у місяці квітні. Після смерті брата він княжив, ясніючи любов’ю правди супроти бояр і простих людей.

Князь Володимир Василькович прожив у Любомлі все літо й осінь і помер 10 грудня 1289 року. Літописець детально розповідає про його похорон. «...Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію до святої Богородиці, то поставили його тоді на санях у церкві, тому що було пізно. Того ж вечора по всьому городу довідалися про смерть княжу. А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його ( Ольга) і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця. З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молоді, плакали над ним. Єпископ же Володимирський Євсигній, і всі ігумени, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і (з) кадилами запахущими, і положили тіло його в отчій гробниці»[26, с. 49].

«І плакало тоді над ним усе множество володимирців – мужі і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали... і нижчі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих.»[20, с. 38].

«… Сонце наше зайшло і зостались ми в журбі», - такими словами прощається літописець з князем. Похорони князя Володимира Васильковича здійснив єпископ Євсигній разом з ігуменом Києво-Печерського монастиря Агапітом, у присутності великої кількості народу. У літописі наведена ще одна цікава деталь: « Коли ж сього благавірного князя Володимира, нареченного у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб, і лежало тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім криласом (і), откривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі від гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних, таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили Бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страстної неділі»[26, с. 56].

Усі ці події наводимо детально, бо вони відбувалися безпосередньо в успенському храмі, або тісно пов’язані з ним.

Про наступника Володимира князя Мстислава Даниловича збереглося дуже мало відомостей, ми не знаємо, коли він помер і де похований (можливо також в Успенському соборі), невідомо, хто княжив після нього. Але як стверджують літописці, він зробив Володимирську Успенську церкву настільки дивною і славною всім навколишнім краям, подібної якій не було у всій північній землі від сходу до заходу.

При соборі функціонувала художня школа і майстерня, які забезпечувалися від села Купечок, подарованого князем храму, та деяких інших сіл. У середині храм було прикрашено фресками. Тут працювали справжні майстри. Давні живописці користувалися мінеральними фарбами, які просякали вологий тиньк. Завдяки цьому кольори не втрачали яскравості, були легкими майже прозорими. Підлога була вистелена полив’яними керамічними плитами – брунатними, темно-вишневими, жовтими, зеленими.

Іпатіївський літопис закінчується 1292 роком і ми втрачаємо надалі цінне джерело, з якого почерпнули багато цікавих фактів про історію мстиславового храму. Із нечисленних, але цілком достовірних джерел, якими володіє історична наука, ми знаємо, що Волинь ще протягом піввіку ( до 1340 року) перебувала під керівництвом власних могутніх князів і той час був сприятливий для її розвитку. Але, нажаль, у них майже немає згадок про Успенський собор у Володимирі.

У 1301 році усі землі Галицько-Волинського князівства зосередилися в руках Юрія Львовича, сина галицького князя Лева Даниловича. Центром князівства знову стала Волинь, а його стольним градом Володимир, Князь Юрій 1 був людиною мужньою, сильною і вольовою, як і його дід Данило Галицькій, встановив собі титул короля. Це значно піднесло його авторитет серед володарів сусідніх держав – Польщі, Угорщини і, навіть, серед татар. Збереглась його печатка. На ній зображений поважний старець з бородою, що сидить на троні, в короні, зі скіпетром в руці. Довкола напис на латині: « Печатка володаря Георгія, короля Русі». На зворотній стороні – вершник із списом в руці і щитом, напис довкруг гласить: «Печатка пана Георгія князя Володимерії».

Про великий авторитет Юрія і його вплив говорить і той факт, що він домігся у патріарха Константинопольського Афанасія і цісаря Андроніка візантійського окремої митрополії з місцем перебуванням у столиці князівства місті Володимирі. До того часу митрополити на Русі як глави церковної адміністрації були лише у Києві. До складу новоутвореної Західної митрополії входили єпископії: Галицька, Володимирська, Холмська, Перемишльська, Туровська, Луцька, які очолив у 1303 році митрополит Ніфонт.

Відомо, що після смерті першого митрополита Гаклицького і Волинського Ніфонта князь Юрій І у 1305 році послав до Константинополя ігумена Ратенського монастиря Петра як кандидата у митрополити. Греки не хотіли ділити митрополію і патріарх у 1308 році призначив ігумена Петра митрополитом Київським і всія Русі. Поскільки Київ був зруйнований так, що там не вціліло жодного храму, митрополит Петро перемістився у Володимир-на-Клязмі, а пізніше переїхав у Московію.

Король Юрій 1 встановив тісні зв’язки з московськими князями. У той час Володимир і Москва мали однакові герби, на яких був зображений Юрій Змієборець. Ще за князювання Юрія 1 почалися війни з Литвою, історики припускають, що загинув князь у битві з Гедиміном приблизно 1315 року, захищаючи свою Волинську землю.

У ті часи Волинська кафедра і Мстиславів храм мали велике церковне і загальнодержавне значення. У «Нарисі православної церкви на Волині» Петра Карашевича, наводяться історичні факти, що митрополит Київський і всія Руської землі Феогност під час подорожі на Волинь у 1329 році висвятив в Успенському соборі у Володимирі єпископа в Твер, а в 1330 році – архієпископа в Новгород. Разом з ним хіротонію архієпископа Новгородського Василія, за словами літописця здійснювали чотири єпископи південно - західної Русі: Афанасій Володимирський, Марк Перемишльський, Іоанн Холмський і Феодор Галицький.

Відомо також, що під час подорожі Московського митрополита Олексія в Царгород, Володимирський єпископ Афанасій керував Московською митрополією і від його руки одержав постриг в монашество преподобний Сергій Радонежський, і ним же він був возведений в сан ігумена Свято-Троїцького монастиря, який з благословіння волинського святителя, надалі виріс в знамениту Троїце-Сергієву лавру.

Із наведених фактів ми можемо зробити висновок, що ті часи були періодом значного піднесення і розвитку духовності та культури на Волині, центром якого залишався Володимир. Безперечно, що важливе і помітне місце у цьому розвитку займав кафедральний собор.

У першій половині 14 століття Волинь відійшла до Литовського князівства. 1340 року волинські та галицькі бояри проголосили своїм князем Любарта Гедеміновича. Резиденцією князя стало місто Луцьк. Однією з причин цього була й довголітня війна Любарта з Польщею, в окремі роки йому вдавалося зберегти у своїх володіннях лише центральну частину Волині.

Та князь Любарт, котрий прийняв православну віру, не переставав турбуватися і про Мстиславів храм, даючи щедрі пожертвування на нього, про що свідчать архівні документи. Він віддав у володіння Володимирського собору село Сушично з даниною медовою і грошовою, зі всією землею, і озеро Стобухів, приписуючи, що хто порушить після його життя цей заповіт і почне втручатися в доходи, « то буде судитися з ним перед самим милостивим Богом». Його приклад наслідував і Свидригайло, який князював у 1430 – 1452 роках. Своєю грамотою від 1444 року він підтвердив фундуш Любарта і подарував додатково маєток Лешню, яку записав церкві володимирській на вічність.

Понад 3 віки, незважаючи на війни і лихоліття, вистояв древній храм, зберігши свою велич і славу. Але далі на нього чекали ворожі нашестя і руйнування. Як розповідає Супрасльський літопис, 1491 року татари десятитисячним військом напали на Волинь і багато горя завдали. Війшовши у Володимир вони попалили всі будівлі і церкви, багато людей порубали шаблями, а хто залишився живим і не встиг втекти, забрали в полон. Значних пошкоджень зазнала і головна церква міста. Єпископ Вассіан після цього доклав немало зусиль для її відбудови. Щоб надалі хоч в якійсь мірі захистити храм від завойовників, жителі міста огородили його фортечним валом, збудувавши за три роки невеличкий оборонний замок, в якому надалі жили єпископи.

Більшість єпископів які очолювали кафедру у Володимирі в ті давні часи, вірою і правдою служили Богу і своїм співвітчизникам, дбали про древній храм, його благоустрій і красу. Від 992 до 1405 року вони іменувалися єпископами Володимирськими і Берестейськими. Єпископів призначали київські митрополити.

Після смерті Свидригайла Волинське князівство перестало бути удільним і Волинь стала провінцією Литви. Ще раніше так звана Кревська унія, тобто злучення Литви з Польщею, за умовами якої великий князь литовський Ягайло у 1386 році був одружений з польською королевою Ядвігою і обраний королем Польщі, поклала початок польсько-католицькому впливу на волинські землі, проти якого боролися князі, бояри, православні діячі краю. Довгий час вони захищали віру предків і свої святі храми. Ще у 1513 році польський король Сигизмунд 1 своєю грамотою підтвердив усі права Успенського собору і пожертвування на його користь. Але змінювалися часи, встановлювалися нові порядки, мінялася суспільно-політична ситуація.

Приблизно в середині XVI століття почався відкритий наступ польських властей на українське Православ'я. Польський король одержав уповноваження від сейму на свій розсуд розпоряджатися єпископськими і монастирськими посадами Православної церкви. Отже, несподівано канонічне право, за яким раніше єпископи обиралися на з'їздах, синодах, соборах, перейшло в руки монарха, котрий вороже ставився до Православ'я. Король міг поставити єпископом будь-кого за вірну службу, чи за щедрі подарунки його величності. Таким чином, на Володимирську кафедру потрапив Іоанн Борзобагатий – світська людина, далека від церковних справ, яка головною метою свого єпископства бачила дальше збагачення за рахунок церкви та парафіян. На нового владику жителі міста зверталися із скаргами у Віленський сейм, писали, що він роздає церковне майно своїм родичам. Скарги дійшли і до короля. Але вони залишалися без уваги, бо один з трьох синів Борзобагатого – Василь – служив королівським секретарем і збирачем податків на Волинській землі.

Іоанн Борзобагатий був на єпископській кафедрі 17 літ, аж поки у 1565 році єпископ Холмський Феодосій Лозовський попросив у короля грамоту на місто Володимир, очевидно, заплативши йому добрий куш. Знаючи, що Борзобагатий добровільно не відступиться від своєї посади, Лозовський зібрав озброєних людей, взяв гармати і вирушив на Володимир. Під собор він прибув з двома сотнями кіннотників та трьома сотнями піхотинців. Почалася боротьба за володимирське єпископство силою. Резиденція Борзобагатого перший штурм витримала. Тоді кількість нападників була збільшена до двох з половиною тисяч. Розставивши зі всіх сторін гармати, Лозовський дав команду відкрити пальбу по укріпленнях єпископського замочку. Було вбито багато людей, зруйновано житлові і господарські будівлі, пошкоджень зазнала і церква. Борзобагатий кілька днів витримував облогу, але, коли підпалили будівлі, змушений був втікати, залишивши і своє, і церковне майно. Через місяць король прислав свого дворянина Івана Богухвала для вручення Феодосію судового позову за скаргою на нього з боку Іоанна Борзобагатого. Дізнавшись, що єпископ перебуває у соборній церкві, дворянин ввійшов туди у супроводі слуг Борзобагатого. Коли їх побачив Лозовський, то дуже розсердився і наказав своїм людям бити їх, сам накинувся на них з посохом і окровавив церкву [20, с. 95].

Силою відвоювавши кафедру і, утвердившись у Володимирі, Лозовський вів себе зухвало, ходив в оточенні озброєних слуг, які часто грабували сусідні маєтки. Розорення зазнавала і церква. Внаслідок байдужості Лозовського під кінець його єпископства кафедральний храм прийшов в крайнє запустіння. На це звернув увагу князь Костянтин Костянтинович Острозький і примусив недбалого єпископа приступити до ремонту і оновлення собору. 25 липня 1588 року єпископ вніс до міського суду заяву, в якій писав, що "згідно з наказом князя Острозького, воєводи Київського, маршалка землі Волинської, старости Володимирського та згідно з його власною доброю волею треба поправити обшарпані замочок і муровану церкву"[47, с. 47].

Була створена комісія з чотирьох чоловік, до якої ввійшли протоієрей собору Єпімах, отець Дмитрій з Прокопівської церкви і двоє міщан Ян Іванович та Федір Дороневич. Дорадниками і наглядачами за роботою комісії були призначені підстароста Андрій Романовський і війт Михайло Дубницький. Комісія визначила обсяги робіт, зібрала кошти, організувала ремонт, на який виділялися прибутки з сіл Бискупичі, Божанки, Купичів, Солотвин, Сушичне, Білишев та містечка Озеряни. Відремонтували стіни, кам'яні склепіння, верхів'я. Тоді ж було вказано, щоб соборна церква мала двох дияконів та двох-трьох дяків, на це єпископ повинен був відпускати прибутки з сіл Грушиці та Полупанщина. Наказано було мати також двох проповідників, на їх утримання призначено маєтки з сіл Городок і Сушибаби. У той час до собору належали як власність два містечка – Квасів і Озеряни, 31 село і 11 рибних озер [13, с. 49].

Храм після занедбання почали приводити у належний вигляд. Але єпископ Лозовський був уже похилого віку. Зважаючи на це, польський король Стефан Баторій дав грамоту на Володимирську єпископію архімандритові Києво-Печерської Лаври Мелетієві Хребтовичу-Богуринському. Згідно з цією грамотою 15 січня 1580 року Лозовський передав посаду, але зберіг за собою церковні прибутки. Жадібність полишила його тільки в останні роки життя.

Нарешті, як стверджують дослідники нашого краю, після номінантів єпископів Борзобагатого і Лозовського прийшов справжній духовник, відданий Богові, церкві і рідному народові. У той час почався наступ католицизму з боку польських можновладців і церковнослужителів. Єпископ Мелетій всіма силами захищав віру предків, відстоював Православ'я, дбав про соборну церкву Володимира. При соборі тоді діяв крилос – духовна колегія з осіб "білого" духовенства, який мав повноваження органу єпархіального духовного суду. Усі найважливіші церковні справи вирішувалися на засіданнях цієї колегії.