1.4. Суть поняття «література». Вплив літератури на формування національної свідомості.

Література (лат. litteratura – буквене письмо) сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

Література за своїм змістом розмежовується на філософську, політичну, природничу (біологічну, географічну тощо), юридичну, філологічну, тобто наукову, та художню, призначену спеціально для задоволення пізнавальних, інтелектуальних та естетичних потреб.

Художній твір виникає як результат співтворчості автора й читача, що ведуть між собою уявний діалог.

Твір художньої літератури не стільки відтворює дійсність, скільки моделює її авторське сприйняття, письменницьку візію. У цьому відношенні художня література є результатом творчості, засобом вислову, своєрідною мовною структурою, яка конкретизується в читацькому сприйнятті і певною мірою відображає об’єктивну дійсність крізь призму суб’єктивного світу.

Національна специфіка літератури – органічна якість художньої літератури певного народу, відмінна від якостей інших літератур. Вона витворяється системою змістових і формально-стильових особливостей, притаманних творам письменників даної нації. Національна специфіка літератури зумовлюється певними чинниками, насамперед ментальністю народу. Якщо народові, що став історично стійкою спільнотою, властива певна сукупність етнічно-психологічних ознак, то вони обов’язково відобразяться на духовному світі письменника, позначаться на його мисленні, результатах творчості. Тематично-проблемні тенденції, що, осмислюючись у творчості багатьох митців, витворюють тяглість традиції, національно-типові характери, виявлені в індивідуалізованих персонажах (мотиви звитяги та оборони, полону і втечі, кохання і смерті, боротьби за віру і правду в українській літературі).

І. Вишенський та І. Величковський, Г. Сковорода та І. Котляревський, Т. Шевченко й Леся Українка, Є. Маланюк й У. Самчук, М. Стельмах й О. Гончар по-своєму відображали різні грані української душі. Їхні твори як органічний вияв глибинного зв’язку письменника зі своїм народом несуть на собі прикмети національної самобутності.

Другий аспект національної специфіки літератури пов’язаний з особливостями історико-літературного процесу в кожній національній літературі. Зміна і взаємодія літературних напрямів і стильових течій, система і динаміка жанрів, співвідношення родів літератури, взаємини письменницьких генерацій, міжнаціональна літературна рецепція, взаємодія і взаємовпливи, роль критики і дискусій, взаємини літератури і церкви, митців і влади не можуть бути однаковими в кожній національній літературі. Структура історико-літературного процесу в межах тієї чи іншої літератури відзначається своєрідністю, діалектикою національного та інтернаціонального.

Національні літератури формуються і розвиваються не ізольовано, а в тісному взаємозв’язку. Проте запозичене завжди трансформується відповідно до ментальності народу, до національних потреб.