1.2. З історії становлення та розвитку української мови.

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх налічують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова посідає почесне місце і має тривалу й складну історію

Українці належать до найчисельнішої у світі індоєвропейської мовної сім’ї, що сформувалася приблизно 6-8 тис. років тому і становить нині, за підрахунками деяких учених, 45,5 % усіх жителів земної кулі.

Є чимало розбіжностей щодо часу зародження суто слов’янської етноспільноти та праслов’янської мови: одні вчені відносять початок цього процесу до неоліту – близько 4,5 тис. років тому, інші до більш пізнього часу – 3,5 і навіть 2,5 тис. років тому. Так само неоднозначно датується і розпад праслов’янської мови – від IV-III ст. до н.е. до VI-VII ст. н.е. йдеться про загальну історичну тенденцію формування етнічних і мовних спільнот задовго до державотворення, яке часто великою мірою впливало на заміну диференційованих процесів інтегративними. У цей період можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов’янської (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов’янської (українська, російська, білоруська мови).

Дослідники сходяться також у тому, що в І тис. до н.е. слов’яни вже проживали на терені сучасної Східної Європи, в тому числі й України. Досліджуючи мову найдавніших слов’ян та їх найближчих сусідів, учені помітили потужну верству, з одного боку, слов’яно-іранських, а з іншого – слов’яно-балтійських мовних зв’язків.

Не викликає заперечень і той факт, що на час появи на історичній арені Київської Русі праслов’янська мовна спільнота уже диференціювалася на племена і племенні об’єднання. Держава об’єднала й цілу низку неслов’янських племен. Історичні обставини сприяли конвергенції, консолідації поліетнічної за генетичним характером держави в етнодержавну та етнокультурну давньоруську спільність. Витворювалась єдина за змістом і характером політична, правова, релігійна та писемна культура. Однак це зовсім не означає існування за доби Київської Русі єдиного давньоруського народу як носія цієї культури. Населення характеризувалося або за племінною (поляни, древляни, сіверяни тощо), або за територіальною (кияни, смоляни, чернігівці, новгородці, куряни) ознакою.

За доби Київської Русі із розмаїття племен і народів на терені єдиної Руської землі більш-менш чітко окреслилися три територіально-етнічні масиви, з яких згодом і сформувалися відповідно український, російський та білоруський етноси. Відмінності в цих масивах простежуються навіть у межах писемної мови, не кажучи вже про археологічні дослідження. Проте минуло чимало часу, поки населення цих регіонів почало усвідомлювати себе як етнічну спільноту. Засобами такого усвідомлення стали національно-визвольні рухи та процеси формування загальнонаціональних літературних мов.

Серед слов’янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше – з білоруською мовою.

З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов’янських, можна виділити такі:

Фонетичний рівень

1. Поява на місці давніх звуків ы та і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, наприклад: низький, тихий, привітний, кислий.

2. Голосний е не пом’якшує попередні приголосні звуки, наприклад: теплий, село, небо, веселий.

3. Поява голосного звука і на місці давнього звука ѣ (ять), наприклад: ліс, сіно, літо, хліб ( порівняйте у російській мові лес, сено, лето, хлеб).

4. Чергування о, е у відкритому складі з і в закритому складі, наприклад: дім – дому, піч – печі, сільський – село.

5. Шиплячі, губні, та звук р в кінці слова завжди тверді, наприклад: ніч, кров, повір.

6. Після шиплячих та й перед наступними твердими приголосними звук е змінюється на о, наприклад: женити – жонатий, чорний – чернець, шостий – шести, копійок – копієчка.

7. Приголосний л змінився на в у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, наприклад: писав, читав, знав, говорив ( порівняйте у російській мові писал, читал, знал, говорил).

Морфологічний рівень

1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменників середнього роду, наприклад: теля, курча, порося, ім’я (порівняйте родовий відмінок теляти, курчати, поросяти, імені).

2. Збереження давніх закінчень –ою, ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, наприклад: рукою, петлею, душею, біржею (порівняйте у російській мові рукой, петлей, душой, биржей).

3. Закінчення давального відмінка однини –ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, наприклад: батькові, синові, лікареві, Сергієві.

4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, наприклад: висока, високе, високі (порівняйте у російській мові высокая, высокое, высокие).

5. Збереження форм інфінітива на –ти дієслів, наприклад: писати, читати, підвищувати (порівняйте у російській мові писать, читать, повышать).

6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, наприклад: зустрічатиму, писатиму, підраховуватиму).

7. Чергування приголосних г, к, х – з, ц, с у відмінкових формах іменників, наприклад: книга, рука, свекруха – книзі, руці, свекрусі.

Отже, українська мова – самостійна слов’янська мова, що має давнє походження, свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях, а також на рівні лексики, фразеології та правопису.

Історія розвитку української мови – це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умовою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови.

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з ХІІ ст. У XIV-XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов’янська мова – мова української народності, а в подальшому історичному розвиткові – мова української нації.

Прихильники теорії самостійного розвитку української мови (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови зі спільноруської прамови.

За теорією Ю. Шевельова, у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VII-IX ст.); 2) староукраїнська (XI-XIV ст.); 3) середньо українська (кінця XIV – початку XVIII ст.); 4) нова українська мова.

Кожен із періодів мав свої особливості – мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.