4.5. Вокативні речення. Кличний відмінок іменників. Правопис власних і загальних назв при звертанні.

Вокативне речення – це граматична конструкція, що складається тільки зі звертання і, називаючи адресата мови, передає якісь почуття: докір, радість, незадоволення, обурення, заборону, оклик тощо.

Характерними особливостями цих граматичних конструкцій є те, що в них уживаються тільки назви осіб у кличному або називному відмінках. Це, переважно, власні імена або іменники, які означають осіб за їх сімейними стосунками (мамо, батьку, сину, брате й т.д.).

Особливу роль у вокативному реченні відіграє інтонація. З її допомогою передаються спонукання й різні емоції. Вокативні речення нерозкладні. Наприклад: 1) А хто тобі, Власе, позволив тут рибу вудить? (виражається заборона); 2) Здрастуйте, свахо, спасибі, що завітали (виражається радість); 3) Іване, брате, друже, товаришу вірний! (радість).

Українська мова належить до тих слов’янських мов, що зберегли кличний відмінок, тоді як інші (російська, білоруська тощо) його втратили. Тож у нашій мові тепер, як і колись, сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний. Тривалий час в українській мові діяла заборона на використання кличного відмінка: його називали кличною формою, дозволяли при звертанні замінювати називним відмінком. Проте в усіх народних піснях та інших фольклорних жанрах, у піснях літературного походження послідовно вживався кличний відмінок: Ой не шуми, луже, зелений байраче; Скажи мені правду, мій добрий козаче; Ой чого ти, дубе, на яр похилився; Ой, дівчино, шумить гай; На тобі, небоже, що мені негоже та ін.

У творах українських письменників, у перекладах чужих авторів, відтворених пером найкращих українських майстрів, кличний відмінок посідає належне місце:

Весно, ох, довго ж на тебе чекати!

Весно, голубко, чому ж ти не йдеш?

(І. Франко)

Мріє, не зрадь!..

Я так довго до тебе тужила.

(Леся Українка)

Україно, ти для мене диво!

(В. Симоненко)

Або уривок із роману О. Пушкіна „Євгеній Онєгін” у перекладі Максима Рильського, що послідовно боровся за культуру рідної мови й обстоював законні права кличного відмінка як граматичної категорії, витіснення якої спричинило б зникнення ще однієї оригінальної, збереженої в віках риси:

Онєгін, друг мій, я зазначу,

Родивсь на берегах Неви,

Де, може, народились ви

Чи вславилися, мій читачу.

Ігнорування кличного відмінка є свідченням неповаги до рідної мови, ознакою невибагливості до свого й чужого мовлення.

У молитвах збережено кличний відмінок навіть у російській мові, яка взагалі його втратила: „Отче наш...” В українській мові кличний відмінок є повноцінною категорією живого спілкування. В деяких випадках можемо спостерігати існування паралельних форм: князю – княже, Олегу – Олеже. Кличний відмінок у літературній мові, як правило, має одну форму для певного іменника. Варіанти є або застарілими, або ще не цілком засвоєними мовою неологізмами, або ж діалектними утвореннями. Отже, форми княже, Олеже являють собою архаїзми і доречні в творах із життя минулих епох. У сучасній літературній мові нормативними є форми князю, Олегу. Наприклад, читаємо в поезії І. Франка:

Місяцю-князю,

Ти, чарівниченьку!

Смуток на твойому

Ясному личеньку.

Не менш важливо правильно утворювати форми кличного відмінка.

1) Іменники чоловічого і жіночого роду І відміни твердої групи мають закінчення -о, напр.: сестро, мамо, дочко, подруго, дівчино, Людмило, Миколо, Микито.

Іменники І відміни м'якої та мішаної групи мають закінчення -е, (-є), напр.: земле, мріє, душе, круче, воле, редакціє, Маріє, Софіє, Іллє.

Іменники І відмін м'якої групи, що означають жіночі й чоловічі пестливі імена або загальні назви, мають закінчення (-ю), напр.: матусю, доню, тьотю, бабусю, бабуню, дідуню, Лесю.

2) Іменники чоловічого роду ІІ відміни твердої групи (зокрема із суфіксами -ик, -ок, -к(о)), власні імена з основою на г, ґ, х, к та деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж) мають закінчення –у, напр.: батьку, синку, товаришу, хлопчику, читачу, Олегу, Людвігу.

Іменники ІІ відміни м'якої групи мають закінчення –ю, напр.: лікарю, токарю, вчителю, кобзарю, місяцю, Костю, секретарю, водію, Гордію, Ігорю, Андрію, Василю. Увага! Помилковими є утворення типу: Ігоре, Андріє.

На -е закінчуються іменники ІІ відміни твердої групи, напр.: вітре, Дніпре, Петре, друже, козаче, Києве, командире, Харкове; частина іменників м’якої групи з суфіксом -ець, напр.: хлопче, женче, шевче, молодче; а також окремі іменники мішаної групи, напр.: пісняре, газетяре, Довбуше, Дороше, тесляре, стороже.

3) Іменники ІІІ відміни в кличному відмінку закінчуються на -е, напр.: ноче, радосте, юносте, Любове, Нінеле, Аделе.

У звертаннях, що складаються з двох власних імен (імені та по батькові), обидва слова мають закінчення кличного відмінка, напр.: Романе Олександровичу, Іване Миколайовичу, Андрію Сергійовичу, Маріє Семенівно, Ганно Василівно, Юліє Володимирівно.

У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, обидва іменника вживаємо в кличному відмінку, напр.: пане бригадире, пане агрономе, пане полковнику, пане директоре, пане лікарю, пане господарю.

У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, кличну форму має лише загальна назва. Прізвище тут виступає у формі Називного відмінка, напр.: пане Шевчук, пані Шевчук, пане Андрієнко, пані Андрієнко, пане Яковенко, пані Яковенко.

У звертаннях, що складаються із загальної назви і власного імені, форму кличного відмінка мають обидва слова, напр.: брате Іване, друже Ярославе, товаришу Андрію, сестро Ярино.

Кличний відмінок є не лише формою відтворення власне звертань у діалогічному мовленні, а й засобом посилення виразності в риторичних звертаннях:

Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі.

Польова моя мрійнице,

Крапле у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, Тополею в небо росла.

(А. Малишко)