82. Обставини, які виключають кримінальну відповідальність

До обставин, які виключають кримінальну відповідальність, відносяться: необхідна оборона, крайня необхідність та відмова від доведення злочину до кінця.

Під необхідною обороною розуміють право громадянина на захист від будь-якого нападу чи посягання. При цьому, якщо громадянин, захищаючись, зм

ушений буде нанести ушкодження нападникові, то він не буде нести

284

за це кримінальної відповідальності. Однак поняття необхідної оборони передбачає, що. захищаючись, громадянин не повинен перевищувати меж необхідної оборони. Так, якщо громадянин, захищаючись від посягань підлітка, які полягають у вимаганні невеликої суми грошей. нанесе йому тяжкі тілесні ушкодження, то в такому випадку суд може визнати перевищення меж необхідної оборони з боку того. хто захищався, і притягти його до кримінальної відповідальності.

Визначення меж необхідної оборони є дуже складною справою в судових засіданнях. Адже людині, на яку чиниться напад, буває дуже

важко визначити ступінь небезпеки для її життя і не перевищити, захищаючись, меж необхідної оборони.

Під крайньою необхідністю розуміють такі дії особи чи фупи осіб, які містять у собі склад злочину, але спрямовані на те, щоб усунути ще більшу небезпеку для суспільства. Розгляньмо такий приклад. Корабель, потрапивши в шторм, почав тонути. Прагнучи врятувати корабель і команду, капітан наказав викинути частину вантажу за борт. Вчинивши так, капітан врятував судно і людей, але в його діях міститься склад злочину. Адже він цілком свідомо заподіяв шкоду власникові вантажу. В даному випадку капітан може бути звільнений від відповідальності, оскільки він діяв в умовах крайньої необхідності.

83. Форма держави розглядається як двоскладна структура: форма державного правління та форма державного устрою. Перша відповідає на питання: «Хто править?», а друга — «За яким територіальним принципом?».

Форма державного правління залежить від способу організації верховної влади в державі, від того, що визнається формальним джерелом влади: воля однієї особи, небагатьох осіб (панівної верстви) чи спільної волі всього народу (схема 13). Такий принцип класифікації форм державного правління бере початок від Платона та Арі-стотеля, які виділяли три форми: монархію, аристократію, демократію (політію — у Арістотеля) та їхні спотворені чи недоцільні типи. На сучасному етапі виділяють дві форми: монархію та республіку.

Монархії — це держави, влада в яких належить одній особі пожиттєво на підставі спадкоємного права. Монархії можуть бути абсолютними (необмеженими) та обмеженими. В абсолютних монархіях влада максимально централізована — фактично законодавча, судова та виконавча її гілки підлягають управлінню з єдиного центру. Сучасні монархії переважно конституційні, які обмежені в повноваженнях володаря. Конституційні монархії є двох типів: парламентська та дуалістична. У парламентських монархіях реальна влада належить парламенту, а монарху відведено представницькі функції; в дуалістичних — монарх очолює виконавчі структури.

Республіки — це такі держави, де головою держави є одна особа чи колективний орган, що обираються всім населенням через процедуру періодичних виборів.

За способом організації здійснення влади розрізняють республіки з парламентською і президентською системами.

Головною відмінністю між цими обома системами є те, що за парламентської системи всенародно обираються депутати до парламенту, а за президентської— і депутати, і президент. Відповідно «прямий мандат народу», наданий президенту, визначає особливий його статус із широкими повноваженнями: президент є одночасно і головою уряду, і головою держави. У парламентській республіці влада зосереджена в парламенті, а голові держави відведено представницькі функції.

Існує також змішана система — парламентсько-президентська. Тут, як і за президентської системи, і парламент і президент обираються народом, незалежно одне від одного. Але, на відміну від неї, присутня посада прем'єр-міністра, який очолює виконавчу владу в країні.

Форма державного устрою — це таке територіально-організаціне структуру-вання держави, яке визначається порядком поділу країни на складові частини (штати, кантони, провінції, республіки, землі, області тощо), характером взаємин поміж ними та центральною владою. Вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарна та федеративна.

Унітарною є така держава, яка являє собою єдину, політично однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона має єдину конституцію та громадянство, єдину систему права та «урядову вертикаль». Певна автономія адміністративних одиниць не супе речить принципу унітаризму, але її межі встановлює центр. За ступенем наданої автономії (самостійності) великим регіонам унітарні країни поділяються на централізовані та децентралізовані.

Головною відмінністю федерації є надання певної політичної самостійності великим територіальним утворенням всередині держави, які разом з народом вважаються суб'єктами державного суверенітету, хоч і не мають права одностороннього виходу зі складу союзної держави. Суб'єкти федерації можуть мати власну конституцію та подвійне громадянство, а також свої виконавчі, законодавчі й судові органи влади.

Найнижчим ступенем державної єдності є конфедерація. Це міждержавний союз, який формується на добровільній засаді, задля втілення якихось конкретних спільних цілей. Суб'єкти конфедерації повністю зберігають свій державний суверенітет, відсутня центральна влада (є лише спільні координуючі органи) і щонайважливіше — кожна держава може вийти зі складу конфедерації за власним бажанням, без згоди на те інших членів.