39. Предмет цивільного права

Кожна галузь права регулює певні суспільні відносини. Коло визначених відносин і становить предмет регулювання тієї чи ін­шої галузі права.

Цивільне право регулює три групи суспільних відносин:

1)   майнові відносини, що пов´язані з використанням товарно-грошової форми (відносини власності та відносини товарообігу);

2)   відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяль­ності (авторське право й суміжні права, право промислової влас­ності);

3)   особисті немайнові відносини.

Майнові відносини - це конкретні вольові відносини з при­воду належності, використання чи переходу нерухомого і рухо­мого майна та інших матеріальних благ від одного суб´єкта до іншого.

За змістом їх поділяють на такі:

а)  відносини власності;

б)  відносини в галузі товарообігу.

Для цивільного права важливими є не речі та способи їх ви­робництва, а вольові відносини між людьми, що обумовлені їх прагненням до задоволення різноманітних життєвих потреб.

Кожній людини властиві різні потреби і прагнення. Серед ре­чей, що оточують її, існують такі, які здатні задовольнити ці пот­реби. Людина намагається встановити своє панування над цими речами. Але люди живуть у світі з обмеженими ресурсами і через це їх потяги до накопичення речей об´єктивно не можуть бути повністю реалізованими. Суспільство, організоване в державу, встановлює межі, в яких громадяни або інші особи можуть набу­вати тих чи інших речей, а також володіти ними.

Норми цивільного права забезпечують людині можливість за­довольняти свої потреби в речах, а також встановлюють межі, в рамках яких суб´єкти можуть володіти, користуватися й роз­поряджатися своїм майном, не порушуючи при цьому прав ін­ших осіб.

У суспільстві майнові інтереси однієї особи переплітаються з подібними інтересами інших осіб і у своїй взаємодії утворюють суспільні майнові відносини. Урегульовані правом, такі від­носини стають правовими майновими відносинами, знаходять свій вияв у правах осіб на майно. Ці права мають самостійний характер і відрізняються від інших прав. Одним з основних видів майнових прав є право власності. Відносини власності за­кріплюють існуючий у суспільстві розподіл матеріальних благ  (засобів виробництва і предметів споживання), виражають ста­тику майнових відносин. Характерною ознакою цих відносин є те, що власник наділений правом володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Суспільна суть цих відносин полягає в тому, що власник є уповноваженою особою. Він може вимагати від кожного, хто порушує його права, припи­нити порушення. Для права власності не має значення поведінка власника стосовно належного йому майна до моменту порушен­ня ним чинного законодавства.

Іншим видом майнових відносин є відносини товарообігу. Ці відносини називають товарно-грошовими, оскільки вони вини­кають на основі товарного виробництва і відображають рух то­варів від виробника (або посередника) до споживача, а також добровільний, опосередкований вартістю перехід матеріальних благ від одних суб´єктів до інших. Ці відносини, як правило, в умовах товарного виробництва мають вартісний характер. То­вар обмінюється на певну суму грошей. На відміну від відносин власності, що відображають статику майна, відносини товаро­обігу відображають його динаміку. Так, якщо власник виявить бажання розпорядитися своїм майном шляхом передачі його іншим суб´єктам у власність або в користування, маючи намір отримати за це певну суму грошей, то він стане учасником товар­но-грошових відносин. Як правило такі відносини виникають у сфері підприємництва, а також при задоволенні особистих пот­реб фізичних осіб (договір купівлі-продажу).

Характерними ознаками відносин товарообігу є такі:

а)  еквівалентно-платний характер. У товарно-грошових відносинах має відбуватися обмін рівних вартостей. Діям одно­го суб´єкта, який передає майно, виконує роботу, надає послуги, мають відповідати дії іншого суб´єкта, який сплачує відповідну вартість грошима. За таких умов відбувається обмін майна на гроші;

б)  майнова відокремленість учасників відносин. Майно ор­ганізацій, які мають права юридичної особи, відокремлене від майна інших організацій, окремих фізичних осіб, трудових і се­лянських господарств. Учасники цих відносин є або власниками майна, або особами, які володіють ним на підставі іншого права.

Учасники товарно-грошових відносин можуть самостійно та вільно вибирати спосіб розпорядження майном. При здійсненні цивільних прав власник, передаючи своє майно іншим особам і вирішуючи цим самим його фактичну долю, вирішує і юридичну долю цього майна, передає право власності на нього.

Відносини у галузі товарообігу не завжди носять товарно-грошовий характер. Інколи вони носять безоплатний характер, наприклад, дарування, різні форми меценатства тощо. Це пояс­нюється передусім відносинами власності. Власник вправі роз­поряджатися належним йому майном на свій розсуд.

Майнові відносини виникають:

а) між фізичними особами;

б) між фізичними особами і юридичними особами;

в) між юридичними особами;

г)  за участю держави і фізичних осіб або юридичних осіб;

д)   за участю органів місцевого самоврядування і фізичних осіб або юридичних осіб.

Однак не всі майнові відносини регулюються цивільним правом. Переважна більшість майнових відносин є предметом регулюван­ня інших галузей права. Так, майнові відносини, що виникають у зв´язку зі сплатою податків, митних зборів, адміністративних штрафів, регулюються фінансовим і адміністративним правом. Кримінальне право також регулює майнові відносини (конфіс­кація, штраф). Таким чином, цивільним правом регулюються ті майнові відносини, в яких державні організації виступають не як суб´єкти влади, а як рівноправні (звичайні) суб´єкти.

40. Відносини, що складають предмет адміністративного права, характеризуються значним динамізмом і нестабільністю правової регламентації. Обслуговуючи різноманітні соціальні процеси, окремі групи цих відносин з часом втрачають свою актуальність та суспільне призначення. Вони можуть відмирати поступово або відразу, залежно від причин, що лежать в основі цих явищ. Так, наприклад, канули у небуття адміністративно-правові відносини народного й партійного контролю, майже не застосовуються норми ст. 157 КУАП, які регламентують деліктні відносини, пов´язані зі скоєнням дрібної спекуляції тощо.

Постійно змінюючись і коригуючись, система публічних потреб спричиняє до змін і коригування адміністративно-правових норм. Це породжує нові або оновлені суспільні відносини у владно-управлінській сфері, які можуть мати інші ознаки та властивості.

"Модернізація" правового масиву адміністративного права - це постійний, майже безперервний процес. Те саме характерно і для його відносин, практика здійснення яких змушує до продовження нормотворчості у сфері владно-управлінської діяльності. Цей своєрідний кругообіг з часом може суттєво змінити характеристики адміністративно-правових відносин, які набувають нових якісних ознак і властивостей. Особливо ці зміни є відчутними під час проведення кардинальних оновлень владно-управлінської моделі, нормативне забезпечення роботи якої здійснюється переважно за рахунок норм адміністративного права.

Розгляд характеристик будь-яких правовідносин, у тому числі й адміністративно-правових, потрібно проводити, виходячи з двох ключових позицій. Перша - стосується системи обов´язкових елементів, з яких складається зміст цих відносин, тобто об´єкта, суб´єктів та юридичних фактів. Друга - пов´язана із загальними особливостями відносин адміністративного права (насамперед це стосується їх властивостей і видових ознак).

Вітчизняними вченими-адміністративістами у різних наукових та навчальних джерелах наводяться різноманітні визначення адміністративно-правових відносин. Так, у підручнику з адміністративного права України за редакцією професора Ю.П. Битяка адміністративно-правові відносини визначено як суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких є носіями прав і свобод, урегульованих нормами адміністративного права [1, с.40].

В іншому навчальному джерелі - підручнику доцента В.К. Колпакова під адміністративно-правовими відносинами розуміється результат впливу адміністративно-правових норм на поведінку сфери державного управління, внаслідок якого між ними виникають сталі правові зв´язки державно-владного характеру [6, с 80].

На думку професора І.П. Голосніченка, адміністративно-правові відносини - це система прав та обов´язків органів виконавчої влади, посадових осіб і службовців, громадян та інших суб´єктів, а також взаємозв´язок між ними в результаті здійснення державної виконавчої влади та відповідальності у сфері державного управління [3, сі7].

Стислий аналіз цих варіантів визначення адміністративно-правових відносин свідчить про існування двох підходів до його формулювання. Перший має стисле (загальне) викладення, що пропонується в підручнику за редакцією професора Ю.П. Битяка, а другий - розширене, яке використовують професор І.П. Голосніченко і доцент В.К. Колпаков. Кожен з них має свої переваги та недоліки. Наприклад, у першому викладається лише сутність цих відносин - їх державно-управлінський характер та адміністративно-правова регламентація правосуб´єктності їх учасників. І навпаки, за другого підходу його прихильники намагаються максимально повно викласти ознаки цих відносин.

Зважаючи на особливості перехідного періоду розвитку українського адміністративного права, який характеризується значними змінами властивостей його відносин, вважаємо за доцільне використання стислого варіанту викладення визначення адміністративно-правових відносин, під якими, на нашу думку, слід розуміти суспільні відносини, учасники яких мають достатній рівень адміністративно-правової правосуб´єктності.

Відповідно до раніше запропонованої схеми перший блок питань, що стосуються характеристики відносин адміністративного права, - це питання його складу.

Структурно склад адміністративно-правових відносин утворюють такі елементи: об´єкт, суб´єкти та юридичні факти. Крім цих складових, деякі вчені виділяють ще такий елемент, як юридична основа, у ролі якої виступають адміністративно-правові норми, що опосередковують зміст адміністративно-правових відносин, визначають права, обов´язки, а також поведінку учасників таких відносин, впливають на їх характер і мету [4, с.31].

На наш погляд, даний елемент слід розглядати тільки як факультативний, оскільки суб´єкти та об´єкт конкретних адміністративних правовідносин вже мають закріплену нормами адміністративного права відповідну юридичну основу.

Першим елементом складу відносин адміністративного права є його об´єкт. Без сумніву, він відіграє роль ключового у цих відносинах. Від того, наскільки повно і правильно буде визначено об´єкт, залежить не тільки поведінка суб´єктів адміністративно-правових відносин, а й досягнення кінцевої мети цих відносин.

З приводу об´єкта адміністративно-правових відносин у наукових колах існує кілька думок. Більшість авторів вважають, що об´єктом відносин адміністративного права є дії, поведінка людей - учасників управлінських відносин [5, с.102-103]. Інші вчені поділяють об´єкт на два види: перший - це предмети і матеріальні речі, другий - немайнові відносини (дії, поведінка людей) [8, с 85-86].

Зі змісту останніх підручників з адміністративного права України, можна зробити висновок, що їх автори в розв´язанні цього питання схиляються на бік професора Ю.М. Козлова.

Так, у підручнику, за редакцією Ю.П. Битяка, об´єкт адміністративно-правових відносин - це те, заради чого виникають правовідносини (дії, утримання від дій) [1, с.41].

На думку доцента С.Т. Гончарука, об´єктом адміністративно-правових відносин є те, відносно чого вони виникають, розвиваються і припиняються. Передусім це суспільні відносини, що уособлюють характер діяльності окремих суб´єктів права (їхніх дій чи бездіяльності ), юридичні наслідки їх поведінки, певні правові інтереси, у тому числі майнового чи немайнового характеру та ін. [4, с.32].

41. Управління як об'єкт адміністративного права Адміністративне право об'єктивно взаємопов'язане з таким соціальним явищем, як управління. Сам термін став універсальним засобом для характеристики певного виду діяльності, спрямованої на досягнення відповідної суспільно значимої мети. У ширшому розумінні управління визначається як керівництво певними суспільними процесами. Отже, виникає потреба щодо розкриття змісту самого поняття "керівництво" та його функціонального призначення в суспільстві. Ці процеси органічно поєднані з виникненням і становленням держави і права. Адже тільки з розвитком суспільства відбувається диференціація праці. В історії людства сталися три великі суспільні поділи праці, внаслідок яких від рільництва відокремилося скотарство, потім - промислові ремесла, а вони, своєю чергою, також зазнали розгалуження. Ці процеси супроводжуються зростанням населення і простою потребою координації їхніх дій, встановленням стабільних зв'язків між виробниками. Отже, сама природа праці, багатогранність діяльності людей породжує потребу в управлінні. У загальному плані під ним, розуміють будь-яку цілеспрямовану, організаційну дію на різноманітні процеси в природі, техніці, суспільстві. Об'єктами управління виступають: - суспільна праця (процес виробництва); - державні органи та об'єднання громадян; - соціальні індивіди (громадяни, в тому числі й іноземні, службовці, в тому числі й недержавного сектора); - тварини і рослинні організми; - технічні засоби (машини, агрегати). Отож, управління умовно можна розділити на таке, що здійснюється в технічній, біологічній та соціальній сферах суспільства. Технічне управління спрямовує свою дію на управління механізмами, обладнанням із метою підвищення продуктивності праці людини, забезпечення її потреб у виробництві. Біологічне управління спрямовує свою дію на тваринний, рослинний світ із метою підвищення їхньої продуктивності (прояв даного виду управління - біотехнологія, генна інженерія). Соціальне управління є провідним видом управління. Його дія поширюється на соціальну сферу, де суб'єктом та об'єктом управління виступають як окрема людина, так і колективи людей. Від двох попередніх видів соціальне управління відрізняється вольовим впливом одних суб'єктів управлінських відносин на свідомість і волю інших. Для соціального управління характерна множинність об'єктів, звідси випливає й різноманітність видів управління. До них можна віднести й державне управління. Державне управління - одна з головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві. Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це, насамперед, свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні - це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя. Структура державного управління відрізняється складністю. Її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб'єкти та об'єкти. Це - виконавчі й розпорядчі органи, їхній апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо. Державне управління доцільно розглядати як виконавчо-розпорядчу діяльність окремої системи державних органів, спеціально заснованих для здійснення державного управління. Але це аж ніяк не означає, що державне управління є сферою діяльності виключно виконавчих органів. Питання управління вирішуються і законодавчими органами, які здійснюють законодавче регулювання всіх сфер суспільного життя. Але більшість функцій виконавчо-розпорядчої діяльності покладається на виконавчі органи. Державному управлінню властиві такі риси: - діяльність із реалізації завдань і функцій держави; - воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами; - вони діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження; - форми й методи роботи управлінських органів регламентуються правом. Отже, державне управління - підзаконна виконавча й розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.