21. Дати розуміння правовідносин в широкому і вузькому розумінні.

Правовідносини - це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов'язками, гарантованими державою.

У широкому розумінні під правовідносинами розуміється особлива форма соціальної взаємодії, за якої учасники наділяються взаємними правами та

обов'язками. Здійснення правовідношення забезпечується самими його

учасниками, а не державою. Реалізація суб'єктивних прав і обов'язків у

цьому правовідношенні не може суперечити волі держави і відбувається в

особливому порядку. У цьому випадку правовідносини виникають не в

розумінні впливу норм права на суспільні відносини, а у зв'язку із

природно-історичною необхідністю. У такому правовідношенні реалізуються

природні права людини, до яких належить право на соціальне забезпечення

У навчальній літературі з теорії права наводяться два визначення

правових відносин, що розглядаються у вузькому розумінні: 1) це

врегульоване нормами права суспільне відношення, учасники якого наділені

гарантованими державою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками;

2) це суспільне відношення, що виникає на підставі норм права, учасники

якого, наділені суб'єктивними правами.

Фінансові правовідносини в механізмі правового впливу на публічні фінанси виконують три основні функції:

1) вказують на коло осіб, на яких у конкретний час поширюється дія фінансово-правової норми;

2) закріплюють конкретну поведінку учасників фінансових правовідносин у галузі формування, розподілу й використання фондів коштів держави й місцевого самоврядування;

3) є умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників фінансових відносин.

22.

Правовідносини — це суспільні відносини, врегульо­вані нормами права. Це саме життя норми права. Пра­вовідносини — явище складне для реального сприймання, їх не можна побачити чи сприйняти органами чуттів. Реально можна лише спостерігати конкретну поведінку людей, наприклад продавця і покупця, які реалізують свої суб'єктивні права, передбачені цивільним законодавством. Через правовідносини особи можуть реалізовувати свої пра­ва та обов'язки, задовольняти свої інтереси. Правовід­носини виникають в конкретній поведінці суб'єктів пра­вовідносин (громадян, організацій, підприємств та ін.).

Основні ознаки правовідносин:

є видом суспільних відносин фізичних.чи юри­дичних осіб, організацій і спільнот;

виникають на основі норм права;

характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки;

здійснення суб'єктивних прав чи додержання юри­дичних обов'язків у правовідносинах що контро­люється і забезпечується державою.

Правовідносини мають складну будову і включають такі елементи:

суб'єкти; об'єкти; зміст; юридичні факти.

Суб'єктами правовідносин вважають їх учасників, що є носіями взаємних суб'єктивних прав та юридичних обо­в'язків.

Розрізняють такі суб'єкти правовідносин: фізичні та юридичні особи; державні та громадські організації (органи дер­жави, профспілки, партії, фонди, земляцтва, ве­теранські, молодіжні організації тощо); різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо).

23. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю — правоздатністю, дієздатністю й деліктоздатністю.

Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.

Деліктоздатність — це обумовлена нормами права здатність суб'єктів нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення.

Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи при­пиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. їх поділяють на матеріальні й духовні блага, дії суб'єктів, правовідносини, результати їх діяльності, в тому числі й духовні.

Зміст правовідносин складають права та обов'язки його учасників (суб'єктів) та рівень їх здійснення на практиці.

24. Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Ознаки суб'єктивного права:

• можливість певної поведінки;

• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів уповноваженої особи;

• наявне у правовідносинах;

• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;

• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Елементами суб'єктивного права є:

1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);

2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);

3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).

Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра належної поведінки зобов'язаної сторони в інтересах уповноваженої особи.

Ознаки юридичного обов'язку:

• необхідність певної поведінки;

• обов'язок, покладений лише на зобов'язану особу;

• покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи;

• існує лише у правовідносинах;

• є мірою необхідної поведінки;

• існує тільки відповідно до суб'єктивного права;

• встановлюється нормами права;

• забезпечується (гарантується) державою. Структуру юридичного обов'язку становлять такі елементи:

1) необхідність здійснення або утримання від певних Дій;

2) необхідність виконання вимог уповноваженої сторони;

3) необхідність нести юридичну відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання покладених зобов'язань.

Суб'єктивне право та юридичний обов'язок об'єднує те" що вони:

а) випливають з норм права;

б) забезпечуються державою;

в) існують у певних межах — це завжди міра поведінки.

25. Реалізація — термін латинського походження (realis) і означає речовий. Поняття реалізація права розуміється різними науковцями неоднозначно.

Деякі вчені реалізацію права визначають як процес здійснення правових приписів через поведінку суб'єктів (право реалізується у поведінці людини та забезпечується гарантіями з боку держави). Інші під реалізацією права розрізняють як зовнішній прояв правового регулювання, так і кінцевий результат правового регулювання.

Реалізація права — це складний процес, що включає: 1) механізми реалізації права; 2) форми реалізації права.

Юридичний механізм реалізації права залежить від типу та особливостей правової системи тієї чи іншої держави.

У романо-германській правовій системі процес реалізації права відбувається на певних етапах.

На першому етапі відбувається процес закріплення природних прав, даних людині від народження позитивним правом.

Права людини є складовим елементом природного права. Для реалізації цих прав необхідне визнання їх державою. Тобто, необхідно надати правам людини форми закону, що відбувається шляхом їх конституційного закріплення та деталізації у поточному законодавстві.

На другому етапі закон через певні механізми набуває певної форми, яка закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів.

Такими механізмами є конкретизація закону в підзаконних актах; пояснення норм права у актах офіційного тлумачення; наявність процесуальних норм, які регулюють порядок прийняття, застосування та виконання закону; наявність різноманітних актів застосування права.

На третьому етапі відбувається власне реалізація права, безпосереднє втілення правової норми в діяльності суб'єктів права.

У англосаксонській правовій системі механізм реалізації правових приписів більш простий. Природне право набуває форми позитивного права шляхом діяльності судових органів. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу, виносить судове рішення на основі прецеденту, встановлюючи тим самим права та обов'язки сторін.

Отже, механізм реалізації права — це діяльність суб'єкта права, зобов'язаної сторони, законотворчого органу, правозастосовчого органу та наявні юридичні норми, які регулюють їх діяльність.

Складовою частиною механізму реалізації права виступає механізм юридичної відповідальності.

Створення правової норми не є самоціллю. Її призначенням є забезпечення регулювання суспільних відносин, що досягаються у процесі реалізації правових приписів.

Реалізація — це втілення приписів правової норми у діяльності суб'єктів права.

Різноманітність суспільних відносин та правових норм визначається різноманітністю форм їх реалізації.

Залежно від характеру та змісту норми розрізняють три основні форми реалізації права:

— використання — це форма реалізації уповноважуючих норм, змістом якої є активна поведінка суб'єктів, що вчиняється за їх власним бажанням. (Наприклад: реалізація права на освіту, договір дарування, заява про звільнення з роботи, права власності);

— виконання — це форма реалізації зобов'язуючих норм, змістом якої є вчинення дій, що вимагаються юридичними приписами, тобто виконання покладених обов'язків. (Наприклад: виконання батьками обов 'язків по утриманню неповнолітніх, сплата податків, договірні зобов'язання);

— дотримання — це форма реалізації забороняючих норм, змістом якої є утримання суб'єкта від порушення заборон, які містяться у правових нормах. (Наприклад: не порушувати правила дорожнього руху.)

Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права:

1. Законність — неухильне дотримання державними органами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права.

Цей принцип передбачає такі основні моменти:

— прийняття рішення повинно здійснюватись правозастосовуючими органами чи посадовими особами у межах тих повноважень, які закріплені для них у законі (підвідомчість, підсудність справ);

— прийняття рішення відповідно до процедури, встановленої законом;

— прийняття рішень з дотриманням певної форми (ухвала, вирок, рішення, указ, наказ тощо);

— правильна юридична кваліфікація та застосування саме тієї норми, яка необхідна у даному випадку;

— винесення рішення у суворій відповідності приписам диспозиції чи санкції правової норми.

2. Обґрунтованість — прийняття рішення передбачає ретельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів.

3. Доцільність — у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варіант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не може бути надто суворим, чи м'яким, при його прийнятті повинно визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, обставини, що пом'якшують чи погіршують становище обвинуваченого.)

4. Принцип соціальної справедливості — діяльність державних органів чи посадових осіб повинна базуватись на врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахування становища чи рангу окремої особи чи групи осіб.

26. Реалізація норм права - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя - у суспільні відносини, поведінку громадян - волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.

За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

Реалізація загальних установлень

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна

Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах

Реалізація загальних установлень- це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає "дух" права, а не його "літеру".

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами - це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків - без конкретних зв 'язків або відносин між суб 'єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

— активна - припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

— пасивна - припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах

- це втілення в реальні відносини конкретних норм права (див. главу "Правовідносини. Юридичні факти").

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

- індивідуальна; - колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

Проста, безпосередня(без участі держави). Складна, опосередкована(за участю держави)

- додержання - виконання - використання

- застосування

Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання - полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).

Припускає пасивну поведінку суб'єкта - незалежно від його власного бажання

Виконання - полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обоє 'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи).

Припускає активну поведінку суб'єкта - незалежно від його власного бажання

Використання - полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).

Припускає як активну, так і пасивну поведінку

27. Правозастосування - це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого Порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи - вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.

Розглянемо кожну з них.

І. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) - це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення, її можна поділити на такі підстадії:

1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі.

Головний факт (наприклад, факт вбивства, вчиненого громадянином Г.) належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення у справі — інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті.

Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі норми права.

2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, тому що вони, як правило, належать до минулого. Тому вони підтверджуються доказами - слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та ін.). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити (наприклад, протокол про предмети, вияв-

лені при обшуку, має бути підписаний понятими). Юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, включає також документи правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи та ін.). Вимоги до доказів:

а) вірогідність - залучення і аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;

б) обґрунтованість - використання лише зазначених процесуальними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин смерті необхідно проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;

в) повнота - встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення - творчу діяльність з встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права.

Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства. На стадії порушення кримінальної справи предмет доведення незрівнянно вужче, ніж в інших стадіях судочинства.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення - це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Види презумпцій:

1) неспростовні - це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву і тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

2) спростовні - це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки

щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинності особи) (див. про презумпції у главі "Правовідносини. Юридичні факти").

Преюдиція - це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними — такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення.

II. Встановлення юридичної основи справи - вибір і аналіз юридичних норм.

Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація -це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами.

Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права.

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:

1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми.

2. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.

3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити:

а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини;

б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в) чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов'язаних з цією справою.

При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи" (ст. 58 Конституції України).

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно дозволяти колізію норм у такий спосіб:

а) якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу;

б) якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше.

4. З'ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім - акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов'язковим для того, хто застосовує норму.

Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Пра-возастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна застосовувати правову норму.

Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті - правильній кваліфікації фактів, а відтак - зміцненню законності та правопорядку.

III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом. Правоза-стосовний акт може мати подвійну правову функцію:

1) юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події факту правопорушення;

2) нового юридичного обоє 'язку, тобто після ухвалення рішення (а саме: накласти покарання, встановити обов'язок, здійснити певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг та ін.) необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок компетентних органів щодо виконання рішення.

28. Завдання тлумачення полягає у з'ясуванні змісту того, що мав на увазі законодавець, видаючи нормативний акт. Отже, тлумачення норм права - інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права зі з'ясування й роз'яснення змісту норм права з метою їх найбільш правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті. Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним. Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто іменують "нормативним" тлумаченням. Нормативне (загальне) офіціальне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, поза-як останні є нормативними актами і самі обумовлюють правові правила поведінки. Казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного "казусу", що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального значення, поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне (індивідуальне) тлумачення також може бути офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи. Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки. Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив дану норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст. Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом. Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того чи іншого відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств з приводу трактування і застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності даного відомства. У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти: - тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обов'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин, із приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок, постанова та ін.); - тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого процесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести мотиви відхилення тлумачення вищестоящому органові, який перевіряє законність і правомірність правозастосовного акта з конкретної юридичної справи. Знаходячись у межах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників даної справи. Неофіційне тлумачення - роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим. Неофіційне доктринальне тлумачення - це наукове роз'яснення правових актів, змісту і цілей правових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим. Систематизоване тлумачення являє собою більш високий ступінь наукової розробки питань права. Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, приведення до системи, наприклад, через організацію дискусій, конференцій і т. ін. Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад, адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком. Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними своїх суб'єктивних прав. За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення. Адекватне (буквальне) тлумачення має місце, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються. Обмежувальне (звужене) тлумачення - зміст норми права вужчий за її буквальне значення. Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення. Характеризують такі способи тлумачення: 1. Мовне (граматичне) - з'ясування змісту правової норми через досвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства. 2. Логічне - з'ясування змісту правової норми завдяки безпосередньому використанню законів і правил формальної логіки. 3. Систематичне - з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права. 4. Історико-політичне - з'ясування суті правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов. 5. Телологічне (цільове) - аналіз суті правової норми через з'ясування її мети. 6. Спеціальне юридичне - аналіз норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки, техніки і практики.