58. Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їx взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління:

- президентську,

- парламентську,

- напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загальнодержавними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав —- унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

59.Дати визначення злочину:поняття та ознаки. Склад злочину.

Згідно ст. 11 КК злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Ознаки злочину. 1. Злочин - це насамперед конкретна поведінка особи — діяння (в формі дії або бездіяльності). Визнання злочином саме діяння є принциповим. Це означає, що думки людини, її переконання, її якості не караються. Лише коли антигромадські погляди об'єктивуються в конкретну поведінку, ми може говорити про злочин. Отже, думки не караються. Латинською мовою це звучить так - cogitationis poenam nemo partitur.

Злочинне діяння повинно бути вольовим. Воля - це здатність до цілеспрямованих дій. Інстинктивні, імпульсивні, рефлекторні рухи особи не є вольовими, а тому не караються. Злочинне діяння повинно бути не лише вольовим, а й усвідомленим. Свідомість - це здатність об'єктивно відображати дійсність. Неусвідомлена поведінка особи (душевнохворої) не карається.

Слід зазначити, якщо поведінка особи відбувається за обставин, що виключають злочинність діяння (необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин та ін.), така поведінка особи злочином не визнається, а є правомірною.

Злочинне діяння (вольове та усвідомлене) виражається в активній або пасивній поведінці особи. Активна поведінка особи називається дією, пасивна - бездіяльністю. Активно вчинюються, наприклад, такі злочини як крадіжка (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК). Пасивно - залишення в небезпеці (ст. 135 КК), ненадання допомога особі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі (ст. 136 КК). Низка злочинів може вчинятися як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Наприклад, вбивство (ст. 115 КК).

2. Злочин - це не будь-яке діяння, а тільки суспільно небезпечне діяння. Суспільна небезпека як ознака злочину - це властивість діяння заподіювати шкоду правоохоронюваним відносинам, або ставити їх під загрозу пошкодження. Наприклад, такий злочин як крадіжка (ст. 185 КК) заподіює шкоду власності потерпілого. Після крадіжки якоїсь речі в потерпілого він вже не може нею володіти, розпоряджатись, користуватись. Такий, наприклад, злочин як порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту (ч. 1 ст. 276 КК), ставить під загрозу правоохоронювані відносини, що виражено такими словами в диспозиції цієї статті - якщо це створило небезпеку для життя людей або настання інших тяжких наслідків.

Суспільна небезпека діяння характеризується якісною та кількісною сторонами. Якісна сторона суспільної небезпеки (її характер) - це спрямованість діяння на певні правоохоронювані відносини; певні об'єктивні впливи та суб'єктивні прояви діяння. Кількісна сторона суспільної небезпеки (її ступінь) - це рівень заподіяної злочином шкоди. Продемонструємо характер і ступінь суспільної небезпеки діяння на прикладі крадіжки. Характер суспільної небезпеки крадіжки проявляється в направленості цього діяння на власність, у способі поведінки особи (таємному викрадення чужого майна), у корисливому мотиві, меті наживи. Ступінь суспільної небезпеки крадіжки виражається в кількісному показнику заподіяної шкоди - значна шкода, великий розмір, особливо великий розмір викраденого.

3. Злочин - це не будь-яке діяння, а тільки діяння кримінально протиправне. Кримінальна протиправність - це забороненість діяння відповідною нормою КК. Кримінальна протиправність означає: а) що діяння описані в нормі КК (наприклад, крадіжка - ст. 185 КК), б) що за ці діяння в нормі передбачене певне покарання (наприклад, у санкції ч. 1 ст. 185 КК зазначено, що таке діяння карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Кримінальна протиправність - це юридичне вираження суспільної небезпеки діяння в КК. Як на ознаку злочину - кримінальну протиправність вказує чинний КК та вказував КК 1960 року. КК 1922 року та КК 1927 року такої ознаки злочину не називали. За часів чинності КК 1922 та 1927 років існувала аналогія закону.

Аналогія закону - це поширення дії КК на випадки прямо ним не передбачені, а схожі. КК 2001 року забороняє аналогію закону. 6 ч. 4 ст. З КК 2001 року вказано - застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

4. Злочин - це не будь-яке діяння, а тільки винне. Інакше кажучи, діяння є злочином, коли воно вчинюється умисно або необережно, тобто винно. Невинне заподіяння будь-якої шкоди в КК не карається.

5. Злочином визнається лише таке діяння, яке вчинюється суб'єктом злочину (мова про суб'єкта злочину йтиме нижче).

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Класифікація злочинів. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

60.Розкрити зміст цивільно-правових відносин, підстави їх виникнення, зміни та припинення Цивільно-правові відносини - врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридична рівними носіями прав та обов'язків. Відповідно до статей 1, 2 Цивільного кодексу України зазначені відносини виникають у: державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою; громадян із державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями; громадян між собою. Для цивільно-правових відносин е характерними специфічні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід відзначити такі особливості: - цивільно-правові відносини - це майнові та особисті немайнові відносини; - учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю та юридичною рівністю; - юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів. Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту. Суб'єктами цивільно-правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи. Правові відносини між фізичними особами виникають здебільшого з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об'єктами цивільно-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'язки суб'єктів таких відносин. У даному випадку суб'єктивне право - це заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення свого інтересу від зобов'язаної особи. Зміст суб'єктивного права знаходить свій вираз у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: - здійснювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використовувати твори тощо); - вимагати належної поведінки від зобов'язаних осіб (скажімо, виконати роботу, передати речі і т. ін.); - можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги. Суб'єктивний цивільний обов'язок - міра необхідної поведінки зобов'язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види: 1) за змістом: майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (приміром, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій у порядку спадкування); немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини); 2) за зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (скажімо, правовідносини власності, авторства); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб'єктові певні дії (приміром, у разі купівлі-продажу, зберігання, постачання); 3) залежно від об'єкта правових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, відносини володіння та користування майном); зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань (наприклад, відносини, що виникають із договору, спричинення шкоди); 4) залежно від структури: прості цивільно-правові відносини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій - тільки обов'язок (скажімо, правовідносини, що виникають із договору позики); складні цивільно-правові відносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки (наприклад, відносини, що виникають із договору купівлі-продажу); 5) за характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення. Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивільний кодекс України (ст. 4) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають внаслідок: угод; адміністративних актів; відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; заподіяння шкоди іншій особі; придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; інших дій громадян та організацій; подій, з якими закон пов'язує наступ цивільно-правових наслідків. Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії -це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору). Дії, що вчиняються відповідно до закону, визнаються правомірними (скажімо, угоди, адміністративні акти і т.д.), а ті дії, що вчиняються всупереч законові, - неправомірними (укладання фіктивних угод і т. ін.). Юридичні події - це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

61.Дати загальну характеристику Кодексу про шлюб та сім’ю України

Кодекс про шлюб та сім’ю України, який був прийнятий у 1969 році і вступив у дію з 1 січня 1970 року, діє і нині з багатьма змінами та доповненнями. Завданнями Кодексу про шлюб та сім’ю України є: – подальше зміцнення сім’ї; – побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі чоловіка й жінки, на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги усіх членів сім’ї; – виховання дітей сім’єю з обов’язковим піклуванням батьків про їх здоров’я, фізичний, духовний, моральний розвиток, навчання і підготовку до праці; – всебічна охорона інтересів матері і дітей; – виховання почуття відповідальності перед сім’єю. Цей кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті та майнові відносини, які виникають в сім’ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, відносини, які виникають у зв’язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану. Кодекс про шлюб та сім’ю України складається з таких розділів:  І. Загальні положення.  ІІ. Шлюб.  ІІІ. Сім’я. ІV. Опіка й піклування. V. Акти громадянського стану. VI. Застосування законодавства України про шлюб та сім’ю до іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування законів про шлюб та сім’ю іноземних держав та міжнародних договорів. Здійснювані в Україні соціально-економічні реформи вимагають прийняття нового шлюбно-сімейного законодавства. У проект Цивільного кодексу України, який подано до Верховної Ради України на розгляд, є книга шоста “Сімейне право”, яка складається з трьох розділів: “ Шлюб”, “Сім’я та родина”, “Опіка та піклування”. Проект книги шостої “Сімейне право” викладено за текстом проекту Цивільного кодексу України, опублікованим у науково-практичному часописі “Українське право”, – 1996 рік, № 2. Положення запропонованого проекту більш детально регламентують сімейні відносини, що сприятиме захисту прав подружжя, батьків і дітей.

62. Дати визначення поняття цивільно-правового договору. Загально характеристика окремих видів цивільно-правових договорів.

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін. Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами.  Прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору. Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однією зі сторін повинно бути досягнено згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк). Крім істотних умов, у договорі можуть бути умови звичайні й випадкові. До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі. Випадковими визнаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана. У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб. Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо). Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, підряду, оренди і т. ін.). Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.). Розрізняють договори реальні й консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей). Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо). За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що її укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.