6. Старокиївська держава і міжнародних контекст.

Свого найвищого розвитку Русь-Україна досягла за часів Ярослава Мудрого (1015-1054). Надзвичайно зріс її міжнародний авторитет Русі з Візантією, Німеччиною, Францією, Скандинавськими країнами, Польщею та Угорщиною, про що свідчили шлюбні зв’язки членів княжої родини з володарями багатьох держав Європи. Володарі багатьох європейських держав вважали за честь поріднитися з могутнім київським князем. Сам Ярослав був одружений з дочкою норвезького короля, його син Всеволод – з дочкою візантійського короля Костянтина Мономаха, польський король Казимир одружився із сестрою Ярослава, а свою сестру видав за його сина – Ізяслава.

7. Поглиблення процесів феодалізації українського суспільства. Розпад Старокиївської держави.

У Х ст. тривав процес феодалізації суспільних та економічних відносин Київської Русі. Основну масу її населення становили селяни-общинники, які називалися смердами. Основною формою феодальної експлуатації селянства була натуральна, або продуктова, рента. Поступово запроваджувалося кріпацтво. Холопи (раби) у господарстві феодала відігравали незначну роль. У процесі розвитку феодальних відносин на Русі холопи поступово зникли як соціальна верста. Основною галуззю господарства Київської Русі було орне землеробство. З розвитком феодального укладу, перетворенням його у пануючий спосіб виробництва, утвердженням феодальних класів виникає і феодальне право. Збірником, в якому знайшли відображення основні моменти карного права і судового процесу, стала «Руська правда» Ярослава Мудрого. Князювання Володимира і Ярослава утворило цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення України-Русі почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. Розчленування великих ранньофеодальних імперій на ряд королівств або князівств було неминучим етапом розвитку суспільства. В зв’язку з цим феодальну роздробленість не можна трактувати як регрес, рух назад. Київська держава забезпечила розвиток у своєму складі цілій низці земель-князівств, які зуміли протягом багатьох десятиріч відбивати натиск кочівників, вторгнення західних феодалів. Однак величезні обшири давньоруської держави були непотрібні для оптимального розвитку феодального господарства, суспільних інституцій, які не могли створити міцний фундамент для її тривалого існування. Основна частина панівних верств – місцеве боярство, дружина потребували державних структур у значно менших масштабах, тісніше пов’язаних з місцевими потребами, здатними оперативніше забезпечувати їм підтримку в утвердженні їх привілейованого становища. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, вже не могла зберегтись і в результаті розпалась на півтора десятка самостійних князівств.

8. Піднесення Галицько-Волинського князівства і його роль в українській історії. Формування моноетнічної державності.

Наприкiнцi Х ст. посилився процес консолідації Галицької землі, де утвердилась династія Ростиславичів. Її найбільш визначними представниками були князі Володимир Володаревич (1124-1153) та Ярослав Осмомисл (1153-1187), які заклали підвалини політичної й економічної могутності галицької державності. Поряд із зміцненням особистої влади галицьких «самовладців» зростала політична опозиція боярства цієї землi, яке, посилюючись економічно, відігравало деструктивну роль у суспільно-політичному і державному житті. У 1198 р. перервалась династія Ростиславичів, і Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який здійснив об’єднання Волині і Галичини в єдине Галицько-Волинське князівство. Сформувалися три центра консолідації, нових державних формувань, що спирались на моноетнічний грунт – український на півдні, білоруський на пiвнiчному заході та російський на північному сході. Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної старокиївської держави, відтепер вона розвивається на єдиній українській основі. Романа стали називати «творцем першої національної української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця ХIV ст. Оволодівши Києвом, Роман об’єднав у єдиній державі майже всі етнічні українські землі. Його син Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, долаючи відцентрові тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи.