37. Поділи Польщі і подальша доля українських земель.

Придушення гайдамаць­кого руху не призвело до стабілізації внутрішнього становища польської дер­жави. Егоїстична політика магнатів вела до посилення політичної анархії і розвалу соціально-економічного життя, чим намагалися скористатися її за­жерливі сусіди - Росія, Прусія й Австрія. Зручним приводом для втручання у внутрішні справи ослабленої Польщі були переслідування в ній право­славних і протестантів з боку католицької реакції. Падіння польської дер­жавності прискорило прийняття т.зв. конституції 3 травня 1791 р., в якій відбився вплив Французької революції. Російські та пруські війська увійшли в Польщу з тим, щоб попередити поширення революцій­них настроїв і можливого зміщенння польської державності. У 1793 і 1795 рр. були проведені другий і третій поділ Польщі (перший - у 1772 р.), за яким до складу Росії увійшли Київське, Брацлавське, Подільське воєводства, а також уся Волинь і східна частина Холмщини. Решта Холмщини і Галичина увійшли до складу Австро-Угорщини. Таким чином, під кінець XVIII ст. більшість українських земель увійшла до складу Росій­ської імперії. Об’єднання різних гілок ук­раїнського народу відбулося в умовах, коли царизм ліквідував політичну автономію України, козацтво і, здійснюючи централізаторську асиміляційну політику, став на заваді розвитку української культури. Феодально-кріпосницький лад і самодержавна система на довгі роки утвердилися в Україні. Потрібне було ціле століття, щоб український на­род знову піднявся з колін й розгорнув боротьбу за соціальне й націо­нальне визволення.

38. Українська культура у XVIII ст.

Політичної автономії на Лівобережній Україні (Гетьманщині) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму російського самодержавства, яке виснажувало економічнi та духовні сили українського народу. Після ліквiдацiї козацтва на Правобережжі й перетворення його у напівзруйновану провiнцію Польщі, занепаду культурно-національного руху в Галичині та на Волині, Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутнiсть духовного розвитку українського народу. Найважливiшим культурним центром в цей час залишався Київ. Тут на зламі ХVII i ХVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише для України, а й для всієї Схiдної Європи. Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVІІІ ст. Найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди. У той час як у другій половині ХVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова відстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами. Слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції ХVII ст., а з другого - звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української лiтератури цього періоду була драма (найвідоміша драма Ф.Прокоповича «Володимир», присвячена І.Мазепі). Її теорія була вироблена у стiнах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістотеля та ін. Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість з широким розмаїттям жанрів - вірші релігійно-моралістичні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика. Показником високого культурного рівня Гетьманщини у XVIII ст. був стан народного шкільництва. Після деякого послаблення темпів будівництва внаслідок політичних обставин у 30-70-х рр. XVIII ст. знову спостерігається розквіт української архітектури, яка поступово проймається впливами нових стилів рококо і класицизму. Значні досягнення монументальної архітектури тісно пов’язані з традиціями українського дерев’яного будівництва, яке мало свої неповторні риси. попри всі несприятливі політичні обставини існування хай і обмеженої української державності дало можливість для створення роз­маїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвро­пейський культурний процес.