60. Жовтневий переворот в Петрограді і ситуація в Україні.

Жовтневий збройний переворот в Петроградi відбувся 25 жовтня (7листопада) 1917 р. У цей день бiльшовики, керованi В.Ленiним, повалили владу Тимчасового уряду i проголосили владу по всiй територiї колишньої Росiйської iмперiї. Однак утвердження влади бiльшовикiв в Українi викликало опiр як прихильникiв Тимчасового уряду, так i Центральної Ради. На першому етапi боротьби за владу порiвняно маловпливовi бiльшовицькi органiзацiї в Українi зосередили всi свої зусилля на боротьбi з силами Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймнi нейтральну позицiю Центральноi Ради. В ходi триденних боїв у Києвi (27-29 жовтня 1917 р.) урядовi вiйська пiд тиском бiльшовицьких сил i окремих українiзованих частин були змушенi залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук бiльшовикiв i через якийсь час оголосила себе верховною владою в Українi.

61. Українське суспільство на шляху від автономії до незалежної держави. Українська народна Республіка.

У III-му Унiверсалi (7 листопад 1917 р.) УНР заявила про утворення Українськоi Народної Республiки, скасування приватної власностi на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалась свобода совiстi, слова, друку, зборiв, профспiлок. Разом з тим лiдери Ради не наважилися на проголошення самостiйностi України. Формально Центральну Раду визнала вищим краєвим органом переважна бiльшiсть неукраїнських полiтичних i громадських органiзацiй, партiй, в тому числi Ради робочих, солдатських i селянських депутатiв. Усi вони сподiвалися, що УНР стане стабiлiзуючим фактором i покладе край анархiї, що дедалi бiльше поширювалася. III-й Унiверсал залишив її федеративний зв'язок з Росiєю. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. до прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоплення влади більшовиками.

62. Перша спроба утвердження більшовизму в Україні. Берестейській мир і вступ австро-німецький військ в Україну.

В 1917 р. бiльшовицькi органiзацiї вели iнтенсивну агiтацiю проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робiтникiв i селян звинуваченнями у буржуазностi та зрештою захопити владу в свої руки. Однак бiльшовицькi органiзацiї в Українi все бiльше змiцнювали свої полiтичнi позицiї. Цьому сприяла i нерiшучiсть Центральної Ради у справi аграрної полiтики, проблемі укладення миру i у воєнному питаннi. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, яке мало не пiдлягати вiдчуженню в ходi соцiалiзацiї землi, викликало незадоволення значної частини селянства України. В той же час бiльшовики в своєму декретi про землю проголошували скасування земельної власностi без усяких обмежень, що сприяло зростанню їх впливу на селi. Пiд впливом бiльшовицьких агiтаторiв в Українi всупереч закликам Генерального секретерiату берегти нацiональне богатство, почалися масовi погроми помiщицьких господарств, нищення запасiв хлiба, пiдпали лiсiв, садiв тощо. Анархiя стала повсюдною. Вiдсутнiсть надiйних вiйськових частин у розпорядженнi УНР призвела до її воєнної i полiтичної катастрофи. Протягом сiчня 1918 р. бiльшовицькi частини на чолi з В.Антоновим-Овсєєнко зайняли Лiвобережжя. Майже на всій Україні було встановлено радянську владу, а Центральна Рада свій порятунок від остаточного розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного союзу. У Берестi українська делегацiя 9 лютого 1918 р. пiдписала мир мiж УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю. Центральнi держави визнали УНР як самостiйну державу, встановили з нею дипломатичнi відносини. Додатковими умовами Берестейського договору були - органiзацiя збройної допомоги УНР у боротьбi з бiльшовиками. З другої половини лютого 1918 р. австро-нiмецькi вiйська, а також українськi вiддiли розпочали наступ проти бiльшовицьких частин, які на квiтень 1918 р. повнiстю залишили територiю України. Після Берестейського миру територію України було поділено на сфери впливу між Німеччиною та Австро-Угорщиною. До боротьби з австро-німецькими окупантами і Центральною Радою закликав II Всеукраїнський з'їзд рад. З'їзд, декларувавши самостійність УНР, орієнтував політику більшовиків на відновлення в «найближчому майбутньому» федеративних зв'язків, на об'єднання всіх радянських республік «в єдину соціалістичну всесвітню федерацію». Неспроможність Центральної Ради вирішити внутрішні питання й повною мірою задовольнити вимоги окупантів щодо постачання продовольства та інших матеріальних цінностей показала німецько-австрійському командуванню безперспективність співробітництва з нею. Воно почало втручатися у внутрішні справи УНР, а 23 квітня уклало з Центральною Радою так звану «економічну угоду». Згідно з нею Україна зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн. штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн. пудів, 3 млн. пудів цукру, залізну і марганцеву руди. Уклавши цей договір, УЦР винесла собі фактично вирок.

63. Гетьманат П.Скоропадського. Спроба реалізації державницької моделі українського консерватизму.

29 квiтня 1918 р. було проголошено гетьманом України П.Скоропадського. Прихильники Гетьмана захопили усiма державними установами, Центральна Рада була розiгнана нiмецьким загоном. Скасовувались усi закони Центральної Ради, замiсть Української Народної Республiки проголошувалась Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрiй України вiддавав всю повноту виконавчої i законодавчої влади Гетьмановi, поновлював право приватної власностi та режим Скоропадського виявився нестабiльним з огляду на цiлу низку внутрiшнiх i зовнiшньополiтичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежнiсть вiд нiмецького командування. Скоропадському ставилися у провину численнi каральнi експедицiї проти селян, якi часто iнiцiювалися мiсцевими помiщиками i нiмецькими частинами без вiдома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безплатної передачi помiщицької землi та лiквiдацiї помiщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзi вся Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами як українського полiтичного спрямування, так i просто анархiстськими або бiльшовизованими. В адмiнiстративному апаратi у зв'язку з опозицiєю бiльшостi української iнтелiгенцiї чиновницькi посади були зайнятi в основному росiянами з дореволюцiйного чиновництва, якi не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слiд додати активну пiдривну дiяльнiсть бiльшовистських органiзацiй, лiдери яких пiдштовхували соцiалiстичних дiячiв Українського Нацiонального Союзу до органiзацiї загального повстання проти Української Держави.

64. Діяльність Директорії УНР. Політичний портрет С.Петлюри.

13 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання представників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган —Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Директорія 15 листопада поширила звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. Того ж дня головний отаман Українських військ С. Петлюра видав від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму. За короткий час петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії перейшла значна частина гетьманської варти, робітників і селян. Цьому сприяли проголошені Директорією демократичні гасла, які віддзеркалювали прагнення українського народу: відновлення Української Народної Республіки; надання землі селянам; встановлення 8-годинного робочого дня; охорона професійних інтересів та ін. Як свідчив генерал Денікін, по всій Україні з новою силою розгорнувся масовий рух проти Гетьманщини, за землю, за владу. Внаслідок успішної збройної боротьби військ Директорії гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 p. зрікся влади і виїхав до Німеччини. Петлюра Симон Васильович — державний, політичний, військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві. За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Армію У HP. Після відступу військ У HP з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії . 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

65. Білогвардійський і більшовицькі режими в Україні у 1918-1920 рр.

Під тиском переважаючих сил більшовиків українські війська, керовані С.Петлюрою, а також уряд УНР були вимушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919 року ІІІ-й Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР як «незалежної і суверенної держави». Однак ця «державність» була фактично прикриттям неподільного панування більшовицької Росії в Україні. У травні-червні було проведено реорганізацію в Українській Армії, яка стала регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919 р. почався спільний похід армії УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ і Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські та денікінські частини увійшли в Київ. З 25 вересня українська армія розпочала воєнні дії з Денікіним. На осінь 1919 р. ситуація в українській армії стала катастрофічною. Вояки Армiї УНР були враженi епідемією тифу, що призвело до зменшення чисельностi українських військ. Ситуацiя ускладнювалася також i тим, що Антанта запровадила проти України економiчну блокаду, - не дозволяючи довiз на українськi терени не тiльки зброї, але й лiкiв та медичного обладнання.