3.2. Культура стародавнього риму та візантії

Давній Рим розташований на території сучасної Італії, що на Апен-нінському півострові. Субтропічний клімат на півострові створює спри­ятливі умови для життя людини, і тому Італія була заселена ще за часів палеоліту. Але перехід на рівень землеробської культури (цивілізації*) був загальмований заболоченістю ґрунтів і незначними родовищами металів.

Ані автохтонні лігурійські племена, ані прибулі в II тис. до н. є. з придунайських областей племена італіків (умбри, самніти, латини) не ви­йшли за межі первісної культури на період заснування Риму латинами (VIII ст. до н. є.). Цивілізаційний рівень за того періоду забезпечува­ли колоністи греки й фінікійці, а також етруски, які поселилися в рай­оні нинішньої Флоренції приблизно в X ст. до н. є.

Походження етрусків та їх таємнича мова, про яку писав Діонісій Галікарнаський (І ст. до н. є.), що "вона ні на яку не схожа", і сьогодні залишаються незрозумілими. І це при тому, що існує близько 10 тис. пам'яток етруської мови, написаних грецьким алфавітом. Але є свідчення Геродота й археологічні дані про походження етрусків із Малої Азії. Прибувши до Італії морським шляхом, вони оволоділи територією між Тірренським морем (саму назву цьому морю пізніше теж дали на згадку про етрусків, бо греки називали їх тірренами) і нижньою течією ріки Тибру. Потім етруски рушили на північ і заселили всю територію рівнини, яка стала називатися Етрурія.

На відміну від поселень італійських племен, що мали вигляд селища чи городища родового типу, поселення етрусків нагадували грецькі міста-держави. Вони були огороджені камінними зубчастими стінами й буду­валися за єдиним планом: дві перпендикулярні вулиці, що йшли з півночі на південь та із заходу на схід, ділили місто на чотири квартали. Вулиці мали забруковану проїжджу частину й по два забрукованих тротуари. У місті була каналізація. Таких міст налічувалося 12. Вони об'єднува­лися в союз, хоча й слабкий. Кожне місто проводило свою політику.

На чолі міських общин спочатку стояли царі. З розпадом родового ладу влада царів ослабла та перейшла до рук аристократії. Функції правителя було поділено між двома високими посадовими особами. Символами їхньої влади були пучки різок із застромленими в них соки­рами (фасціями), складне викладене слоновою кісткою курульне крісло,

а також інститут 12 лікторів, які крокували перед правителем Усе це було вморено в Римі. Стародавні римляни запозичили йархіте" турн, та сантехн.чн. досягнення етрусків. Особливо ж детально вони розвинули та втілили символічну складову етруської культури. Були _за-озичен, зовнішні ознаки патриціанської гідності - золоті кулька"яку носили на ши.. , тога з червоним облямуванням. Військові тріумфальні свята для полководців, про які йтиметься пізніше, римляни теж відзнача­ли за схемою етрусків, для яких переможець був утіленням найвищого жества бога неба Тіна (у золотій діадемі з жезлом з ебенового дерева, у пурпуровій туніці й на золотій колісниці).

Аналізуючи зписи поховальних ка­мер можна визначити трійцю вищих небесних божеств: Тіна - рим­ського Юпітера, Уні - римську Юнону, Менрву - римську Мінерву Тр.иш небесній виповідала трійця божеств підземних: Мант - Ці ськии Лібер-Вакх, Манія - римська Прозерпіна, і третя богиня ім'я яко. невідоме, але яку в Римі шанували як Цереру. Свиту верхов'ного бога Тіна складали 12 богів. До неї належали, зокрема, Сетланс -римський Вулкан, Маріс - римський Марс, Сатре - римський Сатурн. Цікаво, що згадані розписи в гробницях чітко поділяються за своїм

«Основні періоди: оптимістичний із життєрадісними картинами по­всякденного життя та песимістичний із зображеннями страждань, тортур фантастичних примар. Ці періоди приблизно збігаються з перемова­ми етрусків та їхньою поразкою від Риму (IV ст. до н. є.) Мабуть тут ми стикаємося з певною культурною закономірністю - оптимізмом пе­реможців і песимізмом переможених.

Закономірністю можна вважати також запозичення культурних надбань інших народів. Не тільки римляни запозичували в етрусі ай Ут­руски запозичували інших народів. Алфавіт та полісна організація державного ладу були запозичені в греків, а монументальні типу хра­ми поховальні споруди та ворожіння на нутрощах жертовних тварин явно запозичен. на Сході. Римлянам теж дуже подобалась «етруська наука ворожіння на печінці. Бронзова модель печінки з поділом на 40 частин (відповідно до поділу неба) дійшла до наших днів (1877 р її було знайдено в Піяченці).

Однак запозичені культурні програми асимілюються лише життє­здатним етносом, який має високий рівень самоорганізації

ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

ТА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ РИМЛЯН

Історію Римської держави поділяють на три періоди — ранній Рим, або царський період, Римську республіку та Римську імперію. Царська епоха (VIII—VI ст. до н. є.) є періодом розпаду первіснообщинних відно­син. На початку цього періоду "римський народ" складався з трьох триб (племен): латинської, сабинської та етруської. Триба охоплювала 10 курій, а курія — 10 родів, пізніше сімей. На чолі сім'ї стояв "патер фаміліас" з необмеженою владою над життям і смертю членів сім'ї. Звідси й термін "патриції", який позначав глав 300 родів.

На чолі всієї римської общини стояв цар, якого обирали на зборах. Таких царів починаючи з легендарного Ромула було сім. Останні три царі були етрусками. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм і Капітолій, а також підземний стічний канал — Велику Клоаку, що збереглася дотепер. Його наступник Сервій Туллій здійснив важливі соціальні реформи, на основі яких було запроваджено поділ римського вільного населення за майновою ознакою (уведено шість майнових розрядів залежно від розміру земельного наділу; пізніше майновий ценз було встановлено в грошовій формі), замість трьох племінних триб дер­жаву поділили на чотири територіальні. Останній, сьомий цар Тарквіній Гордій був вигнаний із Риму повсталим населенням у 509 р. до н. є. Від цієї події почався період Римської республіки, який тривав до 31 р. до н. є., а потім настав період імперії, що завершився у 476 р.

Крім патриціїв, які брали участь у куріальних зборах та батьки яких засідали в сенаті, римське суспільство мало ще дві категорії вільного населення: клієнтів і плебеїв. Походження обох груп не зовсім зрозу­міле для істориків. Можливо, плебеї були вихідцями з сусідніх із Римом общин і тому не належали до складу римських родів і курій. Вони мали особисту свободу, але не мали ні політичних прав, ні права вступати в шлюб з представниками патриціанських родів. Плебеї займалися сільським господарством, ремеслом і торгівлею. Деякі з них віддавали себе під заступництво патриціїв і набували статусу клієнтів. Заступник (патронує) захищав клієнта в суді й узагалі опікувався ним, а клієнт зо­бов'язаний був зберігати вірність і надавати патронусу різні послуги.

У патриціїв від самого початку були напружені стосунки з плебея­ми. Останні вимагали своєї частки під час розподілу завойованих зе­мель, а також розширення політичних прав і законодавчого захисту від сваволі патриціїв.

Особливої гостроти боротьба плебеїв досягла 494 р. до н. є., коли тягар боргів і сваволя кредиторів примусили плебеїв здійснити "сеце­сію" — вихід із Рима на Священну гору — і відмовитися від участі у війні з еквами. Воєнна загроза примусила патриціїв піти на поступки. Плебеям було дозволено обирати двох або чотирьох народних трибунів, які мали право припиняти рішення посадових осіб міста та сенату. Об­раний трибуном плебей ставав недоторканною особою. Якщо на нього хтось чинив замах, то зловмисника оголошували поза законом, і його кожен міг убити безкарно.

Під тиском плебеїв, які вимагали кодифікації права, з патриціїв було створено комісію "десяти мужів" — децемвірів, яка в 451—450 рр. до н. є. розробила "Закони XII таблиць". Вони були записані на мідних пластинах і встановлені на Форумі (центральній площі) для загально­го огляду. Ці закони регламентували життя римлян майже тисячу років, зокрема й життя "ромеїв" Візантії (до VI ст). Вони були записом зви­чаєвого права, що відповідало умовам формування класичного рабо­власницького ладу. Рабство в V ст. до н. є. було ще патріархальним. Наприклад, батько мав право продати в рабство власного сина, але не більше трьох разів. Якщо сину вдавалося тричі здобути свободу, то він виходив з-під влади батька. Фіксувалося співіснування родової та інди­відуальної власності й жорсткий поділ на вільних і рабів. Якщо вільного громадянина за крадіжку сікли різками, то раба після тортур скидали зі скелі.

Закони XII таблиць не захистили плебеїв від утисків. Вони давали кредитору можливість розпоряджатися не тільки свободою, а й життям неспроможних боржників. Допікала плебеїв також заборона вступати в шлюб із членами сімей патриціїв. Лише 445 р. до н. є. завдяки напо­легливості трибуна Канулея цю заборону скасували.

Плебеї продовжували боротьбу за політичні права та основну цінність суспільства — землю. У політичній сфері зміни наставали швидше, бо вона відносно відірвана від життєвих інтересів і надає великі можливості для маневрів. Зокрема, патриції порівняно легко погодилися модифіку­вати одну з головних посад, яка виникла в період республіки, — кон­сульську. Замість двох консулів-патриціїв почали обирати трибунів з консульськими повноваженнями (давати згоду на зібрання сенату та зборів). їх могло бути від 3 до 8 чоловік. Але одночасно було вве­дено посади цензорів, які обиралися лише з патриціїв для проведення цензу, тобто оцінки майна кожного громадянина та його місця в ієрархії суспільства. Цензори мали право перевіряти виконання громадянами обов'язків перед державою, що було вже тотальним контролем над їхнім приватним життям. Отже, контрольні функції консулів пере­йшли до цензорів.

Лише 367 р. до н. є. плебеї домоглися економічних поступок пат­риціїв, зокрема права на користування громадською землею, обсяг якої постійно зростав як результат завоювань. Таке рішення ставало водно­час перешкодою на шляху концентрації земельної власності в руках куп­ки багатіїв.

У Римі домінувало дрібне й середнє землеволодіння, а основою суспільства було сільське господарство, спочатку натуральне, а з IV ст. до н. є. — на основі грошових відносин. Спочатку як гроші викорис­товувалися мідні брусочки певної ваги, а з 275 р. до н. є. почали кар­бувати монету — мідний асе. То був рік перемоги над епірським царем Пірром (його знамениту "перемогу" над римлянами було здобуто 279 р. до н. є.). Велика радість охопила Рим. До храму Юнони Моне­ти (Тієї, що застерігає) були принесені дуже багаті пожертвування. Було також ухвалено закон про карбування монет тільки в цьому храмі.

Земельна власність, як і будь-яка інша, жорстко регламентувалася за­конами. Населення було поділене на категорії, які мали різні права за­лежно від розміру власності. Римляни високо цінували економічну не­залежність, ототожнювали її зі свободою ("оплата перетворює людину на раба", тобто робить залежною від того, хто платить), але спокійно мирилися з ієрархією прав, боролися не за її скасування, а за розши­рення прав тієї чи іншої групи римських громадян.^Отж^іможна визна­чити першу відмітну ознаку римської культури учерозривний зв язок громадянства гта землеволодіння, їх правову репутацію^ ^кувала другу відмітну рису ієрархію прав та обов'язків СПІЛЬНОТ.

Лише повноправні римські громадяни (патриції та плебеї) мали пра­во брати шлюб за римським законом, вільно розпоряджатися власним майном, звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів, голосувати на зборах і обіймати посади. Усі ці повноправні громадяни були приписані до римських триб, кількість яких у середині III ст. до н. є. зросла до 35 (4 міські триби та 31 сільська). Крім того, повноправними громадянами вважалися жителі римських колоній, що були засновані як стратегічні центри в різних місцях Італії.

Існувала також категорія громадян із обмеженими правами. Вони мог­ли вступати в шлюб за римським звичаєм і розпоряджатися своїм май­ном, але не мали права голосувати й обіймати посади в Римі. Це були

жителі міст, які називалися муніципіями. Деякі з таких міст мали само­врядування, в інші ж призначалися префекти з Риму.

Ще більше були обмежені в правах "вільновідпущеники", які не могли вступати в легальний шлюб за римським законом, а голосували лише на трибальних коміціях (народних зборах).

До жителів муніципій за своїм юридичним статусом наближалося населення латинських колоній, у яких було чинним не римське, а ла­тинське право. Вони були автономними, карбували власну монету, а їхні обов'язки відносно Риму обмежувалися військовою підтримкою на рівні окремих підрозділів — когорт.

Ще слабше пов'язувалися з Римом категорії жителів Італії, які нази­валися соціями (союзниками). Міста такого типу ("федеративні") зобо­в'язані були допомагати Риму військами. Вони були обмежені у своїй політиці, бо їм заборонялося починати війни із власної ініціативи й підпи­сувати договори з третьою стороною без згоди Риму.

І нарешті, особливу групу союзників Риму становили грецькі міста Південної Італії, що допомагали йому лише флотом.

Уся ця розгалужена й деталізована система прав та обов'язків підпо­рядковувалася одній меті :військовіи фекорієнтаціюможна вважати третьою ведмІтноюГознакою культури Стародавнього Риму. Кожний римський громадянин у віці від 16 до 47 років був зо­бов'язаний у разі потреби відбувати військову службу. Як правило, римська армія складалася з 4 легіонів, до кожного з яких входило 4200 піхотинців і 300 кіннотників із найзаможніших сімей. Піхота ж склада­лась із 3000 важкоозброєних і 1200 легкоозброєних воїнів. Кожному легіону давалися на допомогу когорти латинян і союзників.

У бою легіони мали перебувати в центрі бойових лав, а когорти — на флангах. На чолі армії стояли консули, які самі добирали собі по­мічників — легатів з-поміж сенаторів або військових трибунів. Консу­лам допомагали також квестори, які завідували військовою скарбницею. Важкоозброєна піхота легіонів дробилася на маніпули, а ті — на центурії, якими командували центуріони, що ходили з різкою в руках — символом їхньої влади та знаряддям тілесних покарань.

Бойовий порядок легіону складався з трьох ліній по 10 маніпулів у кожній: у першій лінії билися молоді воїни віком до 24 років зі спи­сами, у другій — 24—30-річні бійці, у третій — старі й досвідчені, яких називали тріаріями. Лінії вступали в бій одна за одною залежно від складності ситуації. У найскладніших боях брали участь усі аж до тріаріїв. Звідси й походить крилатий вислів: "Черга дійшла до тріаріїв".

Славетна дисциплінованість римського війська, яка зробила його не­переможним, забезпечувалася технологією не тільки бойових дій, а й підготовчих. Кожен легіонер носив із собою лопатку й кілочки. Щоден­но наперед висилали особливий загін під командуванням військового трибуна та в супроводі жерця-авгура, щоб підшукати придатне місце для табору. Там споруджували палатку для командуючого, потім для квестора та для окремих підрозділів війська. Увесь табір оточували ровом, валом і огорожею. Наприкінці споруджували трибунал — поміст, із якого ко­мандуючий виступав перед солдатами. Військовий табір був зразком порядку й гармонії.

Дисципліну у війську підтримували й суворими покараннями, і наго­родами. Римляни мали достатньо продуману систему символічних за­охочень, на яку слід звернути увагу сучасним менеджерам, бо засоби впливу на людину з урахуванням навколишнього середовища повторю­ються.

За доблесть командирам і рядовим воїнам вішали на груди мідні до­щечки чи одягали на руку помітні за розміром браслети. За врятуван­ня життя римського громадянина нагородою був вінок із дубового листя, а воїн, який перший піднімався на стіну ворожого міста, мав не лише символічну нагороду, а й матеріальну — золотий вінок. Найвищою відзна­кою для полководця був тріумф — урочистий в'їзд на колісниці на вер­шину Капітолія (гори, де був розташований сенат). ПТраво на тріумф давав сенат. Тріумфатор їхав на колісниці, запря­женій четвіркою білих коней, тримаючи в руках ебеновий жезл (згадайте символіку етрусків) із зображенням орла. За його спиною стояв раб і тримав над його головою золотий вінець Юпітера Капітолійського. Ге­рой торжества вбирався в туніку, розшиту пальмами, і надягав на голо­ву лавровий вінок. Відкривали процесію полонені й заручники, за ними рухалися ліктори зі в'язками різок, потім ішли музиканти. Завершували процесію воїни-переможці (також у лаврових вінках), співаючи тріум­фальні пісні. На Капітолії на полководця вже чекав сенат у повному складі. Переможець складав там частину військової здобичі та здійсню­вав жертвоприношення Юпітеру. Добитися тріумфу було важко, бо його давали лише за розширення території держави чи за дуже важливу пе­ремогу. Якщо ж перемога не була такою значною, то замість тріумфу призначалась "овація", або малий тріумф: командуючий військом всту­пав у Рим і піднімався на Капітолій не на колісниці, а пішки чи верхи, у миртовому, а не лавровому вінку та приносив у жертву богу — покро­вителю держави не бика, а лише вівцю.

Усі ці деталі відтворено в книзі К. Куманецького "Історія культури Стародавньої Греції та Риму" [7]. Вони повторюються тут із певною ме­тою, а саме: звернути увагу на системність процедури нагородження та її і місце в загальній шкалі цінностей суспільства чи певної спільноти. Сучасні теоретики менеджменту Т. Пітере і Р. Уотермен та письменник А. Хейлі описують аналогічні процедури в діяльності процвітаючих фірм.

ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОСТІ ТА РЕЛІГІЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Протягом століть Рим здійснив еволюцію від полісу до імперії, від громадянина до підданого з його підвищеним почуттям порядку. Для громадянина типовими були безпосередні зв'язки в системі "община — громадянин", тобто зв'язки співучасті. Для підданого ж визначальними стали зв'язки в системі "імперія — підданий", тобто відносини підпо­рядкування, що формувались як ієрархічні та юридично оформлені. На відміну від китайських цензорів, котрі робили зауваження за порушення ритуалу, римські цензори точно визначали розмір майна та масштаб відповідних обов'язків на основі закону.

Ієрархічна соціальна й політична структура давала Риму певні полі­тичні та військові переваги. Влада консулів мала риси монархії, авто­ритет сенату — аристократії, права плебеїв — риси демократії. Така "змішана влада" забезпечувала взаємний контроль гілок влади й міцність державного ладу. Римська держава могла вести успішні за­войовницькі війни та створити світову імперію, її військова машина була непереможною. Але вона перетворилась із засобу на мету су­спільства й тому зруйнувала його. Зміна шкали цінностей відбувалася в усіх сферах ієрархічно організованого й мілітаризованого суспіль­ства. Якщо за республіканських часів важливі були особистісні риси характеру (мужність, самовідданість, що було зафіксовано в легенді про Муція Сцеволу, який демонстративно спалив свою праву руку, аби показати етрускам римську мужність), то в імперії домінували характе­ристики статусу.

Криза республіканського ладу добре помітна на прикладі боротьби за владу. Ніякі жертви не вважалися надмірними для здобуття посади. Оскільки адміністративне просування починалося здебільшого з магіст­рату, де воно залежало від голосів бідноти, то загальновизнаний метод впливу на виборців полягав у організації пишних свят з іграми та роз­даванням хліба, вина чи масла. Римський громадянин Квінт Галлій використав навіть похорони власного батька, щоб заручитися підтримкою римської черні. Для цього він організував грандіозні бої гладіаторів з дикими звірами.

Але головну роль на виборах відігравав відвертий підкуп виборців. З'явився навіть спеціальний термін — "акціпере" (брати). Існувала ціла ^Ь система посередників між кандидатом виборцями, які роздавали хліб і навіть не приховували своєї діяльності. З листа Ціцерона дізнаємося про коаліцію двох кандидатів проти третього та їхню обіцянку запла­тити за своє обрання 10 млн сестерціїв одній із центу рій.

Навіть зовнішньому супротивнику вдавалося підкупити римських пол­ководців і політиків. Тому й стали відомими слова нумідійського царя Югурти про те, що Рим є продажним містом і дістанеться тому, хто за­хоче його купити.

Але ці "ринкові поправки" до мілітаристської політики Риму не пе­решкодили йому розширювати свої володіння. У 211 р. н. є. Римська імперія досягла максимальних розмірів. Сучасний американський полі­толог 3. Бжезинський бере Рим цього періоду за взірець для Сполуче­них Штатів Америки, твердячи, що Рим мав особливу "імперську місію", культурну перевагу над неримськими народами. На його думку, це була реальність, яка "не тільки узаконювала римське правління, а й схиляла тих, хто йому підкорився, до асиміляції та включення до імперської структури. Таким чином, культурна перевага, яку правителі сприймали без будь-яких сумнівів і яка визнавалася пригнобленими, закріплювала імперську владу" [3, с. 24].

І все-таки Римська імперія занепала внаслідок дії внутрішніх, а не зов­нішніх причин. Дрібне землеволодіння ставало нерентабельним на тлі латифундій із сотнями й тисячами рабів. Селянство розорювалось і по­повнювало римський пролетаріат, який не мав нічого, крім дітей ("про-лес"), вимагав "хліба й видовищ". Раби не вважалися людьми й повинні були працювати до знемоги, бо діяло правило: "Праця утримує раба від злодійства". Але така "праця" лише збільшувала ненависть рабів і до господарів, і до знарядь праці, тому вони навмисно ламали ці зна­ряддя. Через це їх робили важкими й незграбними, тим самим гальму­ючи технічний прогрес.

З іншого боку, відбувалося накопичення величезних награбованих багатств, які важко було узгодити з полісними традиціями Риму. Разом із предметами розкоші до Риму проникали відповідні форми поведін­ки й містичні орієнтації Сходу. Це проникнення почалося ще за епохи республіки, а в період імперії набувало характеру масового явища.

І знедолені маси прагнули мати "потойбічну перспективу", якої не обіця­ли традиційні олімпійські боги, і перенасичені багатії захоплювалися екзотичними східними ритуалами. До того ж виникли серйозні сумніви в силі власних богів. Намагання імператорів надати священного статусу своїй владі й досить часта зміна полководців-імператорів, які виступали від імені певного бога (Юпітера, Марса чи Квіріна), дискредитувала влас­них богів, порушувала традиційні вірування. Імператорський Рим пере­живав світоглядну кризу й шукав нових орієнтацій, які б заповнили світоглядний вакуум. З'явилося безліч чудотворців, містиків, пророків, серед яких були й проповідники-кініки, і маги-піфагорейці. Єгипетській богині Ізіді збудували храм на Марсовому полі, а за часів Калігули проводилися спеціальні осінні свята на її честь. Культ фрігійської богині Кібели прийшов у Рим ще в період II Пунічної війни (218—201 до н. є.), але його жерцям не дозволяли виходити за межі Палатинського пагор­ба. За імператора Клавдія таку заборону було скасовано, і це було типовим для релігійної ситуації І ст. У II ст. виникли ще інші східні куль­ти — іранського бога Мітри та капподокійської богині Маа, яку в Римі шанували під іменем Беллони. Жерці її несамовито бігали по храму, завдавали один одному ран, тому римляни прозвали їх фанатиками, що в перекладі з латині означає "безумці", "шалені". Так слово "фана­тизм" увійшло до всіх європейських мов.

Нові релігії суперничали між собою, і перемога дісталася тій із них, яка проголосила єдинобожність, рівність усіх перед Богом, братерство людей усіх народів і посмертну винагороду за праведне життя. Ці хри­стиянські тези привабили всіх бідних і знедолених, бо поставили їх вище від сильних і багатих. А для космополітичної Римської імперії теза про те, що для християнства не існує "ні елліна, ні іудея", вияви­лася надзвичайно доречною. Звичайно, християнство перемогло не одразу, бо спочатку воно не узгоджувалося з деякими організаційними принципами імперії. Як монотеїсти християни заперечували божественні почесті, що надавалися імператорам. І це ставило їх у жорстку опози­цію до влади. Ховаючись від інших громадян імперії в катакомбах для здійснення обрядів богослужіння, християни викликали до себе підозри співгромадян і влади. їх почали звинувачувати у вбивствах дітей, у тому, що вони викликають засуху. А після пожежі 64 р. н. є., яка знищи­ла значну частину Рима й була оголошена справою рук християн, по­чалися репресії.

За років правління імператора Траяна (98-117) християн страчува­ли відповідно до закону, що забороняв будь-які таємні товариства.

Якщо на них робили донос, вони не відкидали звинувачення, бо вва­жали, що мученицька смерть є найкоротшою дорогою до раю. Вели­чезна кількість доносів стурбувала Траяна, і він заборонив приймати їх, але дозволяв страчувати тих, хто сам заявляв, що він християнин. Але й таких виявилося дуже багато, тому страти припинили після 117 р. н. є.

Християнство й далі поширювалося від рабів до їх господарів, від зне­долених до легіонерів, підриваючи підвалини римського суспільства, руй­нуючи знамениту римську дисципліну. Так, у 268 р. в Галлії десятий фіванський легіон, що мав у своєму складі близько 40 тис. осіб (ра­зом із обслугою), відмовився виконувати команди й упокорювати плем'я багаудів, адже була чутка, що вони християни. За римськими законами в такому випадку застосовувалася децимація — страта кожного деся­того. Застосували — знову відмова. І так усі 40 тисяч були перебиті без опору.

Цей випадок можна вважати символом загибелі римської культури, її поразкою в боротьбі програм поведінки. Ще імператор Діоклетіан у 303—304 рр. переслідував християн, а вже один із його спадкоємців Костянтин (285—337) дозволив своїм легіонерам замінити на прапорг римського орла хрестом і тим забезпечив собі перемогу над більш чис­ленними легіонами.

Ставши імператором, Костянтин підтримав християнство, підписав 313 р. знаменитий Медіоланський едикт, що надавав рівні можливості всім конфесіям, а фактично забезпечив християнству статус державної релігії, яка стала цілком легітимною у східній частині Римської імперії — Візантії.

НОВИЙ РИМ НА БЕРЕЗІ БОСФОРУ

Намагаючись урятувати імперію, що розпадалася внаслідок внутрішніх соціальних конфліктів та під ударами варварів, імператор Костянтин І 1 переніс у 324—330 рр. столицю на схід, заснувавши місто Константи­нополь на європейському березі Босфору, на території колишньої ме-гарської колонії Візантії. Пізніше гуманісти використали це слово для назви всієї імперії, яка утворилася в 395 р. після поділу Римської імперії на Західну та Східну. Але самі візантійці називали себе римлянами — грецькою ромеями, а імперію — ромейською.

Візантійська імперія проіснувала понад тисячу років (до 1453 р.) і мала значний вплив на своїх сусідів. Культура Візантії була поєднан­ням грецької та римської культурних спадщин із християнством.

У ранній період своєї історії (IV—VII ст.) Візантія включала в себе Балканський півострів, острови Егейського моря, Малу Азію, Сирію, Па­лестину, Єгипет, Кіренаїку (у північній Африці), острови Крит і Кіпр, час­тину Месопотамії та Вірменії, окремі області Аравії, Криму (Херсонес) і Кавказу (Лазіку). Це був дуже різноманітний і самодостатній в еконо­мічному відношенні світ. Висока землеробська культура, в якій до се­редземноморської тріади додалося ще шовківництво, доповнювалася ско­тарством і виробництвом шкір у Малій Азії, виробництвом лляних і вовняних тканин у Сирії, Палестині та Єгипті. Це поєднання створило доволі ефективні виробничо-торговельні відносини, що затримало розпад рабовласницького ладу майже на 500 років.

Різноманітним був склад населення. Більшість його становили гре­ки та еллінізовані місцеві народності — копти в Єгипті, сирійці, іудеї, фракійці, грузини та вірмени. Загальна кількість населення імперії сягала 50—65 млн чол.

Етнічна розмаїтість теж сприяла створенню життєздатної культури, яка до XIII ст. набагато перевищувала культуру, що формувалась у Західній Європі. Якщо там феодальне суспільство створювалося руйнуванням римської державності, права, міст, рабовласництва, античної духовної куль­тури, то Візантії властиві інші риси.

По-перше, зберігалися рабовласницькі відносини, але модифіковані. Більшість рабів одержала земельні ділянки на правах пекулія (тимчасо­вого володіння). Раби працювали й у державних майстернях. Лише у VIII—IX ст. на зміну рабської праці й колонату (земельній оренді) при­йшла вільна селянська община.

По-друге, на основі римського законодавства тривалий час зберіга­лася приватна власність на землю в різних розмірах, але з обмеженням росту великих маєтків. Водночас залишався фонд державних земель як основа централізованої держави. Землі давалися в довгострокову оренду (емфітевсис), і це було поступове переростання у феодальні відносини, які передбачають успадкування землі.

По-третє, Візантія на початку своєї історії зберегла міську цивіліза­цію, античний вигляд міст із агорою (форумом) у центрі. Розвивалося також і велике місто Константинополь із населенням понад 0,5 млн чол.

І нарешті, Візантія створила дуже своєрідну систему державної вла­ди, яка стала еталоном для Київської та Московської Русі. Князя Воло­димира відверто порівнювали з Костянтином, а Москву було оголоше­но третім Римом. Російська імперія та Радянський Союз повною мірою

використали досвід Візантії щодо поєднання державної влади з ідео­логією. Звичайно, не все з цього досвіду було запозичено. Так, імпера­торська влада була доволі химерною. Юридично вона вважалася без­межною, але фактично була обмежена дорадчим сенатом (синклітом) і відсутністю права успадкування влади. Друга обставина відкривала шлях до різноманітних узурпацій престолу. Багато хто з імператорів закінчив своє короткочасне правління осліпленням, постриженням у монахи чи загибеллю від руки підісланих убивць. Усе це було можливим тому, що священною вважалася сама імператорська влада, а не особа імператора.

Організаційна крихкість влади компенсувалася ідеологічною тезою про синтез християнської церкви та "християнської імперії", яка повинна була захищати всі християнські народи. А імператор вважався правителем усієї православної ойкумени, носієм світового порядку (таксису) і вищої мудрості (ікономії). Ці уявлення були запозичені з античності.

Аналіз античних витоків культури Візантії треба здійснити ще й тому, що Візантію в політичному відношенні часто вважали абсолютною мо­нархією східного типу. При цьому враховували лише підрив політичних полісних свобод системою християнської монархії, але не враховува­ли визначальної ролі громадянського суспільства, міську полісну общину.

Полісна система цінностей не відкидалася, а трансформувалася, збе­рігаючи свій традиційний характер. Полісна ідеологія заохочувала філо-тимію — любов до почестей як прагнення зробити більше для своїх співгромадян, общини загалом і заслужити тим самим славу й почесті. "Ідеальний громадянин", на думку грецьких політологів, може стати "іде­альним тираном", але не "східним деспотом", бо інші громадяни коряться йому добровільно, в інтересах держави. За епохи еллінізму відбувало­ся обмеження монарха, але знову-таки відповідно до грецьких традицій, які вимагали, щоб монарх особисто довів свої здібності військового вождя й полководця.

Елліністична політологія концепції "царя" та "царства", яку потім ви­користовували в Римі та Візантії. У цій концепції цар і царство вважа­лися божественними. Божественність правителя випливала з його пря­мих зв'язків з божими силами та з уподібнення його влади владі богів (мімесису). Звідси й священство держави, й ідея гармонії. До того ж античне коріння мають уявлення про правителя як спасителя (сотера) і про "живий закон", що відповідає за підтримання в суспільстві згоди в системі загального порядку. Правитель є частиною ідеї благочестя, ро­зумного правління та "філантропії". Римська політична традиція, з одного боку, була демократичніша, ніж устрій еллінських монархів, а з іншого — їй була властива більша авторитарність управління, жорсткіша дисциплінарність стосунків, знач­ніша роль закону, а не традицій у підпорядкуванні громадян.

Але й у Римі діяв примат ідеї общини, держави, а не режиму особис­тої влади. Як писав Ціцерон (106—43 до н. є.), з усіх суспільних зв'язків немає важливішого й дорожчого, ніж той, що існує в нас із державою, усі прихильності й усіх охоплює одна вітчизна. Тому держава має пра­во вимагати не просто лояльності до себе, але й "певного служіння державі та спільному благу" (КезриЬІіса, ге$ рори/і). У цьому полягає й обов'язок захисту "вічного Риму" як вічної цінності, постійної й не­подільної, а також утілення в життя жорсткого порядку (таксису). Візан­тією були успадковані символи влади, уніформа, а також магістратури як посади, характерні для римської державності.

Візантія підпорядкувала античну спадщину християнському світогляду.

Ця система цінностей включала в себе такі основні ідеї: 1) грома­дянську — усвідомлення себе членом колективу, знання своїх прав і обо­в'язків, відчуття громадянської відповідальності за долю общини, за­лежність від громадської думки; 2) демократичну — причетність до управління, участі кожного в суспільному житті та діяльності; 3) респуб­ліканську — виборність, колективізм, тимчасовість магістратури.

Усі ці ідеї сформувала антична класична епоха на противагу східним формам суспільства й державності та на основі уявлень про рівність усіх вільних громадян, які повинні бути згуртовані проти рабів. Така програма поведінки стримувала поглиблення соціальної диференціації. Свобода та права громадянина були більшою цінністю, ніж багатство. Протистав­лення "вільні громадяни — раби" давало певні гарантії, формувало уявлення "загального блага" як мети життя та розуміння самої общи­ни як самостійної й особливої цінності.

Одночасно з правами й ідеалами грецького громадянина існував і набір нормативів, які регламентували його повсякденне життя. Він мав бути "розумним" і "поміркованим", тобто вміти поєднувати свої інтереси та вимоги з інтересами інших співгромадян і общини загалом, уміти вести власні справи "найкращим" чином для всіх і самого себе. "Ро­зумність" греків була зумовлена, на їх думку, існуванням "правового" суспільства, яке захищало від сваволі, дозволяло висловлювати свою по­зицію та обстоювати її публічно, користуючись засобами логіки й ри­торики. Східні ж деспотії оцінювались як несумісні з грецьким і рим­ським способами життя.

Греки відмовляли в розумності не лише східним деспотіям, а й вар­варським народам, де панувала влада вождів і царів, а право замінював ненадійний звичай. Звідси випливала ідея ототожнення варварів із ра­бами, оцінка їх як таких, що тільки й можуть бути рабами.

Наступною ланкою в цій ідеологічній конструкції було виправдання "античного імперіалізму", який розкидав грецькі колонії по світу, поши­рюючи "найдосконаліший лад" за межі Греції. Завоювання Александра Македонського були логічним завершенням цієї ідеології імперіалізму.

ХРИСТИЯНСЬКА ІМПЕРІЯ

ХРИСТИЯНСЬКА КУЛЬТУРА

Візантія використала римську імператорську ідею, згідно з якою необ­межена влада правителя починалася з "імперія" — безумовного військо­вого мандата, який надавався за згодою армії, на відміну від цивільної умовної влади, що надавалася сенатом і народом. Імперій давав право призупиняти дію законів. Він був обмежений у часі, але пролонговувався за надзвичайних умов. У Візантії існували передумови для формуван­ня режиму особистої влади й водночас залишався непорушним респуб­ліканський принцип виборності. Виборність імператорів збереглася до кінця існування імперії, тому не могло бути успадкування влади.

Було використано також східні впливи на імператорську владу в Римі, її обожнення. У Римській імперії влада імператора вважалася священ­ною, а самого імператора розглядали як прямого представника кос­мічного божества (наприклад, Мітри). Серед римських політологів були популярними тези про імператора-спасителя та імператора-губителя. З'я­вилася тема узурпатора-спасителя, підтримка якого виправдана його бо­ротьбою з імператором-тираном. Ця тема виявилася дуже популярною у Візантії. Отже, східні культи проклали християнству дорогу до союзу з державою. Щоправда, візантійські імператори не могли прямо ототож­нити себе з богом чи сином бога, як це робилося в Ірані. Християнство оголосило божественним не самого імператора, а його владу. Воно санкціонувало й освячувало режим необмеженої монархії згідно з єван­гельською тезою "одне стадо, один пастир", кваліфікувало імператора як "обранця божого", його посланця (вікарія) на землі або заступника (єпарха), властителя "божою милістю", але не сином божим.

Про Костянтина як "творця" нової християнської імперії було ство­рено легенду, нібито імператорську владу передав йому сам Бог. Звідси випливало не тільки божественне походження імператорської влади, але також її "освяченість" санкцією Бога (богообраність), священність усієї діяльності як виконання божественної волі. Протидія такій владі є "свя­тотатством". Підпорядкування імператорові в земних справах повинно бути таким самим, як Богу у справах віри. Було розроблено концеп­цію спільного правління "разом із Сином Божим", а трон мав у своєму складі два сидіння: ліве пурпурове для імператора та праве золоте — для Христа.

Якщо бог Пантократор (Вседержитель) — глава небесного й земно­го порядку, то імператор (космократор) — володар у земних справах. Було створено відповідний церемоніал, та "дистанція", яка віддаляла імператора від підданих. Імператор повинен був і зовнішнім виглядом відрізнятися від звичайних людей. Зберігся опис урочистого в'їзду імпе­ратора Констанція (в 360 р.), де говориться, що він був схожий на "ста­тую людини, не здригався від поштовхів коліс, не спльовував слину, не чухав носа, не сякався, і ніхто не бачив, щоб він поворухнув хоч однією рукою" [1, с. 122].

За часів Костянтина І єпископ кесаврійський Євсевій розробив не лише концепцію божественності імператора, яку ми вже розглянули, а й концепцію "християнської держави", згідно з якою імперія є державою християн, а імператор — світський правитель своїх підданих. Він відпо­відає за стан християнства й церкви перед Богом, бо є "вождем" хри­стиянського народу, "новим Мойсеєм".

Звідси й уявлення про імператора як "єпископа зовнішніх справ церкви", її активного покровителя, котрий має право на "облаштуван­ня" церковних справ і відповідає за них разом із її прямим духовним керівником — патріархом. Християнська концепція влади стала скла­довою політичної культури Візантії. Але це поєднання державних і ре­лігійних справ не завжди було мирним. Зростання авторитету церк­ви та розміру монастирських земель турбувало імператорів, і почалася жорстка боротьба за перерозподіл влади й землі. Це відбувалося у феодальний період історії Візантії. На боці імператорів виступали військові землевласники й торгово-ремісничі прошарки населення. Боротьба провадилась у наскрізь ідеологізованому суспільстві, що по­требувало маскування інтересів. Тому вона мала вигляд зіткнення іко­ноборців на чолі з імператорами Ісаврійської династії з іконошануваль-никами. Перші звинувачували других в ідолопоклонстві. Боротьба тривала понад століття (718—842 рр.) і закінчилась ідеологічною пере­могою іконошанувальників, проте монастирське землеволодіння знач­но обмежили, а церковну владу підпорядкували імператорській. З X ст. почався новий етап розвитку культури Візантії — цілковита перемога християнства в усіх сферах суспільної свідомості. Суспільство стабілізувалось. Усі компоненти культури класифікувалися під певним кутом зору, який полягав в утвердженні й узагальненні спіритуалістичних принципів, тобто в пріоритеті духовного, дуже далекого від реальних потреб, у всіх сферах життя. Письменники та художники не прагнули відтворювати дійсність. Натомість вони створили систему символів для втілення певних ідей. Мистецтво обслуговувало релігію. Створювали­ся лише канонічні твори, герої яких були стереотипними й виконували стандартні дії на тлі абстрактних пейзажів.

Відбувся розрив із античним розумінням гармонії тіла й духу, за яким здоровий дух перебуває в здоровому тілі. Одночасно заперечували єре­тичні вчення про нездоланну безодню між духовною й тілесною скла­довими буття людини. Візантійська культура усвідомлювала трагедію такого зіткнення, тому й намагалася поєднати несумісне шляхом підпо­рядкування тілесного духовному. Мучеників і святих проголосили іде­алом, а жадобу, похіть і марнославство — вадами людства.

У художніх творах типу "Життя Євгенія та дочки його Марії" опи­сано протиприродні ситуації (дівчина оголосила себе хлопцем і взя­ла на себе вину за зґвалтування, а потім жебракувала з чужою дити­ною) як зразки великого терпіння й самовідданості.

І все-таки християнству не вдалося повністю підпорядкувати собі всі сторони духовного життя, хоча в жорстко регламентованому державно­му університеті, який відновився 1045 р., все ж намагалися поєднувати віру з розумом. Автор книги "Логіка" Михайло Пселл (1018—1096) захищав право людини на наукове пізнання світу, а вищу мудрість за­лишав вірі. На думку його послідовника Іоана Італа (нар. 1025), розу­му підвладне й надчуттєве буття. Він заперечував чудеса та безсмертя душі. Це вже було занадто для того часу, і в 1082 р. його звинува­тили в єресі, піддали анафемі (церковному прокляттю), після чого він десь зник. Його учень Євстратій Нікейський доводив перевагу логіки над богословською традицією.

Звичайно, ці окремі паростки раціоналізму не могли відчутно похитнути впевненість церкви в її монополії на істину. У 1045 р. патріарх Констан­тинополя Михайло Кіруларій закрив підпорядковані Риму церкви й мо­настирі та оголосив прихильників західної церкви єретиками. Відповідним чином діяла й західна церква. Так відбувся офіційний розкол (схизма) та поділ на православних і правовірних (католиків), а фактично ці церкви давно вже вирізнялися структурою й догматикою, бо формувались у різних умовах.

Для східної церкви були неприйнятними як обрядові, так і догматичні правила латинян. В обрядах це стосувалося вживання для причастя прісного хліба замість квасного, дотримання суботнього посту, целібат, звичай священиків голити бороду, хрещення за допомогою одного лише окроплювання, без занурення в купіль, зневажання культу ікон, місце яких зайняло скульптурне розп'яття. У догматиці неприйнятним був додаток латинянами до символу віри "іїїющие" ("і від сина"), що означало виз­нання джерелом Святого Духа не тільки Бога-Отця, але й Сина. Це бо­гословська проблема Трійці.

Якщо відійти від суто богословських питань суперечки про Трійцю й використати ширший культурологічний підхід, то можна побачити ре­альну проблему ефективності тієї чи іншої програми поведінки, яка має філософську, політологічну й соціологічну складові. Філософська про­блема співвідношення єдиного й різноманітного та її модифікація "за­гальне—особливе—одиничне" постійно виникає в суспільстві, коли віддають перевагу загальнонародному чи приватному інтересові. Візан­тійська позиція пріоритету "загального", "духовного" на відміну від за­хідної, де "одиничне" та "приватне" завжди цінувалося, дійшла до нас через радянські часи й тепер зіткнулась із приватновласницькими мате­ріальними інтересами.

Політологічна й соціологічна проекції цієї проблеми полягали у ви­борі монархічного (для Сходу) чи ієрархічного (для Заходу) принципів організації, переваги традицій (Схід) чи новацій (Захід), ролі старшого й молодшого поколінь у реалізації надбіологічної програми поведінки. Захід обрав молодь та новації — й одержав роздрібненість. Переваги Заходу проявилися лише за умов науково-технічної революції, коли наука й новаторство стали продуктивними силами.