4.3. Українська культура XIX ст.

Українська культура XIX ст. розвивалася в умовах величезної поліет-иічної Російської імперії, політичне керівництво якої прагнуло до уні­фікації по всій території. Це спрощувало завдання управління. "Син-івксичний" тип соціокоду (різновид універсально-понятійного), що був створений у XVIII ст. та зводився до жорсткої організації культурних смислів відповідно до табеля про ранги, став визначальним у XIX ст.

За часів імператора Павла вимагали, щоб усі вельможі носили мрусські чоботи замість черевиків. А щоб така вимога неухильно ви­конувалася, Павло примушував вельмож виходити з карети та вклоня­тися. Оскільки в тодішньому Петербурзі на великих вулицях була баг-мюка, перевага чобіт ставала очевидною. Тому вбивство імператора Павла 1801 р. дворянство відзначило виходом на вулиці Петербурга • тому одязі, який йому подобався.

За царя Миколи І було сформульовано принцип: "Для блага імперії, що зберігає, щшшісшл міць завдяки самодержавству, неможливі в її складі окремі самостіщі^частини чи федеральні об'єднання провінцій із особливими правами". Тому віднбіленеіменним указом 1787 р. запо­різьке козацтво під назвою "вірних, або чорноморських, козаків" після »«кінчення війни з Туреччиною розселялося не там, де йому було зручно (у лиманах Дністра й Бугу), а там, де вирішив уряд, — на Таманському півострові. Так виникло Кубанське козацьке військо, в якому поступово було знищено всі ознаки (структурні та іменні) запорізької самобутності (чиїмірність отаманів, звання військових суддів і писарів, поділ на курені). Йійсько було поділене на полки, а курені перетворилися на станиці. Кубанців підпорядкували адміністрації Таврійської губернії (1842).

Але царизму,£іавало дедалі важче зберігати застиглу структуру Суспільства та застарілу систему цінностей. Велика французька революція породила нові потреби (демократизацію влади), переоцінила існу­ючий лад. Тому цар Олександрмав якось урахувати європейські впливи. Одним із цих впливів була орієнтація на «свободу, що оспівувалася російською поезією. Але саме поняття сво­боди було неоднозначним для різних соціальних сил і в різних куль­турних умовах. Французька вимога « свободи, рівності й братерства" була вимогою свободи особистості. Для сербів, поляків та італійців за років війни європейських народів проти агресії Наполеона це понят­тя набуло змісту національної свободи, державної незалежності націй.

Для російського самодержавства то була лише зміна назв на євро­пейський лад. Замість колегій, створених Петром І на місці приказїв,визначенні універсальності юридичних норм. Очевидно, що то була суто бюрократична модернізація, яка нічого не змінювала в застарілій фео­дальній Структурі суспільства. Повстання декабристів (1825), які вима­гали скасування кріпацтва та запровадження республіканського вря-дування, зазнало поразки й не призвело до суспільних змін.

Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр. виявила цілковиту технічну відсталість країни. Вітрильні військові кораблі з гарматами часів Полтавської битви не могли змагатися з французькими та англійськими кораблями, що мали парові двигуни та нарізну артилерійську зброю.

Скасування кріпацтва, в 1861 р. було відповіддю на поразку у війні тгГспробою проторити шлях до капіталістичного розвитку. Але це по­требувало радикальних змін у всіх підсистемах культури, а відтак і три­валого часу. Європі на таку зміну типу культури потрібно було близько 300 років (Відродження, Реформація, буржуазні революції 1848 р.). Тому й разова акція скасування (юридичного) кріпосного права фактично не могла змінити політичного ладу Російської імперії, який був "наскрізь пройнятий кріпосництвом" (В. Ленін). За тих умов бю­рократія перетворилася на "флюгер", що намагався по черзі забезпе­чувати інтереси буржуа та дворян. Таке становище зберігалося й пізніше, за епохи імперіалізму, що призвів до Першої світової війни. Отже, загалом можна сказати, що політичний лад Росії XIX ст. мав консервативний характер.

Та сама риса була властива і юридичній культурі, де діяло змішане змішане право, в якому перепліталися норми феодального й буржуазного права. "Російська громадянська ухвала", прийнята в 70-х роках XIX ст. за зразком кодексу Наполеона (який своєю чергою використав римськеправо), фіксувала інтереси дворянства та буржуазії.

Такі правові й політичні суперечності безпосередньо відображали протиріччя економіки, адже політичну та правову культуру можна вважати надбудовою першого порядку над економікою.Політичні юридичні правила поведінки , власне і створюються для забезпеченням функціонування економіки*,.Тому, розглядаючи юридичні норми суспільства, можна реконструювати його економіку і, навпаки, знаючи тип економіки, — А передбачити, які будуть створені закони.Більш складним є зв’язок між економікою та надбудовою другого Порядку — мораллю, релігіею_, мистецтвом. Іноді складається парадок­с і парадоксальна ситуація, коли економічно відстала країна створює шедеври світо-духовної культури, а, економічно розвинена — "мистецтво для домогосподарок"

Економічні протиріччя Російської імперії полягали в тому, що вона вженездатна була зберігати на основі кріпосницької економіки свій імперський статус (а надто статус "жандарма Європи") і водночас не могла вийти за межі цієї економіки. Населення імперії на середину сто­ліття становило 60 млн чол., з яких 84 % були здебільшого неосвічені Мляни, розкидані на неозорій території, що не мала доріг. Кожен регіон жив своїм життям, сваволя місцевих чиновників була безмежною.

Тож кожен поміщик правив власними кріпаками на патріархальних засадах. З 1861 по 1912 р. дворянство продало половину земель селянам, бо •Ияоилося нездатним вести господарство на основі найманої робочої СИли. Але й дрібні селянські господарства теж не могли стати рента­бельними, бо в країні не було виробництва добрив, сільськогосподар­ської техніки, і навіть примітивні плуги важко було використати, адже селяни не мали робочої худоби. Так, на Поділлі наприкінці століття в половини господарств взагалі не було коней, третина ж мала їх лише по парі. Звідси дуже низька врожайність зернових (6—7 центнерів з гектара). Усе Лівобережжя за потреби 81 млн пудів виробляло 65 млн, юбто приблизно 1 млн т. Це означало, що селянам нічим було году­вати худобу, зокрема робочу. Корів теж було замало. У 70-х роках на Черкащині корову мав лише кожен десятий господар. Свиней, щоправ­да, тримйли всі. Але харчувалися дуже бідно. Експедиція П. Чубинсько-ю на Черкащину зафіксувала, що селяни м'яса майже не їли. Здебіль­шого вживали круп'яну й борошняну їжу та картоплю. Уранці (влітку навіть о п'ятій) — борщ, каша; на полуденок — каша, куліш, лемішка; на впчерю — картопля зі шкварками.

Ось таке "заможне" життя. Але в межах традиційних регуляторів поведінки таке життя не породжувало серйозних економічних конф­ліктів у суспільстві. Конфлікти були сімейного масштабу, зокрема під час поділу майна між батьками та дітьми. Іван Нечуй-Левицький (1838— 1918) з гумором описав такі ситуації в повісті "Кайдашева сім'я". За­родження буржуазних відносин, концентрація землі й капіталів у нових власників відбувалися за рахунок не тільки поміщицьких земель, а й земель своїх сільчан. Це призвело до порушення селянської філософії, яка спирапалася на переконання, що право на власність тримається на праці,вкладеній у землі.

Порушення світоглядних і ціннісних орієнтацій завжди компенсується новими конструкціями, бо люди не можуть жити без поділу на добро та зло, порядок і безладдя, правильне й неправильне. Якщо суспільство не має авторитетних ідеологів (філософів, політологів, богословів), то за створення нових світоглядних орієнтацій беруться астрологи чи поети.

Ми вже зазначали в підрозділі "Культура Київської Русі", що від­мітною ознакою духовної культури того періоду була образна органі­зація світогляду. Виявляється, що й у XIX ст. слов'яни не навчилися раціонально описувати свої світоглядні потреби, зважувати та вимірюва­ти інтереси й пропонувати моделі узгодження інтересів. Українці, росія­ни й поляки мають ідеологами поетів. Зокрема, у Польщі, яка втратила державну самостійність у XVIII ст. та сподівалася її відновити за допо­могою Наполеона, у першій половині XIX ст. силами поетів було створе­но міф про українське козацтво, яке захищатиме польські інтереси. Це фантастичне козацтво мало бути не тільки військовою силою Польщі, а й посередником між польською шляхтою та українськими холопами, які ненавиділи шляхту. Цю тему інтенсивно розробляли представники "української школи" в польській поезії. До них належав автор поеми про Коліївщину "Канівський замок" (1828) поет Северин Гощинський (1801—1876), приятель Тараса Шевченка поет Юзеф Богдан Залеський (1802-1886), а також автор поем "Поділля" (1826) та "Думи про Не-чая" (1827) Маврикій Гославський (1802—1834). Великий польський поет Адам Міцкевич (1798—1855) теж сподівався на відродження поль­ського козацтва, яке забезпечить зв'язок із руським народом України та відновить політичну самостійність Польщі. Були навіть спроби створити козацькі дружини з кріпаків у козацькому одязі, а також заклики прибу­ти з Туреччини всім бажаючим для створення козацьких полків. Один із поетів Вацлав Ржевуський (1785—1831) навіть очолив створений ним козацький загін.

Якщо царський двір розумів "французьку" свободу як перейменуван­ня бюрократії на європейський лад, то російські та українські поети писали про волю, яка знищить тиранів. Олександр Пушкін (1799—1837) писав у оді "Вольность":