Культура заходу

ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Що ми називаємо європейською культурою? Якщо основною за­садою визначення вважати географічні чинники, то все досить просто. Але європейською культурою називають також певний духовний фе­номен, який долає будь-які кордони й межі. Так, Північна Америка, за Д. Лихачовим, має культуру, усі ознаки якої дають підстави вважати її європейською. Цей самий автор запропонував описувати європейську культуру виходячи з її головних констант — постійних факторів фор­моутворень культури, якими є особистий універсалізм і потяг до сво­боди.

Незважаючи на метафоризм попереднього міркування, визначено провідні чинники культури Європи, колискою якої була антична куль­тура з її розвиненою інтеракцією. Античність — перша динамічна ци­вілізація. Європейська культура не лише адаптувала цінності світової цивілізації, як ми це бачили на прикладі Японії, а й виробила новий тип існування у світі — динамічне засвоєння та продукування цінно­стей.

Універсалізм європейської культури має особистісний характер, ви­творений в ойкумені християнського світу. Особистісність, універсалізм, свобода, за Д. Лихачовим, є системними чинниками будь-якого витво­ру європейської культури. Без жодної з цих засад не може існувати культура Європи.

Європа бере на себе велику місію — зберегти й увібрати в себе світову культуру. Іноді цей поштовх універсалістської орієнтації євро­пейської культури називають європоцентризмом, маючи на увазі по­гляд на цінності світової культури під кутом зору Європи. Не слід плу­тати ці дві інтенції. Нас буде цікавити саме універсалістська персоні­фікація досвіду світової цивілізації, що притаманна культурі Європи.

3.1. Культура стародавньої греції

Вивчаючи культуру Стародавньої Греції, ми стикаємося не лише з черговим оригінальним способом упорядкування світу, що виник на рівні землеробської цивілізації та властивий певному етносу. Під впливом цієї культури сформувалися культури багатьох народів Західної Європи, які зберегли до нинішніх днів багато спільних рис, що дає можливість дещо умовно говорити про культуру Заходу на відміну від культури Сходу, яку ми розглянули в попередньому розділі. Ця відмінність поля­гає насамперед у домінуванні раціоналістичних форм організації пове­дінки людей. Юридично регламентовані форми економічної та політич­ної діяльності, сімейних і міжіндивідуальних відносин, високий статус природничих і технічних наук, ефективні технології масового виробниц­тва, повага до закону та прав особистості — усе це входить до складу культури Заходу й приваблює представників інших культур. Усі ці ком­поненти культури Заходу мають свої витоки в культурі Стародавньої Греції.

Стародавні греки, мабуть, перші на планеті зробили рішучий крок від міфологічно-релігійного до раціоналістичного (філософського) світо­гляду, підпорядкували своє суспільне життя законам, які самі розробля­ли й змінювали, змагаючись в аргументації. Вони створили новий тип організації та передачі інформації (соціокод), який називають європейсь­ким, або універсально-понятійним.

Звичайно, цей крок уперед не був повним запереченням попередньо­го рівня культури. Такого в розвитку культури взагалі не буває. Навіть періоди свідомих "культурних революцій", під час яких проголошують цілковиту відмову від минулого, насправді виявляються перевертанням цього минулого (інверсією), зміною знаків у шкалі суспільних цінно­стей. Стародавні греки не проголошували культурної революції, але здійснили якісну зміну в розвитку культури та створили таку програму поведінки, яка відповідала географічним, виробничим і політичним умо­вам їх життя.

По-перше, відмінність цієї програми поведінки від традиційних поля­гає передусім у наявності права на приватну точку зору не лише в бу­денних справах, а й у світоглядних. Старогрецький поет Гесіод (VIII— VII ст. до н. є.) раціоналістично систематизував старогрецькі міфи й зробив це з власної волі, а не як виконання службових обов'язків. Він користувався при цьому традиційною схемою творення світу подібно до вавилонського епосу. Але на відміну від Єгипту й Мя< апотцміі, де такими темами могли займатися лише люди певного соціального стату­су (жерці), у Греції беотійський селянин Гесіод міг спокійно **імропону вати свою схему систематизації грецького пантеону. І це нікого не <»(іУ рювало. Пізніше (у VI—V ст. до н. є.) Ксенофана бентежило пншш и§, що в цій схемі богам надано дуже багато людських рис, до того ж негативних. У богів доблестю вважалися такі вчинки, які були ганебними для людей. Приватним чином діяв і Фалес, який, мабуть, був інженером. Анаксімандр був картографом. На пошуки першопричини світу їх не вповноважувала громада. Вони це робили з власної допитливості.

По-друге, першопричина, яку шукали грецькі мислителі, радикально відрізнялася від міфологічної. Вони говорили про власне воду чи по­вітря, а не про бога повітря чи блискавки. Вони шукали зв'язок речей і намагалися пояснити його раціоналістично. Якщо Анаксімен вважав повітря першопричиною, то він це аргументував тим, що наша душа є повітрям і стримує нас, а повітря може діяти як основний принцип, бо здатне перетворюватися на вогонь, воду, землю й каміння.

То був абсолютно новий і надзвичайно перспективний погляд на світ, вихід зі сфери віри та поетичної інтуїції в інтелектуальну сферу. З'явилася можливість критичної оцінки будь-якої теорії і, відповідно, можливість проникнення в природу речей. Якщо космогонічний міф не підлягає обговоренню й вимагає лише безумовного визнання його віру­ючим, то філософські конструкції можна заперечувати. Звідси виникає можливість поступового й кумулятивного росту знання. Під вогнем кри­тики зникають помилкові уявлення, а істинні знання служать підставою для нових інтелектуальних здобутків.

По-третє, грецька філософська думка виявилася відчайдушно смі­ливою не лише в розриві з міфологічною традицією, а й у скептичному ставленні до здорового глузду. Довір'я до розуму дало змогу грець­ким мислителям ігнорувати не лише святині релігійних уявлень, а й дані життєвого досвіду. Якщо автор висував теорію, то він доводив її до логічного завершення й тоді, коли вона була неправдоподібною чи су­перечила очевидним фактам. Учень Фалеса Анаксімандр прямо твердив, що основа всього сущого повинна відрізнятися від емпіричних еле­ментів; вона має бути "іншої природи". А Геракліт взагалі переніс пред­мет філософії зі світу речей у світ мислення, твердячи, що мудрість в одному — пізнавати думку, якою керуються всі речі без винятку, і ця мудрість називається Логосом. Звідси й зневажлива'фраза Геракліта: "Великі знання розуму не навчають". Але пізніше довір'я до видимого зв'язку речей відновилося. Так, Платон зауважував, що не можна було б сказати ні слова про Всесвіт, якби люди не бачили сонця, зірок, кру­гообігу в природі. Історія грецької філософської думки є ніби прото­типом європейського природознавства, яке в XVII ст. починало з ото­тожнення спокою та рівномірного прямолінійного руху, а в XX ст. вве­ло принцип доповнюваності, що передбачає обов'язковість людських вимірів у описі мікросвіту.

Які ж причини зумовили нетрадиційність грецької культури та перс­пективність вироблених схем організації й передачі інформації?

Для відповіді на це запитання знову скористаємося схемою Л. Бай­та, за якою походження культури можна зрозуміти з аналізу її техноло­гічної підсистеми. Культуру Стародавньої Греції будемо розглядати як культуру землеробів і мореплавців одночасно. У цьому поєднанні спро­буємо знайти спільне з іншими землеробськими цивілізаціями й відмінне від них. .Спільне полягало в механізмах формування класового суспіль­ства, що виникло приблизно за 2500 років до н. є. в південній час­тині Балканського півострова та на прилеглих островах. Таке суспіль­ство стало можливим на певному рівні матеріальної культури, коли виникли металеві знаряддя праці, що роблять вигідною експлуатацію людської робочої сили. Військовополонених, яких раніше з'їдали чи відпускали, стали перетворювати на рабів. Раб — це істота, котра ство­рює додатковий продукт, тобто ту частину сукупного продукту, що за­лишиться після вилучення з нього потрібного продукту; ця частина ви­користовується для відтворення сил самого раба. Очевидно, що ручна праця малопродуктивна, і додатковий продукт можна привласнити лише за умови зменшення необхідного продукту до рабського мінімуму (харчів, одягу) і заборони мати сім'ю. Рабів використовували в землеробстві, ремісництві, будівництві. У цьому грецьке суспільство не відрізнялося від інших ранньокласових суспільств. Навіть раціон рабів (зі смокви й зер­на) був такий, як і в класових суспільствах Близького Сходу. Але були відмінності у складі рабів. На глиняних табличках XIV—XIII ст. до н. є. йдеться лише про жінок-рабинь і їхніх дітей, а чоловіки не згадують­ся. Пояснив цю обставину Гомер: усіх дорослих чоловіків із захопленого міста просто знищували, оскільки греки не мали достатньо озброєних людей, яких потрібно було б виділяти для охорони чоловіків-рабів.

Саме грецьке землеробство як основа цивілізації теж мало особ­ливості. Це було полікультурне землеробство (так звана середземно­морська тріада), в основі якого було вирощування злакових культур, насамперед ячменю, а також винограду та олив. На відміну від монокультурного землеробства полікультурний тип створює більш різно­манітне суспільство й динамічнішу програму поведінки.

Це абстрактні культурологічні міркування, проте ми повинні їх за­стосовувати, оскільки найраніші етапи розвитку цієї цивілізації ще недо­статньо вивчені. Найдавніша система письма, що використовувалася на острові Крит у XVII—XV ст. до н. є. (так зване лінійне письмо А), ли­шається нерозгаданою незважаючи на велику кількість її зразків (близько 2000 текстів) і зусилля найкращих лінгвістів світу. Згадані гли­няні таблички містять тексти іншого письма (лінійного письма Б), що, як і лінійне письмо А, складається зі знаків (кількістю 90), понятійних ідео­грам (близько 150), а також числових і метричних позначень. Це пись­мо вдалося розшифрувати в 1952 р. англійським ученим М. Вентрісу та Дж. Чедвіку тому, що було виявлено архаїчну грецьку мову XIV—XIII ст. до н. є., якій воно служило. Єгиптяни називали жителів Криту "кефті", а про їхню мову нічого не відомо.

Важливішу інформацію, ніж філологічна, дає археологія. У 1900— 1904 рр. на Криті англійський археолог Артур Еванс (1851—1941) здій­снив розкопки й виявив, що міфологічний лабіринт у місті Кноссі, ре­зиденції царя Криту Міноса, існував насправді. То був палац із величез­ною кількістю приміщень. У багатьох із них було зображення символу політичної могутності Кноссу — лабрису (подвійної сокири). Тим, хто приїздив з материка, цей "будинок подвійної сокири" здавався настіль­ки заплутаним, що критське слово "лабрис" увійшло в грецьку мову як "лабіринт" для позначення заплутаного місця.

Знайдену стародавню культуру А. Еванс назвав мінойською. Критська культура була однією з трьох культур, що утворились у районі Егейського моря (існували також мінойська й кікладська на ос­тровах і елладська — власне грецька), і найбільш ранньою, що досягла рівня цивілізації. її ще називають палацовою, оскільки на Криті вияв­лено чотири палаци, побудовані в період 2000—1400 рр. до н. є. Па­лаци не були пристосовані до оборони, що свідчить про наявність сильного флоту, який забезпечував захист острова. Палаци були при­крашені колонами й фресками. Дослідників Криту дивує та обстави­на, що серед сотень малюнків у Кносському палаці немає жодного малюнка битви, облоги, але на багатьох із них зображено жінок у ви­шуканому вбранні, з нафарбованими губами й гарними зачісками. Археологи назвали їх "парижанками". Є зображення юнаків, що зма­гаються з биками, роблять стійки, тримаючись за роги биків, і переки­даються на бігу через їх спини. А. Еванс спробував вивчити техніку цих вправ, та наивідоміші іспанські тореодори заявили йому, що схопити на бігу бика за роги й перекинутися над ним під час його зигзагоподіб­ного бігу — поза межами людських можливостей. А для критян то була улюблена гра!

Критська цивілізація загинула в 1470 р. до н. є., і, мабуть, саме ця катастрофа відтворена у платонівському міфі про Атлантиду. Були різні версії стосовно причини цієї загибелі (землетруси, вибухи вулканів, прихід завойовників з материка тощо). Останнім часом проведено до­слідження, що підтверджують гіпотезу про вплив на Крит вулкана, який розташований на іншому острові (Фере). Цей вулкан засипав Крит шаром попелу завтовшки близько метра, що зробило неможливим ріст рослин протягом декількох років. Здійснені нещодавно на морському дні поблизу узбережжя Криту глибинні зондажі виявили саме такий шар попелу. Ситуацією скористалися жителі материка греки-ахейці. Вони захопили Крит, полишений жителями, відновили Кносс, але 1380 р. до н. є. це місто з невідомих причин остаточно припинило існування. Ахейці ж, збагатившись на Криті будівельним досвідом, створили на материку новий варіант палацової культури, яку дослідники називають мікенською. Оскільки ахейці були вихідцями з півночі (з-за Дунаю), то вони будували фортеці, пристосовані до холоднішого клімату. У цих фортецях обов'язково був спеціальний прямокутний зал (мегарон), у яко­му розміщувалося вогнище. Архітектура мікенських палаців була орі­єнтована на захист від нападу, але інтер'єр був типово критським. Стіни були покриті фресками тих самих критських стилів (реалістичного та схематичного): урочисто крокують жінки у критських корсетах, але до­мінують мисливські та батальні сцени. Це суворіша культура. Центром її було місто Мікени. Розкопки тут у XIX ст. проводив німецький ар-хеолог-аматор Генріх Шліман (1822—1890), який перед цим прославив­ся відкриттям Трої. Його успіхи були зумовлені тим, що він на відміну від професійних археологів був упевнений, що поема "Іліада", написана в IX—VIII ст. до н. є., є досить точним описом місць подій Троянської війни, яка відбулась у XIII ст. до н. є. Це спонукало ставитися з певною довірою й до інших легендарних та міфічних описів. Так, ахейців, що завоювали Трою, ще називали аргівянами чи данайцями (згадайте сак­раментальну фразу про данайців, подарунків яких слід боятися). А в грецьких міфах ідеться про царя Даная, який прибув до Греції з Лівії в XVI ст. до н. є. після сварки з братом Єгиптом, бо не погодився від­дати своїх п'ятдесятьох дочок у дружини п'ятдесятьом синам брата. У Греції він заснував місто Аргос. Але Єгипт вистежив Даная та примусив його дочок все-таки взяти шлюб зі своїми синами. Тоді Данай наказав дочкам (данаїдам) убити своїх чоловіків у весільну ніч, і сорок дев'ять це зробили. Лише одна з них — Гіпермнестра врятувала сво­го чоловіка Лінкея, і від цього шлюбу народився цар Акрісій, який свою дочку Данаю ховав у темниці. Але Зевс проник туди у вигляді золотого дощу, і тоді народився Персей, який заснував місто Мікени. За ці вбивства данаїди були покарані в підземному світі: вони повинні були наповнювати водою бездонну посудину і в такий спосіб викону­вати в жіночому варіанті працю Сізіфа.

Що можна зрозуміти з цієї похмурої фантастики? Мабуть те, що були конфлікти жителів узбережжя, яких єгиптяни називали дануна, з Єгиптом, що занепад могутності Єгипту в XVI ст. до н. є. й одночасна поява в Мікенах великої кількості скарбів пов'язані між собою. А також те, що греки дуже докладно у своїх міфах творили собі минуле. Міфи пере­давалися, модифікувалися, потім були відтворені у старогрецьких траге­діях. На ранніх етапах старогрецької цивілізації міфологічний світогляд був панівним, і в цьому греки-ахейці не відрізнялися від сусідів.

У XII—XI ст. до н. є. ахейців з їхніми бронзовими мечами перемогли нові грецькі племена із залізною зброєю. їх називали дорійцями, а самі вони вважали себе потомками Геракла. Спочатку вони жили на півночі Балканського півострова, але після перемоги над ахейцями розселили­ся на півдні (за винятком Аттики, що була заселена іонійськими племе­нами; з часом вона відіграла видатну роль у культурі Греції), захопили Кіклади, Крит, Малу Азію (півострів Галікарнас). Прибулі дорійці розсе­лялися невеликими родовими групами на чолі з виборними ватажками-басилевсами. Якщо роди об'єднувалися, то утворювалися фратрії. Ще більшим об'єднанням було плем'я — філа, на чолі якого стояли філо-басилевси, що мали спадкову владу.

Протягом XII—VIII ст. до н. є. відбувся перехід від родового ладу до державної організації полісного типу. Цей процес відповідав внутріш­ньому розшаруванню суспільства на багатих і бідних. Це типовий (другий порівняно із захопленням військовополонених) спосіб утворення класо­вого суспільства. Власники земельних володінь (аристократи) відділя­лися від колективної родової власності й намагалися обмежити владу філобасилевсів, правити разом із ними. В Афінах басилевсові мали до­помагати спочатку верховний воєначальник — полемарх, потім регент — архонт і, нарешті, шестеро суддів — фесмофетів. Пізніше владу спад­коємного царя взагалі було замінено на владу виборної посадової осо­би, яка мала подвійний титул — архонт-басилевс.

Основною формою політичної організації греків стали міста-держа-ви (поліси), якими управляли аристократи. Центром держави було місто, що утворювалося внаслідок злиття кількох сіл (Афіни — з 12 сіл, а Спарта — з 5). Існували також і старі філи. Так, у Спарті було три дорійські філи, в Афінах — чотири іонійські.

Крім державності й міст греки мали й таку важливу складову цивілі­зації, як писемність, причому принципово нового типу, оскільки опанувати її міг кожен.

Приблизно в IX ст. до н. є. греки запозичили у фінікійців алфавіт­не письмо та зразу ж удосконалили його. Фінікійський алфавіт був консонантним, тобто не мав знаків для голосних звуків. Греки ввели їх, використавши зайві фінікійські букви "алеф" і "хе" для позначення голосних звуків. Так виникли грецькі "альфа" та "епсілон".

Дуже важливим фактором культурного розвитку Греції були ігри, які проводилися в різних точках країни. Спочатку вони були суто аристо­кратичними й давали релігійну санкцію фізичним перевагам — "арете", що забезпечували панування над людьми. З цієї причини напіввільне населення, іноземці, жінки та раби не могли брати участі в іграх.

Найстарішими й найважливішими були ігри, організовані вперше в 776 р. до н. є. на честь Зевса Олімпійського. Відтоді вони повторюва­лися кожні чотири роки. Пізніше до Олімпійських додалися Піфійські ігри в Дельфах, Істамійські — на честь бога Посейдона на Коринфському перешийку — та Німейські. Учасники змагань виступали голими, і пре­красне оголене тіло молодого атлета стало з того часу одним із най­поширеніших мотивів старогрецького мистецтва.

І нарешті, найважливішим чинником розвитку культури Стародавньої Греції був той, з якого ми починали розгляд цього питання, — поєднання землеробства з мореплавством. Ця технологічна підсистема грецької культури відрізнялася від землеробської основи інших тогочасних ци­вілізацій, які ми вже розглянули раніше.

Якщо в традиційних культурах Сходу землеробством займалося не менше 80 % населення, а решта могла спеціалізуватися на різних ремес­лах, передаючи новим поколінням інформацію за допомогою професій­но-іменного соціокоду, то в Греції все було інакше. Землеробство роз­вивалося головним чином на островах Егейського моря, яких було по­над 2500; з кожного острова можна було бачити який-небудь інший. Винахід багатовесельного корабля, який за своєю військовою потужні­стю був співмірний з островом, позбавив землеробів безпеки, а суспіль­ство — можливості професійної спеціалізації. Тепер усі сили було спрямовано на захист землеробства, а спеціалізація обмежувалася військовою й чиновницькою. Суспільство повинно було припинити розвиток або знайти вихід. Вихід було знайдено в поєднанні професій, у переході від професійних навичок до особистих. Наприклад, Одіссей змушений був теслярувати (сам будував будинок і ліжко із секретом), бути землеробом, скотарем, воїном, царем, піратом й навігатором.

Ці різноманітні функції можуть бути засвоєні кожною людиною лише тоді, коли будуть виражені у вигляді загальних і зрозумілих (усім до­ступних) правил. Греки запровадили поняття "номос" для позначення закону, правила на відміну від "фюзіса" (природи) і "теміса" — зако­ну, встановленого богами. Вони дійшли розуміння того, що кожен на­род живе за своїми правилами, які можуть бути зовсім несхожими, але мають у своїй основі певні геометричні пропорції, що забезпечують рів­новагу, не дозволяють одному елементові світу владувати над іншим. Дискусія на майдані (ахорі) виявляла прийнятний для всіх варіант спів­відношення інтересів.

Крім геометрії та демократії греки мали й суто технологічні підстави для орієнтації на спільні для всіх вироблені людьми правила. Функція управління на багатовесельному кораблі потребувала формулювання команд, які один подає, а інші мають розуміти. Вироблення таких ко­манд передбачало детальний аналіз процесу веслування в різних умо­вах, вибракування невдалих команд, розподіл команд на елементарні складові. Так греки розробили принцип універсалізації спрощених на­вичок, який стане в майбутньому основою мануфактурного та конвеєр­ного виробництва. А за умов Греції цей принцип у поєднанні з орієнта­цією на "номос" призвів до створення універсально-понятійного соціо­коду — принципово нового способу організації й передачі інформації у вигляді загальнодоступних текстів. Для цього потрібна загальна гра­мотність (а не тільки писарі). Грецькі найманці, яких запрошували єги­петські фараони для охорони кордонів, уже в VII—VI ст. до н. є. змогли осквернити своїми підписами статую Рамзеса II. Грецька мова стала зразком організації й передачі інформації, а слово (логос) — взірцем порядку. У такому статусі воно ввійшло в християнську релігію ("спо­чатку був логос, і логос був у Бога, і логос був Бог").

ВІДМІТНІ РИСИ СТАРОГРЕЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Розглядаючи незвичне поєднання землеробства з мореплавством як технологічну підсистему грецької культури, ми вже звертали увагу на зв'язки цієї підсистеми з іншими, намагаючись зрозуміти старогрецьку культуру як певну цілісну систему регуляції поведінки людей. Звичайно, кожна культура є такою цілісністю, але спільні риси багатьох складових певної культури, які дають можливість відрізнити її від інших культур, неочевидні. Для їх виявлення потрібні аналітичні зусилля культурологів. Такі зусилля виправдовуються тим, що виявлені відмітні риси тієї чи іншої культури дають змогу порівняти її з іншими культурами в просторі й часі, відшукати певні повторення та перспективні тенденції.

Першою відмітною рисою грецької культури можна вважати інтер-активність, тобто здатність до взаємодії з іншими культурами. На відміну від східних культур, які утворювались у басейнах теплих рік і протиставляли себе культурі народів, що перебували за цими межами, грецька культура формувалась у процесі міграції її носіїв.

Як ми вже зазначали, переселення ахейців і дорійців призводило до захоплення територій і засвоєння культур, що сформувалися на цих те­риторіях. Крім звичайного для тих часів переселення народів, які пов­ністю розривали зв'язок із батьківщиною, у VIII—VI ст. до н. є. спосте­рігалося нове явище в житті грецького населення й розвитку його куль­тури. Культурологи називають його періодом архаїки, а історики — періодом колонізації. Протягом цього часу відбулися чималі економічні, політичні татеополітичні зміни. Розпад родових зв'язків і концентрація землі в руках аристократії призвели до жорстких конфліктів у грецьких містах і селах.

У боротьбі з аристократичною олігархією, що керувала в полісах, на­родні маси висунули й підтримали тиранів — сильних політиків, які до­магались особистої й повної влади. Лише після VI ст. до н. є. тиранів прогнали, і тоді виникли власне демократичні форми правління. Але для всього того періоду була характерна велика потреба в землі. Ожеб-рачені селяни готові були йти на край світу в пошуках клаптика землі. Самостійно чи разом з іншими такими самими колоністами на чолі з енергійним ватажком греки відправлялися на захід і схід, південь і північ. То була велика колонізація (апойкія) Середземномор'я та Причорно­мор'я.

Заснування колоній було для греків справою настільки важливою, що місце для майбутньої колонії вони визначали за допомогою найви­щого авторитету — оракула Аполлона в Дельфах. Акт заснування ко­лонії був релігійним. Переселенці брали з рідного краю вогонь зі свя­щенного вогнища й зображення місцевих богів, а особа засновника колонії була оточена релігійною пошаною.

Море для греків було не перешкодою для контакті», • їх Показова щодо цього назва Чорного моря — Понт ©вксінитий, міст гостинності. Куди б греків не заносила доля, вони мамшалися запо­зичити в місцевого населення все, що було варте уваги. Колонізацій відкрила їм очі на далекі країни, розширила їхні культурні горизоміи, про будила нові здібності. Доволі швидко вони перевершили своїх учителів, Якщо у VIII ст. до н. є. грецькі ремісники не вміли виготовляти таких досконалих виробів, як фінікійські, то в VII ст. до н. є. вони потіснили фінікійців у торгівлі аналогічними виробами.

Другою відмітною рисою грецької культури слід назвати демокра­тизм. Це політична культура, в якій існував особливий тип держави "всіх" (вільних, які мають громадянські права), а не держави "поза" й "над", що характерно для східних деспотій. Грецький номос радикаль­но відрізняється від фа китайських легістів, для яких правитель був поза законом. Це створювало атмосферу свободи, творчості, єдності особис­того та суспільного, етичного й естетичного (гармонію інтересів). Основ­ні проблеми спільно розв'язували на майдані (ахорі) ті, хто мав право голосу. Коли врахувати, що то були лише чоловіки віком не молодше 20 років, то стає очевидним, що в типовому грецькому місті таких було небагато. Отже, така безпосередня демократія, яку ми пізніше розгляне­мо більш докладніше, можлива була лише в невеликих полісах. В ел­ліністичних монархіях виникла вже інша політична культура.

Із демократизмом тісно пов'язана й така риса грецької культури, яку називають атмосферою змагання (агоном), боротьби рівних, що по­ходила від культових общинних ігор. Грецькі комедії, які зародилися від сільських хорових пісень (слово "комедія" означає "пісня комосу" — святкової сільської процесії), виконувались у режимі суперечки — агону двох напівхорів. Трагедія (буквально — "пісня козлів") виникла із жер­товної хорової пісні, дифірамба, який виспівували одягнені в шкури козлів сатири, котрі зображали постійних веселих супутників бога вина Діоніса. Після перетворення в Афінах цього народного свята на за­гальнодержавне до хору був доданий актор, який вів із ним діалог, відпо­відаючи на запитання хору. Потім додався другий актор, третій, і старо­давній "хор козлів" остаточно перетворився на драматичну виставу, що зумовило виникнення літературного жанру драми.

Політичні змагання — диспути на майдані, де переможців-ораторів визначали голосуванням, — були одночасно політичною й загально-світоглядною складовою грецької культури. Змагатися могли лише рівні там, як. краще за всіх розумілися на справедливості. В Афінах такими законодавцями були Драконт (кінець VII ст. до н. є.) і Солом (початок VI ст. до н. є.). У деяких писаних правових нормах (наприклад, у іако нах Харонда на Сицилії) збереглися традиції кровної помсти у вигляді таліонного права ("око за око"), в інших більші й менші злочини не розрізнялися. Так, у законах Драконта будь-яка крадіжка каралася смертю. Звідси й походить вислів "дракон(т)івські закони". Нові зако­ни розвивали попередні звичаї. Так, за часів Гомера вбивця мусив сам очиститися від душогубства, а за законами Драконта цю функцію по­винні були виконувати посадові особи полісу, оскільки вважалося, що вбивця зганьбив усю державу.

Крім певної правової інерції полісні закони містили й свідому проти­дію новим (торговельним) відносинам. Так, у законах Селевка заборо­нялося посередництво в торгівлі. Селяни самі повинні були займатися збутом своєї продукції. Законодавець не визнавав також письмових контрактів, вимагаючи, щоб угода укладалася в присутності свідків.

Нові суспільні прошарки (купці, ремісники, дрібні землевласники) у своїй боротьбі за владу зі старою аристократією не відразу встано­вили демократичні порядки, а спочатку пережили стадію підтримки диктаторів (тиранів). Явище тиранії було дуже поширене в грецьких полісах VII ст. до н. є. Серед тиранів було чимало людей визначних здібностей, але в очах греків вони лишалися узурпаторами. Коли ж дик­татори поставили на всі державні посади своїх родичів і прихильників та спробували за допомогою найманих військ зробити свою владу спад­ковою, греки побачили над собою ще гіршу владу, ніж аристократична олігархія. Це спричинило масові заворушення. Мало кому з тиранів удалося передати владу дітям. Більшість із них було вбито чи вигнано. В Афінах, щоправда, тиран Пісістрат передав владу сину Пппарху, але аристократія покликала на допомогу Спарту, і тиранію було ліквідовано. Після цього почалася нова боротьба за владу між купцями, ремісника­ми й моряками, з одного боку, і з аристократією — з другого, в ре­зультаті чого було здійснено політичну реформу. Замість 4 старих ро­дових філ було створено 10 нових територіальних. Тепер верховний орган — рада п'ятисот (по 50 представників від кожної філи) змінила свій склад (раніше до неї входило 400 членів, тобто по 100 від кож­ної родової філи) на демократичний.

Афіни — це типовий грецький поліс, тому на прикладі цього міста можна показати особливості полісної демократії. В Афінах у період їх розквіту було 20 тис. повноправних громадян і 100 тис. вільних, але без політичних прав (метеків — вихідців з інших місць). Рабів було 370 тис. Раби, метеки та жінки не могли брати участі в зібранні, яке було найвищим органом влади. На ньому жеребкуванням обирали по­садових осіб, які стежили за виконанням прийнятих рішень і мали ти­тул "архонт". Той, хто стежив за виконанням сімейного та спадково­го права, називався "архонт епонім", а той, хто відав сакральними функціями, — "архонт басилевс". Греки вважали, що кожен здатний виконувати такі функції, і тому їх влаштовував такий спосіб обрання. Сократ (470—399 до н. є.), щоправда, висміював цей метод. Афіняни, мабуть, і самі розуміли його недосконалість, оскільки військових стра­тегів усе-таки обирали прямим голосуванням. Однак вони настільки по­боювалися зловживань владою, що зберігали жеребкування для всіх інших посад і при цьому запровадили заборону на повторні вибори однієї людини на ту саму посаду. Демократичною рисою була також колегіальність управління. Обиралося 10 стратегів, по одному від кож­ної філи, 10 астиномів, які наглядали за станом вулиць, 10 агономів, які опікувалися станом ринку й розв'язували суперечки між продавцями та покупцями.

Основна ж виконавча влада перебувала в руках пританів, тобто членів ради п'ятисот. Кожна філа мала своїх 50 представників, і вони керува­ли державою 1/10 року. Притани цілий день проводили на засіданнях, а третина їх залишалася там і на ніч. Рада провадила листування з іно­земними державами, приймала послів і готувала проекти постанов, що ухвалювалися народними зборами.

Крім ради п'ятисот і далі існував аристократичний ареопаг, членство в якому було довічним. Але за ним було залишено лише функції суду за навмисне вбивство та злочини проти релігії.

Народне зібрання скликали спочатку раз, а пізніше — чотири рази на місяць. На ньому надавали громадянство й через страх перед тира­нією виганяли найавторитетніших громадян методом остракізму (голо­сували глиняними черепками з іменем небажаного). Людей, які вміли го­ворити на зібранні й переконувати в перевагах того чи іншого закону, називали демагогами, не вкладаючи в це слово негативного смислу.

Афінська держава брала на себе турботу про непрацездатних і дітей громадян, які віддали своє життя за батьківщину, допомагала бідним відвідувати театр (надавала спеціальну грошову допомогу). То були ранні елементи соціалізму. І хоча сучасні бізнесмени негативно став­ляться до високих податків на користь непрацездатних і називають ціь податки "повзучим соціалізмом", все-таки у розвинених крімних пенсію навіть іммігрантам, які не працювали на держави, куди вони в'їжджають. Це є переборення відчуженості людини від резулііійііп її праці у світовому масштабі, і саме греки розпочали цей процес.

РАЦІОНАЛЬНЕ ТА ЕМОЦІОНАЛЬНЕ У ГРЕЦЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Острівне землеробство в поєднанні з мореплавством і полісна де­мократія в поєднанні з ораторським мистецтвом зробили грецьку куль­туру нетрадиційною. Боротьба грошей і демократії проти аристократії змінила спосіб мислення греків. Вони почали критично аналізувати міфи, щоб світоглядно охопити нову ситуацію боротьби. "Ворожість" і "любов" — ці дві божественні сутності — розглядаються у проти­ставленні та взаємному доповненні. Висока оцінка боротьби, конку­ренції, змагання поєднувалась із почуттям приналежності до однієї й тієї самої спільноти, з потребою єдності та соціальної уніфікації. Ця діалектика мислення й дії потребувала певної рефлексії, словесного оформлення, тому слово як знаряддя влади та інструмент філософ­ського аналізу відіграє таку велику роль. Риторика й софістика, які ана­лізували форми мови як засобу перемоги в дебатах, що відбувалися на зборах і в судових процесах, відкрили шлях дослідженням Арісто-теля (384—322 до н. є.) щодо техніки переконання та процедури до­ведення. Протиставлення логіки істини, властивої теоретичному знан­ню, орієнтаціям повсякденного життя з їх випадковими, правдоподібни­ми висновками було початком раціоналістичного ставлення до світу. Послідовний раціоналізм викликав опір греків, які намагалися зберег­ти й богів, і аристократичні традиції, і рівновагу економічних інтересів. Тому жителі Афін судили за безбожність видатного філософа Анакса-гора (бл. 500—428 до н. є.), який твердив, що сонце — не бог, а розпе­чений камінь, що відірвався від землі та став зіркою. Анаксагору винес­ли смертний вирок, уникнути якого йому вдалося тільки полишивши Афіни. Усім відома доля Сократа, який мав випити отруту за рішенням суду. Але поява професійних мислителів, які все піддавали сумніву й усе намагались обґрунтувати, поклала початок новому рівню культури, що передбачає право індивіда на особистий вибір програми поведінки. Деякі з цих програм, сформульовані грецькими філософами, актуальні й нині. Зокрема, і досі відомий афоризм Демокріта (бл. 460 до н. є. — рік смерті невідомий): "Бідність у демократії настільки краще благопо­луччя при царях, наскільки свобода краще рабства". А один із сучасних фізиків Річард Фейнман (нар. 1918) висловив думку про те, що якби раптом зникли всі сучасні фізичні знання, але залишилась одна фраза Демокріта "світ складається з атомів", то можна було б реконструювати всю фізику, тобто відновити програму мислення сучасного фізика.

Але це вже сучасні оцінки внеску старогрецьких мислителів до євро­пейського раціоналізму. А в самій Греції помітнішим був внесок філо-софів-софістів — "наполовину філософів, наполовину політиків", як казав про них (і про себе) Продік із Кеосу. Грекам вони були цікаві тим, що від розгадування таємниць природи люди повернулися до осягнен­ня самих себе. Ми вже згадували формулу Протагора: "Людина є міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існу­ють". То був принцип відносності в теорії пізнання, який передбачав, що можна про будь-яку річ висловити кілька суджень, що суперечать одне одному. Так, здоровій людині мед здається солодким, а хворій — гірким, і обоє вони мають рацію, оскільки обидві ці якості властиві меду. А отже, будь-якому доказу можна протиставити інший, протилежний, так само обґрунтований і переконливий. Сильнішим виявиться той доказ, те судження, які більш практичні й більше відповідають потребам життя. Не можна сказати, що якесь твердження більш істинне, ніж інше, а тільки — що воно корисне. Треба вміти вибирати та переконувати людей у тому, що вибір був правильний.

Це й буде мудрість, або діалектика — мистецтво оцінювати предмет з різних, навіть протилежних боків, а також уміння за допомогою доказів захищати будь-яку тезу, а потім переконливо спростувати її. Такій муд­рості можна було навчитись, і Протагор готовий був давати уроки, по­казуючи, як правильно вживати слова, як будувати систему аргументів у суді чи на зборах. За свої уроки софіст уперше в історії Греції почав брати плату, причому чималу: 100 мін. Якщо врахувати, що навчений раб коштував 5 мін, а ненавчений — 150—180 драхм, то виходить, що плата софістові дорівнювала ціні 20 навчених або 50 ненавчених рабів. Цей простий підрахунок дуже виразно свідчить про те, що в Греції вміння публічного діалогу цінувалося надзвичайно високо. Ще перекон­ливіше можна оцінити грецьку винятковість, якщо порівняти грецьке став­лення до софістів з римським. Коли в II ст. до н. є. грецький софіст Карнеад у Римі один день виголошував промову про необхідність спра­ведливості, а наступного дня — навпаки, що ніякої справедливості не­має й бути не може, то римський уряд вигнав усіх філософів із Риму. Формування раціоналізму як відмітної риси грецької культури відбу­валося кілька століть і досягло своєї вершини в V—IV ст. до н. є., тобто в період класичної грецької культури (за культурологічною періодиза­цією). Досягнення такого стану було водночас порушенням синкретич­ної єдності інтелектуального та емоційного, властивої міфологічному способу організації культури. Посилення інтелектуальної складової у світогляді та політичному житті потребувало відповідного розвитку й емоційної компоненти світосприйняття. Тому розвиток професійного мистецтва можна вважати відповіддю на виклик, кинутий професійною філософією. У такий спосіб відновлювався баланс між тією картиною світу, яку створює ліва (логічна) півкуля мозку, та образами правої півкулі. Це дуже добре видно в грецькій культурі. Грецьке мистецтво визначало певні структурні принципи краси — гармонію, міру, роз­мірність. У ньому домінували архітектура й скульптура — статичні члени космосу, але не природні, а створені. Ці твори можна спокійно розгля­дати, а споглядання взагалі є принциповою засадою грецької філо­софської думки. Пізнання можливе за допомогою зору (слова "ідея", "ейдос" походять від дієслова "бачити"). Тому, за визначенням Олексія Лосєва (1893—1988), грецька поезія "пластична", а математика, філосо­фія, фізика, астрономія, релігія — "скульптурні й дотикові".

Пафос краси людського тіла був зумовлений не лише спортивними іграми, а й уявленням про те, що зовнішній вигляд є першим рівнем внутрішнього світу людини ("у здоровому тілі здоровий дух"). Це відпо­відало розумінню краси як добра, а потворності як зла. Сократ ототож­нював прекрасне з доцільним.

Чи не було тут залежності панської свідомості від рабської, яка фор­мується в процесі речового впорядкування світу за Гегелем? Мабуть, і геометричне розуміння душі як речі теж було проявом такої залеж­ності?

Деякі дослідники (А. Кюстлер) надзвичайний розквіт грецького ду­ховного життя вважають прикладом шизоїдного розквіту всього люд­ства, яке дає то сплески геніальності (еллінський світ), то парадокси інте­лектуального безумства, які тривають багато віків (епоха європейського середньовіччя).

Повного пояснення "грецького чуда" не існує та, мабуть, і не може бути, оскільки відтворити модельно цей процес зміни типу соціокоду неможливо. Проте гіпотеза впливу технологічної підсистеми (острівно­го землеробства) на соціонормативну (демократію) і символічну (ра­ціоналізацію) дають змогу описати класичну старогрецьку культуру як ЕЛЛІНІЗМ.

Від кінця IV ст доки називали Деметрою. У Пергамі офіційним став фрігійський культ Кібели — Матері землі, який в очах грецького населення був продов­женням культу Афродіти або Артеміди.

Цей синтез культових орієнтацій вів до посилення містики й екзаль­тації. Грецький раціоналізм відступав перед натиском містичного Сходу. Лише в точних і природничих науках зберігся раціоналізм школи Арі-стотеля. Його учень Теофраст (бл. 370 — бл. 288—285 до н. є.) запо­чаткував наукову ботаніку. Менон вивчав медичну літературу. Евдем пи­сав історію математики та астрономії. За зразком саду Лікею, де Арісто-тель прогулювався зі своїми учнями, тому й названими перипатетиками (ті, що прогулюються), було створено науковий центр у Александрії, що одержав назву Мусейон. Там був великий зал для зборів учених, тисячо-томна бібліотека, зоопарк, хірургічні лабораторії та астрономічні обсер­ваторії. Чудові умови для праці, а також пенсії, які платили тут ученим, залучили до Александрії в III ст. до н. є. багато грецьких учених, у тому числі Евкліда (III ст. до н. є.). Архімед (287—212 до н. є.) працю­вав у Сіракузах, але листувався з ученими в Александрії.

У політичному й філософському житті довір'я до сили розуму та ло­гічної аргументації різко зменшувалося. Пересічні громадяни вже полі­тикою не займалися, їх цікавила лише власна особистість. Філософи теж перестали цікавитися космологічними проблемами, а основну увагу звернули на етичні питання та проблему людського щастя. На межі IV— III ст. до н. є. найбільш популярними були філософські школи стоїків і епікурейців.

Перша школа одержала свою назву від того місця, де збиралися її послідовники. То був прикрашений розписами портик Стоя Пойкіле в Афінах. Школа була заснована Зеноном (бл. 333—262 до н. є.) із Кітіона, учнем кініка Кратета. Вплив філософії кініків на стоїцизм про­являвся в тому, що стоїки сприйняли ідею доброчесності як найвищо­го блага і уявлення про рівність усіх людей. Але між цими філо­софськими напрямками були й відмінності. Якщо кініки негативно ставилися до держави, сім'ї, приватної власності, рабства, то стоїки вірили в можливість створення ідеальної "всесвітньої держави", яка була б заселена "громадянами світу". У такій державі кожен громадя­нин відчуватиме свій обов'язок перед усіма людьми так само безпо­середньо, як і перед самим собою. Ідеал, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до природи та її законів, оскільки вона боже­ственна й розумна, сповнена тим самим логосом, що й людина. Якщо людина буде жити в згоді з приррдою, а отже, "йтиме за божеством".