4 2. Культура козацької доби

і#ій|іі йкй навала 1240 р. не тільки спустошила землі Київської Русі, і/ш и внивила вади її політичної культури. Свавілля й усобиці князів, цін ині ми< Л5 автор "Слова про Ігорів похід", не припинялися, до того мніі впрошували на допомогу кочівників. Російський історик І І іі/іпййпп підрахував, що чернігівські Ольговичі користувались по-» муідми половців 15 разів, а сам Володимир Мономах, який у своєму "Пімічанні" закликав синів до єдності, — 19 разів. Це було зумовле-Гірдком постійної державної доктрини. Як відзначає Є. Маланюк, ва­ми імшн початковий централізм згодом почав небезпечно вагатися поміж , пньипршом, що мав на меті цілісність Руської Землі, і вотчиною (тобто уі Мйдкуи.інням сином батьківського князівства, що призвело б до Імперії "сполучених князівств"). Обидві державні доктрини, беручи їх !#ор#тично й окремо, не були злими (очевидно, за певних умов). Але їм і уміш — а вона, власне, вважалася державною доктриною Києва —

II згубна [11, с. 37].

Суть системи сеньйорату, як її розуміли в Києві XI—XIII ст., полягала н тому, що володарі всіх руських князівств були рівні, а той, який сидів у Києві, був поміж ними просто старшим. Він не мав конституційно виз-нАЧбної виконавчої влади стосовно тих князів, які його сеньйорату не визнавали. Усі важливі відносини тоді залежали від князя особисто чи від військового насильства.

Стомлене усобицями населення скористалося загальною панікою 1240 р., щоб позбутися княжо-дружинного устрою. Окремі міські об­щини віддали данину татарам охочіше, ніж князям ("орють пшеницю й просо татарам", як іронічно писав про них галицький літописець). Погрози з боку князів не впливали. Земля розпадалася на окремі об­щини на чолі з радами старійшин, як було до утворення централізо­ваної Київської держави. Південна Русь (князівства Київське, Переяс­лавське, Чернігівсько-Сіверське) ніби зійшла з історичної сцени. Зали­шилася сильною лише Галицько-Волинська земля, князь якої Данило Галицький навіть зміцнив свою владу, бо його бояри внаслідок та­тарського спустошення втратили підтримку угорців.

Данило Галицький балансував між Золотою Ордою й папським пре­столом. У ставці Батия він одержав право на Київський стіл і 1246 р. послав туди свого кандидата в митрополити (Кирила), а 1253 р. інте­грувався в європейське співтовариство, коронувавшись за участю прелатів західної церкви та польських князів.

Русі вплив церкви на деякий час зміцщіш. Втративши матеріальну князівську підтримку (з X ст. Ідерква одержувала десяту частину прибутків, що надходили від князі вських данин, суду й мита), православна церква підвищила свій моральний авторитет і політичний вп/ійв^а християнство в масовій свідомості ста­ло єдиною єднальною^силою суспільства та символом його зв'язку з навколишнім світом.

Археологічні дані свідчать про цілковиту перемогу християнської по­ховальної обрядовості саме в цей період та про зникнення язичницької символіки на ювелірних виробах. Православна церква навіть відкрива­ла (1261) єпископську кафедру в столиці Золотої Орди. Ця "новоство-рена єпархія посідала осібне місце в системі церковно-адміністра­тивного поділу руських земель, що склалася в другій половині XIII ст. До її складу увійшла практично вся територія, що була у віданні золо-тоординської адміністрації" [12, с. 158]. Але міжусобні конфлікти все­редині Золотої Орди примусили церковних ієрархів шукати нових по­кровителів. Тому наприкінці XIII ст. митрополит переніс свою кафедру з Києва до Володимира.

З кінця XIV ст. колишні землі Південної Русі ввійшли до складу Лит­ви, Галицько-Волинське князівство під назвою "Червона Русь" — до складу Польщі. Закарпаттям володіли угорці. Київ ще вважався "маті­р'ю міст руських", але то були лише спогади, а не реальний культурний рівень міста. Насправді міська культура занепадала й надалі, відбували­ся аграризація міст, зниження освітнього й морального рівня священ­нослужителів, деградація аристократії в сільських маєтках. Тривали хи­жацькі напади татар. ^Хшшшш^гШІш^ булм —забезпечити пооі^ии^^^Т^^думкуіСТрушевського, Литва не могла сприяти і їх культурно­му розвиткові, бо перебувала "значно нижче в культурному й су­спільному розвитку порівняно з народністю приєднуваних земель, ук­раїнською чи білоруською" [5, с. 95]. Через це білоруська мова стала мовою Великого князівства Литовського, а право й суспільно-політична схема були запозичені з Київської держави.

Ця позиція не зовсім узгоджується з конкретним аналізом Литовських статутів, який виконав М. Попович. Він виявив серйозні зрушення в розвитку правової культури. Тому в подальшому викладі будемо спи­ратися на результати зазначеного аналізу та на інші переконливі логіко-культурологічні результати, одержані М. Поповичем в аналізі культури козацької доби [15, с. 120—299].

ііМІІ) МІРИ Шві 1566 і 1588 років свідчать про високий про­бнії §МИІ руцкв*литовських укладачів. Подібних за обсягом про-міці ц§ Іум І ЖОДНІЙ європейській країні, а в Польщі такий про-иіяші Гм) шляхта виступала категорично проти правової ними-/ рімності всіх перед законом. У статуті ж 1588 р. н.мии |н> іділ "Про забиття чоловіка простого стану від і іуімлося, що якби якийсь шляхтич із зухвальства, пи-"рі причини, через свавілля, умисне та легковажно ставлячись м..чин по та знущаючись над створінням Божим, убив би

• мну чи шляхтича й був би спійманий одразу після

ні, »чиму, такого шляхтича за умови належного доказу • «і111" на горло, крім сплати головщини. ми, цо вж«* по кровна помста архаїчних суспільств і не князівські ш ріімі іолови. Тут християнський принцип "не убий" поши-»»і щі ік людей незалежно від соціального стану. Але "головщи-н<и мри імачалася, як і в "Руській правді", залежно від статусу щ ... .,мм*м пжс* не в гривнах, а в копах (1 копа = 60 грошей).

іщ щ »иму і і.иуті ще одна важлива стаття: "Людина вільна ні за який і ми не мііжі» бути віддана в неволю^. То вжїубуҐрадикальний |і/»внрш під і.шонїіГархаїчних суспільств, перехід до принципу "свій не ЙШШ §у*м рйОом", що діяв у суспільствах з розвиненою культурою вла-ДИ Іі ІДі< мої.11 (античному й буржуазному). ^ Рорітакиичперехід було |§(ЙїЖФНс> іі/іьки з ліквідацією кріпацтва 1861 д.^^

РіМНЛішуіий тут європейський (західний) вектор розвитку української у/імури не був єдиним і визначальним. Більш жорстка реальність, яка йНИНіілй мй формування особливої програми поведінки, існувала на Щ0 ?• півдні. У XV ст. сформувалося Кримське ханство, яке відділилося Іо/шші Орди не без допомоги Литви. Ще перший хан Хаджі-Гірей ••ДМАі і«б© підлеглим великого князя Литовського, а другий хан ди-мшії Гірці"» Менглі став уже васалом Туреччини й воював з Литов-Иуі йкою державою. Він захопив Київ (1482) і спустошив його так, Ітіии. Вважається, що під час навали на Волинь він вивів блиіііко 100 тис. полонених. Торгівля людьми стала основним •амйШМ Кримського ханства. Внутрішні виробничі потреби також за­ле рахунок "полону". Як писав один автор XVI ст., руські були завжди в татар напоготові для будь-яких господарсь­кий період, і кожен татарин міг замовити до певного терміну якусь Жодна держава — ні Литовсько-Руська, ні Польсько-Литовська, що утворилися після Люблінської унії 1569 р. та приєднали до себе воє­водства Київське, Волинське та Брацлавське, — не здатна була забез­печити захист відкритого степового кордону, а отже, й працю землеро­ба. Це стало справою самого озброєного населення. Тому "українське козацтво з'явилося на світ лише через існування поруч розбійницького Кримського ханства" [б, с. 112].

Що ж являла собою козаччина як культурне явище? То була особ­лива програма поведінки людей, які відірвалися від структури суспіль­ства, але не тимчасово, як це робили учасники ініціації та міфологічні герої, а назавжди. Ними могли бути представники будь-якого етносу. Українським козакам передували татарські, які здійснили напад на Поділ­ля в 1460 р. Тюркською мовою слово "козак" означає "вільний", тобто це особливе військо втікачів, розбійників і вигнанців, як писали західні автори. Перше документальне свідчення про них з'явилося 1499 р.

Збігаються не тільки назва, а навіть організація, озброєння й тактика запорізького козацтва з татарським і частково — з турецькою яничар­ською піхотою. Але козацтво на відміну від яничарів не входило до якоїсь державної структури. Самі запорізькі козаки вважали себе лицар­ством на зразок військово-чернечого Мальтійського ордену. Водночас то була претензія на статус лицарства типу шляхти. Запорізьке братство не було чистим "комунітас", які ми розглядали в підрозділі 1.1. Воно мало свою структуру, подібну до структури міських релігійних братств. На чолі козацької корпорації стояв виборний кошовий отаман, якого всі звали батьком. Він звертався до козаків, називаючи їх дітками, братчи­ками, панами-молодцями, товаришами. Братчики поділялися на старши­ну та чернь, або сірому. Різниця між ними була у віці, посаді й автори­теті. Усі вони були вільні й не мали майна. Відома ще одна категорія — кандидати в козацьке звання. їхня підготовка тривала, за деякими да­ними, сім років. Називали цих кандидатів, за переказами, "чура" або "хлопець" (від тюркського "джура").

Лицарі-товариші одержували платню й обирали старшину. Козацтво поділялося на січове й зимове. Останні не називалися лицарями, вони жили поза Січчю та вважалися "посполитими", тобто підданими това­ришів, але під час війни служили разом з усіма. Чисельність козацтва протягом XVI—XVIII ст. коливалась у межах кількох тисяч, а разом із зи­мівниками й слободами сягала близько 100 тис. чол. Така кількість була достатньою, аби забезпечити недосяжність території Київщини та Лівобережжя для владних органів Речі Посполитої. Саме ця територія лісостепової окраїни руських земель набула назву Україна. Саме тут було створено козацьку легенду, яка витіснила всю попередню націо­нальну міфологію.

Козацтво формувалося на тій межі між землеробами й степовиками, яка називалася Диким полем, але воно стало взірцем для масової свідо­мості всіх регіонів України. Навіть "у тих областях України, наприклад Галичині, що фактично не були охоплені козацьким рухом, знаходимо незчисленні народні пісні, що прославляють козаків" [10, с. 516]. Про­фесійні дослідники козацтва тривалий час не могли ідентифікувати це явище. Художник Ілля Рєпін (1844—1930), створюючи свою славетну картину "Запорожці пишуть листа турецькому султану", у захваті писав, що запорожці були інтелігентами свого часу, бо всі були освічені. І. Лисяк-Рудницький намагався пояснити явище козацтва за допомогою американської аналогії — як "людей пограниччя" — піонерів і ковбоїв, котрі колонізували Дикий Захід, витіснивши індіанців та водночас за­своївши багато їхніх прийомів [10].

Автор "Історії запорізьких козаків" Д. Яворницький писав про внут­рішню неузгодженість поведінки козаків. З одного боку, вони були жорстокі й нещадні до своїх ворогів, хижі, кровожерні, зневажали пра­ва чужої власності, а з іншого — вірними друзями, справжніми брата­ми один для одного, котрі, однак, просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута вважали страшним злочином, за який винного карали на смерть.

Культурологічну оцінку, що узгоджує ці суперечності, пропонує М. Попович, використовуючи опозиції "своє—чуже", "верх—низ", "світ— антисвіт". За цією оцінкою, стан, який обрали козаки, породжував про­граму ритуальної поведінки. Оскільки вони були борцями за вітчизну й віру, то мали бути демонстративно жорстокими до своїх ворогів. Не підходячи під стать образу правової системи Речі Посполитої та вза­галі не визнаючи офіційного права, вони мусили створити якусь "ан-тиструктуру", яка регулювала б їхню поведінку.

Запорізький Низ є світом навиворіт. Він є "нижнім" світом, місцем контакту з "чужим світом", а отже, з "нечистим", таким, що перебуває на межі з Хаосом. Звідси, можливо, засвоєння східних, ісламських еле­ментів у побуті та символіці січовиків.

Власна символізація козаків формувалася перевертанням загально­визнаних еталонів, наданням їм сміхового, карнавального вигляду. Із пе­реказів і легенд можна зрозуміти, що прийняття новачків до товариства мало риси сміхової ініціації. Кандидат мав випити кварту горілки та перейти по колоді через рівчак або проявити особливу "сміхову" дотепність у нестандартній ситуації. Після цього він одержував нове ім'я-прізвисько, звичайно з гумористичним відтінком: Семипалка, Стор-чаус, Стріляйбаба, Довбня, Кривоніс, Голопупенко, Півторакожуха, Не-пийпиво, Неїжмак, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвістпістолем. Як відзначає Д. Яворницький, малу на зріст людину козаки звали Махи-нею, а велику — Малютою, шибеника — Святошею, лінивого — Добро-волею. Ці "антиімена" свідчать про усвідомлення Низу як "антисвіту". Продовженням такого світосприйняття була наступна стадія ініціації новачка. Коли він із новим іменем приходив до отамана, то той при козаках відводив йому місце в три аршини завдовжки та два аршини завширшки, говорячи: "Ось тобі й домовина, а як умреш, то зробимо ще коротшу".

Побутова поведінка козака передбачала постійні військові вправи й байдужість до господарської діяльності, роботи взагалі, пропагувала "ан-типоведінку" з пияцтвом і люлькою.

Се козак запорожець, Ні об чим не туже: Як люлька й тютюнець, То йому й байдуже, Він те тільки й знає — Коли не п'є, так воші б'є, А все ж не гуляє!

Люлька-"носогрійка" була таким самим символом "антиповедінки", як і пияцтво, адже "табачники", тобто ті, хто палили люльки або нюхали тютюн, зображувались у той час на західній стіні храму в сценах страш­ного суду, бо вважалися грішниками. Козак — не грішник, але перебу­ває дуже близько до "того світу".

Пиятика теж була демонстративна. Годилося пропити все, що було здо­буто в бою, та ще й залізти в борги. Нестримність у їжі та випивці — так само звична річ, як і аскетизм: "Запорожці як малі діти: дай бага­то — все з'їдять; дай мало — довольні будуть".

Козацька демократія теж мала риси ритуальної процедури. Вибори отамана дуже нагадували вибори вождя в первісних суспільствах. Кан­дидат у кошові мав відмовлятися тричі, а його навмисно грубо випиха­ли на площу, примовляючи: "Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном". Обраного отамана посипали піском і мазали гряззю, щоб він завжди пам'ятав, як відчувають себе принижені, та не намагався возвеличитися. Після такої демонстративної "соціальної смерті" кошовий набував виняткових прав. Товариство терпі­ло граничну суворість "батька", але громадська думка, центром якої бу­ли "старики", стежила, чи відповідає суворість "предковічному порядку". Оця орієнтація на "предковічний порядок" у поєднанні з відчайдуш­ною лицарською поведінкою робила козацтво в очах населення яки­мось напівмістичним братством, яке відновлює втрачені часи Київської Русі. Коли Запорізьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним 1620 р. записалося в члени Київського братства та забезпечило формування нової православної ієрархії, то це було справді спробою відновлення зв'язку часів, принаймні нововисвячені церковні ієрархи у своєму ма­ніфесті 1621 р. називали Запорізьке військо наступниками давнього князівського лицарства.

Для широких верств населення козацтво було символом солідарності в боротьбі з панськими структурами, які нав'язувала Польща. Січ була відкрита для всіх бажаючих, які відповідали певним умовам: бути вільним і неодруженим, православним (або прийняти православ'я), відбути ви­пробування, присягнути королеві (цареві) та говорити лише українською мовою. Вимога стосовно мови теж була символічною. Це була "низь­ка" розмовна мова як символ солідарності. Адже читали запорожці звичайною для того часу книжною мовою.

Отже, козацьку програму поведінки визнавали за привабливу (хоч, може, й недосяжну для себе) найширші верстви населення. Це й підтвер­дила Визвольна війна 1648—1654 рр., коли козацтво стало політичним лідером, а про Україну почали писати як про "козацьку націю".

Але козацька легенда не була єдиною програмою поведінки в XVI— XVIII ст. Навпаки, зазнаючи східних і західних впливів, Україна мала таку культурну розмаїтість, що перевищувала її можливості систематизувати її та створити культурне ядро. Перебуваючи під впливом Західної Євро­пи, в якій відбувалися реформаційні та контрреформаційні процеси, Україна сприйняла стилістику бароко. Ця мистецька програма, що ви­никла на межі дворянської та буржуазної дійсності й була достатньо "химерною" для Західної Європи, доволі специфічно реалізувалась у вигляді староукраїнської барокової культури.

Ідеї Ренесансу та Реформації, які в католицькому світі означали ра­дикальний розрив із попередньою середньовічною культурою, за умов України набули вигляду боротьби з офіційною православною церквою, а потім (після Берестейської унії 1546 р.) — з уніатами. Боротьбу вели братства. То були утворення XVI ст., які спершу мали вигляд ремісни­чих цехів, але швидко набули значення релігійно-культурних громад, що прагнули поставити під контроль церкву, опікувалися школами та лікар­нями. Перше братство (Успенське) було створене у Львові 1544 р. До кінця XVI ст. виникло ще кілька таких братств, а в XVII ст. їх уже було багато на Волині, Київщині й Поділлі. Найвизначнішу роль відігравали Львівське, Луцьке та Київське братства. Вони боролися за відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти, визначали на своїх зібраннях, чи не говорять священики єресі. То було щось схоже на за­хідноєвропейську реформацію.

Церковна адміністрація також шукала шляхи реформування церкви та знайшла їх в ідеї унії з католицизмом. Польська влада підтримала уніатів, які захищали старі католицькі (старий юліанський календар) і пра­вославні (церковнослов'янську мову служби) традиції проти протестант­ських новацій. Братства розцінили унію як зраду церковників під впли­вом єзуїтів. Православні вбили полоцького єпископа-уніата, київського війта, кількох ченців, а архімандрита Видубицького монастиря втопили в Дніпрі. Козацьке військо теж підтримало братства.

Константинопольська патріархія 1620 р. скасувала рішення Берестей­ського собору. Так закінчилася релігійна Реформація в Україні. Трид­цятилітньої війни, як на Заході, вона не спричинила, але й радикаль­них змін не сталося.

Проте культурні зміни все ж відбувалися, але в сакральній сфері вони були не дуже помітні. Барокова стилістика змінила смаки. Гнуті баро­кові лінії стали проявлятися в поховальних обрядах. У Львові католики й православні ховали покійних у вишуканих барокових трунах з їхніми портретами, писаними олією.

У XVII ст. в православних храмах була поширеною багатоголоса об­робка стародавніх церковних мелодій. В іконописі теж з'явилися ре­несансні мотиви врахування анатомії та структури одягу.

У світському житті барокове розмаїття цілком очевидне. В обігу були гроші всіх видів: дукати, талери, леви, шостаки, орленки, шаги, чехи, ось-маки, тимфи тощо. Українські поети писали вірші латинською, польською, книжнослов'янською, розмовною українською мовами. У старому Львові ще й тепер можна побачити багатство архітектурних стилів, а відтак і уявлень про рівність та станові різниці. Розмаїтість світоглядів і віру­вань мала калейдоскопічний вигляд.

Чи ж зберігалась якась культурна цілісність? Звичайно, вона лишалася на технологічному, землеробському рівнях та в пов'язаній з ними куль­турі життєдіяльності (харчуванні, одязі, сільському будівництві). Козацт­во навіть у своїй верхівці на той час ще жило за селянськими смака­ми. Воно не мало серед домашнього майна збірок живопису, подібних до тих, що були в резиденціях польських магнатів. Зустрічалися тільки ікони та портрети.

Але зміни проникли й у селянсько-козацький світ. Вони відбувались у сфері мови та фольклору. На відміну від Західної Європи, де стало­ся зіткнення орієнтацій на розмовну та сакральну мови, в Україні відбу­валося зближення цих мов, їх інтерференція. Спудеї Києво-Могилянської академії дуже виразно демонстрували цю ситуацію, вставляючи ла­тинські слова в народну пісню "І шумить, і гуде, дрібен дощик іде". В українській пісні з'явився чіткий і римований вірш. В епічній поезії (ду­мах, баладах) теж сталися зміни в світоглядних акцентах.

Якщо в культурі Київської Русі значення задавалися згори вниз, або від божественних сутностей до тварного світу, то в бароковому стилі рух зворотний, від образного ряду буквального значення через мораліза­торські смисли до проникнення в небесну, духовну суть земного буття.

Українське бароко за доби Просвітництва — це назва двох різних культурних явищ, що побутували у XVIII ст. Стильові особливості україн­ської духовної культури, які з'явилися під впливом реформаторських ідей XVII ст., певним чином трансформувалися за умов, коли Україна стала провідником західного впливу до Росії.

Доба Просвітництва (XVIII ст.), або "вік Розуму", у Західній Європі характеризувалася поширенням ідей раціоналізму з технологічної під­системи культури (мануфактурного та індустріального виробництва) на сферу символічну (секуляризацію духовного життя) і соціонорматив-ну (досягнення юридичної рівності людей). Боротьба за звільнення лю­дей від феодальних пут, які заважали розвиватися буржуазному вироб­ництву, досягла апогею під час Великої французької революції (1789— 1794 рр.). Саме ця революція (а не більш ранні нідерландська та англій­ська) змогла в "Декларації прав людини і громадянина", ухваленій 1789 р., чітко визначити свою мету — "збереження природних і непо­рушних прав людини". До тих так званих природних, а насправді ціл­ком соціальних прав особистості належали свобода, власність, безпе­ка та право на опір насильству.

Для України XVIII ст. ця проблематика не була ще актуальною. Пра­вобережжя під Польщею переходило в уніатство, а Лівобережжя під Росією боролося за збереження решток державної самостійності.

Проте тогочасна Росія сама прагнула стати європейською держа­вою. Петро І 31 січня 1700 р. запровадив західноєвропейське літочис­лення. Напередодні відбулося стриження борід і перевдягання дво­рянства в німецький і французький одяг. Насильно перебудовувались інші сфери побутової культури. Петро І намагався повністю зламати традиційну культуру. Був досягнутий цілковитий розрив із консерва­тивною місницькою системою на користь станово-бюрократичного устрою, узаконеного "табелем про ранги". Усі посади в державі обій­малися відповідно до класу, який надавався особі. Існувало 14 класів у військовій, цивільній і придворній службі. Військові звання почина­лися з обер-офіцерських, і кожен, хто одержав обер-офіцерську поса­ду, ставав спадковим дворянином. У цивільній службі спадковим дворя­нином міг стати лише той, хто дослужився до восьмого класу.

Було ліквідовано патріархат і створено Святійший Синод, що ввело церкву в ранг міністерства. Перенесення столиці до Петербурга було спробою остаточного розриву з Московською Руссю на користь нової надетнічної імперії. Місто було названо не на честь царя Петра, а на честь святого апостола Петра — покровителя Рима. Назва міста скла­далась із трьох слів "Санктус Петрос Бург", де перше слово латиною означає "святий", друге грецькою "камінь" і називає ім'я апостола, третє німецькою — "місто".

Так відбувалася трансформація старої християнської ідеї "Москва — третій Рим" ("другим Римом" була Візантія) у нову імперську ідею "Ро­сія — третій Рим", що передбачала безмежне зростання моці держа­ви, заради якої не слід було жаліти нікого, навіть власного сина. Пріо­ритет загального над особистим та одиничним, який проголосила церква, але ніяк не могли здійснити в Київській Русі, реалізували Іван Грозний та Петро І силою держави. Петро І долав традиціоналізм за допомогою традиційної символіки. Опозиція називала Петра І антихри­стом, а він у відповідь цілком демонстративно діяв за цією схемою, висміював усе традиційно шановане, збирав "всешутейший собор".

Західна Європа, яка від сепаратизму перейшла до індивідуалізму, учи­лася силою держави, права та моралі регулювати відносини індивіду­алістів, які вели "війну всіх проти всіх". І жорсткі технології, які не доз­воляють відволікатись на з'ясування стосунків, і дисципліна праці, що передбачає невихід на роботу лише в разі смерті, і жорсткі штрафні санкції за порушення умов контракту, і протестантські стимули, які обі­цяють богообраність лише заможним, — це засоби, що забезпечували усталеність і розвиток Західної Європи.

"Прорубавши вікно в Європу", Петро І зовсім не збирався відтворю­вати весь цей спектр стимулів, що регулювали стосунки вільних від кріпацтва та юридично рівних людей. Він вбачав у Європі лише добру "фабрику й майстерню", а духовні механізми, що забезпечували функ­ціонування цієї "фабрики", його не цікавили й не могли цікавити, бо були складовими зовсім іншої системи культури. Для Петра І ближ­чими "європейцями" були українці. Не випадково Мазепа став першим кавалером найвищого ордена імперії — ордена Андрія Первозванного. А після Полтавської битви Петро І був настільки вражений "зрадою Мазепи", що встановив цілком офіційно відповідно до свого карна­вального стилю новий орден — Іуди Іскаріота, яким мали нагородити Мазепу. Лише втеча й смерть врятували гетьмана від такого "нагород­ження".

Але вплив українців на російську культуру після цих подій не змен­шився. Петро І поставив на чолі своєї "вченої дружини" професора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича (1681—1736), який готував перебудову управління церквою. Ф. Прокопович був дуже освіченою людиною. Він учився в Києві й Римі, читав у академії поетику, риторику та філософію, мав найбільшу тоді в Росії бібліотеку, розумів роль науки так, як її розуміли тогочасні природодослідники Заходу, котрі створювали "академії рисеоких", тобто тих, які бачать краще. Ф. Про­копович написав такий вірш про папський вирок Галілеєві:

Чом ти ганьбиш безсоромно ім'я Галілеєве, папо?

Чим він тобі завинив, старче, тиране, скажи?

... Про гострозорість так само нелегко тобі міркувати —

Кріт бо не може уздріть те, що побачила рись!

Петро І поставив на чолі Синоду галичанина Стефана Яворського (1658—1722), незважаючи на благання Єрусалимського патріарха До-сифея не призначати московським патріархом українця, бо всі вони "мали зносини з латинами". Дочка Петра І Єлизавета вступила в таємний шлюб з 0. Розумовським, сином козака з хутора Лемеші біля Києва, а ставши царицею, призначила його шістнадцятирічного брата Кири­ла президентом Петербурзької академії наук. Згодом Кирило Розу-мовський стає гетьманом України. Він привіз із України до Петербурга видатного співака й диригента М. Полторацького, який пізніше очолив співацьку капелу. Його учнями були М. Березовський, Д. Бортнянський,

С. Давидов.

Вихованці Києво-Могилянської академії обіймали єпископські та ігу­менські посади по всій Росії. Це викликало таке роздратування серед російських священиків, що Єлизавета змушена була 1754 р. видати спе­ціальний указ про надання певних переваг великоросам у церковній

ієрархії.

Вихідці з України утворили в імперській столиці особливий культур­ний світ, у якому поєднувалися західноєвропейські світські манери (саме так після Петра І почали розуміти зв'язок із Європою) із селянськими цінностями України. Освічені українські старшини єлизаветинських часів, які часто зустрічались у Петербурзі, проводили світські бесіди, листувалися латиною, одночасно у своїх щоденниках записували "по-російському українською мовою", скільки грошей видано на горілку та скільки голів цукру куплено. Отакою була "староукраїнська бароко­ва культура у XVIII ст.".

Цікавий епізод з цього гнізда культурних явищ зафіксований у житті графа Безбородька, який процвітав за часів цариці Катерини. До нього приходило багато відвідувачів з України. Він намагався ховатися від них. Одного разу черговий відвідувач чекав у палаці, а Безбородько, маючи намір утекти іншим ходом, спостерігав за земляком у щілину в дверях. Той спочатку просто сидів, нудьгуючи, а потім почав ловити мух. Захопившись полюванням, він так вдарив по коштовній вазі, що та роз­билася. Перед переляканим відвідувачем з'явився зі схованки граф і за­питав: "Чи спіймав?"

Це, звичайно, була ігрова, "низова" поведінка, але й світське життя теж було ігровою поведінкою. Обмеженість такого поєднання євро­пейського раціоналізму, який прагнув осягнути суть буття за допомогою вишуканої латини, з умовними, ігровими формами поведінки вельмож, добре усвідомив і своїм життям прагнув спростувати видатний україн­ський філософ Григорій Сковорода (1722—1794).

Знаменита фраза Г. Сковороди "Світ ловив мене, та не спіймав" озна­чає, що він не визнавав жодної зовнішньої структури, яка б визначала сутність людини. Він не тільки не визнавав губернаторських посад (відмовився підійти до харківського губернатора, поки той не сказав, що кличе його не як урядова особа, а як Щербинін), а й біблійні тексти називав маскарадом. Г. Сковорода був переконаний, що людина здобу­ває свою сутність, звільнившись від впливів повсякденності, пізнаючи саму себе. Це означало відкрити в собі своє серце: "Всяк єсть тем, чье сердце в нем".

Так Г. Сковорода порвав з бароковою традицією, за якою вчинок моральний, якщо він розумний. На його думку, істина й щастя — скрізь, у кожній точці людського буття, а не в якомусь конкретному місці або часі. Потрібно вміти жити тут і зараз. Обмеження своїх потреб потрібно мудрецям, а хлібороби та воїни мають займатися кожен своїм, "срод-ним" його серцю ділом