4.4. Українська культура XX ст.

Європейська цивілізація, що спиралася на світоглядні принципи ра­ціоналізації, секуляризації та механіциму, досягла в XX ст. завершеності. Усі підсистеми культури були узгоджені за допомогою механізму при­ватної власності. На рівні технологічної підсистеми конвеєрне вироб­ництво доповнювалося ринковими механізмами обміну, на соціонор мативному рівні системи парламентаризму та національної державності узгоджували інтереси панівних класів у межах внутрішньої та зовніш­ньої політики, на ідеологічному рівні поняття "приватна власність", "де­мократія", "нація" набули статусу сакральних символів. Традиційна релігійність уже стала ніби непотрібною, фраза "Бог помер" набула відтінку тривіальності.

Але ця досконалість культури була примарною, бо спиралася на жор­стоку експлуатацію власних європейських робітників та населення коло­ніальних країн. Парадоксальність буржуазного виробництва полягає в тому, що зростання технічного рівня не зменшує, а збільшує експлуа­тацію людини. Якщо у феодальному суспільстві відношення до праці та її темп залежали від погоди та стабільних потреб феодалів і селян, то в буржуазному світі темп праці визначається механізмами, а її кіль­кість — капіталом, який повинен зростати невпинно. Капітал є подвійною програмою поведінки: зовнішньою, безособовою, та внутрішньою, особи-стісною. Особистісна жадоба збагачення є соціальною трансформацією біологічної потреби перемогти в боротьбі за існування. Конкуренція є таким культурним варіантом "закону джунглів", або "війни всіх проти всіх". Якщо в міжіндивідуальних стосунках ця "війна" давно була відре­гульована державними та юридичними засобами захисту від прямого насильства, то міждержавні конфлікти у вигляді війни, фізичного зни­щення супротивників на початку XX ст. вважалися нормальним явищем.

Визначення війни як "продовження політики іншими засобами", за­пропоноване ще в XIX ст. німецьким військовим теоретиком К. Клаузе-віцом (1780—1831), не викликало сумнівів майже до кінця XX ст. А на початку століття економічні потреби розвинених країн перерозпо­ділити сфери впливу та національні амбіції широких верств населення зливалися в одне нестримне бажання воювати. Австрійський письмен­ник, лауреат Нобелівської премії Еліас Канетті згадує, як реагувала рес­пектабельна австрійська публіка 1 серпня 1914 р. на повідомлення про те, що Німеччина оголосила війну Росії. У курортному парку під Віднем у відповідь на це повідомлення публіка заспівала австрійський, а потім І німецький гімни. Дев'ятирічний Еліас, який знав слова лише англій-Іького гімну, заспівав англійський гімн. І тоді безтурботні люди оскаже­ніли, почали бити дитину. І це бажання воювати не могли подолати ні Щогади про наслідки попередніх війн, ні заклики соціалістів до інтер-Ніціоналізму, ні родинні стосунки імператорів.

Соціалістичні партії на трьох міжнародних Конгресах (1907, 1910 і 1412) визначали тактику соціалістів в умовах війни. Майбутню війну іп.иііфікували як світову імперіалістичну й зобов'язали соціалістів вико­ристати створену війною кризу для здійснення соціалістичної революції, тобто заміни капіталістичного, приватно-власницького суспільства на мщіалістичне, що матиме у своїй основі суспільну власність на засоби

виробництва.

Але коли почалася війна, більшість лідерів соціалістичних партій і II Іімернаціоналу відмовилися від прийнятих ними рішень і підтримали іриди своїх країн у їх військових планах. Лише більшовицька партія ;ії на чолі з В. Леніним виступила за поразку свого уряду у війні й створення війни в революцію. Преса назвала таку позицію зрадниць-10, а партію більшовиків — шпигунами Німеччини. Це, дійсно, було відхиленням від стандартної патріотичної поведінки, •ле ж революціонери й не збиралися захищати панівні культурні нор­ми, Вони вважали їх некультурними, шкідливими для більшості населен­ня іа сподівалися замінити їх новими.

Ще цікавішою в культурологічному плані є ситуація обміну миролюб­ними телеграмами напередодні війни між царем Миколою II і німецьким киЙ4«ром Вільгельмом II, якого цар просив бути посередником між Ав11 чи. ьким і Російським урядами. Вільгельм II у телеграмі Миколі II від II липня 1918 р. писав про "сердечну й ніжну приязнь, що віддавнаміцмо об'єднує нас", про співчуття до царя з приводу акції Австрії проти ¹ ербії, Цар Микола II теж пише про почуття, про "обурення", про "не­ щастя війни" та просить кайзера "в ім'я нашої приязні щось зробити, •і. і. утримати твоїх союзників від війни" [13, с. 48]. Але одночасно нммв|)«джує, що скоро буде "змушений силою" прийняти постанови, що МИНУТЬ призвести до війни.

І (ІКАЙ», які ж це сили примушували царя (а також кайзера) діяти проти ілкнош бажання? Цар про це не повідомляє, але 30 липня пише кай-«ру про те, що "технічно неможливо зупинити воєнну підготовку", але •їм дії» і.лово честі, що "війська утримаються від нападу". У відповідь най ш|) посилає дуже промовисту телеграму від імені культурного світутакого змісту: "У моїх намаганнях врятувати мир я посунувся до най­дальших границь. Я не буду нести відповідальність за страшну катаст­рофу, що тепер загрожує культурному світові. Ти й лише Ти можеш її відвернути. Моя приязнь до Тебе та Твого краю, що їх мій дід дору­чив мені на своєму смертному одрі, мені ще дорогі, і я був вірний Росії в біді, а особливо в час Твоєї останньої війни. І ще тепер Ти можеш врятувати мир у Європі, стримавши свої воєнні приготування" [13, с. 49]. Отже, кайзер теж "проти" війни. Хто ж тоді "за"?

Як відомо, в умовах Версальського миру винуватцями розв'язання війни визнавалися німецька держава та німецька нація. Але це точка зору переможців. Якби наслідки війни були іншими, то й оцінки теж були б відповідними. Післявоєнний перерозподіл сфер впливу теж ніко­го не переконав у тріумфі справедливості. Не тільки переможені, а й переможці відчули безглуздість світу, в якому загинуло біля 10 млн чоловік невідомо задля чого. До лав письменників "втраченого поко­ління" та філософів-екзистенціалістів, котрих поєднувало відчуття абсурдності буття, увійшли представники як переможених, так і пе­реможців.

Книга О. Шпенглера "Занепад Європи", що вийшла з друку в 1918 р., своєю назвою дуже точно (хоч і випадково) зафіксувала стан євро­пейської цивілізації.

В Україні, яка була поділена між двома ворогуючими імперіями, ще не відчували небезпеки державного націоналізму, який призводить до фа­шизму. У східній Україні мріяли про звільнення від Росії, а в Галичині пристосовувалися до австрійської демократії. Зокрема, проект поділу Галичини на українську й західну з переважаючим польським населен­ням, що виник ще в 1846 р., так і не був реалізований до самої війни через опір поляків. Натомість українські політики в Галичині в лютому 1914 р. уклали з поляками угоду, де відмовлялися від поділу Галичини й прийняли на себе роль "меншини" за обіцянку надати 27 % мандатів у Сеймі й такий самий відсоток урядовців у різних крайових установах. Наближення війни змінило орієнтації. Галицькі політики й інтелігенція теж готувалися воювати на стороні Австрії проти Росії. Три політичні партії створили у Львові Головну Українську Раду, яка закликала до війни з Росією. Унаслідок цього заклику почалося формування легіо­ну українських січових стрільців з молоді допризивного віку. Бажаю­чих було 28 тис, але австрійський генеральний штаб проявив обе­режність і прийняв лише 2,5 тис. добровольців. Першим командиром легіону став професор Михайло Галущинський. Митрополит А. Шептицький у липні 1914 р. взяв участь у таємній мараді австрійських державних радників, яка вповноважила його під­готувати рекомендації австрійському й німецькому урядам щодо їх май­бутньої політики в Україні у випадку розпаду Москви. Митрополит підго­тував такий меморіал, в якому підкреслював живучість гетьманських фадицій у пам'яті українського народу й бажання відокремитися від Москви й у релігійному відношенні. У листопаді 1914 р. австрійський урнд у ноті до союзників узагальнив позицію меморіалу до рівня гео-Иолітичної мети війни Австрії з Росією, а саме: створити самостійну Ук­раїну, щоб відірвати Росію від басейну Чорного моря.

У Наддніпрянській Україні, за свідченням В. Винниченка, існували три політичні орієнтації: на руську ласку, на німецький штик і на себе. Перші сподівалися, що перемога Росії на фронті "зм'ягчить круте серце цариз­му" аж до рівня парламентаризму, до визнання потреб кожного наро­ду. На думку В. Винниченка, це була позиція тих "з українців, які корін­ним свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям русь­ких" [3].

На перемогу німців сподівалися ті українці, які вважали німецький імпе­ріалізм культурним і розумним експлуататором, що буде доїти сили з на-|юду пристойніше, ніж це робив царизм, який відбирав у селянина ос-іаннє без роздумів про завтрашній день. Німець, мовляв, не буде «идирати "останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала".

Третя орієнтація була на власні сили трудящих, на звільнення від будь-яких панів. В. Винниченко називав цю орієнтацію українською И і оціалістичною одночасно, оскільки "до цієї орієнтації належали пе-(швпжно соціалістичні течії. Вони не ждали визволення ні від зм'яг-чиного російсько-самодержавного чи конституційного кулака, ні від ійкуюго в залізо мілітаристичного німецького" [3, с. 39—41].

Ик відомо з історії, усі ці очікування часів Першої світової війни та революційних змагань не підтвердилися. Перемогла інтернаціоналіст-ійкй орієнтація партії більшовиків, яка передбачала різну програму пове­дінки соціал-демократів, що належали до панівних націй, і соціалістів, які належали до пригноблених націй. Якщо перші повинні були визна­вши й обстоювати право пригноблених націй на самовизначення саме • політичному смислі слова, тобто право на політичне відокремлення, то ЦЦІвлІсти пригноблених націй мали "безумовно боротися за повну (й ЩІРІНІіаційну зокрема) єдність робітників пригноблених і пригнічуючих народностей" [9, с. 328]. їх схильність до правового відокремлення ИНИЙ НАЦІЇ вважалася реакційною ідеєю.

Аналізуючи причини поразки національної демократії, В. Винничсн ко показав, що лідери Української Центральної Ради й Директорії ніин не могли вирішити, яку революцію вони очолюють: націоналістичну чи соціалістичну? Принциповою "основою, вихідним пунктом відношений української демократії тодішнього часу до всіх явищ і проблем було національне визволення України" [3, с. 28]. Але водночас Центральна Рада у своїх відносинах із Тимчасовим урядом Росії на перший пл.ін ставила соціалістичні вимоги. Відповідно III Універсалом від 20 листи пада 1917 р. скасовувалося право приватної власності на землю, якл оголошувалася власністю всього трудового народу. Якщо ж селяни -члени Центральної Ради — починали розмови про право робітників на заводи й фабрики, то це вважалося неприпустимим порушенням пар тійної дисципліни (партії есерів). А в останній день своєї діяльності Цен тральна Рада відновила приватну власність на землю.

Розглядаючи ці та інші суперечності, В. Винниченко дійшов виснов ку, що перемога більшовиків була зумовлена їх послідовною політикою наближення до соціалізму, а національна демократія програла тому, що втратила довіру своїх мас, поставивши "національне питання поза сфе­рою питань соціальних" [3, с. 327]. Неосвічені селянські маси в сол­датських шинелях легко було підняти проти російських більшовиків, але неможливо було, на думку В. Винниченка, виставити проти українських більшовиків, які пропонували розв'язання соціальних проблем. Отже, маси не здатні були зрозуміти цінність національної ідеї поза її зв'язком із соціальною, а лідери не зуміли акцентувати увагу на цьому зв'язку, то ж і розійшлися в різні боки.

Долю України та її культури мала вирішувати партія більшовиків, яка з 1918 р. називалася комуністичною. Ця партія, яка за роки громадян­ської війни зросла зі 180 тис. до 730~тис7~членів, поставила перед со-бд^ща}щ\озн^^азд?іння^~ перетворити неосвічену селянську країну, "яка останньою в Європі почала формувати буржуазну культуру, на пер.щу соціалістичну країну, світу. „Здавалося б, для цього немає жодних підстав. Ні високого технічного рівня в промисловості, ні ефективного сільського господарства, ні достатньої чисельності освічених людей, ні досвіду роз­в'язання конфліктів парламентськими методами. Крім марксистського вчення про комунізм, згуртованої партії й таланту В. Леніна, нічого біль­ше не було в розпорядженні комуністів. До того ж у марксистському вченні про комуністичне суспільство не була передбачена держава. У цьому відношенні марксистська програма поведінки людей у суспіль­стві нагадувала анархізм (від грецьк. ауар%і'а — безвладдя). В. Ленін • і..ц. .дні Жовтневої революції написав працю "Держава та рево-

ЕЩ * якій доводив необхідність державного регулювання вироб-і, і ромадського життя, освіти, науки, медицини. Оскільки ця дер-і'.і н >м з партією мала змінити тип культури з буржуазного на ійлі) іичний, вона не могла безпосередньо користуватися послуга-іуржуазного державного апарату. Тому В. Ленін детально розро-II п* шиття диктатури пролетаріату — особливого апарату примусу, їй Гіун по-новому диктаторським (стосовно експлуататорів) і по-но-іу дммократичним (реально репрезентував інтереси більшості, тоб-

н ірудмщих).

МриПхідність такої держави необмеженого насильства відверто ви-иив/тс.я В. Леніним і обґрунтовувалася необхідністю певного пере­ди і,.,., періоду від капіталістичної цивілізації до соціалістичної. Так ЩО створено програму організованого насильства в усіх сферах жит-і, від «решту спекулянтів до розстрілу саботажників, яка одержала «у воєнного комунізму. Суспільство її підтримало, і громадянська ПИиа ^кінчилася перемогою комуністів.

Але мирне життя вивело на перший план економічні інтереси. По-мйи< и повстання селян. У відповідь було запроваджено "нову еконо­мічну політику", яка враховувала інтереси селян, відкривала дорогу Фимтній ініціативі, торгівлі, іноземним інвестиціям. Почалися дискусії ро співвідношення "єдиного" та "різноманітного" в суспільстві, про тпи центрального державного апарату й республіканських органів »н|ій»ління. Й. Сталіну (1879—1953) належала ідея утворення єдиної ці|іжпви — СРСР, в яку республіки входили б як автономії. В. Ленін ні іупав за договір між незалежними державами про утворення Союзу- і правом виходу з нього. СРСР був утворений в грудні 1922 р. за

. п. по В. Леніна.

Дискусія відносно принципів організації Радянського Союзу вияви міі небезпечну централізаторську тенденцію, яка мала риси традиційно11 російського шовінізму, але здійснювалася через "обрусевших инДцев". У 1923 р. на XII з'їзді РКП(б) розглядалося національне питання. У резолюції з'їзду було вказано на небезпеку великодержав її шовінізму, що є "відображенням колишнього привілейованого по­ложення великоросів". Із цієї резолюції почався поворот до "коренімції" національних компартій, а в Україні — політика "українізації".Уряд України 1 серпня 1923 р. видав декрет, в якому була проголошена ишіііика "українізації", оскільки формальна рівність української і росій­ської мови веде до фактичної нерівності на користь мови російської.Ця політика орієнтувала на посилене вивчення української мови партійно державним апаратом, поширення української освіти, залучення до кулі> турної й навіть політичної роботи некомуністичних українських націо нальних сил. Еміграційні українські політичні сили підтримали політику українізації. Вона тривала до 1928 р. Це була саме політика, бороть­ба за вплив на суспільство, і тому вона закінчилася репресіями, коли виникла небезпека втрати контролю центрального апарату над кадра­ми партії й держави на місцях. І все ж у 20-х роках в Україні відбува­лося значне культурне піднесення. У 1923 р. було створено організа­цію "Геть неписьменність!", яка за 10 років дала освіту 2 млн чол. Асигнування на освіту за 1923—1926 рр. зросли майже в 7 разів, зросла й кількість вузів (у 1914 р. — 19, у 1928 р. — 39). Були створені спе­ціальні робітничі факультети, що готували робітників і селян до всту­пу у вуз. Робітфаківці мали стипендію, обмундирування, харчування, безоплатний проїзд залізницею та право вступу без іспитів до інститутів після закінчення робітфаку.

Важливо, що освіта була не тільки всезагальною, а й різноманітною, ураховувала потенціал різних етносів, що складали населення України. Так, із 18 тис. шкіл, що діяли в 1929/30 навчальному році, було 1539 шкіл з російською мовою навчання, 786 — єврейською, 628 — німець­кою, 381 — польською, 121 — молдавською, 73 — болгарською, 16 — грецькою, 15 — чеською, 10 — узбецькою, 8 — татарською, 2 — ас­сирійською. У цей же час у Галичині спостерігалися протилежні про­цеси. Польська адміністрація в середині 20-х років перетворила ук­раїнські школи на двомовні. Кількість українських шкіл поступово зменшувалася, а польських збільшувалась, з часом українські школи було ліквідовано повністю.

Різноманітним було також мистецьке життя. Функціонувало 7 єв­рейських, польський та грецький театри, мовами національних меншин виходило близько 500 газет і понад 100 журналів. Було створено низку творчих спілок письменників, театральних діячів, музикантів, художників, які мали свої журнали. Центром духовного життя був столичний Харків, а організатором починань у різних його сферах, і особливо в літера­турі, був Василь Еллан-Блакитний.

Такий радикальний підхід до минулого та сподівання на створення чуваних мистецьких форм був властивий багатьом митцям початку X с.т. Частина з них проголошувала, що створює абсолютно нову "про-Ріпрську культуру", інші вважали свій доробок виключно індивідуаль­ним. Супрематизм (від лат. зиргетиз — найвищий) К. Малевича, "дра-Іиика" В. Маяковського були спробами створення чогось радикально Іідмінного від старої буржуазної культури. Наш співвітчизник М. Ша-№, який вважається французьким художником, говорив, що В. Ленін пе­ревернув світ, а він перекидає вверх ногами фігури на своїх картинах. Але ніякі чудернацькі мистецькі форми не могли вплинути на зміну ірхнологічної підсистеми культури. Країна залишалася селянською, імеробською; вона не могла навіть у цій сфері досягти рівня 1913 р., чи експорт зерна сягав 11 млн т. У 1926 р. взагалі нічого було прощ на зовнішньому ринку, а на внутрішньому кількість товарного зер-' нй іменшилась вдвічі порівняно з 1913 р. Це було обумовлено зни­щенням великих земельних володінь і розподілом землі між селянами (приблизно по 0,5 га на одну дорослу людину), що призвело до різ­ні н о зниження врожайності. Адже дрібні землевласники не могли і.ч и<зпечити ні сівозміни, ні застосування хімічних добрив, ні якісної обробіьти ґрунту своїми примітивними знаряддями. Наші "вітчизняні фер-нори" в 1926—1927 рр. користувалися ще дерев'яними сохами, які (Клпдали 40 % їх орних знарядь, а "третина селян не мала коней — Основного "знаряддя виробництва" в селянському господарстві. Не див-МО, що врожаї були найнижчими в Європі" [2, с. 161]. Селяни поча-ЛИ об'єднуватись у кооперативи. Але цей процес ішов повільно. Про-дрнішьча проблема загострювалася. У лютому 1929 р. в містах знову Іуло иведено карткову систему, відмінену після закінчення громадян-ІЬИоі ііійни. Протягом 1929 р. було прийнято кілька державних і партій-ни» рішень, спрямованих на прискорену (примусову) колективізацію й іодмочас ^на "розкуркулення", або "ліквідацію куркульства як класу". Іуло розкуркулено.й виселено за межі постійного проживання 1 млн ІІМвй (або 5 млн чол.). Паралельно відбувалася примусова заготів­лі хліба. Отже, "нова економічна політика" закінчилася, економічний МЮ) робітників і селянства припинив своє існування. Знову вступила ІІИЛУ репресивна програма поведінки. Вона загострила всі стосунки І Суспільстві, але несподівано дала економічний ефект. Поєднання ви-ІІКІГО врожаю 1930 р. (83,5 млн т) з величезними вилученнями зерна 1 іНІЯгвСпів (до 60—70 % врожаю) дало змогу заготовити 22 млн т зер­ні, Тобто вдвічі більше, ніж за останні роки непу. Влада звідси зробила висновок про ефективність колективізації й у квітні 1931 р. підписали угоду з Німеччиною на поставку техніки в обмін на 5 млн т зерна Урожай 1931 р. був посередній (69 млн т), але зерна було вилученії 22,8 млн т. Через неврожай у східних районах основний удар хлібо заготівлі дістався Україні. Результатом цих дій був страшний голод, "від якого загинуло, головним чином на Україні, від 4 до 5 млн чол.", але Німеччина одержала 5 млн т зерна [2, с. 193].

Одержана техніка мала забезпечити прискорену індустріалізацію краї ни, яка теж планувалася грандіозною (1200 заводів за першу п'ятиріч ку) і неймовірно успішною (п'ятирічку за чотири роки, 450 тис. тракторіи замість 55 тис, 2 тис. заводів замість 1200 тощо). Зрозуміло, що в та ких екстремальних умовах праці аварійність була дуже високою, а не розуміння її причин технічно неграмотними працівниками в умовах по літизації всіх сфер культури породжувало міф про "ворогів народу" та згоду на боротьбу "власної інквізиції" з цими "відьмами XX століття". Такими ж авральними й репресивними методами відбудовували гос­подарство після Другої світової війни. "Підсистема страху" постійно супроводжувала всі сторони життя та створювала мілітарну культуру, в якій поєднувались атомна енергетика та космічна техніка з найпримі-тивнішим побутовим рівнем культури, з селянськими темпоритмами в про­мисловості.

Нові принципи в технологічній підсистемі культури з'явились у 70-х роках, коли почався перехід від незавершеної індустріалізації до автоматизації й кібернетизації. Незважаючи на окремі вражаючі експе­рименти (наприклад, директор Інституту кібернетики з Києва контролював виплавлення сталі в Дніпродзержинську), перехід промисловості на цей рівень виявився неможливим. Перешкоди були не тільки в незавершеній індустріалізації, а й у системі економічних і політичних відносин. Еко­номіка відсікала технічні новинки, бо згідно з теорією трудової вартості була орієнтована на затратний принцип.

Політичні перешкоди на шляху технічного прогресу полягали в тому, що політичне керівництво країни свідомо віддавало перевагу ін­дустріальним робітникам перед науково-технічною інтелігенцією. Робіт­ники мали вищу заробітну плату, ніж інженери, та переваги під час вступу до правлячої партії. А вузи готували все нових і нових інженерів, які приходили на застаріле виробництво, що не потребувало нових інже­нерів. Таким чином, вони ставали "зайвими людьми" на виробництві, бо їхні функції зводилися до дублювання розпоряджень, заробітна плата була низькою й начебто не заробленою, а перспективи адміністратив­ного росту — мінімальними, особливо для безпартійних.

Так сформувалася типова суперечність між новими продуктивними ЦИлами (технічно освіченими кадрами) і старими виробничими відносн­ими, орієнтованими на живу людську силу, а не на технічний прогрес. Ця суперечність була загальносистемною, а не локальною. Вона була Цастива всім галузям виробництва (за винятком військової) і стосува-Мся не лише інженерів, а й керівників заводів та всіх освічених людей, ЯКІ не могли реалізувати свій творчий потенціал. Суспільство 70—80-х раків XX ст., яке мало набагато вищий життєвий рівень, ніж суспільство Н0 60-х років, водночас мало й вищий конфліктогенний потенціал.

Парадоксально, проте це факт.

Радянська влада сформувала власного "могильника" — мільйони їй мічених людей із новими потребами (матеріальними й духовними), які ними не могли реалізувати в існуючих умовах. І ці умови було ліквідо­вано в результаті розпаду Радянського Союзу 1991 р.

На пострадянських теренах формується нова культура, яка ще не має усталених форм. Спостерігаються одночасно і явища деіндустріалізашї, І утвердження постіндустріальних технологій, і демократизації суспіль­ного життя, і збайдужіння населення до політичних проблем, і відро­дження національної духовної культури, і наступу космополітичної масової культури. Лише поєднання в систему власних історичних здо­бутків із досягненнями інших народів дасть змогу піднестися на рівень Шиї індустріальної культури, і цьому сприятиме вивчення культурології.

1. Бокань В. А, Польовий Л. П. Історія культури України. Навч. посібник. —К., 1998.

2. Верт Н. История советского государства. 1900-1991. — М., 1992.

3. І. Винниченко В. Відродження нації. — К.; Відень, 1920. — Ч. 1—2.

4. Гачев Г. Д. Русская Дума. — М., 1991.

5. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. у,4і Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1990.

6. Залізняк Л. Л. Походження українського народу. — К., 1996. І 1, Кімпбелл Дж. Тьісячелетний герой. — К., 1997. і, Лшнин В. И. Социализм и война // Полн. собр. соч. — Т. 26. 10, Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і,3аходом // Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993.ґ

7. Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

8. Моця О. П., Ричка В. М. Київська Русь: від язичества до християнства: Навч. посібник для учнів ст. кл. і студ. — К., 1996.

9. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К„ 1994.

10. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.

11. Маланюк С. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

12. Моця О. /7., Ричка В. М. Київська Русь: від язичества до християнства: Навч. посібник для учнів ст. кл. і студ. — К., 1996.

13. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття — К 1994.

14. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті — К 1994.

15. Попович М. В. Микола Гоголь. — К., 1989.

16. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

17. Федотов Г. Судьба нашей духовной культурьі // Диалог. — 1991 — № 18.

18. Філософ/я: Курс лекцій / І. В. Бичко, В. Г. Табачковський, Г. І. Горак . та ін. — К., 1994.

ЗМІСТ

Розділ 1. Культура як суспільно-історичне явище З

1. Усвідомлення культури З

2. Формування культури „ 22

3. Первісна культура 35

Список використаної та рекомендованої літератури 49

Розділ 2. Культура Сходу 51

1. Культура Стародавнього Єгипту та Месопотамії 51

2. Культура Стародавнього Ірану та Індії 59

3. Культура Китаю 74

4. Культура Японії 90

Список використаної та рекомендованої літератури 106

Розділ 3. Культура Заходу 107

1. Культура Стародавньої Греції 108

2. Культура Стародавнього Риму та Візантії 127

3. Середньовічна культура Західної Європи 144

4. Культура Відродження та Нового часу 160

Список використаної та рекомендованої літератури „ 175

Розділ 4. Українська культура 176

1. Культура Київської Русі 177

2. Культура козацької доби „... 187

3. Українська культура XIX ст 199

4. Українська культура XX ст 210

Список використаної та рекомендованої літератури 219

89