1.3. Первісна культура

Системний підхід до культури, висвітлений у двох попередніх під­розділах, орієнтує на виявлення співвідношення між технологічною, соціонормативною та символічною підсистемами культури.

Первісна культура є рубежем, що відділяє світ людей від світу тва­рин. Деякі універсальні культурні правила, про які йшлося в поперед­ньому підрозділі (наприклад, екзогамія), свідчать, що первісну культу­ру треба вважати необхідним етапом розвитку будь-якої земної культури. Тому аналіз складових (підсистем) цієї культури може бути певною моделлю, що допоможе зрозуміти механізм формування та Функціонування вищих рівнів культури.

Первісну культуру вивчають археологи, етнографи, етнологи. Архео­логи мають справу зі знаряддями праці та предметами побуту, якими користувалися первісні люди. За матеріалами для виготовлення зна-(ждь і ступенем їх досконалості можна виявити висхідну лінію в роз­нижу культур (камінний, бронзовий, залізний віки).

І тнографія (від грецьк. еіїпо$ — плем'я, народ і дгорЬо — пишу) • формувалась у XIX ст. і за цей час описала багато звичаїв народів, що мм|збували в XIX ст. на стадії первісної культури. Тепер таких народів •«лишилося набагато менше. Частина їх інтегрувалась у сучасну циві-ЛІІіцію, частина вимерла внаслідок порушення ритму життя, спри­чиненого зіткненням із більш розвиненими культурами. Саме тому уряд Бразилії заборонив контакти з племенами, що мешкають у малодоступ­них джунглях, оголошених національним парком Шінгу.

За підрахунками спеціалістів, на планеті тепер залишилося до 50 тис. осіб, які забезпечують своє життя лише збиранням і полюванням. Тому дослідники первісної культури схильні вважати себе не етнографами, а етнологами, котрі намагаються виявити певні закономірності, а не

екзотичні культурні явища.

Такий підхід влаштовує культурологію, що орієнтується на систем­не дослідження будь-якої (первісної чи сучасної) культури. І це не лише внутрішня потреба науки в самовпорядкуванні, а й відповідь на певний соціальний запит. Енергетичні, демографічні та екологічні про­блеми сучасного людства потребують пошуків загальнолюдських за­кономірностей, які б дали змогу перейти від стихійної культурної ево­люції до керованої людським розумом. Через те культурологічними проблемами починають займатися спеціалісти багатьох професій: математики, інженери, менеджери тощо. Зовсім не випадковою є та обставина, що засновником знаменитого "Римського клубу" був іта­лійський менеджер А. Печчеї, автор книги "Людські якості".

Фінський менеджер П. Куусі, працюючи у складі Ради Міжнародного інституту прикладних системних досліджень, розробив оригінальну вер­сію виникнення сучасних глобальних проблем як наслідку конфлікту між біологічною та культурною еволюцією й запропонував концепцію "біологічно-соціологічного синтезу" для розв'язання цих проблем. Він обгрунтував свою концепцію цікавими результатами економічних, демо­графічних і антропологічних досліджень, що дають уявлення про співвідношення технологічної, соціальної та символічної складових куль­тури на різних етапах її еволюції [5, с. 115]. Вважаючи К. Маркса найбільш впливовим соціальним філософом XIX ст., а його ідеї пра­вильними для аналізу будь-якої історичної епохи, П. Куусі спирається на дві основні тези марксизму: про те, що головним історичним фактором, який визначає самосвідомість і соціальні відносини людей, є засоби ви­робництва матеріальних благ; що історичні епохи розрізняються за рівнем, якого досягла людина у використанні природних ресурсів.

Ці засадничі тези конкретизуються стосовно первісної культури за допомогою міркувань Л. Байта і результатів досліджень сучасного етолога (спеціаліста, що вивчає форми поведінки) М. Харріса, який, ви­користовуючи порівняльні методи, зміг реконструювати форми взає­модії первісних людей із природою та між собою. За М. Харрісом, виробнича діяльність первісних людей, що обмежувалася збиранням і полюванням, забезпечила ріст їх чисельності до 4—8 млн чол. У період, що завершився десь 15000 р. до н. є., а потім (між 12000 і 8000 р. до н. є.) ця чисельність зменшилася наполовину. Така демо­графічна криза — прямий наслідок взаємодії людей із природою. Якою ж була ця взаємодія? Люди жили невеликими групами (чисель­ністю близько 40 осіб) і вели кочовий спосіб життя. Така кількість, на думку Л. Байта, є оптимальною.

Здобування їжі, статеве життя й самозахист — це потреби, які при­в'язують індивіда до конкретної соціальної групи. Якщо вона збільшується настільки, що територія стає замалою, частина людей відділяється, але групою, а не одноосібно. Така невеличка група теж потребує для свого існування певної території, площа якої залежить від природних умов. В європейських умовах для виживання однієї людини за допомогою технології збирання й полювання потрібно було близько 2 км² землі. Отже, плем'я із 40 осіб потребувало 80— 100 км² землі (що дорівнює приблизно території сучасного Києва). За тих умов на території сучасної України могло б жити щонайбіль­ше 300 тис. осіб.

Деякі досягнення в технології полювання (застосування пасток, от­руєних стріл) призвели до різкого зменшення кількості дичини, а иідповідно — і до вимирання людей. Зменшення чисельності людей відрізнялося від аналогічних процесів у тваринному світі. Антрополо-ііім і етнографам давно відомий звичай кочових племен регулювати свою чисельність у разі нагальної потреби. Коли їжі замало, її при­пиняють давати старим, а також найменшим за віком дітям (спочатку дішчаткам, а потім хлопчикам). Така поведінка обумовлена ще й потре-бою пересування. Підраховано, що жінка-бушменка змушена була проносити кожну дитину 7—8 тис. кілометрів, перш ніж та досягне чо-іирирічного віку. Діти, які з'являлись у такий час, були завадою. За оцінками антропологів, кількість убитих дітей сягала 50 % новонаро­джених. У книзі М. Харріса "Канібали і королі" (1971) така поведінка ііннається типовою для кочових племен, а звичай убивати спочатку дів-магок, що стануть майбутніми матерями, кваліфікується як "яскравий приклад перемоги культури над природою" [5, с. 105].

ВІДМІТНІ РИСИ ПЕРВІСНОЇ КУЛЬТУРИ

Иоіглянутий спосіб життя первісних людей свідчить про те, що тех-''пічна підсистема первісної культури (збирання та полювання) ім'їинула на її соціонормативну й символічну підсистеми. Дивні й не­гуманні з сучасного погляду звичаї, тобто узвичаєні норми поведінки та уявлення про цінності, відповідали тій формі взаємодії з природою, яка була можлива за сикористання кам'яних знарядь праці. Міркуван­ня Л. Байта про оптимальну для забезпечення основних функцій жит­тя чисельність племені показують, що первісні люди грали з природою в жорстоку гру, правила якої вони не могли змінити. Виживали лише ті племена, які досить жорстко обмежували себе в репродуктивній функції та у функції збереження носіїв соціальної пам'яті (старого покоління). Таке суспільство не могло відхилятися від вироблених стандартів поведінки. Якщо на стадії формування культури виникло лише одне універсальне культурне правило (екзогамія), що регулюва­ло статеві відносини, то сформована первісна культура мала вже чи­малу кількість обов'язкових правил взаємодії з навколишньою приро­дою. Звичайно, за різних кліматичних умов і в різних регіонах планети ці правила істотно різнилися в деталях, але скрізь вони підпорядкову­валися завданню колективного виживання у відповідних природних умовах. Природа ніби ставила обмеження (день — ніч, зима — літо, дощ — засуха), а люди пристосовували до них свою поведінку. Вдалі форми поведінки запам'ятовувались і ставали обов'язковими для всіх. Колективний мисливський танок, що передував реальному полюванню, стандартні магічні дії з інструментами для полювання чи рибальства, магічні дії, що виконувалися зі здобиччю, форми розподілу здобичі — усе це було чітко регламентованим.

Кожний член племені до певного віку повинен був засвоїти всю інформацію, якою володіли люди первісного суспільства. Така інфор­мація подавалася у вигляді певної системи обов'язкових і забороне­них форм поведінки. Набір нормативів і заборон складав відповідну програму, засвоєння якої робило підлітка повноправною людиною.

Первісна культура найближча серед інших культур до програмності, тобто регламентованої послідовності дій-команд. Вони спільні для всіх членів суспільства: керівників (вождя, шамана) і рядових общинників. Порушення спільних для всіх цінностей каралося смертю. Вождя теж чекала та сама доля, а іноді навіть частіше, ніж інших. Його вважали центром Всесвіту, тому залежно від стану його здоров'я люди роби­ли висновки про стан справ у навколишній природі. Якщо вождь хворів, то краще його вбити, щоб не захворіла дичина й не поруши­лася рівновага світу. Відсутність поділу на групи людей з протилеж­ними економічними інтересами (класи) і відсутність суперечок у сфері ціннісних орієнтирів сформували першу відмітну рису первісної кульгури — гомогенність (однорідність). Спільність умов життя, взаємна іалежність первісних людей, стереотипна та проста діяльність, у якій відхилення від стандарту вважалося небезпечним, створювали одно­рідний масив неспадкової інформації (культуру), що програмує пове­дінку людей. У юму суспільстві не було класових сутичок, зло­дійства. Тут ще не діяло правило "не вкради", яке з'явилося лише разом із приватною власністю для її захисту. У первісному суспільстві ідобич була спільною, тому його іноді називають "первісним комуні­змом", або "золотим віком" людства. Але це суспільство бувало (і досить часто) дуже жорстоким у періоди голоду. Та й за сприятли­вих умов первісне суспільство і його культура дуже далекі від доско­налості. Тогочасні люди нагадують автомати (соціальні), а не особисто­сті. Адже суворо заборонялося відхилення від звичаю, стандарту. Усілякі новації вважалися дуже небезпечними, оскільки знань про при­роду було дуже мало й довіряли лише тому, що було багато раз пе­ревірено на досвіді.

За цією рисою первісна культура принципово відрізняється від су­часних, які можна назвати гетерогенними, оскільки вони складаються і величезної кількості професійних, станових, вікових субкультур. Одне й те саме явище сучасної дійсності оцінюється з протилежних позицій людьми різного матеріального стану, віку, професій. Ми втратили не-розчленовану єдність первісної культури, але здобули розмаїтість.

Єдність первісної культури називають синкретичністю і вважають її другою відмітною рисою. Це доволі складне для розуміння явище. У сучасній культурі воно зберігається певною мірою лише у складі ди-імчої психіки. Сучасні дорослі люди досить чітко відрізняють людей від !перин, а тих — від рослин, слова від речей, думки від емоцій. Для пер-иісних людей усі ці явища однотипні, усі речі, рослини та тварини оду--гі! порені. Згадаймо книгу та фільм "Дерсу Узала", герой яких цілком ( орйозно говорить про душу дерева, тигра й чайника, про те, що "всі еони — люди". Таке мислення називають анімістичним (від лат. апіта — душа). У сучасних культурах Європи збереглися рештки та­кого мислення. Ми їх практикуємо, коли кажемо, що не слід викида­ти старий віник, або говоримо про шкідливий вплив порожніх відер МИ чорної кішки на перехожого. У первісній культурі таке ставлення ци < іліту було нормативним. Воно мало дві модифікації: уявлення переселення душ, яке збереглося в сучасному індуїзмі, і вчення к нування особистої душі після смерті тіла, яке сприйняло та роз­шиває християнство.

Уявлення про загальну або часткову одухотвореність світу викону­вало певну регулювальну функцію. Як писав висококваліфікований дослідник первісної культури Едвард Тайлор (1832—1917), у Грен­ландії, де існував жорстокий звичай залишати за межами племені вдів і сиріт, таке уявлення рятувало від самознищення ціле плем'я. Вдові досить було переконати кого-небудь із батьків сімейств, що душа од­ного з його померлих дітей перейшла в когось із її живих дітей або навпаки, і її статус у племені відновлювався.

Сучасне християнство від імені надприродних сил переконує бід­них бути порядними, терпіти земну несправедливість; воно обіцяє ви­нагороду в потойбічному світі, "де буде владнано всі несправедли­вості" [20, с. 255].

Крім загальної одухотвореності про синкретизм первісної культури свідчить і явище тотемізму ("тотем" алгонкінською мовою означає "його рід"), коли люди вважають своїм священним предком якусь тва­рину чи рослину. Цих тварин не можна було вбивати та вживати в їжу за звичайних умов, але в деяких ритуальних ситуаціях таке вживання передбачалося й гарантувало проникнення "духу предка" в тіла людей, забезпечувало їхню тотожність. Звідси випливає фундаментальне по­ложення первісного світогляду: "Людина є тим, що вона з'їдає". Світ­ський варіант цієї формули колись проголосив німецький філософ Людвіг Фейєрбах (1804—1872), який сказав, що в "халупах мислять інак­ше, ніж у палацах". Сакральний (священний) смисл процедури поїдан-ня-ототожнення зберігся у християнському обряді причастя.

Потреба ототожнення себе з якоюсь цілісністю у протиставленні іншій цілісності реалізується в первісній культурі за допомогою імені (усього племені та власного). Самоназви багатьох первісних народів пе­рекладаються як "лише ми справжні люди" чи просто "люди". Усі інші, звичайно, потрапляють до категорії "нелюди", і щодо них не поширю­ються заборони вбивати чи з'їдати. Тому іноді явище канібалізму (лю­доїдства) заперечується на тій підставі, що жертви не вважалися людь­ми. Власне ім'я, як ми вже бачили, розглядаючи особисто-іменний соціокод, невіддільне від його носія, У сучасній культурі ототожнення імені та його об'єкта заперечується й на рівні професійних умовних назв, і на рівні побутової культури, коли кажуть, що можна називати людину хоч горщиком, аби тільки в піч не саджати. Але насправді об­разливі імена спричинюють обурення. Отже, емоційно ми зберігаємо зв'язок із первісною культурою.

Третя відмітна риса первісної культури — табу (заборона). Цим полінезійським словом позначають не будь-які заборони, а лише такі, які не можна порушувати. Заборони ж сучасних культур (технічні, мо­ральні, правові) дуже часто порушуються, бо порушники сподівають­ся залишитися непоміченими. Так, сучасні мусульмани, яким забороне­но вживати спиртні напої, іноді п'ють горілку чашками, аби аллах повірив, що це чай. Первісні ж люди страшенно боялися порушити табуйова-не. Вони вважали, що в такому разі не лише вони особисто загинуть, а й ще три покоління їхніх потомків будуть покарані. Звичайно, трап­лялися випадки ненавмисного порушення табу. У літературі часто зга­дується випадок, свідками якого стали європейські дослідники в Новій Зеландії. Один із вождів високого рангу й великої святості кинув край дороги залишки обіду. їх підібрав і з'їв член його племені, не знаючи, що то була їжа вождя (яка є табу). Коли порушникові стало відомо, що він накоїв, у нього почалися коліки в кишечнику, і до кінця дня він помер. Предметом накладання табу можуть бути найрізно­манітніші явища, предмети, відносини. Так, ми вже вели мову про те, що людська культура починається з екзогамії. Крім статевих зносин іабуйованими бувають певні їжа, тварини (тотемні) й місця.

Особливе місце в усіх культурах первісного суспільства посідає по­стать вождя. Видатний дослідник первісних культур Дж. Фрезер у книзі "Золота гілка" написав, що особа вождя є джерелом як благодіяння, так і небезпеки. Священний організм вождя настільки тендітний, що може розладнатися від найменшого дотику, але він містить і такий по­тужний заряд магічної та духовної сили, розряд якого може мати фа­тальні наслідки для кожного, хто доторкнеться до нього. Через це ізо­ляція боголюдини необхідна не лише для її особистої безпеки, а й для Гшзпеки інших. Божественна особа, як пише Дж. Фрезер, подібна до «огню. Дотримуючись установлених заборон, від неї можна отримати багато корисного, але необачно доторкнувшись або зневаживши дис-шнцію, можна згоріти, тобто така особа губить порушника. Тому вважа­лося, що порушення табу спричинить згубні наслідки, бо злодій свої­ми діями встромив руку в божественний вогонь, який охопить його й можере на місці. Якщо ж злочинець все-таки не згорів одразу, то йому допоможуть [22]. Так, один французький місіонер доторкнувся до ку­черявого волосся вождя своїм гребінцем і був негайно вбитий і з'їде­ний незважаючи на добрі попередні стосунки з цим племенем. Він по­рушив табу, а за це порушення передбачалася саме така ритуальна ийра.І тут ми дійшли до четвертої відмітної риси первісної культури — ритуалу. Усі розглянуті риси стають зрозумілішими з урахуванням того, що вони є складовими цілісного ритуалізованого життя первіс­них людей. Саме в ритуалі найкраще реалізуються гомогенність і син­кретичність, про які йшлося раніше. Його виконують усі, це обов'яз­кове дійство, де нерозривно пов'язані емоції, уявлення, дії. Ритуал посідає настільки важливе місце у складі первісної культури, що ми розглянемо його як окреме питання.

РИТУАЛ — ОСНОВА ПЕРВІСНОЇ КУЛЬТУРИ

Ритуальна поведінка наявна в будь-якій культурі. У сучасних культу­рах питома вага ритуалу невелика, але вона не зменшується. І фіксація найважливіших етапів людського існування (народження, весілля, похо­рону), і повсякденні традиційні жести та формули ввічливості мають ритуальний характер. А сучасні японські фірми навіть розширюють сферу ритуалізованої поведінки у сфері виробництва. Мабуть, ритуал є видатним винаходом людства, що й нині забезпечує накраще засвоєння певної соціальної інформації чи досягнення певного психологічного стану.

Найпростіший сучасний ритуал потиску руки ніби не несе ніякої інформації та є простим пережитком тих часів, коли демонстрували відсутність зброї. Але це хибне враження. Досить згадати ситуацію, коли комусь відмовляються потиснути руку, як стає зрозумілим, що цей ритуал свідчить про наявність усталених відносин. Через нього люди щоденно перевіряють, чи "все в порядку". А "порядок" —- це фунда­ментальна категорія культурології. Для людей важливий світовий (кос­мологічний), суспільний і домашній порядок.

У всіх первісних культурах є міфи про створення світового та со­ціального порядку, згідно з якими люди час від часу прагнули відно­вити порушений порядок за допомогою жорстко регламентованих ко­лективних дій. Порушення могли бути найрізноманітніші: відсутність або надлишок дощів, смерть когось із членів племені чи народження близнюків, перехід з однієї вікової групи в іншу чи з одного роду до іншого (після весілля). Іноді ритуал здається зовсім безглуздим з огляду на досягнення практичних результатів, але він був доволі ос­мисленим для досягнення соціальної чи психологічної рівноваги, по­рушеної певною подією.

Отже, основна мета ритуальної поведінки — відновлення порушено­го порядку. Це й дає можливість відрізнити ритуал від схожих дій.

Жорстка регламентація ритуалу нагадує технологію виробничого процесу, але за метою ці процеси не збігаються, оскільки результат технологічно­го процесу передбачуваний і може бути безпосередньо перевірений.

Визначимо ритуал так: це суворо регламентована послідовність дій (найчастіше — колективних), що мають на меті вплинути на недосяжні для людини сили з метою стабілізації світу.

Первісна культура має у своєму складі велику кількість ритуалів, причому не схожих у різних народів. Але в усіх народів є похоронний ритуал. Усвідомлення людьми своєї смертності, страх перед смертю, надії на продовження існування після неї призвели до створення спеціальної процедури поховання. Виконання цього ритуалу орієнто­ване також на майбутнє: як небіжчика, котрого готують до нового життя (кладуть добрий одяг, посуд, коня, жінок, рабів), так і живих. Дух небіжчика не повинен турбувати живих, тому створюються всі умови для того, аби він не повертався.

Окремі деталі такого ритуалу можуть втратити пряме призначення, але зберігатися у складі жорсткої послідовності дій, гарантуючи повно­ту виконання й тим самим — можливість впливу на космічні сили. Природа цих сил може бути докладно описана в міфі чи лише матися на увазі. Але в усіх випадках цьому ритуалу притаманний сакральний, а не технологічний характер. Заміна одних процедур іншими не при­пускається.

Мисливський танок — теж ритуальна дія, оскільки вона обов'язкова й розглядається як передумова успішного полювання. Однак цей риту­ал реалістичніший. У ньому використовуються елементи поведінки тва­рин, прийоми застосування зброї та уникнення від небезпеки. Його ча­сом розглядають як певну репетицію чи наочний посібник для молодих мисливців. Звичайно, у цьому ритуалі є елемент ефективного навчання, оскільки в ньому поєднуються молитва, спів і танок, тобто емоційне та інтелектуальне комбінується з дією. І це можна вважати основною пе­ревагою будь-якого ритуалу над усіма іншими способами засвоєння не­спадкової інформації. Тому найважливіші для життя суспільства фраг­менти соціальної програми поведінки й досі зберігають форму ритуалу.

Отже, первісна культура й тепер наявна у складі сучасних культур. Гі механізми засвоєння неспадкової інформації, що продемонструва­ли високу ефективність, зберігаються людством століттями. Інші ж ме­ханізми відкидаються, але за екстремальних умов можуть відродитися під новими назвами. Розглянемо у зв'язку з цим міфологію, магію та шаманізм.

МІФОЛОГІЯ, МАГІЯ ТА ШАМАНІЗМ ЯК КУЛЬТУРНІ ЯВИЩА

Створення та використання міфів як регуляторів поведінки беруть початок у первісній культурі, але виходять за її межі. Тому міфологію не можна вважати відмітною рисою первісної культури. Так, у східних культурах рівня землеробської цивілізації (наприклад, у Стародавньо­му Єгипті та Месопотамії) теж панував міфологічний, а не релігійний

світогляд.

Поняття "світогляд" вивчається в курсах філософії та культурології. Філософія — це такий різновид світогляду, що вивчає сам себе, а куль­турологія має справу з трьома типами світогляду — міфами, релігією та філософією, розглядаючи їх як різні форми регуляції поведінки людей. Світогляд — це уявлення про світ загалом (природу та суспільство) і місце людини в ньому. Таке уявлення потрібне кожній людині для того, аби вважати свої зусилля осмисленими, щоб мати перспективу. Найпершим у часі типом світогляду можна вважати міф (у філософії іноді таким типом світогляду вважають орієнтацію здорового глузду).

Міф (від грецьк. туіїіоз — сказання) — форма світогляду, що утво­рилася внаслідок гіперболізації практично ефективних схем дії та екст­раполяції їх за межі звичайного застосування, до рівня надреальності. Міфологічні дійові особи — це великі сили (боги, демони, титани), які на небесах або під землею зрушують певні речі, пускають надзвичайні стріли (блискавки), плачуть цілими ріками. Грім, вітер, сонце, місяць — це боги, тобто сили, які мають людські форми та звички. Це цілком нормальні за своїми функціями дійові особи, але виняткової сили. Міфологія ще не знає поділу світу на природний і надприродний, тоб­то такий, що суперечить законам природи. Такий поділ запроваджує лише релігія. З огляду на це релігію можна визначити як форму світо­гляду, що утворилася через доповнення природних сил надприродними. Так, здатність до чуда є неодмінною ознакою християнського Бога. Не­обхідною передумовою вміння перетворювати факти повсякденного досвіду на міф є вірування в одухотворення всієї природи — анімізм. У міфологічному процесі він досягає найвищого стану — уособлення сил природи. В образах богів, у їх відносинах реалізуються інтереси роду. Це робиться не за допомогою якихось логічних міркувань, а на рівні переживань, через ритуальні дійства. Ритуал і міфи нерозривно пов'язані. Міф задає схему дії, установлює її значення, а ритуал забез­печує емоційно-дійову реалізацію соціально значущих орієнтирів.

Більшість міфів пояснює життєво важливі явища природи, походжен­ня відповідного народу, необхідні й заборонені форми поведінки. Звичайно, Сонце і Місяць відображені в міфах усіх народів. їх роз­різняють за статтю: в одних народів Місяць відіграє роль чоловіка, а Сонце — його дружини, в інших навпаки. У деяких народів вони є братом і сестрою, а стародавні єгиптяни поєднали всі ролі разом. У них Озіріс та Ізіда були Сонцем і Місяцем, братом і сестрою, чоло­віком і дружиною. Це вже певне порушення людських відносин, де шлюб між братом і сестрою був неможливим. Але в богів більше можливостей, ніж у людей. Грецький філософ Ксенофан критикував Гомера й Гесіода за те, що вони приписували богам те, що люди вва­жають соромом і ганьбою (так, Геру вважають сестрою та дружиною Зевса одночасно), і цю критику можна розглядати як початок нового світогляду — релігійного. Ксенофан писав, що бог повинен бути один, найвищий серед богів і людей, не схожий на смертних ні зовні, ні розумом.

І саме так, у контексті свого часу, потреб і можливостей того чи іншого народу, слід розглядати міфи та казки, які з них пізніше виник­ли. Казки принципово відрізняються від міфів, оскільки міф сприй­мається як найвища реальність, а про казку всі дорослі знають, що то вигадка, хоча в ній і є щось повчальне. Ті казки, що походять з пев­ного міфу, не можна так модернізувати, щоб вони втратили будь-який зв'язок з оригіналом, оскільки в ньому колись фіксувалися надзвичай­но важливі для людей потреби.

Дуже часто модернізували казку про Червону Шапочку. У період холодної війни в США створювали мультфільми, в яких Вовк зобра­жався в шапці з червоною зіркою. Останнім часом у нас з'явилися переклади книг американського психотерапевта Еріка Берна, який під впливом фрейдизму викладав цю казку як еротичну історію. Це була найневдаліша частина в цікавій книжці "Ігри, в які грають люди. Люди, що грають в ігри". Але саме цей її фрагмент зацікавив ринкові струк­тури, і він був опублікований у газеті "Рьіночная площадь" (грудень 1993 р.). Така модернізація псує дитяче враження від прочитаної каз­ки, а також фальсифікує справжнє коріння, з якого виросла ця тема. Культурологія має боротися з псевдонаукою й вульгаризацією. Чер­вона Шапочка — це далекий відгук образу Сонця зі скандинавської міфології про Скелля, сонцепожираючого Вовка. Подібний солярний міф є в кожного народу, який намагався пояснити зміну дня ніччю, а також сонячні затемнення. У багатьох міфах Сонце опускається в підземну печеру, в інших його ковтає змій або величезна риба. Із цієї основної схеми виникла безліч модифікацій. Є грецький міф про Ге-ракла, який рятував Гесіону, стрибнувши в пащу морського чудовись­ка Посейдона, а також європейська історія про Іону в череві кита, є казка братів Грімм про Вовка та семеро козенят, яких він усіх ковтає, крім найменшого, що заховався в настінному годиннику. У ній, як і в "Червоній Шапочці", Вовкові розрізають живіт і наповнюють його ка­мінням. Сучасний варіант цієї казки, що вже передбачає наявність го­динника, на думку Е. Тайлора, має на увазі не справжніх козенят і Вовка, а дні тижня, які ковтає ніч. І цим пояснюється фантазія, що Вовк не міг знайти найменше Козеня через те, що воно заховалось (як сьо­годнішній день) у настінний годинник.

Міфи — надзвичайно життєздатна форма світогляду. Вони виника­ють на будь-якому рівні розвитку культури.

А тепер розглянемо ще два елементи первісної культури, які дожи­ли до XX ст., — магію та шаманізм.

Магія (від грецьк. тадеіа — чаклунство) — це псевдопрактичні дії (найчастіше — вибраних людей), спрямовані на стимулювання конкрет­них проявів таємних сил. Магічні дії виконуються з якимись реальними предметами або частинами тіла людини (нігтями, волоссям), але на відміну від практичних дій, що дають реальний результат, є ніби псев-допрактичними. Між підпалюванням листя для вогнища й підпалюван­ням жмута волосся тієї людини, яку намагаються зачаклувати, є принци­пова різниця. В останньому випадку передбачається якийсь невидимий посередник, здатний перебороти простір і час, щоб дістатися до недо­сяжного безпосередньо об'єкта. Спеціалісти, що вивчають це явище, класифікують магію за методом її здійснення (на гомеопатичну, що діє за принципом подібності, і контагіозну, або заражуючу) і за метою (на продуктивну, запобіжну, деструктивну). Магією цікавляться філо­софи, вважаючи, що саме звідси виникла ідея взаємодії всіх речей.

Для культурології магія цікава як різновид впливу на поведінку лю­дей. Магічні дії для замовника такої процедури є останньою надією на здійснення його бажань. Звичайно, бажано, щоб такі дії виконувала особлива людина, яка має зв'язок із таємними силами. Як правило, це люди, які перебувають поза межами основної структури суспільства. По­стать ворожки, відьми, шамана, екстрасенса завжди загадкова, трохи страшна. У сучасних культурах до них звертаються факультативно й тільки в безнадійних ситуаціях. У первісній культурі шаман і його діяльність — обов'язкова скла­дова життя суспільства. Зв'язок із таємними силами є постійною по­требою людей, які ще не знайомі з електрикою та антибіотиками. Для її задоволення потрібна відповідна людина.

Не кожен може стати шаманом. Для цієї діяльності є певні об'єк­тивні передумови. Така людина повинна дуже відрізнятися від інших, стояти ніби за межами племені. її відмітною ознакою може бути ро­дима пляма, шостий палець, регулярні припадки істерії чи епілепсії. Підставою для виокремлення може бути також якийсь неординарний випадок, наприклад удар блискавки біля самих ніг або народження в день сонячного затемнення. Дитина з такими ознаками буде постійно привертати до себе підвищену увагу й викликати острах усіх членів племені. Обряд ініціації для неї буде іншим, ніж для всіх хлопчиків. Він передбачає вихід за межі племені, подорож або магічний пошук. Це означає формування незвичайної для племінних відносин особи­стості кризового типу, здатної відійти від стандартів, витримати само­ізоляцію, опанувати досвід інших народів. Крім того, кандидат у шама­ни випробовує на злам власне тіло, а не лише психіку. Усамітнившись у пустелі чи в лісі, він особисто чи за допомогою вчителя наражає себе на жорсткі обмеження. В ескімосів Аляски, наприклад, майбутній шаман перебуває без одежі та їжі протягом місяця в льодовій хижі. Унаслідок таких випробувань він захворює на так звану шаманську хворобу, під час якої виникають стани, близькі до смерті, що сприй­маються як "виліт духу з тіла", "пригоди у світі духів" тощо.

Про подібне світосприйняття можна прочитати у К. Кастанеди, який рекомендує спеціальну техніку "зупинення світу" й формування спе­ціального магічного знання [4]. Серед його рекомендацій є досить цікаві, наприклад забути свій попередній досвід і у такий спосіб відмо­витися від орієнтації на стандартні форми поведінки інших людей. Цікава також рекомендація відмовитися від почуття власної гідності, страху бути смішним. Звичайно, тут представлені лише раціональні поради, але власне шаманізм є особливим станом психіки людини, яка вижила за екстремальних умов і здатна відтворити свої переживання. У деяких відношеннях психіка шамана стає набагато чутливішою, ніж у нормальних людей. Це допомагає йому іноді давати конкретні відповіді на запитання членів племені про те, де шукати дичину. Але найголовніша функція шамана — посередницька між світом людей і духів. Саме слово "шаман" означає "той, що знає" світ духів, способи спілкування з ним. Для первісної культури це надзвичайно важливе "знання", що являє собою набір певних магічних процедур, який не може вплинути на природу, але впливає на самих людей. Розглянемо для прикладу діяльність людей, які "викликали дощ" і через те ста­ли особливою групою чаклунів. Про них Дж. Фрезер пише, що "за­соби, за допомогою яких чаклун намагається виконати свої професійні обов'язки, спираються, хоч і не завжди, на принципи гомеопатичної чи імітативної магії. Якщо він хоче викликати дощ, то зображає його, розбризкуючи воду або імітуючи хмари; якщо ж він ставить за мету припинити дощ і викликати засуху, то навпаки, обходить воду сторо­ною й використовує вогонь, щоб випарувати надлишкову вологу" [22, с. 76-77].

Що корисного може дати суспільству така магія? Щоб зрозуміти це, потрібно детально відтворити таку процедуру за участю всього пле­мені. Дж. Фрезер описує поведінку австралійського племені дієрі під час засухи. Це плем'я у відчаї звертається до духів предків, яких вони називають "мура-мура", щоб ті дарували їм силу викликати сильний дощ. Члени племені вважають, що дощ зароджується у хмарах від ма­гічних обрядів під впливом мура-мура, і для цього потрібно виконати низку дій приблизно в такій послідовності. Викопується яма розміром три на чотири метри, над нею будується хижа конічної форми. Старій­шини племені пускають кров двом чаклунам, оскільки вважається, що вони одержали від мура-мура особливе натхнення. Кров, яка стікає з їхніх ліктів, потрапляє на інших членів племені, котрі збираються в хижі. Одночасно з цим чаклуни, з яких тече кров, розкидають навколо себе пташиний пух, частина якого прилипає до обляпаних кров'ю людей, а частина кружляє в повітрі. На думку членів племені, кров — це дощ, а пух — хмари. Під час церемонії на середину хижі викочують два ве­ликих камені. Вони зображають великі хмари. Потім ті самі чаклуни відносять камені на відстань у два десятки кілометрів і піднімають їх максимально високо на найвище дерево. У цей час решта чоловіків збирають гіпс, розтирають його на порошок і кидають до ями з водою. Вони вважають, що мура-мура бачать це й негайно вплинуть на хмари, щоб ті з'явилися на небі. Церемонія завершується тим, що молоді й старі чоловіки оточують хижу і, нахиливши голови, буцають її як бара­ни доти, доки вона не розвалиться. Руками можна користуватися лише для витягання стовбурів і найважчих колод. Протикання хижі головами символізує продірявлення хмар, а падіння хижі — випадання дощу.

Яку реакцію в сучасного слухача викликає цей опис? Враження без­глуздості? Замість того, щоб копати криниці чи шукати джерела, люди витрачають час і сили на якість дивні дурниці. А якщо всі пошуки води вже відбулися й не дали ніяких результатів? Тоді настає відчай. А ви­конання спільного ритуалу під керівництвом шаманів знову згуртовує людей, повертає їм надію. Процедура займає чимало часу, може бути повторена, і колись все-таки дощ має піти. Хто не втратив мужність, може його дочекатися.

Отже, ми переконалися в ефективності цієї процедури та інших, що потребують багато сил. Вони не дають прямого практичного резуль­тату, але є необхідними в системі орієнтацій первісних людей (саме в системі).

Розгляд відмітних рис і особливостей первісної культури переконує нас у тому, що її складові — не випадкове поєднання, а цілісна систе­ма; Гх не можна переставляти, замінювати на елементи іншої культури без порушення поведінки людей або навіть здатності до виживання.

Ця система, як уже зазначалося, є синкретичною. У ній нерозривно взаємопов'язані емоційні та інтелектуальні складові. Первісну культуру можна було б назвати континуальною (безперервною). Міф, ритуал, магія забезпечують цілісне, емоційне світосприйняття, яке в сучасних культурах дає тільки мистецтво. Але останнє могло з'явитися лише після порушення первісного синкретизму з появою наукового та філо­софського (дискретного) ставлення до світу (малюнки первісних лю­дей були скоріше протописьменами, а не мистецтвом).

Протиставлення емоційного та логічного відбувається лише на на­ступному етапі розвитку культури, який називається цивілізацією. Це та­кий рівень культури, на якому ставиться під соціальний контроль не лише природа людини (статеві та харчові заборони), а й навколишня природа. Перший крок цивілізації — землеробство, на основі якого ви­никали міста (реміснича культура), держави (політична культура) та пи­семність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бердяев Н. Истоки и смьісл русского коммунизма. — М., 1990.

2. Борисовский Г. В. Зстетика и стандарт. — М., 1989.

3. Вильчек Вс. Алгоритмьі истории // Нева..— 1990. — № 7.

4. Кастанеда К. Путешествие в Икстлан. — Рига, 1991.

5. Кууси П. Зтот человеческий мир. — М., 1988.

6. Леви-Стросс К. Печальньїе тропики. — М., 1984.

7. Леви-Стросс К. Структура мифов// Вопр. философии. — 1970. — № 7.

8. Лексин Ю. Жизнерадостное умирание // Знание — сила. — 1993. — № 6.

9. Лефевр В, А От психофизики к моделированию души // Вопр. фило­софии. — 1990. — № 7.

10. Лоренц К. Восемь смертньїх грехов цивилизованного человечества // Знание — сила. — 1991.

11. Лукьянов А. Становление философии на Востоке // Древний Китай и Индия. — М., 1992.

12. Мир философии: В 2 ч. — М., 1991. — Ч. 2.

13. Ницше Ф. Генеалогия морали. — М., 1990. — (Избр. тр.: В 2 т.). 14. Петров М. К. Язьік, знак, культура. — М., 1991.

14. Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985.

15. Ротарь В, Совесть и вьібор // Знание — сила. — 1991. — № 4.

16. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре // Трактатьі. — М., 1969.

17. Семенов Ю. И. На заре человеческой истории. — М., 1989.

18. Тайлор 3. Б. Первобьітная культура. — М., 1989. 21. Тзрнер В, Символ и ритуал.

19. М., 1983. Фрезер Дж. Золотая ветвь. — М., 1980.

20. Швейцер А Благоговение перед жизнью. — 1992.

Розділ 2. КУЛЬТУРА СХОДУ

2.1. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ ТА МЕСОПОТАМІЇ

Наступним після первісної культури рівнем розвитку є цивілізація. Цей рівень культури виник на основі нової технології життєдіяльності — зем­леробства, яке зародилося приблизно 10 тисяч років тому ("неолітична революція") і було одним із варіантів виходу людства з кризи, що наста­ла через танення льодовика. Зміна кліматичних поясів, ландшафтних зон і затоплення приморських низин порушили традиційну систему життє­діяльності на основі збирання й полювання.

Відновлення рівноваги у природі в різних регіонах відбувалося по-різному: через розширення сфери мисливства, перехід до рибальства та скотарсько-кочівницького життя, вирощування городніх культур і, на­решті, утворення землеробсько-скотарських спільнот, що орієнтувалися на вирощування злакових культур. Саме остання технологія змогла піднести людство на новий рівень культури, а інші виявилися без­перспективними.

Проте й землеробська технологія не всюди була життєздатною на рівні примітивних знарядь праці. Так, європейське індивідуально-родин­не землеробство за типом Кукутені-Трипілля не забезпечувало високої продуктивності праці, тому почало розвиватися тваринництво. А на Сході, у басейнах теплих рік, формувалося високопродуктивне поливне (іригаційне) землеробство. У Стародавньому Єгипті з 1 км² оброблюва­них земель стало можливим прогодувати 250 осіб, тобто технологія зем­леробства виявилася в 400—600 разів продуктивнішою, ніж технологія збирання й полювання.

Ефективність іригаційного землеробства забезпечувалася не тільки теплим кліматом і родючим намулом рік, а й організацією іригаційної

справи силою держави. Саме ця безпосередня участь держави у про­цесі виробництва й розподілу матеріальних благ стала вирішальною обставиною в реалізації нової технології. Адже землеробство набрало ефективності за допомогою держави й там, де не застосовувалась ірига­ція (на Криті, у Китаї, Латинській Америці).

Отже, колективізм виробничої й розподільчої діяльності, поєднання виробничих і управлінських технологій, концентрація енергії та інфор­мації забезпечили передумови для створення цивілізацій за давньо-східним типом Близького, Середнього й Далекого Сходу та доколумбо-вої Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку не міг забезпечити вихід суспільств, що його репрезентують, на цивілізаційний рівень; він розкрив свої продуктивні можливості пізніше — з І тис. до н. є. [12, с. 251].

Наявність держави у складі цивілізації є ознакою не лише східних, а й західних цивілізацій. Слово "сіуіііз" походить з латинської й озна­чає "громадянський, державний". Поява держави свідчить про те, що культура з гомогенної перетворилася на гетерогенну. Адже держава виникає у класовому суспільстві, що складається з груп людей із різ­ними й навіть протилежними інтересами. Забезпечити порядок у тако­му суспільстві за допомогою єдиної системи табу чи традиційних зви­чаїв неможливо. Держава примусово забезпечує вигідний певній групі людей тип порядку, використовуючи для того спеціально озброєних людей.

Своєю чергою, оформлення держави та її методів залежить від особливостей певної цивілізації та умов, за яких вона сформувалася. Так, державність Стародавнього Єгипту була монолітною й відповіда­ла потребам землеробської цивілізації, що сформувалася на берегах спокійного Нілу, повені якого можна було передбачити.

Фараон, що стояв на чолі держави, на думку єгиптян, був божествен­ною особою й гарантом світового порядку (який також має бути вічним і незмінним). Будь-які відхилення від стандарту надзвичайно турбували єгиптян.

На межі І\МІІ тисячоліть до н. є. сформувалася друга східна цивілі­зація між ріками Тигром і Євфратом. Цю територію давньогрецькі гео­графи назвали Месопотамією (Межиріччям). Культура, що сформувала­ся там і мала всі ознаки цивілізації, теж набула цю умовну назву. Вона відображала розмаїтість кліматичних умов регіону, зумовлену тим, що бурхливі Тигр і Євфрат розливалися непередбачувано, повені змінювалися засухами, а відтак однотипне землеробство було неможливим. Звідси випливала й неможливість однотипної державності на взірець єгипетської імперії. У Межиріччі сформувалося декілька міст-держав на чолі з виборними царями-жерцями: Ур, Еріду, Ларга, Ніппур, Лагаш, Урук, Сіппар. Найбільшим містом був Вавилон, тому всю південну час­тину Межиріччя називали Вавилонією. Північна Вавилонія мала назву Аккад, південна — Шумер. Там з IV тис. до н. є. жили шумери. Не­відомо, звідки вони прибули. їхню мову не вдалося порівняти з інши­ми та виявити її "родинні" зв'язки. На терені Аккаду жили аккадці, мова яких за лінгвістичною класифікацією належить до семітських.

Засновниками Месопотамської цивілізації були шумери. Вони ви­найшли колесо, гончарний круг, бронзу, клинописне письмо (3000 р. до н. є.) і записали велику кількість своїх господарських і медичних текстів, міфів і фольклорних творів на глиняних табличках. У XXIV ст. до н. є. аккадці завоювали шумерів і перейняли їхні досягнення. Шу­мерську мову було витіснено з повсякденного вжитку аккадською, але вона залишалась офіційною мовою державної канцелярії, вивчалась у школах. Шумерські тексти було перекладено на аккадську мову, а по­тім їх запозичували й модифікували не тільки аккадці-вавилоняни, а й ассирійці, хетти, хуррити, арамеї. Через хананеїв вони дійшли до ста­родавніх євреїв; їх було зафіксовано в Біблії (про що йтиметься далі). Світоглядні орієнтації шумерів були спільним надбанням усієї Месо­потамії. Вони істотно відрізнялися від єгипетських. Спочатку шумери, а потім і всі вавилоняни сформували уявлення про світовий порядок як тимчасове явище, що постає внаслідок узгодження бажань семи основних богів. Якщо ж взяти до уваги, що кожен із богів має декіль­ка функцій і здатний несподівано повернутися до людей іншим бо­ком, то порушення досягнутого порядку цілком імовірне. Сама ж про­цедура голосування богів "за" і "проти", що мала закінчуватись одно­стайним рішенням, є очевидним відтворенням досвіду безпосередньої демократії на землі. Отже, світовий порядок виявляється узагальнен­ням досвіду державницької діяльності, пристосованої до місцевих умов.

Дуже значні розбіжності світогляду єгиптян і жителів Месопотамії ви­являються в їхньому ставленні до смерті. Єгиптяни дуже серйозно й ґрунтовно готувалися до потойбічного життя. У них були відповідні міфи, у яких бінарний світовий порядок передбачав протиставлення чорної землі (культури) і білого піску (дикого світу), землі та води, бога сонця Ра та бога підземного світу Осіріса. Єгиптяни мали спеціальних людей —муміфікаторів, які готували покійників до потойбічного життя, спира­ючись на ґрунтовні знання хімії й медицини. Вони вміли видаляти мо­зок, не порушуючи цілісності черепа покійника (через ніздрі), а розчин натрон, у який занурювалося тіло на 70 днів, був доволі складним за своїм хімічним складом. До нього входили карбонат і бікарбонат на­трію, хлористий натрій і сульфат натрію. Єгиптяни мали три різні техно­логії муміфікації: для фараона, багатих і бідних. Проте всі ці технології гарантували потойбічне життя, в якому кожен стане супутником бога сонця та втілиться в Осіріса. Божественне й царське майбутнє!

Крім муміфікації таке майбутнє залежало й від попереднього вико­нання правил повсякденного життя "МА-АТ", які від бідних вимагали стриманості й дисципліни, а від багатих — допомоги бідним. Згідно з ними всі повинні були мати дітей, які виконають у майбутньому похо­вальний ритуал.

Зовсім інша ситуація склалася в Месопотамії. Там ніхто не розрахо­вував на потойбічне існування. В "Епосі про Гільгамеша" повідомляєть­ся, що цар Уруку Гільгамеш зумів дістати з дна моря квітку безсмертя, але її вкрав змій. Отже, люди мають усі свої проблеми розв'язувати на землі, не розраховуючи на потойбічну винагороду чи покарання. На землі треба бути слухняними й працьовитими. Адже боги саме для цьо­го зліпили людей із глини. За слухняність боги дозволяють людям спо­живати ті продукти, які вони самі не споживають, —• зерно та овець. Боги також нагороджують здоров'ям і тривалим життям, почесним ста­новищем у суспільстві й синами. Чи ж можлива ситуація, коли людина бездоганно виконує всі свої обов'язки перед людьми та богами, а за­мість винагороди має нещастя?

Цю тему в II тис. до н. є. порушили вавилоняни в поемі "Володаря мудрості хочу прославити". Герой поеми знає, що він праведник, проте його мучать хвороби, а безбожні грішники сміються над ним і процвіта­ють. У поемі є два варіанти відповіді на питання про те, чи варто бути праведником. Інтелектуальний варіант полягає в тому, що не слід люд­ську шкалу цінностей застосовувати до богів, бо цілком можливо, що високоморальні з погляду людей дії можуть бути зовсім неприйнятними для богів і, навпаки, те, що неприємне людям, може бути благом для богів. Адже ніхто не може осягнути розум божий у глибинах неба! Емоційна частина відповіді полягає в тому, що навіть у найчорніший день слід сподіватись і вірити, бо в поемі бог Мардук повернув героєві здоров'я, очистив його та владнав усі його справи.

Про важливість зазначеної теми свідчить та обставина, що названа поема мала ще два варіанти аккадською мовою та один — шумер­ською, їх було виявлено в десятках списків різних міст Месопотамії, а філологічний коментар до поеми було знайдено в бібліотеці Аш-шурбаніпала в Ассирії, що говорить про інтерес до теми й через 600— 700 років після створення поеми. А через тисячу років після появи пер­ших варіантів розробки теми сповненого муки праведника її було все­бічно викладено в Біблії у книзі Іова.

Звичайно, біблійне розроблення теми набагато складніше, ніж шуме-ро-аккадське. Якщо месопотамський персонаж погоджується з тезою про незбагненність божественних задумів, то біблійний Іов на такі зауваження своїх богомільних друзів реагує дуже бурхливо, маючи їх за лицемірство. Він упевнений у своїй невинності, бажає "змагатися з Богом", щоб "обо­ронити шляхи свої" або точно знати, скільки в нього гріхів і в чому вони полягають. Проте зрештою з'ясовується, що біблійний Бог теж діє за межами людських категорій і лише демонструє свою могутність, яка перевищує людські сили. Як людина може міритися з Богом, коли вона й бегемота нездатна перемогти? Присоромлений Іов усвідомлює свою не­здатність змагатися з Богом, особисто переконавшись у цьому за допомо­гою зору (а раніше він лише чув про це). Він кається, і Бог повертає йому все втрачене (худобу й дітей).

Отже, вавилонська схема залишається непорушною, і це свідчить про її універсальність. Вона наявна в міфах багатьох народів про створення світу та незбагненну роль його творця, "який вимушений поєднувати доб­ро та зло, життя й смерть, біль і радість, досягнення та втрати" [9, с. 143]. Але вавилоняни перші усвідомили цю проблему на цивілізаційному рівні як проблему вибору людиною програми поведінки. Вони також створи­ли світський текст у письмовій формі (клинопис на глиняних табличках).

Писемність, як зазначалося, — одна з обов'язкових ознак цивілі­зації. Поява письма була зумовлена потребами обліку зерна, які спо­чатку задовольнялися за допомогою спеціальних об'ємних символів із глини (кульок, циліндрів, конусів), що нанизувалися на мотузки чи роз­міщувались у спеціальних глиняних конвертах. Вони почали викорис­товуватися десь із IX тис. до н. є. Об'ємні символи використовувалися протягом близько 5 тис. років, а потім їх замінили двомірними зобра­женнями на площині того самого глиняного конверта у вигляді від­битка. Так починався ідеографічний клинопис, а процедура дублюван­ня (для надійності) тривимірного об'ємного символа двовимірним зна­ком була ознакою розвитку лівої півкулі мозку. У Єгипті лівопівкульна складова культури (схематичність, геометричність) проявилася вираз­ніше, ніж у Месопотамії. Ієрогліфічне письмо (теж ідеографічне, тобто таке, що виражає поняття) часто мало вигляд інтелектуальних вправ без будь-якого змісту.

Існують різні думки з приводу того, де вперше з'явилася писемність. Відомий дослідник шумерської літератури й писемності Семюел Кра-мер стверджував, що історія починається в Шумерії. Інші автори зверта­ють увагу на те, що на Балканах і в Угорщині було виявлено написи V—IV тис. до н. є. Це письмо ще не дешифрували, але кількість від­мінних між собою знаків (близько 200) дає підставу вважати, що це поєднання складових знаків із логограмами для понять і слів. Багато окремих знаків балканського письма збігається з протошумерськими, а таблички так само поділені горизонтальними й вертикальними лініями. Балканська культура мала й інші ознаки цивілізації, зокрема металургію (яка в IV тис. до н. є. занепала, проте її досягнення й далі використову­валися на островах Егейського моря, де діяли центри виготовлення срібла та свинцю). На Криті письмо теж подібне до стародавнього бал­канського. Отже, до Месопотамії воно могло дійти й прямо з Балкан, і з Середземного моря. Але потім відбувся зворотний вплив вавилон­ської культури на грецьку.

Далі ще йтиметься про причини нетрадиційності грецької культури. А тут, розглядаючи писемність Месопотамії та Єгипту, зазначимо, що ця риса грецької культури могла зумовлюватися порівнянням єгипетської (логічної) і вавилонської (образної) культур. Звичайні двоїсті міфо­логічні протиставлення (дві Правди, дві Долі, два Ероси) були поділені греками на Добро та Зло, етику та трагедію, поезію та філософію [17, с. 491-531].

Ідея ж запозичень інформації однією цивілізацією з інших є дуже корисною для розуміння джерел розвитку саме на рівні цивілізації. І писемність тут відіграє особливо важливу роль. Якщо землеробським народам достатньо було ідеографічного письма для потреб обліку зер­на, запису магічних текстів і фіксації періодів річкових повеней (це було обов'язком єгипетських жерців), від яких залежить успіх землеробства, то торговці-фінікійці створили алфавітне письмо, яке давало можливість передавати інформацію не тільки в часі, а й у просторі. Від фінікійського алфавіту походять усі існуючі тепер типи алфавітів.

Третім типом письма (крім ідеографічного, зокрема клинописного, та алфавітного) було складове (силабічне). Воно використовувалося в багатьох цивілізаціях і запозичувалось іншими.

Цікаво, що й на території України в пам'ятках катакомбної культури (II тис. до н. є.) виявлено знаки, що значною мірою збігаються з бал-канським письмом, а також зі складовою писемністю Криту, складовим і алфавітним семітським письмом Сирії та Палестини першої половини II тис. до н. є. Археологи сперечаються з приводу того, хто створив катакомбну культуру — місцеве населення чи мігранти з Близького Сходу. Вплив Близького Сходу на цю культуру визнають усі, а при­хильники міграційної гіпотези походження катакомбного суспільства вважають, що "виявлення в Північному Надчорномор'ї знакової, мож­ливо, писемної, системи близькосхідно-середземноморського похо­дження може внести дещо нове й у проблему формування алфавіту брахмі, в якому фахівці відзначають значні семітські впливи" [14, с. 136]. Але це вже стосується теми походження аріїв, яка розглядати­меться далі.

А тепер продовжимо тему культурних запозичень і впливів. Якщо єгипетська цивілізація впливала через сам факт свого існування (вона була предметом захоплення й ненависті кочових євреїв) і матеріально-символічні споруди (піраміди, сфінкси), що й сьогодні вражають, то на світогляд усіх народів Близького Сходу, а потім (через Біблію) і на європейський світогляд істотно вплинула духовна культура Месопо­тамії.

Можна вважати, що в Месопотамії було вироблено варіанти як схід­ного, так і західного способів мислення. Якщо єгиптяни з жахом оці­нювали ситуацію зміни майнового стану ("Скарги Іпувера" про те, що багатії стали жебраками та навпаки), то в Месопотамії такі зміни сприй­малися цілком спокійно, відповідно до "ринкового" мислення, що пе­редбачає елемент випадковості в поведінці богів. Така незворушність відіб'ється в Біблії, де доводиться, що "Бог робить жебраками та зба­гачує, принижує та звеличує". У буддизмі й даосизмі така незво­рушність досягне стану "недіяння", "нірвани", культу мовчання, а Захід розвине культ слова, який започаткувала для нього та ж сама Біблія.

Тому розглянемо витоки біблійних сказань. У міфах Месопотамії Всесвіт постав із водного хаосу, а той складали три пов'язаних елемен­ти: Апсу — прісні води, Тіамат — море та Мумму — хмари й туман. Потім серед цього хаосу виникли два боги — Лахму і Лахаму, що озна­чало намул, утворений зіткненням прісних і морських вод. Потім із них утворилася ще одна пара: Аншар і Кішар — два аспекти горизонту: небосхил (чоловіча складова) і коло, що охоплює землю (жіноча скла­дова). Аншар і Кішар народили Ану, бога неба, Ану ж створив Енкі — бога прісної води, який народив Мардука.

Небо та земля розглядались як два величезних диски, утворені з на­мулу, а потім розтягнені "вітром", Енкі або Мардуком подібно до вели­кого шкіряного мішка, усередині якого ми живемо; його низ — земля, верх — небо.

У Біблії, як відомо, Бог спочатку створив небо та землю. Дух Божий ширяв над водою. "І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло. І ска­зав Бог: нехай буде твердиня посеред води й нехай відділяє вона воду від води. І назвав Бог твердиню небом, а сушу землею, а зібрання вод назвав морями" (Бут. 1: 1-10).

Це все написано приблизно у VIII ст. до н. є., а в XV ст. до н. є. в культовій вавилонській поемі "Коли наверху" є такі слова: "Коли на­верху небеса іменовані не були, а внизу не названо імені твердині".

Роль біблійного слова було підсилено в Новому завіті, де говорить­ся, що "спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути" (Єв. від Іоан. 1: 1—3). Для європейської культу­ри така позиція стала дороговказом на два тисячоліття.

Витоки ще двох біблійних тем було виявлено в шумерському міфі "Енкі та Нінхурсаг", де йдеться про рай, країну живих Дільмун, у якій не знали хвороб і смерті, але там бракувало прісної води. Після того, як бог Енкі забезпечив рай водою, Дільмун перетворився на божественний сад, де богиня Нінхурсаг виростила вісім рослин. Допитливий бог Енкі хотів пізнати ті рослини і з'їв їхні паростки, за що богиня Нінхурсаг покарала його вісьмома хворобами. Після великих зусиль (за допомо­гою лисиці) удалося вмовити Нінхурсаг змінити гнів на милість. Вона створила вісім божеств для лікування відповідних органів Енкі.

Отже, у міфі фігурує рай. Семітський народ (вавилоняни), який підко­рив шумерів, теж підхопив тему країни безсмертя й назвав її Дільмуном. Біблійний рай розміщується на схід від Палестини, в Едемі — там, звідки беруть початок чотири великі ріки, зокрема Тигр і Євфрат. Схоже, що йдеться про той самий рай шумерів, країну Дільмун, а ситуація з поїданням рослин нагадує сцену з плодом дерева пізнання добра та зла, за спожиття якого були прокляті Адам і Єва.

Але найцікавіше, що цей міф дає можливість пояснити загадкову істо­рію створення Єви, "матері всіх живих", з ребра Адама. Як відомо, існує багато різних антифеміністських версій того, чому саме ребро було обране для створення жінки. Насправді ж то наслідок філологічної помилки, яку виявили французький ассиріолог Шейль і американський шумеролог Крамер незалежно один від одного в 1915 і в 1945 р. Шумерською мовою ребро позначається словом "ті". Богиня, створе­на для того, щоб лікувати ребро Енкі, мала ім'я Нінті, тобто "пані реб­ра". Але це слово означає також "давати життя". Отже, "у шумерській літературі "пані ребра" завдяки певній грі слів перетворилася на "пані, що дає життя". То була одна з перших літературних помилок, що вко­рінилася на віки внаслідок біблійної легенди про рай, хоча тут уже нія­кої гри слів не залишилося, оскільки давньоєврейською мовою слово "ребро" і вислів "та, що дає життя" звучать по-різному" [8, с. 152].

І нарешті, біблійне оповідання про потоп теж запозичене з вавилон­ського "Епосу про Гільгамеша", а першоджерелом для нього теж був шумерський текст.

Отже, досягнення й помилки стародавніх цивілізацій і тепер живуть у культурі. Світоглядні проблеми й варіанти їх розв'язання, запропоновані стародавніми єгиптянами, шумерами й вавилонянами, і нині хвилюють людство. Вивчаючи перші землеробські цивілізації, ми здатні краще розуміти власну культуру.