3.4. Культура відродження та нового часу

Відродження, або Ренесанс (від фр. гепоіззапсе — відродження), — перехідний період у розвитку європейської культури від середньовіччя до Нового часу, що розпочався в Італії в XIV ст., в інших країнах — у XV ст. і тривав до кінця XVI ст.

Цей період в очах сучасників і дослідників Нового часу настільки відрізнявся від попереднього способу організації поведінки людей, що здавався цілковитим розривом із середньовічною культурою. Під цим кутом зору дуже довго середньовіччя кваліфікували як суцільну темря­ву, а Відродження — як повне його заперечення й повернення до світлої античності. Але ми вже розглянули культуру середньовічної За­хідної Європи й можемо згадати про те, що вона використала певні досягнення античності (наприклад, римське право), створила нові регу­лятори поведінки (форми контролю та вдосконалення духовного жит­тя), винайшла гнучкі механізми поєднання християнства з грошовими відносинами (чистилище). Але зміна технологічної підсистеми культури, що полягала в переході від землеробської (феодальної) до ремісничо-торговельної (міської) діяльності, змінила також її соціонормативну та символічну підсистеми. Звичайно, це було запереченням середньовічної культури, але не відкиданням її й відновленням бездоганної античності. Це було діалектичне заперечення, тобто зі збереженням позитивного.

Якщо утвердження середньовіччя було переходом від античної міської культури до натурального господарства, то нове утвердження міської культури не стало повторенням міст-полісів. То вже були міста іншого

І типу — буржуазного. Французьке слово "буржуа" або голландське "бюргер" означають "міщанин", тобто людина, що має інший статус, між дворянство та духовенство. Вона належить до третього стану (який складають ремісники, купці, селяни) або становить разом з іншими ре­місниками та купцями особливий стан — міщан, який формувався за умов розвиненого поділу праці між ремісниками, обміну продуктами праці, утвердженням стабільних грошових відносин. А такі відносини потребують нової політичної організації, що враховувала б інтереси бур­жуазії, нових моральних орієнтирів, які передбачали б повагу до праці й багатства, нових форм мислення, що забезпечували б ефективне вимі­рювання й оцінку власної діяльності та її продуктів. Якщо раба й кріпа­ка продавали інші, то міщанин продає себе сам.

У політичному житті відбулася зміна сюзеренітету королівської влади, головним принципом якого був "перший серед рівних", на королівську владу, що побудована на принципі публічного суверенітету. Ця влада утвердилася за допомогою буржуазії, яка допомогла королям у їхній боротьбі проти феодальної роздрібненості й міжусобних чвар. В обмін на підтримку королі дарували буржуазії привілеї, а міста Мали захист і підтримку центральної влади. Проте такий союз королівської влади та буржуазії не міг бути ефективною політичною формою для реалізації інтересів буржуазії. Королівська влада залишалась атрибутом феодаль­ної організації суспільства, і тому вона досить швидко пограбувала бур­жуазію.

У духовному житті відбувався процес секуляризації, тобто перетворен­ня церковної власності (не лише землі, а й світогляду, мистецтва) на світську. Цей процес був підготовлений засвоєнням римського права, яке виявилося необхідним для розмежування церкви й держави та органі­зації товарного виробництва. Так, елементи античної культури, що збе­реглися в середньовічній культурі, спричиняли її самозаперечення, а ма­теріальні потреби товарного виробництва стимулювали цей процес.

ВІДРОДЖЕННЯ АНТИЧНОСТІ

Для ідеологів Відродження античність була взірцем світосприйнят­тя, оскільки потрібні були якісь орієнтири для зміни застиглого фео­дально-церковного світу, в якому для молодої буржуазії майже не було простору. Античність же з її міською цивілізацією, активністю людей, здатних поєднати різні професії та досягти мети власноруч, виявила ся доволі привабливим типом культури. Адже формувалося суспільство, в якому провідна роль переходила від дворянства до людей певних професій, фахівців із різних галузей матеріальної й духовної діяльності, які "самі себе створили" та вивчали не "божественне", а "людське". Звідси і їхня назва — гуманісти (від лат. Нитапиз — людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків, мистецьких новацій, за новий, раціональний і життєрадісний світогляд — гуманізм.

Звичайно, це не було й не могло бути повторенням античності. її увага до земного, людського лише надихала діячів Відродження в їхній боротьбі з церквою, яка зневажала земне й людське. Проте сформува ти адекватну програму поведінки в умовах товарного виробництва за античними (рабовласницькими) зразками було неможливо. Ідеологи Відродження напружено шукали та пропонували різні моделі поведін­ки. Дуже добре це видно з творчості Вільяма Шекспіра (1564—1616), котрий до 1600 р. писав оптимістичні твори, герої яких не помічали, що у світі є зло, а потім раптом (після того, як королівська влада зрадила буржуазію) дійшов висновку, що зло панує у світі, й основною його при­чиною є головний принцип Відродження — "прагнення людей задо­вольняти свої потреби" [8, с. 97].

Не випадково саме в цей історичний і культурний період виник уто­пічний соціалізм. Томас Мор (1478—1535) написав книгу "Утопія" (1516), де пов'язав ідеальний соціальний лад із суспільною власністю, централізованою організацією виробництва й розподілу та демократич­ною формою державного управління. Томмазо Кампанелла (1568— 1639) у книзі "Місто Сонця" змалював ідеальне суспільство, у якому знищено приватну власність на засоби виробництва, ліквідовано со­ціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості; вироб­ництво базується на високій технології та свідомій праці всіх громадян, а розподіл вироблених товарів і продуктів відбувається за потребами; керують державою мудреці й жерці на чолі з папою.

Незважаючи на всі ці застереження, сумніви, пошуки, відродження ан­тичності справді відбувалося в тому розумінні, що було реабілітовано язичесько-античні орієнтири поведінки людей на повноту життя, щоб заперечити богословську орієнтацію на аскетизм. Але й християнські орієнтири теж не вдалося заперечити повністю. Досвід християнсько-середньовічного осмислення світу з його увагою до внутрішнього життя людини, протиставлянням вічного та плинного (індивідуального) уже показав свою ефективність в управлінні поведінкою людей, а відтак був використаний на новому етапі розвитку культури. Тому можна сказати, що творці культури Відродження використали два джерела розвитку, а не одне, і створили оригінальну культуру, у центрі якої перебувала лю­дина. Вона прагне до земної, прижиттєвої та посмертної слави. То був йиклик середньовіччю з його постійним піклуванням про світ вічний, потойбічний. Водночас формальної відмови від християнства не було, оскільки визнавалася християнська інтерпретація "великого сплетіння буття". До того ж християнське вчення про "воскресіння людини у плоті" було використане з метою утвердження людини замість Бога в центрі всесвіту гуманістів. Саме людина почала вважатися справжнім творчим початком буття. Це є заміна геоцентризму на антропоцентризм, або гуманістичне вчення, основними принципами якого є такі.

Першим була реабілітація природи взагалі, а разом із нею й приро­ди самої людини. Це вже не "тварний", грішний світ, як твердило се­редньовічне християнство, а "мати-природа". Людину стали вважати при­родною істотою. Метою гуманістів Відродження були "природні" суспільство та держава. Такі мірки сформувалися в XVI ст. й існували аж до XX ст. Найкраще їх висловив Й. В. Гете в 1782 р.: "Природа! Ми оточені й обійняті нею, не маємо сил вийти з неї та не можемо глиб­ше в неї ввійти. Непрошено, негадано захоплює вона нас у вихорі свого танцю й кружляє з нами доти, поки ми, знемігши, не випадемо з її обіймів.

Вона створює вічно нові образи: того, що зараз є, ще ніколи не бува­ло; того, що було, більше ніколи не буде — усе нове й водночас старе.

Ми живемо всередині неї й чужі їй. Вона безупинно говорить з нами й ніколи не видає нам своїх таємниць. Ми без кінця впливаємо на неї й усе-таки не маємо над нею ніякої влади...

У неї все продумано, і мислить вона постійно, але не так, як люди­на, а як природа. Свій ротайний загальний смисл вона тримає при собі, і його ніхто в неї підглянути не може... Вона випліскує свої творін­ня із Нічого й не каже їм, звідки вони прийшли й куди йдуть. їхня справа — крокувати, дорогу знає вона.

У ній усе завжди — тут і тепер. Минулого й майбутнього вона не знає. Сучасне — її вічність. Вона добра. Я славлю її з усіма її витво­рами. Вона мудра й тиха. У неї неможливо вирвати пояснення, ^и/ манути подарунка, якщо вона не дарує добровільно. Вона хитр заради доброї мети, і найкраще не помічати її хитрощі".

Другий принцип — висування на перший план у відносинах між людьми особистісної та діяльної основ людської сутності. Особисті гідність і доброчесність — найвищі цінності. Флорентієць Джаноццо Манетті (1396—1459) написав 1451 р. трактат "Про гідність і вищість людини", а через 35 років Піко делла Мірандола (1463—1491) створив свою "Промову про гідність людини", яка стала маніфестом Високого Відродження. У цьому маніфесті стверджувалося, що людина є про­міжною ланкою між вищими й нижчими створіннями, між незмінною вічністю та плинним часом.

Третій принцип полягає в тому, що культурі Відродження властиві ра­дісне світосприйняття, вимога повноти життя — усіма почуттями, здібно­стями; гармонія розуму й пристрасті. Цей оптимізм походить від орієн­тації на красу світу (на противагу тезі про жалюгідність людського існування) і гідність людини, причому не родову й станову, а лише інди­відуального існування.

І нарешті, типовою рисою культури Відродження був її акцент на "омолодженні" й регенерації часу. Всюди підкреслювалося відчуття юності, молодості, початку весни на противагу середньовіччю як осені. Це доволі поширена орієнтація в різних культурах. Дуже мало культур (китайська, наприклад), де вище цінується зрілість, досвід, переваги ста­рості, а не юність. Але культура Відродження поєднала цю типову дум­ку з тезою про регенерацію часу й тим самим, як відзначає В. Полікар-пов, породила парадокс [9]. Адже, з одного боку, юність Відродження повинна бути вічною, оскільки античні боги, яких намагалися наслідува­ти люди Ренесансу, ніколи не старіли. А з іншого боку, Відродження претендувало на історизм, на те, щоб відновити історію знову, на акт початку, регенерацію суспільного часу. І цей парадокс утілився в кон­цепції титанізму, в уявленні про безмежну могутність людини, її вели­чезні можливості. Дуже добре це помітно у творах В. Шекспіра "Ко­роль Лір" (1605) і "Макбет" (1606), де впевненість Макбета в тому, що для нього немає нічого неможливого, і бажання Ліра подивитися збоку на той світ, який він створив, демонструють героям, що світ має свій внутрішній плин часу й подій, незалежний від титанів. Титани ж можуть лише завдати шкоди своєю великою енергією. Спроба радикального оновлення дійсності (регенерації часу) з метою її доцільного впорядку­вання (досягнення стабільності) зумовлює серйозні зрушення, після яких суспільство дуже довго не може стабілізуватися. Так було під час Ве­ликої французької та нашої революцій, коли хотіли "залізною рукою загнати людей у щастя" (таке гасло було на Соловках).

Цю тему в художній літературі втілює образ великого Інквізитора, який створиш Йоганн Шіллер (1759—1805) у трагедії "Дон Карлос" і розвинув Федір Достоєвський у романі "Брати Карамазови".

Природознавці також виявили вплив вимірювальних приладів на об'гкі вимірювання. У квантовій механіці існує співвідношення невизна-чем<к.іі (імпульсу та координати частинки), що виникає через дію проме-Ий СІІТ/ш на мікрочастинку. Тому сучасні природничі й соціальні науки ..<>< (нжііішс ставляться до намагань досягти досконалості радикальни­ми методами, ніж це було за періоду Відродження. Але й у ті часи людство зіткнулося з негативними наслідками благородних задумів.

ПОБУТОВІ ТИПИ ВІДРОДЖЕННЯ

Філософський постулат про творчі можливості людини ("людина може стати такою, якою захоче"), проголошений П. д. Мірандолою, на побутовому рівні перетворився на заклик до розбещеності та свавіл­ля. Від епохи Відродження починається поворот до людини нового типу — індивідуаліста, який не відчуває своєї залежності від певної со­ціальної групи й не має перед нею обов'язків. Уся попередня історія людства була історією колективізму, який називали по-різному: общи­ною, кастою, суспільним станом, цехом, сектою, полісом, громадою. У межах цих колективних утворень окремий індивід міг реалізувати себе лише так, як сучасний спортсмен у команді, тобто максимально чітко виконуючи свою стандартну функцію, яка є частиною функції ко­лективу. Грецький або римський атлет, мудрець, оратор, полководець прагнув бути взірцем у виконанні своєї функції й саме так сприймав­ся своєю спільнотою. Відхилення від стандарту було виходом за межі існуючої культури; воно розцінювалося як злочин і відповідним чи­ном каралося. Це переконливо демонструє доля Сократа.

Християнство спочатку змушене було допустити індивідуалізм у ви­гляді особистого контакту з Богом. Обслуговуючи позбавлених роду та племені рабів, раннє християнство запровадило формулу "нема ні ел­ліна, ні іудея", але момент індивідуалізації в ньому вважався другоряд­ним (акциденцією); першорядним же було соборне й вічне. Навіть Христа неможливо уявити індивідуально, а лише в складі Трійці, у парадоксі "слиянной неслиянности".

Лише формування капіталізму, культура якого полягає в тому, що все та всі продаються добровільно, поставило перед людьми завдання са­мооцінки, оцінки власного "я" на ринку праці чи товарів. Формується особисте "я", незалежне від оточуючих, тобто байдуже до їхньої думки й таке, що не очікує від них допомоги. Саме ця незалежність від нор­мативів і була абсолютно новим явищем, що виникло в умовах Від­родження. Індивідуалізм починався саме з порушення певних стерео­типів поведінки, з навмисної десакралізації. Так, в одному з творів тієї епохи Христос звертається до однієї черниці з такими словами: "Сідай, моя люба, я хочу з тобою поніжитися. Моя обожнювана, моя прекрасна, моє золотко, під твоїм язиком мед... Твої вуста духмяніють, як троян­да... Ти мною заволоділа подібно молодій дамі, що спіймала в кімнаті молодого кавалера" [9].

Звичайно, це написано з викликом, можливо, навіть із ризиком для життя, оскільки священна інквізиція продовжувала полювати на єретиків і відьом. Але сама дійсність розкололася на протилежні форми пове­дінки.

Розгул пристрастей, свавілля й розбещеність досягли в ренесансній Італії неймовірних розмірів. Священнослужителі утримували м'ясні лавки, шинки, ігорні та публічні будинки, через що папам неодноразово дово­дилося видавати декрети, що забороняли священикам "заради грошей ставати звідниками повій", але все марно — ішов у наступ ринок. Чер­ниці читали "Декамерон", віддавалися оргіям, а в брудних стоках знахо­дили дитячі скелети як наслідки цих оргій. Папа Александр VI і його син Цезар Борджіа збирали на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Фе-рарі герцог Альфонс серед білого дня голим прогулювався вулицями, а в Мілані герцог Галеаццо Сфорца тішив себе за столом сценами ско­толозтва.

Ці та інші приклади, докладніше описані в культурологічній та істо­ричній літературі, свідчать про тенденцію навмисного порушення серед­ньовічних норм, виклик їм, заперечення, а відтак і певну залежність від них. Діяв відомий у культурі механізм інверсії, перевертання ("зробити навпаки"). Так само утверджувало себе християнство ("не вдягати го­ловний убір у храмі, а знімати його", "не людина для суботи, а навпа­ки") та інші конфесії.

Індивідуалізм теж не зміг зруйнувати культурні норми, але істотно порушив зовнішні для людини регулятори поведінки, значно розширив сферу індивідуальної свободи, що за відсутності внутрішніх регулято­рів зумовило в розвиненому буржуазному суспільстві відчуття "прокляття свободи" (Ж. П. Сартр), бажання "втечі від свободи" (Е. Фромм) і "жагу общинності" (Ж. Дерріда).

Ці вже сучасні оцінки індивідуалізму, але й ренесансні ідеологи були приголомшені зворотним боком титанізму, а тому намагалися осмисли-іи гиіуицію художньо й теоретично. У художньому осмисленні відбу­те* перехід від "високого міфу" (людина — це найвища істота) до • їй нікого міфу" Відродження (людина — це найбрудніший бруд), й йітслідок теоретичного осмислення зародився раціоналізм.

РАЦІОНАЛІЗМ ЯК САМОЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДРОДЖЕННЯ

Радикальні зрушення суспільних норм, що потребували нетрадиційних пояснень, а також орієнтація на умоглядні зразки античності спонукали мислителів доби Відродження розробляти інтелектуальні обґрунтуван­ня світоглядних і політичних проблем. Віра у "Святе письмо" та авто­ритет "отців церкви" поступилася перед розумом, раціональними аргу­ментами. Але теза про єдиного Бога збереглася. Це поєднання разом зі спробою відновити античний космоцентризм призвело до появи світо­глядної конструкції, яка називається пантеїзмом, або всебожжям. У ній бог зливається з природою, усі складові якої одухотворюються.

Методом аналогії було розроблено складну систему відповідностей між небесними тілами, мінералами, рослинами, органами тварин і лю­дини. На думку німецького лікаря, алхіміка й астролога Теофраста Парацельса (1493-1541), усю природу можна зрозуміти за допомогою трьох алхімічних елементів — ртуті, сірки й солі: ртуть відповідає духу, сірка -— душі, а сіль — тілу. Оскільки в людині всіма функціями відає душа, то й у природі слід відшукати душевний початок — архей. Та­кий підхід був різновидом неоплатонізму, підготовленим пізньою схо­ластикою XIII—XIV ст., якій уже не подобався Арістотель із його про­тиставленням живого й неживого. Неоплатоніки відновили поняття світової душі, відкинуте церквою як язичеське. Його пантеїсти нама­галися поставити замість християнського Бога.

Найцікавішу форму пантеїзму створив Джордано Бруно (1548-1600). Він використовував (слідом за Ніколасом Кузанським) принцип "єдине є все", за яким кожен елемент намагається злитися з нескінченним кос-мосом-божеством. Стосовно Космосу розміри Землі незмірно малі, і це була дуже радикальна позиція. Дж. Бруно пропонував відійти від інди­відуалізму, для якого доброчинність безплідна, оскільки ставить чужі інте­реси вище за власні. Вихід полягав у тому, щоб людину вважати мікро­космом, монадою, за допомогою якої космос сам себе споглядає.

По-друге, Дж. Бруно виходив не лише за межі античності, для якої космос був скінченним, а й за межі християнства, оскільки ототожнював творця та створене. За це його було спалено.

І нарешті, Дж. Бруно не замикав свою думку на Відродженні, ос­кільки він вслід за Миколаєм Коперніком (1473—1543) розвінчував не лише Бога, а й людину. Якщо Земля — лише піщинка у Всесвіті, то які ж можливості у тих "титанів", що її населяють?

Геліоцентризм і теза про нескінченну безліч світів позбавили люди­ну претензії на центр Всесвіту. Отже, спроба раціоналістичного впоряд­кування ренесансних претензій призвела до їх самозаперечення, і це стосується не лише світоглядно-космічних уявлень. Аналогічне самоза­перечення сталося в богословських і політологічних уявленнях.

У першій половині XVI ст. в Німеччині виник протестантизм. То був і наслідок вільнодумства Відродження, і відповідь на буржуазну вимогу "дешевої церкви", і такий радикальний розрив із традиційним хрис­тиянством, що для пояснення його можливостей потрібен спеціальний аналіз.

Мартін Лютер (1483-1546), який виступив 1517 р. зі своїми 95 тезами проти індульгенцій, висловив не лише власну позицію, а й протест бюргерства (протобуржуазії — торгово-промислового про­шарку, що виник за умов первісного нагромадження капіталу) проти пануючих феодалів і церкви, які швидко засвоїли гендлярські відноси­ни та перекрили дорогу дрібним ремісникам і торгівцям. Цей проша­рок опинився в трагікомічному становищі. Його представники не мог­ли повернутися до натурального господарства й водночас не могли зрівнятися з феодальними конкурентами, які утворилися як результат трансформації традиційного військово-феодального стану з його не­скінченними війнами у стан цинічно-гендлярського феодалізму. Вони почали займатися лихварством, хабарництвом, масовим споюванням народу дешевими спиртними напоями, які вперше запровадили у вжи­ток. На початок 30-х років XVI ст. пияцтво в Німеччині набуло розма­ху національного лиха.

Німецькій бюргерській культурі початку XVI ст. властиве відчуття "кінця часу", крихкості життя, ефемерності й навіть нікчемності людської істоти. М. Лютер переклав із латини німецькою мовою середньовічну пісню "Посеред життя обложені смертю", яка стала типовим виразом настроїв дрібної буржуазії та всіх, хто не належав до панівного кла­су. Зрозуміло, що тут уже нема ренесансного оптимізму та віри в сили людини. До того ж відсутня й надія на Бога, оскільки Він допомагає лише великим феодалам. Відчай та й годі! Проте вже існувало особистісне ставлення до світу, що виникло за доби Відродження, і воно допомогло бюргерам витерпіти всі негараз­ди. Ідеалами стали праця, чесність, скупість (М. Лютер згадував 1537 р., що в дитинстві мати відшмагала його до крові за те, що він узяв один-сдиний зайвий горіх).

М. Лютер навіть намагався підсилити важкі випробування. У монас­тирі він умертвляв тіло, не їв, проводив ночі в молитвах. Але відчуття богозалишеності не зникало. За словами М. Лютера, він дійшов до того, що ненависть переймала його кожного разу, коли він бачив Розп'ятого.

Ось така релігійна трансформація соціального конфлікту ранньобур-жуазного підприємництва з пізньофеодальним споживацтвом! Вихід було знайдено в парадоксально-релігійній формі. На сьомий рік перебуван­ня в монастирі М. Лютер раптом дійшов висновку, що його відчай сто­совно власних сил свідчить про безпосередню причетність до Бога (че­рез здатність совісті судити саму себе). А всі подвиги монахів не мають ніякого значення. Особисто до Бога — через совість, а не через магічні ритуали церкви!

Замість церкви як таємничого колективу, де ієрархи, які виводили себе від самих апостолів, забезпечували безпосереднє спілкування з Христом, було створено молитовні будинки, де слухали проповіді та співали молитви без будь-яких таїнств, обрядів і містичних посередників. Туди ходили звичайні люди, що свідомо стежили за своєю поведін­кою й фіксували порушення.

Відомий дослідник протестантизму Макс Вебер (1864-1920) писав 1905 р., що звичка протестантів записувати до щоденника свої гріхи та спокуси дуже схожа на ставлення покупця до господаря лавки, якому ніяк не вдається повністю віддати борг. М. Вебер також відзначає: "Точна калькуляція — основа всіх наступних операцій — можлива лише за використання вільної праці. Оскільки за межами Заходу не було раціональної організації праці, остільки (і тому) решта країн світу не знала й раціонального соціалізму" [5, с. 52].

Отже, протестантизм за допомогою раціоналізму замінив містику церКІМ й героїку Відродження на розрахунок буржуа.

Аналогічне самозаперечення Відродження спостерігається і в полі­тичній Ідеології. Показовою в цьому відношенні є праця Нікколо Ма-кіаналлі (1469-1527) "Государ", у якій серйозно трансформується індивідуалістична антропоцентрична картина світу, обґрунтовується необхідність примусового загнуздання егоїстичної природи людини силою Діржави. Н. Макіавеллі намагався пояснити політику виключно раціоналістичними засобами. На його думку, політику слід позбавити не лише від християнської' моралі, оскільки "саме християнство зро­било світ слабким, віддало його у владу негідникам", а й від будь-якої іншої. Головний герой книги вільний від гуманізму; йому рекомен­дується володіти природою як звіра, так і людини. Такі рекомендації відповідали умовам життя, а не переконанням самого автора, якого три­валий час вважали циніком, хоча він був лише логічним. Н. Макіавел-лі відзначив невідповідність між загальнолюдською мораллю та по­літичною практикою й рекомендував правителю спиратися на страх підданих, а не на їхню любов.

Отже, маємо низку філософських, богословських і політичних спроб легітимізувати культуру Відродження, виявити її характер як перехідної до культури ринкового суспільства, в якому розрахунок приходить на зміну традиції та емоції, поняття "зрада" замінюється поняттям "пору­шення умов контракту". Цей перехід тривав століття й відбувався зде­більшого в релігійній формі. Виникає протестантизм у різних варіантах, посилюється діяльність інквізиції, відбуваються релігійні війни, що при­зводять до цілковитого знищення населення в деяких регіонах Захід­ної Європи. Тому не філософська й не політична форми цього пере­ходу закарбувались у пам'яті сучасників і потомків, а релігійна, яка набула назву Реформація (від лат. геґогтаґ/'о — перетворення, виправлення). Реформація знову змістила центр духовного життя в релігійно-світо­глядну сферу. На передній план було висунуто ставлення людини до Бога, і це означало відхід від ренесансних орієнтацій на людину.

КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ

Проте індивідуалізм і раціоналізм Відродження не зменшилися, а, на­впаки, посилилися. Розвиток товарно-грошових відносин, ремесел, мануфактури, а з часом і машинного виробництва потребував саме таких орієнтацій. Тому з XVII ст. формується культура Нового часу.

Це культура вимірювання та зважування природних і соціальних явищ, власних сил і тих, які стоять над суспільством. Інтенсивний роз­виток природничих наук, зокрема математики, вплинув на формування механічно-матеріалістичного уявлення про природу, яке найповніше ви­ражене в класичній праці Ісаака Ньютона (1643-1727) "Математичні засади натуральної філософії" (1687).

Зміст цієї культури набагато складніший порівняно з попередніми як за різноманітністю програм поведінки (виробничих, політичних, релігійних, мистецьких, філософських), так і за їх неузгодженістю. Спів­відношення технологічної, соціонормативної й символічної підсистем культури дотримувалося лише в остаточному підсумку, а не в кожно­му конкретному випадку. Так, протестантська етика, яку досліджував М. Вебер, була не лише наслідком конфлікту ранньобуржуазного під­приємництва та пізньофеодального споживацтва, а й передумовою ка­піталістичного виробництва.

Найвагомішими складовими культури Нового часу вважаються Ре­формація та Просвітництво (у сфері світоглядно-політичних орієнтацій), раціоналізм і емпіризм (у сфері філософських дискусій), бароко та кла­сицизм (у художній сфері). Спільною рисою всіх цих складових була орієнтація на розум, вимір, кількісний розрахунок. Акцент на розум є не лише практично доцільним, але він відображає сенс життя. Фор­мула Р. Декарта "Содіїо егдо зит"("мислю, отже, існую") найкраще репрезентує цю позицію та свідчить про наявність раціоналістичної спадкоємності між культурами Відродження та Нового часу.

Просвітництво (XVIII ст.) поширило ідеї раціоналізму за межі вузь­кого кола вчених на всі верстви населення; воно започаткувало суспільні га правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної за­хідної цивілізації.

Ж. Ж. Руссо був одним з основоположників ідеї народного суве­ренітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у иладних відносинах на відміну від принципу представництва, коли гро­мадянин передає свою волю іншій людині. Ідеї політичної та грома­дянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову сформулював у своїх працях Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755).

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямів — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. гаґіо — розум) виз­нає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігісив — суто практичний) — чуттєвий досвід.

Художній стиль бароко (від лат. Ьагоссо — дивний, химерний) сфор­мувався після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією. Він полягав у спробах поєднання урочистого, пишного дворянського стилю З елементами різноманітності, мінливості. Створювався ефект контраст­ності за рахунок поєднання реальності з ілюзією. Цей стиль був реа­лізований у різних видах мистецтва (архітектурі, живопису, музиці), але його суть найкраще виразив театр. Фраза з комедії Вільяма Шекспіра "Як вам це подобається" про те, що "весь світ — театр, а люди в ньо­му — актори", стала ключовою для розуміння світосприйняття в XVII ст.

Уявлення про дійсність як театр, де немає різниці між реальністю та ілю­зією, свідчить про світоглядну кризу. Адже в театрі всі пристрасті й зу­силля нереальні, ілюзорні. Чи варто напружуватися? "Так", — відпові­дають одні та створюють палаци, що вражають своїм викликом і досі. "Ні", — відповідають інші, оскільки "кожна мить життя — крок до смерті", а тому треба поспішати насолоджуватися життям.

Ще складнішим і неоднозначнішим був художній стиль класициз­му (від лат. сіаззісиз — зразковий), який виник у Франції в період аб­солютизму XVII ст., а потім удосконалювався у XVIII ст. Ґрунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував іде­альне уявлення про розумну та справедливу владу освіченого монарха. У художніх творах переважали громадянські, героїчні та патріотичні мо­тиви. У дусі античного естетичного ідеалу утверджувався поділ жанрів мистецтва на "високі" (трагедія, ода, героїчна поема), оскільки в них відображалося життя видатних персонажів, і "низькі" (комедія, байка, сатира, ідилія), де героями були селяни та міщани.

У надрах Просвітництва виник ще один художній метод — про­світницький реалізм (від лат. геаііз — речовий, дійсний), за допомо­гою якого митці намагалися розглянути проблему несумісності "при­ватної людини" з її егоїстичними інтересами та "людини взагалі" — носія розуму та справедливості. Вони виявили, що "громадянові світу", вільному від усіх станових, конфесійних і національних особливостей, немає місця в конкретних історичних умовах. Усім з дитинства відомі твори "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (1660—1731) і "Мандри Гул-лівера" Джонатана Свіфта (1667-1745). Тепер можна глянути на них дорослими очима, під культурологічним кутом зору.

Просвітницький напрям у художній культурі проявився також у методі сентименталізмі/ (від фр. зегпіітепі — почуття), який був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нех­туванням почуттями простої людини. Сентименталізм не лише допов­нював, а й заперечував раціоналізм, оскільки тяжів до зображення світу як алогічного, позбавленого цілісності й завершеності. Тут уже спостерігається момент кризи просвітницької культури. Криваві акції Великої французької революції 1789—1794 рр. завдали відчутного удару по просвітницьких ідеалах, але не змогли перекреслити ідею раціоналізму та пов'язану з нею ідею суспільного прогресу, які зберег­ли свою силу й у XIX ст.

Промисловий переворот кінця XVIII — початку XIX ст., який полягав у переході від мануфактурного виробництва до машинного, підтвердив наявність прогресу та його залежність від розуму людей. Розвиток кла­сичного природознавства в цей період призвів до створення цілісної наукової картини світу. Розроблення клітинної теорії живого та еволю­ційної теорії Чарлза Дарвіна, відкриття закону збереження й перетворен­ня енергії та інші відкриття вплинули на формування діалектичного ме­тоду у філософії та конкретних науках, зокрема в гуманітарних.

Буржуазні революції виявили, що в основі історичного процесу ле­жить боротьба класів за економічні інтереси. Ця обставина була зафік­сована французькими істориками доби Реставрації Франсуа Гізо (1787— 1874) та Франсуа Міньє (1796—1884) і використана К. Марксом для опрацювання тез щодо матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким люди самі створюють свою історію, діючи в конкретних економічних умовах, і здатні випрямити "зигзаги" історичного процесу, якщо за допо­могою розуму вони виявлять закони історичного розвитку. Ця концепція стала основою ідеології соціалізму, відповідно до якої буржуазію було оголошено реакційним класом, а індустріальний пролетаріат — прогре­сивним. Таким чином, прапор раціоналізму перейшов до рук опонентів буржуазної культури, в якій у другій половині XIX — на початку XX ст. наростали мотиви песимізму і набував популярності ірраціоналізм. Цей період фахівці оцінюють як кризу культури. Одні автрри звертають увагу на появу державних і монополістичних утворень, що поневолювали су­спільство та особистість, інші — на поширення настроїв зневіри, песи­мізму, відмови від традиційних гуманістичних цінностей і переорієнтації мд цінності нижчого ґатунку. Поява "філософії життя" з її ірраціональ­ними орієнтаціями та декадентського (від фр. бесабепсе — занепад) ми-СТіЦтва розглядалися як підтвердження факту втрати раціоналістичних і прогресистських орієнтацій.

Інші автори звертали увагу на те, як успіхи техніки й науки змінили

ІІілення людини до природи, праці, культури та самої особистості •>дини. Те шанобливе й безпосереднє ставлення до природи, яке В. Гете висловив на початку Нового часу, стало неможливим на­прикінці існування культури цієї доби, адже воно вже опосередковува­лось приладами й вимірами. Люди почали планувати й чинити такі дії, ик) виходять за межі їхніх можливостей безпосереднього відчуття (на­приклад, роботи космічних та мікроскопічних розмірів).

Диференціація функцій людей у процесі праці формує "часткових" мюдгй, які втрачають відчуття осмисленості своєї діяльності. Мануфак­тура й конвеєр вимагають від людини не емоційного ставлення до спра­ви, а машиноподібних часткових рухів.

Німецький філософ і теолог Романо Гвардіні (1885—1968) у праці "Кінець нового часу" (1950) зазначав, що на зміну "природній" при­роді Нового часу приходить "неприродне" (штучне) середовище, а на зміну "гуманній" культурі, яку створювали особистості, — "некультур­на" культура "негуманних" людей — мас, які втратили почуття това­риськості.

Цей стислий висновок зроблено з великої кількості висловлювань про втрату "фальшивої буржуазної віри в надійність прогресу", про нові небезпеки, які несе з собою намагання панувати над природою за до­помогою техніки, про необхідність повернення до Бога. Автор прогно­зував розвиток нового язичества, але не такого, як перше, а пов'язано­го зі Старим завітом, що давав можливість укладати договір з Богом. Саме такий договір допоможе людині зберегти своє обличчя за умов всезростаючої самітності майбутнього світу — жахливої самітності се­ред мас і всередині організацій.

Ось такий сумний підсумок і прогноз було зроблено в результаті аналізу культури Нового часу, що прийшла на зміну культурі Відрод­ження. Справді, індивідуалізм, якого ми ще не знали, Західна Європа вже заперечує, оскільки нові технології, що потребують об'єднання ін­формації, і нові екологічні проблеми з вимогою обмеження приватного егоїзму свідчать про необхідність нової програми поведінки людей. А нею не може бути традиційний пріоритет загального (державного чи інтернаціонального) над одиничним, особистісним. Проте й ліберальні орієнтації на пріоритет особи теж нежиттєздатні в сучасному взаємопо­в'язаному світі. Потрібна така програма поведінки (культура), в якій діа­лектично поєднувались би одиничне, особливе та загальне. Досліджен­ня в галузі менеджменту свідчать, що найбільш ефективно працюють ті організації, де вміють створювати "команди переможців". При цьому теоретики менеджменту перші серед гуманітаріїв зацікавилися фізико-хімічними дослідженнями, про які під назвою "синергетика" йшлося в підрозділі 1.1. Ці дослідження свідчать про можливість формування "порядку" безпосередньо з "хаосу", тобто слід рухатися заради поряд­ку не лише проти течії (Н. Вінер), а й за течією, організуючи її певним чином. Можливо, тут можна побачити риси майбутньої культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аверинцев С. С. Позтика ранневизантийской литературьі. — М., 1997.

2. Баткин Л. М. Йтальянское Возрождение в поисках индивидуально-

3. сти. — М., 1989.

4. Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство Америки иего геостратегические империтивьі. — М., 1999.

5. Блок М. Апология истории или ремесло историка. — М., 1986.

6. Вебер М. Избранньїе произведения. — М., 1990. у 6. Гуревич А Я Категории средневековои культурьі. — М., 1984. у 7. Куманецкий К. История культурьі Древней Греции и Рима. — М., 1990.