51.Любов як шлях творення особистості.

У слові "любов" криється дуже широкий та різноманітний смисл. Любов відділяє духовну та особистісну реальність від реальності буденної та безособової. Це добре показав В. І. Шинкарук: "Реальність буття духовного світу на відміну від матеріального ґрунтується не на даних зовнішніх почуттів.., а на особливого роду чуттєвості, яка здавна дістала узагальнену назву — любов".Свого дійсно людського існування людина набуває, якщо в любові до неї іншої людини вона починає існувати для іншої людини. Любов виступає як посилення ствердження людського існування даної людини для іншої. Моральний сенс любові (любові чоловіка та жінки) у тому, що людина набуває неповторного існування для іншої людини, яке виявляється у неповторному почутті: вона є найбільшою мірою існуючою з усіх існуючих. Бути коханим — це означає бути найіснуючим із всього та всіх. Міркуючи над природою любові — цілісності, ми можемо сказати, що вона є з'єднанням двох способів любити себе, які доводяться до одного способу любити одне одного. Саме тому любов — цілісність виступає органічним та гармонійним поєднанням люблячих, у якому однаково підносяться і пристрасть, і дружба. Любов — цілісність є тим, що багато мислителів слідом за Платоном називали андрогінізмом або принаймні радикальним кроком на шляху до андрогінізму. У своїх вищих формах любов — співтворення є творенням буття — буттє-творенням. Буттє-творення — це творення нових відносин між людьми, які просвітлені культуро-творчістю. Таким чином, буттє-творення не відкидає культуро-творчості як чогось зайвого, а органічно включає у себе. У любові-співтворенні як буттєтворенні відбувається піднесення культуро-творчості, що замкнена на створення об'єктів. Більше того, буттєтворення підносить і життєтворення — процес відновлення та одушевлення людського роду. Любов — співтворення у своїй світотворчій могутності розмикає самотність волі до влади, а також волі до пізнання й творчості; нарешті вона розмикає і ту внутрішню самотність, що є результатом волі до самопізнання та самотворення. У любові — світо-творенні набувають найбільш конкретно-людяного, глибинно-особистісного звучання всі реальності людського буття. 

52.Етичні погляди г.С.Сковороди.

Взагалі Сковороді притаманні дуалізм і викликані ним протиріччя. Це зумовлюється вченням філософа про «дві натури»: тілесну, матеріальну, видиму — і невидиму, внутрішню, духовну. Моральні основи поведінки людини визначаються не тільки її тілесною організацією, але й її духовним світом, який повинен панувати над тілом і визначати людські дії та вчинки. У концепції Сковороди людина — істота розумна, здатна до прийняття відповідальних рішень і до розрізнення добра і зла. Його концепція спирається на повагу і довіру до людини, але людина — явище складне, в її житті можна знайти підстави як для оптимістичної її інтерпретації, так і для песимізму. Сковорода радить в оцінці людини виходити перш за все із пізнання власної природи: «якщо ми хочемо виміряти небо, землю й океан, почнемо з вимірювання самих себе і [зробимо це] відповідно до своїх власних мірок. Але якщо нам не вдається знайти нашу внутрішню мірку, то за допомогою чого ж тоді [на якій шкалі] ми змогли б виміряти [інших]? І якщо ми не можемо розуміти самих себе, то який же інтерес ми можемо мати від знання точної міри інших створінь?» — питає філософ. На нашу думку, це риторичне запитання може служити відповіддю стосовно меж толерантності: людина — це до кінця не пізнана істота, таїна, яку неможливо розгадати, доки не пізнаєш самого себе, свою сокровенну суть, відкриєш у собі Бога, а через нього й будь — яку іншу людину. Можна сказати, що основні здобутки Сковороди з точки зору сучасного гуманістичного розуміння толерантності лежать у царині індивідуальної етики, у терпимості — невід’ємної складової цілісної особистості, тоді як соціальне розв’язання проблеми толерантності залишається ще досить абстрактним, утопічним і недієвим.

Г.С.Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом, гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є благородство, вдячність.

Г.С.Сковорода був прихильником гармонійного виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Мати щастя дуже легко казав Сковорода, бо щастя внутрі нас, так, як і царство Боже теж внутрі нас. Щастя в нашому серці, а серце в любові, а любов у законі вічному” (7, с. 64).

Г.С. Сковорода наголошує, що нема нічого гіршого, ніж хворіти думками. А найкращими ліками проти цієї хвороби є “сродна праця” (”Бджола та Шершень”).