25. Християнство в Україні: історія та сучасність.

Першосвятителем Київської Русі традиційно вважається князь Володимир Святославович, названий православною церквою Рівноапостольним і Святим. 988 р. він успішно запровадив християнство як державну релігію. Але до цієї важливої в нашій історії події лежав дуже довгий і тернистий шлях.

Та за легендами, уперше благу вість на береги Дніпра приніс апостол Андрій, якому випав жереб проповідувати в Скіфській землі. У літописах повідомляється, що він приплив до київських круч і мовив до учнів: «На сих горах возсіяє благодать Божа». Потім апостол зійшов на гори, благословив їх і поставив хреста.

Проте мали пройти століття, щоб справдилося пророцтво. Дехто з істориків припускає, що першим із наших князів нову віру прийняв не хто інший, як сам князь Кий. Підстави для цього дають наші літописи, в яких розповідається, що засновник Києва ходив до Царгорода і прийняв від візантійського імператора «велику честь». На той час візантійські імператори часто укладали союзи зі слов’янськими князями і проводили політику їх навернення до своєї віри.

Перше хрещення Русі як держави відбулося в другій половині IX ст., під час княжіння братів Аскольда і Діра. Це взагалі був період інтенсивної місіонерської діяльності Церкви серед слов’янських народів, ініційованої Константинопольським патріархом Фотієм і римським папою Миколою I. Якраз ці найвищі християнські ієрархи благословили слов’янську літургію і слов’янські переклади Біблії, здійснені Кирилом і Мефодієм.

Одначе великого успіху в хрещенні Русі Аскольдові досягти не вдалось. 882 р. антихристиянська опозиція запросила новгородського князя Олега, і з його допомогою вчинила кривавий державний переворот: князь Аскольд і його брат Дір були вбиті, а всі плоди хрещення — знищено. Це на ціле століття затримало входження нашого народу в коло європейської цивілізації. Тим часом інші слов’янські народи, прийнявши світову релігію, уже активно залучалися до загальних духовних процесів Європи. Могутня ж Русь залишалась осторонь і по-провінційному самовпевнено шукала свій, особливий шлях.

Наступною, що намагалась хрестити своїх підданих була Ольга .Одначе зазнавала невдач. Власне, у Києві відбувся політичний переворот: Ольгу було позбавлено влади, і княжий стіл нарешті посів Святослав, вихований воєводою Асмусом у середовищі дружинників. Про християнство Святослав і чути не хотів: «Адже дружина моя з цього сміятися почне».

Хрестити Русь випало Володимирові — його синові і внукові Ольги. Після кількох невдалих спроб реформувати місцеву слов’янську релігію він звернувся до Христового вчення. 988 року князь Володимир сам прийняв нову віру в Корсуні, затим хрестив Київ і оголосив християнство державною релігією. А відтак Русь нарешті рівноправно влилася до загальноєвропейського Духовного Потоку.

Крокуючи по історії, не можна не згадти про Митрополита Петра Могилу, що залишиться в історії української Церкви як ієрарх справді екуменічного мислення, беззастережно відкритий як Заходові, так і Сходу. Він чи не найгостріше з-поміж сучасників усвідомив нагальну потребу поєднання європейської традиції, високих зразків західної науки, культури і освіти зі східною духовністю, багатовіковим релігійним досвідом православної Церкви, її неушкодженим віровченням.

Історики й богослови ще дотепер дискутують, ким насправді був митрополит Петро: щирим подвижником православ’я чи майстерним угодовцем, але в одному майже всі вони доходять єдиної думки. Могила був чи не найвизначнішим церковним діячем свого часу, мав справжній державницький розум і справив вирішальний вплив на долю вітчизняної Церкви XVII ст. Його Великий Катехизис — «Православне ісповідання», Малий Катехизис, «Требник», «Літос» — не лише історія, а й сьогодення богословської думки. Широта його екуменічних поглядів робить постать митрополита надзвичайно актуальною нині — як і його релігійна толерантність, особливо виразна на тлі тогочасної міжконфесійної напруги.

Сумніви освічених кіл у Західній та Центральній Європі щодо християнської релігії козаків вперше почали розвіюватися з поширенням козацької активності поза межі українсько-татарського степового кордону та активним втручанням у молдавські справи в 70-х рр. XVI ст. Козацький провідник Іван Підкова, що захопив 1577 р. молдавський престол і наступного року був страчений польською владою на вимогу турецького султана, зображався в одному з тогочасних джерел як захисник християнства від мусульманської агресії. Мова йде про лист очевидця страти Підкови у Львові тосканського агента в Польщі Ф. Тальдуччі. У листі до графа Кончіні делла Пенна Тальдуччі переказав зміст промови, начебто виголошеної Підковою перед стратою: «...я завжди хоробро бився проти ворогів християнської віри й завжди дбав про користь і вигоди нашої вітчизни. Бути щитом проти невірних було моєю постійною думкою, і я завжди прагнув утримувати їх на кордонах і не дозволяти їм переходити Дунай».

Козаків як передусім воїнів-християн сприймали у 90-х рр. XVI ст. і в папському Римі, про що говорить місія у країни Східної Європи спеціального емісара папи Климента VIII — хорвата Олександра Комуловича (Алессандро Комулео). Ця місія мала на меті підготовку до створення антиосманської ліги, а в більш практичній площині — пошук союзників у боротьбі з османами та підготовку поодиноких антитурецьких акцій. Одним з потенційних союзників, як вважали в Римі, могло бути українське козацтво, і Комулович віз із собою два листи папи — до провідника козаків і до війська. В обох листах папа трактував козаків як відданих християн і закликав їх до боротьби з ворогами християнства. Папа нарікав у цих листах на єретиків та невірних, але листи були складені таким чином, що могли бути вручені як католикам, так і православним. Це був досить розумний тактичний крок з боку Риму, оскільки листи, скоріше за все, потрапили до рук Северина Наливайка — православного провідника козацького повстання в Україні.

З приходом на Україну царської влади становище церкви погіршилося. Колонізаторсьа політика щодо України призвела до того, що Київський патріархат неканонічно перейшов до Москви. З приходом Радянської атеїстичної влади християни зазнавали гонінь, була заборонена діяльність будь-яких релігійних організацій.

В 1991 році закон про свободу віросповідання дав новий поштовх до розвитку християнства в Україні.

Навіть у нинішній непростий час, коли в Україні спостерігається паралельна діяльність багатьох християнських громад, церкви, що вцідроджують і зберігають українську традицію, не виявляють нерозумної нетерпимості відносто своїх єдиновірних батьків.

Прикладом цього є діяльність бі\агатьох міжконфесійних місій, як Біблійне товариство, Україна для Христа, тощо. Про це свідчать слова Вселенського патріархату: «Терпіння і віра будуть в свій час винагороджені, і в Україні буде єдина Помісна Церква, до якої прагнуть дійсні християни і патроти своєї землі…»